Imaginatio Vera: Мистецтво творити реальність силою внутрішнього образу

Вступ

У сучасному світі уява часто сприймається як щось другорядне: здатність мріяти, фантазувати або тимчасово відволікатися від дійсності. Ми звикли протиставляти уяву реальності, ніби перша належить царині суб'єктивного і несправжнього, а друга — об'єктивному світові фактів. Проте в історії людської думки існувала зовсім інша традиція. Для багатьох філософів, містиків та натурфілософів уява була не втечею від реальності, а одним із найпотужніших інструментів її формування.

Одним із найяскравіших представників такого погляду був Парацельс — лікар, алхімік і мислитель XVI століття. Саме він розвинув поняття Imaginatio vera, або «істинного воображення». Для нього справжня уява була не хаотичним потоком фантазій, а творчою силою, здатною впливати на людське тіло, душу та навіть на навколишній світ. У цьому понятті прихована ціла філософія людини, її внутрішньої сили та відповідальності за власне життя.

Два обличчя уяви

Парацельс розрізняв два принципово різні види уяви.

Перший — це звичайна фантазія. Вона складається з випадкових образів, бажань, страхів, мрій та ілюзій. Такі образи народжуються і зникають без внутрішньої дисципліни. Вони розсіюють увагу людини, роблять її залежною від зовнішніх вражень та емоцій. Фантазія може бути приємною або лякаючою, але вона залишається пасивною.

Другий вид — це Imaginatio vera. Істинне воображення виникає тоді, коли свідомість досягає високого рівня зосередженості. Людина не просто бачить внутрішній образ, а утримує його всією силою своєї волі, уваги та віри. Образ перестає бути випадковою картинкою і стає внутрішньою реальністю.

Для Парацельса різниця між цими двома станами була такою самою, як між іскрою та полум'ям. Одна миттєво згасає, інша здатна змінювати світ навколо себе.

Андрій Поцелуйко: Дві мови одного досвіду: філософія і психологія як різні способи опису реальності

 Філософію і психологію часто сприймають як окремі галузі знання, що мають різні предмети, методи й цілі. 

Проте між ними існує глибокий зв'язок. Їх можна розглядати як дві різні мови, за допомогою яких людина описує один і той самий світ власного досвіду. Вони не обов'язково суперечать одна одній; навпаки, нерідко вони взаємно доповнюють одна одну, висвітлюючи різні аспекти тих самих явищ.

Психологія прагне зрозуміти, як функціонує психіка. Вона досліджує закономірності поведінки, емоції, пам'ять, мотивацію, мислення, розвиток особистості та механізми адаптації людини до навколишнього світу. Її запитання переважно мають емпіричний характер: як виникає певне переживання, чому люди поводяться саме так, які процеси лежать в основі їхніх рішень і дій.

Філософія, своєю чергою, ставить інші запитання. Вона цікавиться не стільки механізмами, скільки смислом. Її хвилює природа буття, свободи, свідомості, істини, добра і краси. Там, де психологія описує процес, філософія прагне зрозуміти його значення та місце в загальній картині людського існування.

Через це однакові явища можуть отримувати різні описи. Наприклад, страх у психології розглядається як емоційна реакція на небезпеку, яка виконує адаптивну функцію. У філософії ж страх може бути способом переживання власної конечності, свободи чи невизначеності буття. Обидва описи стосуються одного переживання, але належать до різних рівнів осмислення.

Андрій Поцелуйко: «Цивілізація канібалів»: між еволюційним міфом, психологічною реальністю та загадкою людської природи

Упродовж усієї історії людство намагалося зрозуміти саме себе. Найскладніше питання, яке залишається відкритим і сьогодні, звучить просто: чому люди настільки різні? Чому одна людина здатна на самопожертву, співчуття і створення прекрасного, а інша прагне влади, контролю, маніпуляції або руйнування? Чому одні будують цивілізації, а інші використовують їхні механізми для підкорення інших?

Саме навколо цієї проблеми виникла низка філософських, антропологічних і психологічних концепцій. Однією з найбільш суперечливих є ідея, представлена у книзі «Цивілізація канібалів», автор якої спирається на погляди радянського історика і дослідника Бориса Поршнєва.

Ця концепція не визнається сучасною наукою як достовірна теорія походження людини. Вона не має підтвердження в генетиці, антропології чи еволюційній біології. Проте вона залишається цікавою для багатьох читачів, оскільки торкається реального явища: величезної різноманітності людських характерів і моделей поведінки.

Основна ідея цієї концепції полягає в тому, що людство нібито є своєрідним гібридом різних давніх типів гомінінів. Згідно з цією моделлю, сучасна людина поєднує в собі чотири фундаментальні типи.

Перший тип — хижак.

Це людина, для якої основними мотивами є сила, домінування, контроль і боротьба. Такий тип сприймає світ як поле конкуренції, де перемагає сильніший. Він може бути владним керівником, агресивним суперником або людиною, яка ставить власні інтереси вище за моральні обмеження.

Другий тип — суггестор або маніпулятор.

Якщо хижак діє через прямий тиск, то суггестор впливає через свідомість. Його головний інструмент — слово, переконання, створення образів і керування думками інших. Це тип людини, яка може бути переконливим лідером, пропагандистом, продавцем, політичним діячем або просто майстром психологічного впливу.

Третій тип — дифузний конформіст.

Це людина, яка прагне належати до групи, приймати правила більшості та уникати конфлікту із соціальним оточенням. Такий тип забезпечує стабільність суспільства, але водночас може легко ставати частиною масових рухів, навіть якщо вони суперечать здоровому глузду.

Четвертий тип — неоантроп.

Це образ людини майбутнього або вищого рівня розвитку: творчої, гуманної, здатної до співпереживання, співпраці та морального вибору. Саме цей тип пов'язується з розвитком культури, науки, мистецтва і здатністю людини долати власні егоїстичні інстинкти.

Якщо сприймати цю концепцію буквально, виникає серйозна проблема.

