Тепер для більшості зрозуміло (але, знов-таки, не прийнятно), що перемога безпосередньо пов’язана зі здатністю держави пережити черговий “історичний спазм” московської імперської реставрації. При цьому пережити його пасивно і принижено (як це роблять, скажімо, Грузія чи Казахстан) нам не до смаку. Та й не вийде. Адже саме ми опинилися на вістрі експансії, узяли на себе головний удар і, судячи з усього, змушені будемо гордо витримувати агресію до завершення “спазму”.
Зрозуміло, що маємо справу з історичною аномалією, пов’язаною з московським типом освоєння простору, який є цивілізаційним вивихом, своєрідною грубою мілітаристською пародією на Візантію.
На жаль, історія свідчить, що такі вивихи можуть існувати дуже довго. Скажімо, Ассирія, мілітаристська пародія на Вавилонське царство, протрималася ціле тисячоліття. Для знищення цієї паразитичної держави аграрним монархіям Сходу довелося створити першу у світовій історії багатосторонню військову коаліцію.
Умовою існування аномалій є безперервна агресія, яка живить їх навіть не ресурсами, а “смислами існування”, примиренням із власною глибинною неправильністю. Мирні періоди в їхньому житті є періодами занепаду, смислового глухого кута, хворобливих пошуків втраченого часу.
Стратегії, спрямовані на те, щоб пережити історичну аномалію, — це “довгі стратегії”. Вони передбачають не лише колективну (громадянську) витримку, але й певний штиб колективного способу мислення, який у масовій свідомості ефективно сепарує тривале від минущого, стрижневе від маргінального. А ще ці “довгі стратегії” для свого успіху мають бути консолідовано та свідомо підтримані панівними суспільними елітами. Це ледь не головна умова для втілення “довгої стратегії”.
Тут, на жаль, ми стикаємося з нашою рідною архаїкою. Історично більшість українців усе ще віддає перевагу не закону, а справедливості, шаблону (звичаєвій модальності), а не принципові (дискурсивній модальності).
Ми живемо в тих базових світоглядних координатах, що передбачають стратегування, базоване на імпульсах колективної волі, імпульсах прагнення справедливості, негайної відплати та адресної помсти. Тому в нас цінують крикунів і шукачів таємної змови. Ідеальний провідник натовпу — галасливий конспіролог, що показує пальцем на ворога народу (“іншого”, “чужого”, “не нашого”), плаче, хапається за сувенірну шаблю та волає про відплату.
Обиватель прагне реакції в стилі “тепер або ніколи”. Обиватель не осмислює періодів, довших за один-два роки. Бо в дальшому майбутті, переконані обивателі, “невідомо, що буде”. Вони не відчувають часу інститутів громадянської спільності, “часу держави”, спроможного тривати сотні років. Відповідно, “внутрішній планувальник” обивателя не заглядає за горизонт часу, обмежений змінами в сімейному стані, професійними перспективами, господарськими й торговельними циклами.