прикидатись, обманювати
(один із законів природи)
Східнослов’янське політико-правове та соціокультурне середовище формує необхідність переосмислення наших реалій та пошуку нового теоретичного обґрунтування історичної дійсності. Культурна епоха Східної Європи, яку можна назвати «пострадянською» чи «трансформаційною», принесла з собою нові факти, переформатувала людські стосунки, запропонувавши то cпрощені, то ускладнені мімікрійні форми дійсності. Постійні катаклізми, що все частіше виникають у суспільному просторі України, Росії та Білорусі, опозиційні рухи, стихійні страйки, голодування, акції непокори, демонстрації тощо ставлять на порядок денний питання про необхідність об’єктивного розгляду та перегляду політичних, соціальних, економічних, культурних та інших державотворчих процесів. У цьому контексті доцільно буде об’єктивно та неупереджено вивчати і викривати явища, успадковані від радянської епохи та набуті впродовж останніх десятиліть. Один із таких феноменів, який є малодослідженим і аргументовано не поясненим з наукової точки зору, – це імітація. Специфіка цього явища достатньо детально вивчена у контексті живої природи – флори та фауни, але в ключі людської суспільної діяльності залишається terra inkognita…
Імітація як явище детально почала досліджуватись у природознавстві та біології ще у ХІХ столітті. Проекція когнітивного досвіду у галузі природничих наук на суспільну, соціально-політичну реальність, на поведінкові характеристики людини є цікавим та новітнім напрямком сучасної соціальної психології, політології, антропології та ін. Власне тому є сенс говорити про імітацію як явище, що виникає та функціонує у суспільному організмі, моделює його, впливаючи на перебіг подій та ін. Більше того, соціальна реальність, яка репрезентує будь-яку державу як систему, впродовж останніх десятиліть може бути інтерпретована крізь призму імітаційних сценаріїв, і у такий спосіб можна здійснити новий і дещо нетрадиційний погляд на історію, культуру, соціум загалом, на світову та українську реальність.
Імітація у людському суспільстві є явищем набагато ширшим, ієрархізованим, глибинним та невід’ємним від культури соціальної поведінки та ін. Людина впродовж своєї історії розвинула та вдосконалила імітацію як одну із фреймових складових свого буття, в результаті чого отримала можливість виконати певну соціальну програму чи перенести її у площину імітацій, інсценізацій, творення ілюзій, віртуальної дійсності. Тому може формуватись реальна картина, дійсність, зокрема демократія, соціальна рівність та ін. Варто зауважити, що людина у своїй імітаційній діяльності зазнала неабиякої майстерності та, мабуть, є рекордсменом у світі живої природи. Тому будь-яка мімікрія, відтворення, уподібнення у світі живої природи не може конкурувати зі здатністю людини, її феноменальною магістральністю створювати ілюзію свого «я», саме креативно формувати своє друге «я», яке є більш досконалим та репрезентативним, ніж реально існуючий суб’єкт.
Результатом такого стану речей стали негативні соціальні стереотипи, страхи, девіації та інші соціальні аномалії, які стають чи не найбільшою проблемою у розвитку соціальних систем. Підміна понять та реалій людського буття імітацією, яка закладена природою людини, набула гіпертрофованих форм (від публічної демонстрації своєї діяльності до штучного приписування окремих суспільних заслуг чи соціальних функцій, суспільної ваги чи значущості, надзвичайної обдарованості, харизматичності та ін.) і стала невід’ємним елементом багатьох соціальних інститутів, політичних партій, народних обранців, благодійників, науковців, журналістів, працівників медійної індустрії та ін.
При більш детальному розгляді феномену імітації у суспільній системі виявляємо, що імітація охопила всі сфери людського життя. Імітація стала реальністю, настільки переплетеною з ірреальним, віртуальними та умовними монадами людського буття, що втрачається реальне відчуття хронотопу, історичного моменту, здорового глузду, адекватної реакції на оточуючий світ (тут доречно згадати історію М. Каддафі та фінал його життєвої і політичної кар’єри). Саме тому перед сучасними науковцями, політиками, суспільними діячами постає проблема вивчення, опису балансу між реальністю та імітацією, між реальністю та ілюзією, проведення демаркаційної лінії та повернення всього того, що є імітативним у системі людського буття, у межі «берегових ліній», позбавивши його хворобливої тоталізації та всеосяжності. Чітке розуміння зазначених меж дасть змогу побачити найважливіші напрямки функціонування будь-якої соціальної системи, її недоліки і переваги – системи, яка самостверджується та намагається самоідентифікуватись та самореалізуватись. Власне ці межі дають змогу прописати координати поширення та функціонування імітації, з’ясувати міру та ступінь міфологізації дійсності, градус відхилень маршруту від стратегічного вектора, межу допустимої втечі від реалій та статистичних даних.
Дослідження дефініції та поняття «імітація» дасть змогу зрозуміти її суть та діапазон імовірного застосування. Результатом такого проникнення у суть зазначеного явища буде розкрита специфіка соціально-політичних умов, інформаційного середовища, яке виступає носієм та ідентифікатором зазначеної аномалії. Теоретичним підґрунтям дослідження імітаційних форм стали праці М. Хайдегера, Ж. Бодріяра, П. Бурдьє, Р. Мертон, Р. Козера, Даррендорфа, Х. Ортега-і-Гассета, Т. Парсонса, І. Валлерстайна, Е. Фромма, Д. Белла, П. Сорокіна, Е. Тоффлера, Ю. Хабермаса, Ф. Фукуями, П. Штомпки та ін.
На сьогодні дослідження імітації як явища не формує єдиної картини та не дає змоги достатньою мірою зрозуміти його суть та соціальну функцію. Окремі аспекти вивчення імітації містять роботи С. Аверінцева, М. Грачова, Ю. Давидова, В. Дергачова, Е. Дмитрієва, Е. Лукіна, В. Афанасьєва, С. Барсукова, Л. Бляхера, В. Гельмана, І. Пригожина, Л. Сморгунова та ін.