Андрій Поцелуйко: Генетика, епігенетика та формування нейробіологічних особливостей психопатії

Питання про природу психопатії тривалий час залишалося предметом гострих дискусій між представниками різних наукових шкіл. Одні дослідники вважали, що психопатичні риси є переважно наслідком спадкових чинників, інші наголошували на вирішальній ролі соціального середовища, виховання та життєвого досвіду. 

Сучасна нейронаука, поведінкова генетика та епігенетика дозволяють розглядати цю проблему значно складніше, відмовляючись від спрощеного протиставлення «природи» і «виховання». Сьогодні більшість учених сходиться на думці, що анатомічні та функціональні особливості мозку, пов'язані з психопатичними рисами, є результатом складної взаємодії генетичних факторів, епігенетичних механізмів та впливів зовнішнього середовища протягом усього періоду розвитку людини.

Нейровізуалізаційні дослідження показують, що у людей із вираженими психопатичними рисами нерідко спостерігаються певні відмінності у будові та функціонуванні мозку. Насамперед це стосується мигдалеподібного тіла, яке бере участь у формуванні страху, емоційної реактивності та емпатії, а також префронтальної кори, відповідальної за контроль імпульсів, моральне судження та прийняття рішень. Крім того, у деяких осіб виявляються особливості функціонування системи винагороди та відмінності у зв'язках між окремими структурами мозку. Проте ці відмінності мають статистичний характер: вони виявляються при порівнянні великих груп людей і не дозволяють однозначно визначити психопатію у конкретної людини лише за результатами сканування мозку. Інакше кажучи, не існує єдиного анатомічного маркера, який би дозволяв безпомилково діагностувати психопатію.

Андрій Поцелуйко: Алхімія, стихія та темпераменти

Андрій Поцелуйко: Від Nigredo до Rubedo: алхімічні стадії Юнга крізь призму середньовічних темпераментів

У культурній історії Заходу існують дві символічні системи, які на перший погляд належать до різних світів: середньовічна теорія чотирьох темпераментів і алхімічна символіка, переосмислена Карлом Густавом Юнгом. 

Перша описує людський характер через взаємодію тілесних гуморів і стихій, друга — внутрішній шлях психічної трансформації через послідовність алхімічних стадій. 

Хоча між ними немає історично усталеного зв’язку, їхнє символічне поєднання відкриває цікаву можливість для інтерпретації процесу індивідуації.

Початком такого шляху можна вважати nigredo — стадію почорніння, розпаду та кризи. У юнгіанській психології вона відповідає зіткненню людини з несвідомим, власною Тінню та руйнуванню старих уявлень про себе. Найближчим аналогом у системі темпераментів постає меланхолія. Меланхолік пов’язаний із чорною жовчю та стихією землі. Земля символізує важкість, інертність і занурення в глибину, а чорна жовч — смуток, рефлексію та усвідомлення смертності. Тому nigredo можна розглядати як меланхолійний етап духовного розвитку, коли особистість занурюється в темряву, щоб зустрітися зі своїми прихованими сторонами.

Наступна стадія — albedo, або вибілення. Після хаосу nigredo настає очищення і прояснення. У алхімічній традиції albedo часто пов’язувалося з водою, місяцем і сріблом. Якщо шукати відповідність серед темпераментів, найближчим буде флегматичний тип, пов’язаний із флегмою та стихією води. Флегматик символізує спокій, врівноваженість і здатність до внутрішнього очищення від надмірних пристрастей. Вода змиває залишки попереднього розпаду, дозволяючи новій формі психіки поступово проявитися.

Третя стадія, citrinitas, означає пожовтіння або світанок свідомості. Тут виникає нове бачення, починає формуватися цілісніше розуміння себе. У запропонованій схемі їй можна поставити у відповідність сангвінічний темперамент, пов’язаний із кров’ю та стихією повітря. Повітря символізує рух, легкість, натхнення та відкритість до світу. Це момент, коли свідомість виходить із внутрішньої темряви та очищення до активного сприйняття реальності.

Завершальною стадією є rubedo — почервоніння. В алхімії це досягнення філософського каменя, а в юнгіанській психології — інтеграція протилежностей і становлення цілісної особистості. Тут природно з’являється холеричний темперамент, пов’язаний із жовтою жовчю та стихією вогню. Вогонь означає енергію, волю та творчу силу. Якщо nigredo було смертю старого «я», то rubedo стає народженням нового, здатного діяти у світі, не втрачаючи зв’язку зі своїми глибинами.

Така інтерпретація не є ані історичною реконструкцією алхімії, ані точною передачею поглядів Юнга. Вона радше являє собою герменевтичний експеримент, у якому дві символічні системи накладаються одна на одну. Проте цінність цього підходу полягає саме в його здатності показати розвиток особистості як послідовність стихійних і психічних перетворень: від земної темряви меланхолії через водне очищення та повітряне пробудження до вогняної цілісності. У такому прочитанні алхімічний шлях стає не лише психологічним процесом, а й драмою чотирьох темпераментів, що по черзі виходять на сцену людської душі.

Алхимия Парацельса как предвестник юнгианского психоанализа

 Парацельс (1493-1541)  фигура, которую история часто втискивает в узкую роль «отца фармакологии». Это искажение. Парацельс был герметическим философом, для которого внешняя химия служила языком описания внутренних процессов человеческой психики.

Юнг в XX веке систематически описал психологическое измерение алхимии. Парацельс эмпирически работал с ним четырьмя веками раньше. В своих трактатах Великая философия он прямо указывал: стадии Великого Делания это стадии трансформации самого делателя. Nigredo - распад привычного «я», столкновение с тенью (термин, который Юнг позднее позаимствует из алхимической традиции). Парацельс писал о «ignis innatus» - врождённом огне - как о силе, уже присутствующей в теле, которую алхимический процесс пробуждает и направляет. Внешняя лаборатория - зеркало внутренней.

Rubedo у Парацельса - момент, когда противоположности окончательно соединяются внутри человека. В книге Главное учение о тайнах природы он описывает этот процесс через образ «красного льва» - символа преображённой витальной силы, поднятой до уровня духа. Красный цвет означает полноту: кровь, огонь, жизнь - сведённые в единство. Соединение Солнца и Луны, «Rex и Regina - Король и Королева», соответствует тому, что в индийской традиции называется соединением Шивы и Шакти. Когда мужской и женский принципы внутри человека перестают воевать, рождается андрогинный философский камень - целостное существо.

Парацельс принимал аристотелевские четыре элемента, но дополнил их триадой алхимических принципов: Сера - Ртуть - Соль, которые описывают невидимые движущие силы внутри элементов. В психологическом прочтении это три уровня человеческого существа. Сера - воля, желание, огонь личности. Ртуть - ум, воображение, посредник между верхним и нижним. Соль - тело, материализованный опыт, осадок пережитого. Nigredo начинается, когда эта триада приходит в конфликт. Rubedo наступает, когда она приходит в согласие.

Парацельс разграничивал пустую фантазию и «Imaginatio vera» - истинное воображение, способность удерживать внутренний образ с такой силой, что он производит реальные изменения в теле и душе. Это важный предшественник юнгианского активного воображения, хотя методы и онтологический статус различаются. Парацельс утверждал: алхимик, работающий без внутренней трансформации, получит лишь мёртвое вещество. Делание требует делателя, который сам становится материалом Opus.

В «De Vita Longa - о продлении жизни» Парацельс вводит понятие Astrum - внутренней звезды человека, его астрального, духовного двойника. Это не буквально «тело из света», а эфирная матрица физического тела. Когда Astrum полностью пробуждён - человек становится живым философским камнем.

Юнг посвятил Парацельсу два объёмных эссе - «Парацельс как духовное явление» и «Парацельс как врач». Он видел в нём человека, который эмпирически работал с тем, что психология XX века только начинала картографировать. Алхимия это карта психического созревания: Nigredo - дезинтеграция, встреча с тенью; Albedo - очищение, видение внутреннего света; Rubedo - интеграция, рождение Самости.

Парацельс прошёл этот путь сам и описал его на языке своего времени: серы, ртути, соли, огня и звёзд.

Но без стадии пеликана и павлиного хвоста (он же василиск или цитринитас) рубедо не наступает, это просто двухногий автомат по Гурджиеву с Успенским или как каббалисты говорят, сосуд без икры.

(с) Амиго Амиго

Ольга Седакова: Посредственность как социальная опасность: о «простом человеке».

Я расскажу одну историю, которая сразу же поможет уточнить, что я имею в виду. Однажды в Хельсинки, в университете меня попросили рассказать вкратце, в течение одной лекции, одного академического часа, историю подсоветской культуры и искусства. И поскольку за час многого не расскажешь, я свела эту историю к очень краткой схеме. Главным героем ее у меня был так называемый «простой человек». (Опять же, прошу не заподозрить меня в высокомерии: саму себя я всегда считала именно таким простым человеком – так и отвечала это редакторам, которые утверждали, что «простой человек» этого не поймет: «Но я сама простой человек!»)

«Простой человек» в кавычках. Тот самый «простой человек», которым постоянно оперировала пропаганда. От художников требовалось писать так, чтобы его понял «простой человек». От музыкантов требовалось сочинять такие мелодии, которые «простой человек» (то есть не получивший музыкального образования и, вероятно, не отягченный ни слухом, ни привязанностью к музыке – иначе он уже не «простой» в этом смысле) мог бы запомнить с первого раза и спеть. Так Жданов учил Шостаковича и Прокофьева, какими должны быть мелодии: чтобы их сразу можно было запомнить и спеть. Остальное называлось «сумбур вместо музыки». Философ не должен был говорить ничего «заумного», «сумбурного», «непонятного» – как это делали Гераклит, Гегель и другие несознательные и буржуазные мыслители, классовые враги «простого человека». И т.д., и т.п.

Был ли этот «простой человек» реальностью или он был конструкцией? Это вопрос. Я думаю, изначально он был конструкцией, проектом. Изначально его придумали, этого «нового человека», которого и принялись воспитывать: внушать людям, что они имеют право требовать, чтобы угождали их невежеству и лени. «Искусство принадлежит народу». И стали размахивать этим «народом» и «простым человеком» во все стороны, как какой-нибудь Илья Муромец своей булавой, и крушить головы тех, кто не «простые». Постепенно эта официальная болванка наполнилась содержанием. И «простой человек» явился миру.

Veaceslav Cunev: Короткий дофамин возвращается, - и он злой

Есть один эффект от ИИ, про который пока мало говорят вслух - потому что звучит как самооправдание человека, который всю ночь пялится в в экран, потому что не может оторваться, вместо того чтобы спать. Буквально вчера на семинаре, посвященному эффективной работе с ИИ, его автор рассказывал, что просто не мог оторваться от экрана, когда у него «перло» и он делал за ночь то, что его программисты делали ему месяцами.

***

Что происходит?

ИИ, судя по всему, делает кое-что с нашей нейрофизиологией. Не в смысле «перепрошивает мозг». Но в смысле того, что он реанимирует дофаминовый паттерн, который цивилизация последние несколько тысяч лет методично душила подушкой.

***

Короткий дофамин как самая древняя прошивка

Охотник-собиратель работал на коротких циклах вознаграждения - это не метафора, а задокументированный факт. Исследование 2024 года сравнивало поведение людей с СДВГ (синдром дефицита внимания и гиперактивности) и без него в задаче на собирательство ягод: люди с СДВГ раньше покидали истощённые кусты и в итоге собирали больше ягод -  именно благодаря тому качеству, которое в современном офисе называется "неусидчивость".

Мозг доволен, племя сыто, эволюция продолжается.

Генетические данные это подтверждают. Анализ ДНК 20 000 пациентов с СДВГ, 35 000 контрольной группы и образцов древних Homo Sapiens и неандертальцев показал: аллели (это разные версии одного и того же гена), связанные с СДВГ, были широко распространены у охотников-собирателей, а их частота начала снижаться именно с приходом земледелия и оседлого образа жизни. 

Дмитро Галко: Інфантилізм як основа трампізму

Раптом мене осяяло, що таке трампізм. Це така собі велика геополітична ностальгія за дитинством. Причому в двох вимірах. 