Імітація – один із найважливіших механізмів існування природи та людської спільноти. Як категорія досліджується у біології, медицині, психології, соціології, мистецтві, музиці та ін. галузях. У довідково-лексикографічних джерелах імітація тлумачиться у залежності від сфери функціонування [9, c. 194]. Але брак фундаментальних розробок цього поняття на сьогодні дає неповну картину і недостатню аргументаційну базу щодо природи зазначеного феномену та беззаперечності того, що є імітативним у системі людського буття у межі «берегових ліній», позбавивши його хворобливої тоталізації та всеосяжності.
У техніці до імітації застосовують поняття моделювання – метод відтворення і використання різних чинників у моделі, а не в реальних умовах [47].
У біології, природі «імітація» – це уподібнення, мімікрія, зовнішня схожість, наслідування, повторення, копіювання розумними тваринами поведінки інших тварин, а також людини [6, c. 362].
Психологія розглядає імітацію як «одну з форм соціальної поведінки, соціальну мімікрію, адаптивний спосіб життєдіяльності» [50, c. 98]. Психологи стверджують, що імітація закладена в нас природно, з дитинства, коли новонароджена дитина починає повторювати, імітувати дії, голоси матері, батька чи інших людей, котрі знаходяться поруч. Дослідження американського психолога Кеннет Кей показало, що немовлята наділені здатністю відповідати на звуки або жести дорослих, і цей процес стає інтерактивним та залежить від кількості постійних повторювань дій. Так само і в дорослих, інтерактивна поведінка відіграє важливу роль як у повсякденному спілкуванні, так і в процесі офіційних заходів, переговорів [66, p. 259]. Цей факт доводять і автори теорії гри Е. Берн та Й. Хейзинга [5; с. 56]. За їх словами, процеси наслідування, імітації не лише притаманні людям від природи, а й є життєво необхідними для життя в соціумі, адже за допомогою наслідування виконуються чи порушуються «правила гри», витримуються чи ламаються стереотипи [59, c. 195].
Позитивне значення імітації у розвитку людства доводить той факт, що імітування було основним методом навчання у стародавніх римських школах (схоліях), гуманітарних навчальних курсах епохи Відродження, практичних вправ («exercitatio») та риторичної теорії. Учні повторювали та відтворювали поведінку, фразеологічні звороти та інтенції за наставниками, наслідували стиль письма тощо. В цілому суть імітаційних вправ полягала не в копіюванні певного типу й форми в оригіналі, а в наданні нового змісту, копіюванні оригіналу, але в новій формі. Їх метою було відточити риторичні вміння учнів задля нових, кращих способів вираження, моделей поведінки та спілкування [65].
Іноземні довідкові джерела визначають присутність імітаційних рис починаючи від тварин і до міжнародної політики. Імітація є передовсім поведінкою, наочною для індивіда, яку він схильний повторювати [64].
Польські довідкові джерела тлумачать імітацію як намагання приховати справжні наміри, вчинки, пристосувавшись до зручних та загальноприйнятих умов. Якщо мова йде про імітацію у соціально-політичному полі, то тут вона розуміється як підміна понять та намірів політиків, урядовців чи інших національних і міжнародних структур [69].
Українські довідкові джерела трактують поняття імітації (лат. imitatio — наслідування) наступним чином: «це пародія на щось, наслідування, підробка, ерзац, сурогат, повторення» [48, c. 68]. В музиці імітація – точне або дещо змінене повторення музичної думки в різних голосах поліфонічної фактури, повторення музичної теми іншим голосом музичного твору з нижчим або вищим інтервалом [9, c. 197]. Інакше кажучи, імітація – це штучне наслідування чогось, що виконується з точністю, підроблюючи яку-небудь річ, дію під певний зразок, норму; відтворення з високою точністю яких-небудь процесів, моделей, зразків поведінки.
Таким чином, домінантною ознакою імітації як явища є «уподібнення», «відтворення зовнішніх ознак», не будучи при цьому імітованим предметом, явищем, істотою за суттю. Тобто це своєрідна «біжутерія», яка схожа на оригінальний цінний метал чи камінь, але насправді ним не є. Підтвердження цього положення знаходимо і в іншій джерельній базі. Скажімо, філософський енциклопедичний словник визначає: імітація (від лат. imitatio – наслідування) – 1. Наслідування чого-небудь чи кого-небудь, відтворення. 2. Більш-менш точне копіювання індивідом поведінки інших людей чи груп, що є одним з механізмів соціалізації. 3. Підробка, виготовлення предметів, схожих на дорогі вироби [55, c. 88].
Французький філософ Жан Бодріяр увів у суспільний дискурс термін «симулякр». Якщо за Платоном це просто копія чогось, то Бодріяр тонко визначив: у наш час у постмодерні є копії, які не мають аналога в реальності. Симулякри – це вигадані речі [8, c. 218]. Вигадка, суб’єктивна трансформація, свідома видозміна будь-якої реалії з метою впливу на оточуюче соціальне середовище з ілокутивною інтенцією є не що інше як імітативна дія.
Розглядаючи роль «імітаторів», під якими розуміємо стан майже досконалого тиражування штучних образів, практично неможливо виявити відмінність між оригіналом і копією. Це спостерігається в реальному світі політики, де іміджмейкери й засоби масової інформації – патентовані імітатори – виконують все більш вагому функцію у формуванні політичного простору.
Досліджуючи явище імітації у соціальних структурах, варто ще раз звернутися до дефініції. Соціологічний енциклопедичний словник дає нам наступне визначення імітації: це моделювання, використання однієї моделі (конкуренції, співробітництва, соціальної динаміки тощо) іншою соціальною структурою, інститутом і т.п.; процес, за допомогою якого поведінка одного індивіда починає нагадувати поведінку інших індивідів, яка вважається нормою. Г. Тард стверджує, що закони імітації є основним фактором пояснення сукупності соціальних явищ [49, c. 39].