І острів Епштейна має до цього безпосереднє відношення. 

Один з тих вимірів я вже розглянув у дописі Міф про Захід “з яйцями” та Захід “без яєць”. Це ностальгія за дитячими уявленнями про світ, зокрема про західний світ, взятими з книжок з картинками та фільмів на відеокасетах. 

Другий вимір – це ностальгія за дитинством як за світом без дорослих, святом непослуху.  

Світ дорослих – це суцільна нудьга. Рутина. Зобов’язання. Правила. Одноманітність. Буденність. Підрахунки. Ентропія. 

А дитинство – нескінченний ігровий простір, де правила можна вигадувати і змінювати на ходу. Це територія чистої потенції, де все можливо. Феєрія перетворень і  пригод, безвідповідальності і аморальності, фантазій і хвастощів. 

У дитинстві ти всемогутній. Ти щиро віриш у те, що світ обертається навколо тебе. Якщо ти заплющив очі – світ зник. Якщо ти чогось захотів – воно має з’явитися просто зараз. 

У дитинстві реальність максимально пластична. Палиця стає мечем, а гаражі – неприступною фортецею. До біса нудні факти, світ є таким, яким я хочу його бачити. 

У дитинстві ще не має моралі, бо  відсутнє розуміння наслідків. Ти скидаєш квітковий вазон з балкона не тому, що хочеш заподіяти комусь травму, а щоб подивитися “що буде”. Ти не робиш того, що обіцяв, не щоб зрадити, а тому що “перехотілося”.

У дитинстві дрібниці мають епічне значення. Кожна подія – питання життя і смерті. Образа в пісочниці –  це трагедія світового масштабу. Перемога в грі – тріумф, гідний римського імператора.

У дитинстві ми маємо магічне мислення. Ми віримо, що слова мають силу заклинань. Щось саме виросте з-під землі, а вороги розсіються як дим. Треба лише повторити потрібне багато разів. 

Олег Телемский: Энтропия и путь к её сокрушению

Энтропия. Мы все знаем законы термодинамики. В закрытых системах уровень энтропии неизбежно увеличивается, пока не приводит к тепловой смерти, то есть к равному распределению энергии, а значит — отсутствию какого-либо энергетического потенциала.  

Мало кто задумывается, что этот чисто физический закон можно без особых проблем перенести на плоскость психологии и социологии. Ведь не случайно Карл Юнг ввел понятие психической энергии и в своей работе «О психической энергии» подчеркивал, что по всем своим качествам психическая энергия действует структурно так же, как и физическая, только в рамках психики.  

Основа энтропии — это закрытость, изоляция. Энтропийный человек препятствует проникновению в него принципиально новых эмоций, состояний, знаний, точно так же как энтропийное сообщество оказывается изолировано от новых членов.  

Признак нарастания энтропии — чувство удушья, нехватки. Именно потому архетип ужасной матери связан прежде всего с темой удушья. Точно так же как воздух в закрытом пространстве неизбежно кончается, ведя живые организмы к смерти, психический воздух неизбежно заканчивается.  

Интересно, что воля к энтропии (Танатос по Фрейду) выдает себя за волю к жизни. Желание сохранить себя (систему), обрести бессмертие, остаться всегда таким же, как был, неизменным, неизбежно уменьшает энергетический потенциал в сторону нуля. Потому мифологическими символами носителей энтропии являются псевдобессмертные сущности — вампиры, вурдалаки, Кощей Бессмертный. Каждое внешнее влияние изменяет субстанцию, а значит, удаляет ее от актуального статуса кво. Стремление сохранить достигнутое — уже первый шаг к формированию энтропии.  

Чем более закрытой становится система, тем больше возникает разница потенциалов. Открытая система находится в постоянном танце-взаимодействии с окружающей реальностью, поэтому естественным образом может следовать потоку и воспринять те изменения. Более того, такая система зачастую становится провозвестником изменений и даже революционером — просто потому, что, будучи открытой внешним влияниям, своевременно чувствует вектор.  

В основе психологической энтропийности лежит страх. Желая избежать страданий, связанных с изменениями, субъект оказывается в ловушке «удвоенного страдания» и в конце концов разрушается. Нет смысла обманывать себя — новые, внешние влияния могут быть разрушительными, мучительными, катастрофическими. Но изолируясь от них (если речь не идет о временном изолировании с целью перегруппировки), субъект неизбежно столкнется с тем же самым, только в двойном формате.  

Миф о преодолении энтропии — это алхимическая история о старом царе. Старый царь, нуждающийся в обновлении, — это один из любимых сюжетов алхимиков, сюжетов, которые следует интерпретировать как процесс потери связи между коллективным сознанием (индивида или группы) с живительными водами объективного психического. Выбора только два — либо сознание продолжит выстраивать башню из слоновой кости (идентичность вампира — неважно, что данный вампир может питаться исключительно кровью животных) и в конечном счете обрушиться под напором внешних ударов, либо условный «вампир» делает шаг к солнечному свету, а старый царь отдает себя «александрийским целителям», которые убивают, варят, расчленяют, высушивают, хоронят, а потом вновь воскрешают царя, уже в качестве божественного дитя.  

Вот почему идея Эона — Божественное дитя — это не то, что дано всем и в одинаковой степени априорно. Нет, дитя Самости — это то, что должно быть завоевано посредством сокрушения стен энтропийной системы. Примерно об этом пел Джим Моррисон, говоря: «Взорвите стены, пол и потолок, чтобы увидеть все комнаты сразу».

Володимир Єшкілєв: Обиватель і його боротьба з "довгими історичними стратегіями"

 Отже, після кількох місяців суспільної нестабільності, “настроєвої ломки” та інфляції оптимістичних прогнозів картина майбутнього виправлена. Масова обивательська свідомість осягнула (проте внутрішньо не прийняла) той прикрий факт, що війна буде довгою, витратною і виснажливою.

Тепер для більшості зрозуміло (але, знов-таки, не прийнятно), що перемога безпосередньо пов’язана зі здатністю держави пережити черговий “історичний спазм” московської імперської реставрації. При цьому пережити його пасивно і принижено (як це роблять, скажімо, Грузія чи Казахстан) нам не до смаку. Та й не вийде. Адже саме ми опинилися на вістрі експансії, узяли на себе головний удар і, судячи з усього, змушені будемо гордо витримувати агресію до завершення “спазму”.

Зрозуміло, що маємо справу з історичною аномалією, пов’язаною з московським типом освоєння простору, який є цивілізаційним вивихом, своєрідною грубою мілітаристською пародією на Візантію.

На жаль, історія свідчить, що такі вивихи можуть існувати дуже довго. Скажімо, Ассирія, мілітаристська пародія на Вавилонське царство, протрималася ціле тисячоліття. Для знищення цієї паразитичної держави аграрним монархіям Сходу довелося створити першу у світовій історії багатосторонню військову коаліцію.

Умовою існування аномалій є безперервна агресія, яка живить їх навіть не ресурсами, а “смислами існування”, примиренням із власною глибинною неправильністю. Мирні періоди в їхньому житті є періодами занепаду, смислового глухого кута, хворобливих пошуків втраченого часу.

Стратегії, спрямовані на те, щоб пережити історичну аномалію, — це “довгі стратегії”. Вони передбачають не лише колективну (громадянську) витримку, але й певний штиб колективного способу мислення, який у масовій свідомості ефективно сепарує тривале від минущого, стрижневе від маргінального. А ще ці “довгі стратегії” для свого успіху мають бути консолідовано та свідомо підтримані панівними суспільними елітами. Це ледь не головна умова для втілення “довгої стратегії”.

Тут, на жаль, ми стикаємося з нашою рідною архаїкою. Історично більшість українців усе ще віддає перевагу не закону, а справедливості, шаблону (звичаєвій модальності), а не принципові (дискурсивній модальності).

Ми живемо в тих базових світоглядних координатах, що передбачають стратегування, базоване на імпульсах колективної волі, імпульсах прагнення справедливості, негайної відплати та адресної помсти. Тому в нас цінують крикунів і шукачів таємної змови. Ідеальний провідник натовпу — галасливий конспіролог, що показує пальцем на ворога народу (“іншого”, “чужого”, “не нашого”), плаче, хапається за сувенірну шаблю та волає про відплату.

Обиватель прагне реакції в стилі “тепер або ніколи”. Обиватель не осмислює періодів, довших за один-два роки. Бо в дальшому майбутті, переконані обивателі, “невідомо, що буде”. Вони не відчувають часу інститутів громадянської спільності, “часу держави”, спроможного тривати сотні років. Відповідно, “внутрішній планувальник” обивателя не заглядає за горизонт часу, обмежений змінами в сімейному стані, професійними перспективами, господарськими й торговельними циклами.

Олег Покальчук: Порівняння розвитку українського суспільства, його поточне конструювання з виготовленням самурайського меча

... Наша культура століттями перелаштовувалася в такий спосіб, що в неї запхнули найбільш деформовані частини християнської культури й найпотворніші інструменти впливу світської влади. Виховання хохляцтва, яке співами й танцями розважає панів у поміщицькому театрі «гопака та чарки», — це як існування «домашніх негрів» у американській культурі. Був консенсус хамів щодо такої соціальної поведінки, але були й правильні люди з шаблями.

Так от, про мечі. Хочу порівняти розвиток українського суспільства, його поточне конструювання з виготовленням самурайського меча. (Наперед перепрошую за орфоепію, коли щось не так. Я вивчав японську мову дуже давно, а катаною рубав хіба що бур’яни на городі й новорічну ялинку в травні.)

Процедура називається «тамахагане». Складання й обробка шарів сталі різної якості, аби створити меч зі збалансованими характеристиками гостроти та міцності.

Процес охоплює такі кроки:

Вибір сировини. Використовували різні типи руди з високим і низьким вмістом вуглецю. Це давало змогу досягнути балансу між міцністю та гостротою.

Тут — про демографію та генетику. В історичному анамнезі ми мали три касти, якщо узагальнити Донцова й Шевченка (котрий Тарас Григорович). Донцов говорив про козаків і гречкосіїв, Шевченко — про козаків і свинопасів. Хоча аграрний бізнес і тваринництво — трохи різні речі, узагальнимо, що є козаки та «інші» хороші люди, але ні разу не козаки.

Виготовлення брусків (конкетан). Руду плавили й перетоплювали у форми для створення брусків криці «конкетан». Кожен конкетан мав різний вміст вуглецю, а також інших домішок.

Це про наші війни й катастрофи. І не лише про локальні. Кожна національна катастрофа радикально змінює склад суспільства та спосіб подальшого існування. Після Першої й Другої світових воєн, після здобуття Незалежності в національні форми відливалися люди з дуже різними, іноді протилежними уявленнями про майбутнє України. Але вони там застигали.

Складання шарів. Конкетани різного складу та якості розрізали на пластини, потім складали їх одна на одну. Шарування робили, аби створити різні властивості сталі на різних ділянках меча.

Тут маємо справу з кадровою політикою різних режимів і влад. Хтось погоджувався інтегруватися, а хтось випадав у металеву тирсу, хоч іноді з яскравими іскрами. Але випадав назавжди. Напевно, кожен із вас іноді собі думав, як би повелися ті чи ті відомі люди, якби дожили до наших часів. І щира відповідь не завжди приємна.

Олена Семеняка: Про психонавтику Эрнста Юнгера

Ернст Юнґер, ветеран обох світових війн, що в свій ранній період очолював націонал-революційні ветеранські кола, тобто належав до революційної правиці, експериментував із психоделіками (які не є наркотиками в розхожому розумінні) як у ході першої, так і після другої світової, зокрема, отримавши запрошення на спільні досліди від винахідника LSD Альберта Гоффмана. 