Зважаючи на це, варто відзначити, що дане поняття формує семантичне мікрополе, до якого входять термінопоняття мімікрія, ілюзія, девіація, ерзац, обман, підробка, фальшивка, гра, бутафорія, уподібнення, симуляція, театралізація, фарс, фікція та ін. При розгляді кожного з них ключовою ознакою залишається намагання наслідувати, імітувати, пристосовуватись заради виживання. Тобто істота чи особа, яка вдається до імітації, має недостатньо засобів до виживання, саме тому набирає форм, ознак чогось чи когось іншого, вуалюючи у такий спосіб свою ідентичність. Так, скажімо, мімікрія є наслідуванням, уподібненням незахищеного живого організму до сильнішого шляхом набуття відповідного кольору та форми [6, c. 304]. Захисне забарвлення тварин забезпечує їм виживання та підвищує життєздатність. Подібність забарвлення і форм деяких тварин з будь-якими предметами чи живими істотами (мімікрія) призводить до їх наступної деградації, перетворення в іншу форму, відмінну від первинної, хоча для деяких форм вона стала банальним сценарієм поведінки, і при цьому вони не втрачають своєї ідентичності (наприклад, зміна кольору шкіри хамелеона) [22, с. 344]. Тут ідеться про те, що живі організми (в цьому випадку мова йде про флору і фауну) паразитують на інших, більш життєздатних організмах, набираючи відповідних ознак, рис і характеристик щодо тих, хто знаходиться на вищому щаблі «харчового» ланцюга. Тобто про «захисну здатність рослин і тварин щодо способу наслідування зовнішнього середовища, злиття з ним в цілях самозбереження та самозахисту» [6, c. 89], кінцевою метою якого є збереження виду.
Наступною синонімічною одиницею лексеми «імітація» є підробка – те, що створено за прикладом іншого і видається за справжнє. Підробки предметів застосовують у ювелірній справі, іконописі чи інших мистецьких галузях та розробках [48, c. 234]. Крім того, психологи використовують термін «підробленої усмішки» чи поведінки, тобто штучної, несправжньої, вимушеної та нещирої. Причини «виникнення підробок» – недостатність оригінальних речей, бажання володіти таким, як інші, ознака пристосування власних характеристик до ознак, що притаманні іншим, тощо. Близькою за своєю семантичною структурою до термінопоняття «імітація» є адаптація – шлях пристосування організмів, органів чуття до умов навколишнього середовища [48, c. 235].
У наукових джерелах подається певний спектр імітації у її підвидах, серед яких виділяють: подвійна поліфонічна імітація, дзеркальна імітація, тональна, канонічна імітація, літературна, машинна, безперервна, повна і часткова імітація, реальна імітація, вільна імітація і т.п. [47]. Попри це, соціально-комунікативний дискурс та інші сучасні гуманітарні науки вимагають розширення цього поняття та більш детального розгляду у семіотичній, культурологічній, соціологічній, соціально-психологічній, політологічній та інших сферах.
Потреба відрізнити оригінал від імітації, виокремлення певної шкали, міри та ступеня імітативності на сьогодні стає все складнішим процесом. Особливо складним та актуальним досліджуване явище виявляється у сферах соціальній, політичній, мас-медійній, економічній, рекламній та ін. Якщо явище імітації є беззаперечно доцільним та виправданим у світі живої природи, винятково цікавим та обґрунтованим у сфері мистецтва (тут усі види та жанри), то у сценаріях соціальної поведінки людини слід виокремити гіпертрофовано-патологічні форми імітації та окреслити її як одну з форм соціального зла.
Імітативно-мімікрійна діяльність живої природи характеризується чіткими параметричними характеристиками, і будь-яка форма надлишковості не має місця, оскільки є безглуздою (хамелеон не буде зеленішим за листок, білий ведмідь – білішим за сніг, деякі риби коралових рифів більш схожими на корали чи колір дна, ніж самі корали чи підводний рельєф, і т.п.). Зовсім іншу картину нам пропонує людське суспільство. Межа розумного та доцільного, яка є характерною для живої природи, у соціальному середовищі безслідно втрачається і розвивається до абсурдних, збочених та викривлених форм. Якщо індик роздуває пір’я, щоб виглядати сильним, великим, грізним, то цей прийом використовується лише до тієї межі, доки існує загроза йому чи його виводку. Гусак шипить, поки не втече або не віддалиться «порушник спокою», олень імітує та демонструє свою сексуальність через роги та надмірну агресивність до завершення гону і не довше тощо. Що ж стосується людської спільноти, то імітація вийшла далеко за межі рефлекторно-інстинктивної діяльності, проникла своїми метастазами в усі найменші сегменти світу людини і стала невід’ємним елементом культури. Більше того, онтологія людського буття, прогрес, еволюція людини та культури значною мірою спровоковані імітацією та завдячують їй. Розвиваючи імітацію як базове явище, людина винайшла нові форми, які за природою своєю є тотожними і повними синонімами до термінопоняття імітація. Вони трансформувались у такі форми як: фальш, брехня, фарисейство, лукавство, обман, розіграш (від: розіграти людину); у сучасному молодіжному слензі – «розвести», ввести в оману, ввійти в довіру, переконати, вплинути, навіяти, змусити, повірити, замаскуватись, прикинутись, тимчасово бути кимсь, привернути увагу, кокетувати, справляти враження, гіпнотично впливати, бути популярним, магнетично діяти на оточення, формувати коло фанатів, бути псевдохаризматичним тощо.
Все вищеозначене, по суті, є процесом або його результатом. Розвиваючи та використовуючи імітаційні сценарії, людина може настільки захопитись його віртуальними формами, що здатна втратити відчуття реальності. Звідси значна кількість фактів з минулого та дня сьогоднішнього. Імітація породжує різні форми неврозів, фобій тощо. Скажімо, манія величі, нарцисизм, безпідставна віра, імітація особистої досконалості, розуму, унікальності, таланту та ін. є продуктом саме імітативних феноменів, які, попри все, наділені еволюційною властивістю, здатністю видозмінюватись, трансформуватись у інші форми. Більше того, парадоксальним виявляється те, що такі імітативні прояви досить часто збирають і групують навколо себе великі кола симпатиків чи гарячих одновірців, які готові стати вірними центуріонами і йти слідом не за реально існуючою особою, а за створеним образом. І, як показує історія, зідеалізовано-зімітовані, зміфологізовані, гіперболізовані образи (саме образ, бо апелятив, без сумніву, не наділений і приписуваними йому рисами) мають магічну силу впливу на широкий людський загал (звідси культ особи, обожнення лідера, масовий психоз навколо постаті та ін.)