Як і Гоффман, що пов'язував своє відкриття з Елевсинськими містеріями, Юнґер відмовлявся від реноме гуру для хіппі і бітників, вважаючи, що вони просто намагаються заповнити пустку на місці зневаженої релігії і моралі в еру пост-Просвітництва й підкреслюючи свій інтерес до трансцендентних сфер і строгий медичний контроль над експериментами. Іншими словами, він по-еволіанськи розглядав ці речовини з позицій шансів на самоініціацію в сучасному світі, що знайшло відображення в численних сюжетах і мотивах його творів про сучасні гностичні спільноти посвячених, спогадах Гоффмана і цій програмній праці 1970 р., що скоро вийде друком у пречудовому видавництві Олексія Жупанського. 

В англійському перекладі німецьке "Rausch" у назві "Annäherungen. Drogen und Rausch", до речі, перекладено не як "сп'яніння", а дещо довільніше за формою, але, може, навіть точніше за змістом - як "altered states", тобто змінені стани. 

Як військовий, Юнґер наполягав на необхідності створення Генерального Штабу психоделічних студій - інакше аналог створять інші з власною метою. Тому мене радує те, що серед колег - науковців, медиків, реабілітологів, гуманітаріїв - з'являється консенсус щодо необхідності брати цей напрямок у свої руки й активно його розвивати. 

Цей загадковий трактат Юнґера, що вплинув на теоретиків постмодернізму Дельоза й Гваттарі, заслуговує на поглиблений коментар уже на рівні назви, де "Наближення" передусім стосується прискорення бажаних метаісторичних змін через психонавтику - термін, теж винайдений Юнґером. Цьому, власне, й присвячене моє дослідження, по слідах якого обов'язково видам монографію.

Видавництво Жупанського

Третя книжка цього літа приєдналася до двох своїх соратниць і вже також у друці.

Ернст ЮНҐЕР. НАБЛИЖЕННЯ. НАРКОТИКИ І СП'ЯНІННЯ

Над виданням працювали:

Переклад з німецької та примітки - Роман ОСАДЧУК

Літературне редагування - Леся ПІШКО

Художня редакторка / верстка - Оксана БАРАТИНСЬКА

-------------------------------------------------------------------------

Ернст Юнґер /Ernst Jünger/ (1895–1998) – німецький письменник, публіцист та ідеолог консервативної революції, брав участь в обох світових війнах. Завдяки раннім художнім і публіцистичним творам вважається предтечею націонал-соціалізму, хоча його пізніші речі, написані після 1933 року, позначені критикою НСДАП. Беручи участь у Першій світовій війні офіцером, Юнґер пише одну зі своїх найвідоміших книжок «У сталевих грозах», в якій осмислює феномен війни, чим здобуває визнання як серед мілітаристів, так і серед пацифістів.

Ростислав Шпук: Агресія, Фройд і ... Богдан Бринський в арт-галереї "Вагабундо"

Картина Богдана Бринського.

Троє синів Сигізмунда Шломо Фройда воювали на фронті Першої світової. Тому він дуже уважно приглядався до війни і до її впливу на особистість. Бо опинився у тривалому стані настороженого очікування найгіршого. І вже сам був не радий своїм сновидінням, котрими сновигали невідтлумачені страхи. Але зробитися власним пацієнтом не зміг, і замість самолікування взявся психоаналізувати війнушку. Тоді, у зрілому віці, раптом прийшов до радикальних змін у своєму стрункому вченні. 

Наприклад, перестав розділяти сексуальний інстинкт і базовий інстинкт самозбереження, а на вершину всієї інстинктивної системи звів інстинкт смерті, поєднавши його з інстинктом агресії. Після чого оголосив, що конфлікт між цими інстинктивними полюсами і є визначальним в людині. І перемагає майже завжди інстинкт смерті й агресії. Війна лише робить цю перемогу відкритою, з легкістю здуваючи з людини культурні надбудови: вони виявляються закоріненими не глибоко і валяться з першими ж страхами. Цю свою культурну капітуляцію людина до пори до часу приховує, а потім вивільняється і несвідомо використовує війну, аби з полегшенням відкинути штучну благопристойність. А щоб її втримати навіть у мирні часи, потрібна невпинна робота над собою. Але таке розкріпачення все одно відбувається: у снах, туди моральність не проникає. А війна – це як сон, на який не існує будильника. 

 І заповіді Божі на чолі з «не убий» є лише переліком найпритаманніших для людини схильностей, від яких слід відмовитись. 

 Це все я до того, що досвід переживань здатен швидко змінити позиції навіть всередині потужного мозку мислителя з добре організованою системою поглядів. А серед різних мізків ситуативне розходження позицій може бути таким радикальним, що ці позиції стають вороже-бойовими.  

 Тому, ставлячись з розумінням до чужих «похибок» й інакодумства по відношенню до трендових «правил», ми насправді даємо шанс собі на збереження обличчя в разі майбутнього переосмислення, може навіть безболісного при болісній зміні обставин. 

 Але війна робить своє - по Фройду. Нам хочеться по-тваринному картинно погаркувати, демонструючи вражаючу відданість Срачу і здатність пірнати туди з головою. І насторожуватись на авторитетів, чуючи тривожний дзвоник в іхньому всьому і вдаючи, що він дзвенить не у наших головах. 

Игорь Эйдман: Байден, пришли окорочка!

 Российское общественное сознание крайне инфантильно. Оно напоминает психологию трудных подростков-невротиков. 

Мощный комплекс неполноценности заставляет малолетнего хулигана самоутверждаться за счёт насилия. Однако рационально оценить свои возможности он не в состоянии. В спровоцированной им же самим драке его больно бьют, после чего самооценка резко падает. Страна стоит перед миром с "повинной рожей" нашкодившего подростка: "Дяденьки не бейте, лучше покормите, я голодный!".

Однако период раскаяния длится недолго. Очередной вождь (какой-нибудь старый вор) объясняет стране-подростку, что во всех ее неудачах виноваты окружающие. Страна опять впадает в ресентимент и пробует отомстить окружающим за собственную несостоятельность, самоутвердиться с помощью насилия.

Российское общественное сознание раскачивается как качели: от безудержного самовосхваления к жестокому самоуничижению и обратно.

В период мании величия страна делает преступные глупости, пускается в кровавые авантюры. Затем следует крах, период самоуничижения и попрошайничества (уже скоро).

Время СССР:

Мы - самая передовая, первая социалистическая страна. У них - безработица, инфляция, коррупция. А у нас ничего этого (и даже секса) нет. Мы покорили космос, держим полмира в кулаке, "а также в области балета мы впереди планеты всей".

Перестройка и 90-е:

Мы для всего мира - печальный пример того, как не надо жить; поставили провальный коммунистический эксперимент, погубили лучших людей страны. У них - демократия и полные полки в магазинах. У нас - бардак и дефицит. Буш, пришли окорочка!

Путинское время:

Мы - самые великие и крутые, правильные и настоящие. У них - родитель номер один и номер два, гей-парады, моются собаками, закусывают хомяками. У нас есть все для счастья: папа и мама, выпить и закусить, свет и газ, бомбы и ракеты, скрепы и Путин. Мы свято храним православные традиции и анальную девственность. А кто к нам с гей-пропагандой придёт - от неё и погибнет! 

Постпутинское время:

Мы - позор человечества. Зачем-то напали на соседей, убили множество людей, разрушили города, стали пугалом для всего мира. Это всё Путин виноват. Он нас попутал, а мы, неразумные, поддались. Байден, будь таким же добреньким дедушкой, каким был Буш, пришли куриные окорочка! Мы ещё не забыли их сладастный вкус, на голодный желудок буквально сводящий с ума.

Владимир Емельянов: Путинская личность как фашизоидный тип

В чем очевидная особенность этой (Путина. -ред.) 70-летней жизни? Она в том, что все получилось противоположно ожидаемому.

Сторонник патриархальной семьи и домостроя стал единственным разведенным правителем России и в публичном поле, вопреки своим декларациям, одинок.

Человек, почитавший себя миротворцем и желавший говорить с Ганди, стал самым оголтелым милитаристом, поломавшим судьбы по крайней мере двух народов.

Декларирующий свое христианство сместился в своих духовных поисках на Алтай, в край шаманских бубнов и кровавых жертв.

Желавший вначале ввести Россию в Европу с течением времени развелся со всем миром, и это повторило его семейную историю.

Почему так вышло? Трудный вопрос. Личная модель мира, до времени прикрываемая общеизвестными истинами, вышла из-под контроля и вступила в конфликт с реальностью. Человек стал хотеть от всего человечества усредненного стандартизованного существования в рамках того, что он понимает под "традицией" и "истинными ценностями"...

Что лежит в основе этой модели мира?

1. Идея справедливости, которая реализована им в идее мести и насильственного возвращения к прапорядку.

2. Эсхатологическое сознание. Настолько живое, что человек буквально признаёт страшный суд, ад и рай.

3. Идея биологической заданности и предопределенности социальных отношений. Отсюда сильная ориентация на животный мир и любовь к хищникам.

4. Идея изначальной порочности всех людей, вследствие чего - тотальное недоверие всем людям вообще.

5. Признание кровавой жертвы реальным способом искупления.

6. Обида и нелюбовь как постоянные эмоциональные реакции.

В этой личной вере религиоведу еще копаться и копаться. Но результат очевиден. И он противоположен изначальным декларациям.

Шамолин Роман: Русская эволюция: от «поколения П» к «поколению Z»: как государством услышан и обработан запрос масс на нематериальные ценности. О природе эйфории

 Лет тридцать назад Виктор Пелевин написал «Generation «П», — энциклопедию русской жизни 90-х. И не устаревала эта энциклопедия долго. Ее концепты и герои с блистательным успехом развернулись в нулевые годы, представляя целые классы обитателей бизнес-офисов, TV-каналов, муниципальных и правительственных кабинетов. А потом, когда в пространство, подобно праздничному торнадо, ворвалась сфера IT, — «поколение П» стало с готовностью перевооружаться, осваивать мобильные дискурсы, переходить из режима «офисного планктона» в режим «планктона на удаленке». Оно рассеялось по всем тропическим и причудливым уголкам мира, но при этом неизменно оставалось собой. А быть собой для «поколения» означало, что при любых условиях и во всякое время суток надо быть, прежде всего, производителем денег. 

«Поколение П» было вполне интернациональным. Его отечественные представители легко говорили на одном языке со своими коллегами практически с любого континента: и с трансгендерными парижскими криэйтерами, и с колумбийскими дилерами. Это был всеобщий язык конвертируемых либеральных ценностей + разговорный английский.

Мотивация тоже была вполне интернациональной: на низовом уровне она концентрированно выражалась в бесперебойной возможности заказать себе Jack Daniel’s со льдом и без колы, на топ-уровне — в потреблении ровных дорожек высококачественного кокаина. Эротическая составляющая прилагалась по умолчанию. Литературная составляющая: романы Бегбедера, «50 оттенков серого» Эрики Джеймс. Иногда, для восстановления аутентичности, — Пелевин и Сорокин. Впрочем, все это для топ-уровня. Низовые уровни вполне довольствовались сериалами.

В общем, мотивацией был гедонизм, а жизненная философия настолько глубоко постмодернистской, что ее практически не было. 

Концепт «поколения П» весьма скоро стал главенствующим на территории «русского мира»; он ведь и не был чем-то принципиально новым и вполне соответствовал массовому бытовому конформизму советской эпохи.

Концепт задавал ориентиры и был вне конкуренции. Юные дарования из самых глухих спальных районов самых богом заброшенных городков имели перед глазами довольно четкую схему: офис в губернском центре, женитьба/замужество, ипотека, машина в кредит и, если все пойдет хорошо, — развод и переселение в столицу, где схема повторялась заново.

Олег Покальчук, Елена Подолян, Наталья Шапошник: Индуцирование «предательством»

Задайте себе вопрос: зачем захватывать человека в заложники на глазах у всего мира?

Перечислим распространенные версии, которые можно встретить под публикациями в СМИ и сети.

Чтобы показать свою силу? 

Неверный ответ. Это вторичная выгода, но не мотив.

Чтобы нейтрализовать независимого журналиста?