Малодослідженим та цікавим видається те, що ці політичні чи інші фігури, схильні до віртуалізованої імітації та впливу на маси, часто наділені певними психічними вадами (маніакальними, шизофренічними, неврастенічними та ін.). Саме вони є носіями більшої потенції впливу, ніж психічно врівноважені, помірковані, адекватно мислячі особистості. Колективний суб’єкт, колективне «я», колективне свідоме з яскраво вираженою гіперактивністю абсорбує імітативні впливи і стає їх заручником, інфікованим зовнішнім імітативним джерелом.
Імітативні феномени наділені ще однією типовою ознакою – двотиповістю впливу на оточуюче соціальне середовище: одна частина сліпо вірить зімітованому, штучно створеному образу, інша диференціює імітативність свідомо (чи, може, з прагматично-утилітарних міркувань підтримує його).
Слід додати, що імітативний процес у людському середовищі та світі природи тісно пов’язаний з явищем «витіснення» реальних ознак та властивостей. Наприклад (тут йдеться про український етнокультурний простір): зазвичай лікар у клініці у білосніжному халаті, неадекватно високому та накрохмаленому головному уборі, з дорогим імпортним фонендоскопом, ідеально виголений, з демонстративно впевненою ходою, з яскраво виразною мімікою, жестикуляцією та осанкою, з вишукано правильним та переконливо-образним мовленням, зі значною кількістю «дипломів», відзнак та нагород (зазвичай на найбільш окодосяжній частині інтер’єру приймальні), зі значною кількістю титулів, звань, членств у візитній картці є далеко не найкращим лікарем у відділенні. Саме відсутність майстерності спонукає його до імітаційних дій. І, як показує життєвий досвід, саме вони, імітатори, завдяки саморекламі мають більший успіх, ніж добрі фахівці з «золотими руками», котрі дещо ігнорують імідж, типаж та саморекламу, але спроможні на значно більші та кращі результати у роботі з пацієнтами…
Якщо спроектувати імітацію в усіх її варіантах та проявах на етнокультурний простір, зокрема політичний, то висвітлиться картина специфічних інтерпретацій, взаємозв’язків, детермінацій та пояснень своєрідності нашого часу та простору, зокрема східнослов’янського.
Політичний простір та дискурс на теренах Східної Європи є своєрідними і позначаються особливими формами використання імітації… Безперечно, це явище вимагає розлогого та детального опису із залученням значного масиву ілюстративного матеріалу, але ми обмежимось коротким викладом типології. Найперше виділимо домінантну ознаку імітації як східнослов’янський культурний феномен.
У цивілізованому світі склалася традиція формувати свій політичний імідж з використанням імітаційних методів для досягнення стратегічної мети – здобути парламентську більшість чи просто очолити країну. Отримавши у такий спосіб перемогу, лідери усіх рівнів владно-державної ієрархії спрямовують свої зусилля на максимальну віддачу народові – тим, хто виявив таку високу довіру. Хорошим взірцем є країни Скандинавії, Західної Європи, Велика Британія, США та ін. У процесі саме такої діяльності імітація як метод суспільно-політичної діяльності не виключається, але зводиться до мінімальних параметрів та реалізується лише як корекція іміджу. Східна Європа особлива тим, що імітація є органічною та невід’ємною частиною мисленнєво-комунікативної та соціально-політичної діяльності. Для прикладу: можна бути патріотом – можна імітувати; можна лобіювати інтереси країни на міжнародному рівні, а можна лобіювати свої приватні зацікавленості та лише імітувати загальнонародні інтенції і т.п.
Отже, перейдемо до розгляду найбільш типових та яскраво виражених ознак імітації у сфері політичної діяльності. У зв’язку з цим виділимо наступі ознаки імітативності:
1) Імітація актуальності – штучне створення інформаційних резонансів та оприлюднення задля налаштування суспільних настроїв та дій на певні установки, цінності, необхідні зазвичай конкретній політичній чи бізнес-структурі, окремим індивідам чи міжнародним корпораціям. Така імітація – це насамперед формування умов, які не несуть нового осмислення чи творчої обробки інформації, але стимулюють до неусвідомленого накопичення інформації, формування ілюзії всеосяжності інформації. Крім цього, створюється ілюзія централізації та абсолютного домінування власне цих чи моїх поглядів, бачення «моєї компетентності». З іншого боку, таке пристосування до споживання вже існуючої інформації створює можливість для її систематизації та використання з потрібною метою, але через надмірність, засміченість цього інформаційного простору, через примітивний прагматизм інформація стає джерелом паразитування на чужих знаннях, плагіату, імітації знань та підміни власних знань чужими. Скажімо, українські учні та студенти використовують інтернет не як джерело інформації, а як зручну та досконалу форму обману викладача та імітацію персональних знань. У цьому контексті інтернет стає у нагоді для віртуозного обману викладача шляхом скачування рефератів, шпаргалок та ін. Результатом цього є хороша оцінка, підвищена стипендія при нульових знаннях. Така форма імітації зараз стала тотальним явищем, і за таких умов формується інтелігенція України.