Неверный ответ. Ни один независимый журналист не может быть настолько влиятельным, чтобы ради его пленения пусть и нелегитимный, однако формально все еще президент, совершил акт терроризма.

«Чтобы другим неповадно было».

Это почти верный ответ в неправильной формулировке.

Цель подобного действия – через Романа Протасевича повлиять на эмоциональное состояние и поведение каждого, кто идентифицирует себя как представителя гражданского общества Беларуси или как человека, разделяющего такую позицию.

Мы все (те, кому небезразлична судьба Протасевича) являемся мишенями.  Точнее -  наши эмоциональные, ментальные и поведенческие реакции, которые теперь будут определять дальнейший ход событий. Мы должны были почувствовать нашу уязвимость и полную беспомощность.

Чем мы занялись в качестве психологической защиты, чтобы избежать этих невыносимых чувств? Мы принялись обсуждать и критиковать поведение заложника.  Вместо того, чтобы анализировать природу собственных реакций и гибридные методы воздействия на общественное сознание.

В обсуждаемом интервью Протасевича то, что мы видим на экране идентично известным видео «Аль-Каиды» с отрезанием голов пленникам в прямом эфире. Хорошо изученный метод деморализации и запугивания целых сообществ.

Мы заявляем, что не оставим это преступление и подобные ему без профессионального внимания и будем публично давать экспертную оценку с целью противодействия деструктивному влиянию на широкие массы. 

Олег Покальчук, социальный психолог, эксперт по информационным и психологическим операциям

Елена Подолян, психотерапевт групп аналитик, руководитель ГО «Форпост».

Наталья Шапошник, клинический психолог, специалист по работе с жертвами пыток.

Кирилл Сазонов: Зачем россиянам заламывать во поле березу?

Мне кажется, я именно сейчас понял психологию россиян. Зачем они лезут к соседям, почему с непонятным варварским упорством все разрушают.

Дело в культуре и традициях. Как ни странно звучат эти слова в данном контексте.

Те, кому за сорок (да, пожалуй, что и за тридцать) прекрасно помнят народную песню «Во поле береза стояла». Учили на уроках музыки тотально, но никто даже не попытался вникнуть в примитивный текст. А зря. В ней — ответ. Текст примитивный, сплошные повторения и традиционные люли-люли.

Итак, первый куплет: «Во поле береза стояла». Ничего особенного, художественная ценность сомнительна, но многие народы прошли через этот культурный слой — что вижу, то и пою. Так что пускай.

Жесть начинается со второго куплета. Какой вывод делает автор народного хита, увидевший березу? Он поет: «Некому березу заломати». Вот это с точки зрения другой культуры необъяснимо! Растет дерево в поле, шелест листвы, тень, какие еще ассоциации? У автора простые — эх, бл.., некому сломать!

Вот что тревожит российского человека. Почему никто не сломал дерево до сих пор? Это проблема. Вот он — вечный русский вопрос! И ответ тоже в рамках логики. Потому что некому. Все просто.

Третий куплет служит логическим завершением всей этой народной творческой концепции и ставит жирную точку в песне. Я пойду, погуляю и березу сломаю. Ну, должен же кто-то, правильно? Кто — если не я? Ни слова о холодной зиме и острой нужде в дровах, ни намека на необходимость пустить деловую древесину на нехитрый деревенский стартап типа оглобли для боя на средней дистанции с соседом.

Эти звенья в цепочке лишние. Стоит дерево. Сломать некому. Значит, я сломаю. Просто и без рефлексий.

Теперь я напомню, что песня считается народной, любима населением, часть культурного наследия. И два вопроса. Первый — какие перспективы развития экономики, культуры и общественных отношений в стране, с таким культурным кодом?

Второй — что делать соседям этого государства, с которыми оно хочет дружить, вплоть до объединения?

Степан Кий: Информация как одна из форм движения

Введение. Состояние вопроса на сегодняшний день. В «Философском энциклопедическом словаре» читаем: «Понятие информации стало общенаучным понятием, т.е. общим для всех частных наук, а информационный подход, включающий в себя совокупность идей и комплекс математических средств, превратился в общенаучное средство исследования. … Последовательно материалистическая, опирающаяся на данные современной науки, трактовка природы информации развивается в диалектическом материализме, исходящем из первичности материальной информации по отношению к идеальной и глубокой связи информации с отражением. В марксистской литературе сложились две основные концепции информации: 1) как формы отражения, связанной с самоуправляемыми системами; 2) как аспекта, стороны отражения, которая может передаваться, объективироваться.
Наиболее распространенным (но не общепризнанным) является  определение информации на основе категории разнообразия (развитое английским кибернетиком и биологом У.Р.Эшби) и категории отражения как свойства всей материи, впервые предложенное и обоснованное философами-марксистами. Однако не существует одного общего определения понятия информации. Порождает дискуссию вопрос о предметной области понятия информации (является ли она свойством всех материальных объектов, или только живых и самоуправляющихся, или же только сознательных существ и т.п.). Проблема информации является одной из наиболее актуальных и фундаментальных в условиях современной научно-технической революции, характеризующейся, в частности, передачей информационных функций от человека к машинам в самых широких масштабах».* (Выделено мной. С.К.).

Со времени советского издания словаря прошло более тридцати лет, пришел капитализм, но ситуация с выяснением феномена «информация» (сведений) не сдвинулась с мёртвой точки. Продолжаются (типа научные) споры среди «исследователей» со степенями и без оных, пытающихся разгадать «улыбку Джоконды», которая снисходительно посматривает на эти схоластические препирательства вокруг себя. Следовательно, проблема феномена «информация» носит объективный характер и не зависит от общественно-экономической формации. Разгадка сего феномена прямо зависит влияния другой «дамы», которую зовут диалектика и с которой большинство «исследователей» не только не дружат, но даже незнакомы. Такого неуважения к себе диалектика, как и всякая «дама», не прощает и заводит дискуссии в такие схоластические лабиринты, что академические «специалисты» там бродят всю жизнь, при этом свято веря, что они развивают науку. Как вклад в разгадку феномена «информация» и подготовлен данный материал.