Доволі поширеним явищем імітації актуальності стає робота чи «імітація» чесності, професіоналізму та об’єктивності засобами масової інформації. При цьому власники найбільшого капіталу стають власниками та утримувачами «четвертої влади», замовниками телевізійних програм, і в такий спосіб імітація ставиться на потужні індустріальні рейки. Інформаційне середовище потрапляє під вплив суб’єктивно-прагматичних інтерпретацій, основний силовий вектор яких зорієнтований на підтримання статусу-кво можновладців, які «працюють на користь суспільства». З цією думкою погоджується американський філософ Едельман, зазначаючи, що визначення проблем відбувається в процесі, де політики і ЗМІ маніпулюють значеннями, щоб підтримувати ретельний контроль над тим, що обговорюється і як обговорюється та яке значення надається проблемі. Тому громадянин не має справи зі світом фактів, а лише зі світом політичної фантастики: «Спектакль, що складається з новин, які повідомляються неперервно, конструює і реконструює суспільні проблеми, кризи, ворогів і лідерів і таким чином створює послідовність загроз та заспокоювань. Ці конструйовані проблеми й особистості формують зміст політичної журналістики й дані для історичної та аналітичної підтримки чи опонування політичним справам і публічним політикам» [35, c. 123]. Таким чином, засоби масової інформації і стають одним з основних інструментів імітації власної актуальності, персональної, соціальної ваги і т.п.
2) Імітативні процеси та історія. Історія понад усе є хронологією імітацій. Сакралізація історичного простору, насичення її фальшивими ідеалами, які в силу вдалої імітації стають дуже схожими на реальність, що перетворює реальний вимір на ілюзію з особливим акцентом на неповторності, харизматичності окремого лідера чи партії. За словами Леоніда Радзиховського, імітація історії, поєднавшись із сучасним віртуально-модерністським стилем (який сам по собі і є імітацією), отримала своє вираження в «дикій суміші» – віртуальній імітації феодальних, узалежнених відносин [44]. Власне йдеться про те, що імітація починала сприйматись та утверджуватись як пластичне явище, якому не притаманна певна фіксація, «застигання», вона піддається постійній видозміні та корекції, новітнім інтерпретаціям, які полярно різняться своїми концептуальними позиціями та висвітленнями. Можна припустити, що наслідком імітації певних подій в історії є те, що країна, в якій відбувається така підміна фактів, імітація історичних оцінок (зокрема Україна), має минуле, але не має історії. Історія України, яку ми вивчаємо в школах та вузах, яку ми знаємо, – суцільний історичний постмодернізм з періодичним впаданням у надмірно суб’єктивні, емоційні крайнощі, при цьому без відчуття міри, смаку та хорошого стилю.
3) Імітація у сфері наукової діяльності. Виписуючи український контекст, необхідно зазначити, що імітаційний сепсис завдав нищівного удару по науці. Наука втратила свою конституцію, свою базову позицію. Імітація практично паралізувала наукове середовище, залишивши невеличкі острівці, які за інерцією або в силу наукового фанатизму й аскетизму окремих ентузіастів продовжують виживати. Натомість наукове поле перетворилось у великий східний ринок (радше базар) і паралельно з цим у театралізоване дійство. Власне, середовище української науки стало цариною для тисяч псевдовчених. «Слюсарчуковізм» набув тотальних параметрів. Відомо, що в Україні лише ледачий чиновник, народний депутат чи лідер країни не має професорських титулів та мантії. В історії прецеденти вже мали місце. Скажімо, про «жагу до знань» сірих мас писав Ортега-і-Гассет у відомій праці «Бунт мас». Вихідці з села, освоюючи нові території, міські простори, почали масово «окультурюватись», відвідуючи театри, музеї, навчаючись в університетах, і т.п. Однак, набираючи форми, цей рух не мав ані можливості, ані реальної потенції набути повноцінного змісту. Саме тому сьогодні 80% випускників шкіл стають студентами вищих навчальних закладів зразу ж після шкільної лави. Хоча, як стверджують науковці, лише 10-12% мають відповідний IQ та задатки до навчання в університетах.
Небажання визнати пріоритет знань іншого, імітація власних «інтелектуальних поривів» не лише призводять до поширеності таких патологічних явищ як корупція, а й нарощують базу не потрібних суспільству дисертацій, наукових робіт та статусів, які стають тягарем та баластом для суспільства. Наслідування науковості та надання статусності не лише є паразитарним формоутворенням, а й значно знижує можливості розвитку інновацій у майбутньому, знищує сучасну українську науку як таку.
Праця вченого та мислителя не терпить поспіху. Карл Ясперс писав у праці «Духовна ситуація часу»: «Справжня наука є аристократичним заняттям тих, хто сам присвячує себе цьому». Особливості праці вченого, яким би творчим і престижним він не був, полягає у важкій роботі на межі повної самовіддачі [39, c. 78]. Умовні критерії наукових досягнень – Нобелівські та інші премії, кількість (рейтинг) публікацій і проданих ліцензій, індекс цитування, членство в зарубіжних наукових товариствах і академіях. За словами вже згадуваного нами А. Дегтярьова, навіть таке звання, як «академік», дуже відносне і не завжди свідчить про ступінь розуму. Песиміст Шопенгауер взагалі вважав, що «… в академіях завжди сидить посередність» [20].
Справжня наука стала тягарем для влади. Наука лише імітує освіченість та інтелект. Адже справжній науковець досліджує факти, намагається здобути справжні (а не адаптовані кимсь) знання, осягнути суть того чи іншого явища та пояснити необхідність вирішення тієї чи іншої соціальної проблеми. В умовах попереднього державотворчого періоду низький рівень загальноосвітніх знань та культури «радянської еліти» прикривався «залізною завісою» та імітацією її сакральності.
Головним завданням комуністичної влади було формування людини, яка не здатна нетрадиційно думати, а може працювати за заданим алгоритмом, «діяти» відповідно до інструкцій. Але, поза цим, діяли механізми штучного відбору та селекційні принципи. Попри замкнутість гуманітарної науки в ідеологічні лещата, наука, яку можна, поза сумнівом, назвати «справжньою», мала місце. Саме вона дала змогу Радянському Союзові впродовж останніх десятиліть бути найбільшою імперією з потужним військовим та індустріальним потенціалом. Однозначним є те, що за останні два десятиліття Україна розпорошила досвід радянської науки і впустила у своє середовище маси посередніх та бездарних діячів з комерційною свідомістю, з талантом Остапа Бендера, який, як відомо, був геніальним імітатором та авантюристом. Щоправда, діяльність цього персонажа обмежилась залученням у сюжет кількох десятків таких авантюристів, як він сам, та безрезультатним пошуком стільців. Українські остапи бендери діють більш результативно, оскільки «стільці» все ж знаходять і успішно на них сидять, а також дістають «діаманти покійної тітоньки». У сферу ж їх впливу потрапляють не десятки, а мільйони співвітчизників. Остап Бендер як образ І. Ільфа та Є. Петрова наділений беззаперечною харизмою та, по суті, дуже милий і привабливий персонаж, чого не скажеш про сучасних українських бендерів.
За словами професора В. Дергачова, «в нових незалежних державах при низькому рівні освіченості соціальної верхівки використовується зовнішня оболонка, обгортка «знань, ідей», а не їх наповненість змістом. Це створює базу для безпрецедентної імітації ділової активності, яка не лише веде до падіння рівня і якості життя народу, а й утворює «чорну діру» на геополітичній карті світу.
4) Імітація інтелігентності. Радянська інтелігенція лише частково трансформувалась у сучасну керівну верхівку і в основній масі не була допущена до владних важелів. Натомість партійно-комуністична верхівка, створивши у пострадянський період родинно-кланові та партійно-кримінальні угруповання, надійно отаборилася в приміщеннях, з яких здійснюється управління оточуючим простором. Оскільки радянська людина формувалася в епоху тоталітаризму, геноциду та безпрецедентного вірнопідданства комуністичним ідеалам, то свідомість більшості представників цієї генерації зазнала значної деформації, зорієнтованої на комуністичну ідеологію та модель світу. Хоча, попри все, певною мірою інтелігенція залишалась у формі окремих рудиментів, які були залишковими ознаками дореволюційної України та Росії. Це значить, що на тлі тотального заповнення простору люмпенами у краватках та плебеями залишались особистості на кшталт академіка А. Сахарова. Саме ці люмпени і вірні пажі ленінізму засвистали відомого вченого на одному з останніх його виступів у Палаці з’їздів у Москві, а потім у приватних інтерв’ю розповідали, в дусі часу, як вони його шанували…
Якщо вести мову про автентичну інтелігенцію, котра хоч у невеликій кількості, але була заінстальована у радянську систему, то пострадянська епоха однозначно є безцеремонною та відверто антагоністичною щодо цього соціального прошарку. Сьогодні цей соціальний підвид представлений скромними та тихими професорами, думка яких рідко буває почутою тими, кому вона адресується, – можновладцями насамперед.
Безперечним є те, що керівна політична верхівка перестала зважати на мислячих людей в межах українського суспільно-правового простору, періодично вставляючи їх у певні рамки та перешкоджаючи діяльності. На тлі безперервних розмов про духовне відродження владна еліта кровно не зацікавлена в тому, щоб було більше думаючих людей, тому що вона привласнила собі якості не тільки політичної, а й ділової та інтелектуальної еліти [21].
За словами соціологів, деякі явища, суспільні групи не втратили колишніх форм, а подібно до тварин (хамелеон, восьминіг) почали змінювати свій колір, форму тощо, але не зміст. До прикладу, те, що кримінальні угруповання перестали існувати в традиційній формі, не означає їх нівеляції взагалі. Найбільші авторитети 90-х рр. зробили певні висновки, що в корумпованій країні, яка прикривається демократичними цінностями, купити статус, потрібну соціальну роль та «суспільну потрібність», як і будь-які матеріальні речі, досить легко. Звання, статусні ролі таким чином перетворились на основний елемент імітації, стали елементом пристосування до існуючого зразка «незалежності».
За словами А. Дегтярьова, вчорашні радянські «шестірки» стали політичними менеджерами, які обслуговують кримінальну владу та кланові родини. Ректори найбільш відомих університетів та директори наукових закладів стали «ковалями», котрі кують за ринковими цінами в «університетських кузнях» нікому не потрібні кадри та дисертації для «світлого інноваційного майбутнього» [20]. Не випадково за посаду керівника ВНЗ нерідко йдуть жорсткі розбірки з широким висвітленням у ЗМІ. На східноєвропейському просторі замість епохи Відродження настала епоха ренесансу криміналу, виродження, псування моралі (корупції). Утворилась небезпечна тріада «ліберальної інтелігенції», псевдодемократії (номенклатури – останніх оплотів демократії) та криміналу (злодіїв у законі) [21]. Інакше кажучи, інтелігентність – це не біла сорочка, дорога краватка і костюм від Versachi, вишукане слівце ламаною англійською і кабінет зі шкіряним кріслом; це стан свідомості, система цінностей, аксіологічно звірений світогляд, не показна, удавана, а справжня толерантність, справжня освіта, компетентність, знання мов, історії, культури.
5) Імітація духовності, що знаходить свій вияв у штучній сакралізації духовних символів та прилюдно-фальшивій набожності. Складність духовності в тому, що це поняття не є вимірним. Не можна однозначно сказати, що є «добром», а що – «злом». У цьому руслі духовність трактується крізь призму власних життєвих оцінок, цінностей та інтересів. Відбудова храму як певний матеріальний «відкуп» від своїх гріхів нагадує середньовічні «відпусти», індульгенції. Духовність та висока культура проявляються насамперед у толерантному та шанобливому ставленні до законів та правил співіснування. Духовність має передусім етичний вимір, коли не страх перед законом та караючим мечем моделює поведінку особистості, а повага до етичного стандарту. Повноцінне оснащення цими етичними нормами є відправною точкою відліку духовності як такої. Не дружній застільний хоровий спів та значна кількість побудованих храмів є мірилом духовності суспільства, а кількість наркотично та алкогольно залежних як дорослих, так і неповнолітніх; кількість абортів та дітей у сиротинцях при живих батьках; кількість покинутих у будинках перестарілих батьків їхніми живими і досить успішними дітьми; кількість розлучень на кількість шлюбів; кількість та характер справ у судах та прокуратурах; міра охайності та чистоплотності; сила, воля та високопробність сказаного слова, дотримання обіцянки; рівень функціонування хабарництва; екологічна картина; кількість безконтрольно вирізаних лісів; кількість обманутих риторичними брязкальцями пенсіонерів; кількість тих, хто покинув країну або прагне цього; кількість знедолених працівників, обманутих працедавцями; ступінь надійності у співпраці; міра та почуття відповідальності; врешті-решт, культура поведінки відпочиваючих на лоні природи та поведінка на автомобільних шляхах пішоходів, працівників ДАІ та водіїв… Ця загальна картина та статистика є серйозним контраргументом щодо духовності (чи її імітації) української спільноти.
6) Імітація демократичності та всенародного волевиявлення. Саме ці два явища не лише стали масовим явищем у більшості пострадянських республік, а й, за оцінками аналітиків, мають схильність перерости в так званий «бренд» у середовищі державних службовців усіх рівнів.
Не заглиблюючись в історію термінопоняття «демократія» (що є не лише «владою народу» у прямому та спрощеному значеннях цього слова, а й вищою формою самоорганізації та управління, покликаною задовольняти інтереси усіх верств населення), більшість державних діячів та соціальних структур «беруть його на озброєння», вкладаючи в цей образ ідею «всезагального блага». Проте таке «прикривання демократією», як засвідчила історія останнього століття, може обійтись багатомільйонними жертвами.
У цьому контексті доречно звернутись до імітації всенародного волевиявлення. Створення ілюзії вільних і чесних виборів, у результаті чого не відбувається ротація правлячої верхівки, а навпаки, спрацьовує гальмівний механізм та невиправдана мімікрія політичних систем не лише країн пострадянського простору, а й інших країн з недостатньо розвиненими інститутами демократії [63]. У цьому контексті імітація вражає ключові та стратегічні механізми державотворення, такі як: статистика, військово-оборонна галузь, силові структури, економічні сектори, міжнародні та ін. Скажімо, військово-оборонні структури деградували, боєздатність українського війська зведена до мізерних показників, зате Україна може пишатися рекордною кількістю генералів, нагород військовим та ін. Іноді ЗМІ подають в ефірі військові навчання, але не є таємницею, що це всього лише театральне шоу, «показуха» для генералів-спостерігачів та журналістів. При цьому аеродромоподібні кашкети та золоті обладунки нашого генералітету часто виглядають на екранах невиправдано пишно та репрезентативно. Імітація тут більш ніж очевидна.
7) Імітація соціальної та партійної діяльності, імітаційна експлуатація міфологем. Імітація суспільного діалогу на політичних шоу, імітація опозиційності. Імітації партійними програмами того, що на практиці не буде реалізовано, імітація турботи про народ та ін. є невід’ємними елементами сценаріїв політичної діяльності. Особливо актуальною така імітативність стає у передвиборчі періоди, коли всі партії та їх очільники згадують про ветеранів та пенсіонерів. Останні в силу своєї наївності (пов’язаної з процесами старіння) та примітивного світосприйняття захлинаються від радості і довіри, повертаючись з мітингів з кілограмами гречки та з серцем, переповненим довіри до доброго самарянина, який щедро обдарував їх злаками, готові віддати за нього свої голоси. Не усвідомлюють наші доброчесні співвітчизники, що щойно стали жертвами політичних «наперсточників».
У вирішенні конкретних проблем партіями повинна бути запропонована своя програма дій, але, як відомо, найчастіше вони займаються пошуком оригінального гасла, нетрадиційного формулювання, «вбивчо»-переконливої реклами (напр., «почую кожного», «жінки за майбутнє», «Україна для українців» та ін.), щоб виділятись серед широкого загалу своєю неподібністю, але за усіма дешевими інсценізаціями маскується абсолютна індиферентність до виборців і лобіюються виключно свої вузькопартійні та приватні інтереси.
Таким чином, складається ситуація, коли партії уподібнюються у своїй діяльності одна одній, передусім результатами (народ в усіх випадках буде покинутий напризволяще), і перетворюються у клуби за інтересами. У цій ситуації партійні оратори разом зі своїми партіями уподібнюються до галасливого птаства, у якого «пік співочої майстерності» припадає на період розмноження. Власне інстинкти самозбереження змушують зривати голосові зв’язки. Менш співучій пташці шансів на виживання та продовження роду не залишається.
Саме через відсутність чіткої та виваженої ідеології як стратегічного вектора партії виникає необхідність пошуку імітативної форми та сценарію. Звідси випливає низький рівень ідентифікації громадян з тією чи іншою політичною силою. За останніми соціологічними дослідженнями, лише близько шести відсотків громадян є членами політичних партій, а політична активність наших співвітчизників різко падає, основною причиною чого є політична та соціальна розгубленість і втрата політичних орієнтирів. Джерелом цього є дві основні складові – це надмірна імітаційна діяльність (не знаю, кому вірити) і надмірно велика кількість партій (близько 200) в Україні, кожна з яких пропонує свій план реформ, але практично усі програми мають імітативну природу.
8) Імітація реформ. Реформи є явищем складним та характерним для перехідних етапів державотворення кожної держави. Однак їх соціальна роль і призначення в тому, щоб змінювати, переформатовувати ту чи іншу сферу суспільних відносин задля забезпечення виживання та функціонування всієї державної системи. Однак, коли система обмежується голими деклараціями та зорієнтована виключно на політичний імідж та суспільну думку, а також відволікання уваги від актуальних та злободенних проблем, тоді такі явища швидше можемо називати «псевдореформами», імітацією реформування державної системи.
Таким чином, імітація створює своєрідне задзеркалля, де вся система настільки зжилася з цим віртуальним та символічним світом, що часом не розрізняє реальне та імітаційне. «Перебудова – перестрілка, ринок – базар, соціальний захист – злидні, «чисті руки» – корупція, відродження – виродження та ін. Боротьба з олігархами призвела до спорідненості та органічного злиття, і Росія за цим показником стала «суперовою» державою при бідному народі. Сказане про Росію безпосередньо стосується й України.
Виходячи з вищепереліченої класифікації, варто сказати, що складний шлях українського державотворення, пов’язаний з постійною соціальною нестабільністю, конфліктними та кризовими явищами в усій державній системі, неузгодженням управлінської діяльності та нерівномірним розподілом сфер впливу між соціальними та партійними групами і т.п., ставить на часі необхідність ревізії та перегляду адекватності і змістової відповідності як органів державної влади, так і тих суспільних інститутів, що репрезентують громадянське суспільство. Підміна понять, маніпуляція свідомістю, імітація діяльності, видання приватного бізнесу та капіталу за державні і громадянські інтереси, нав’язування соціальних псевдостандартів і догм упродовж десятиліть незалежності стали звичним та укоріненим явищем. Як зазначають українські дослідники, імітація бурхливої політичної діяльності серед політичної еліти має схильність до різноманітних форм прихованого тоталітаризму на всіх рівнях державної влади [34].
У процесі українського державотворення сформувались окремі інституції, що виконують зовсім не властиві їм функції. Приклад: парламент, який не має ані представницької, ні законодавчої функцій, оскільки де-факто не репрезентує інтереси всіх соціальних груп, представлених у суспільстві, власне тому позбавлений здатності формувати повноцінну політику і обмежується лише її імітацією. Імітація партійної діяльності, що на практиці «активізується» лише на початку виборчого процесу, призвела до псевдоплюралізму, коли майже двісті зареєстрованих партій намагаються «виражати» суспільні інтереси. Така розпорошеність підриває державну систему і демонструє її нежиттєздатність. Більше того, псевдоплюралізм закладає грандіозні зміни у перспективі (правда, цю перспективу досить важко спрогнозувати та хоч би якоюсь мірою координувати).
Політичний дискурс перетворюється на театр, шоу, політичний вертеп – розігрування, імітацію дійств, де головними дійовими особами виступають політичні актори – «всенародно обрані представники». Ірвін Гофман у роботі «Представлення себе у повсякденному житті» стверджує, що ми повинні розрізняти сфери комунікування як спектакль, що ставить на сцені символічні події, які можуть відбуватись і за лаштунками сцени. Мова театру придатна для аналізу суспільної поведінки. Увесь світ – це сцена. Продуценти політики мають свої дії і слова, репліки, появи і зникнення зі сцени. Вони мають свої місця і освітлення на сцені, можуть піти зі сцени ніким, а повернутись зірками [5, с. 161]. Для Едельмана формування політики та політичного дискурсу – це значною мірою форма політичного спектаклю, що розігрується перед глядачами (громадянами), щоб забезпечити покірну згоду громадськості [10, с. 29]. Його завдання – затінення, а не виявлення публічних проблем; зменшення, а не розширення влади громадськості; прикривання масками і комунікативним гримом справжніх облич, а не демонстрація їх справжності…
Якщо ж говорити про політичну владу загалом та кожну з гілок зокрема, то їх невід’ємною рисою стала тенденція до принципового порушення функцій. Так, законодавча влада покликана створювати законодавчі ініціативи та ухвалювати їх з урахуванням інтересів суспільних груп. Натомість ця її функція стала виключно імітативною. Діяльність вищих законодавчих органів зводиться до лобіювання своїх вузькопартійних інтересів, які зазвичай мають чітко виражене матеріальне підґрунтя. Важливим є і те, що у цих перегонах за матеріальними благами для своєї партійної кліки ігноруються інтереси і своїх виборців, завдяки яким вона (кліка) отримала доступ до владних важелів.
Суд (як і інші силові структури) як окрема незалежна гілка влади, теоретично описана ще Монтеск’є та Руссо, стала керованим та узалежненим механізмом у руках двох інших гілок влади. Замість правоохоронної системи, що має слугувати захисту прав людини та законності, сформувався черговий каральний інструмент, який стоїть на захисті влади від «злочинних нападів з боку народу». Тобто охорона громадянських цінностей стає охороною від громадянського суспільства.
Отже, якщо особа, громадянин та держава адаптувались до імітації і вона стала органічно невід’ємною складовою політичного рельєфу та політичного дискурсу, то електорат у загальній масі змушений перенести свою мисленнєво-комунікативну поведінку у площину імітацій – надійно вводити її у свою повсякденну картину життя і визнавати як абсолютну даність. Відповідно й поведінка, і вся дійсність громадянина будуть лише імітацією.
Таким чином, маємо підстави стверджувати, що практично усі форми державної влади в Україні, інтегруючи попередній історичний досвід, перетворились на імітацію, симулякр, муляж… Політики, державні службовці, силові структури, ЗМІ і та ін. імітують «правильну політичну лінію», але ніхто не займається державотворчою політикою насправді. Наслідком цих явищ та процесів є цілковита недовіра народу до влади, президента, силових структур, депутатського корпусу… За статистичними показниками, довіра державній системі та президенту становить не більше 15%.
Унаслідок тоталізації імітативності в Україні сформувалась картина подвійної моралі (ситуація дещо скидається на Радянський Союз: «одні слова для кухонь, інші – для вулиць») – суспільне життя змушує проявляти певну активність, вливатись у потоки вулиць, заповнювати офіси і т.п., а з іншого боку – тотальна недовіра один до одного та до всього, що є реальною дійсністю. Це наслідки надмірної концентрації імітативності в соціальному та культурному просторі. Саме тому в українському, частково і східнослов’янському політичному дискурсі виникає нагальне завдання оприлюднення – виявлення, вивчення та хоча б часткове викорінення імітаційних, симулятивних форм з системи державної влади.
Таким чином, сьогодні ми повинні говорити про те, що імітація як одна з форм наслідування та пристосування стала гіпертрофованим та всеосяжним явищем, притаманним усім сферам суспільного життя. Імітація краси шляхом накладання косметичних засобів та імплантантів; імітація щасливої родини шляхом публічної демонстрації особистих (чи навіть інтимних) стосунків; імітація духовності шляхом одягання вишиванок та періодичного відвідування святих місць; імітація науки шляхом кількісних, а не якісних досліджень, продукування мертвонароджених ідей для сміттєвого кошика; імітація благодійності шляхом надання притулкам, лікарням чи будинкам перестарілих соціальної допомоги (комп’ютери у будинки перестарілих) або інших послуг взамін на публічну подяку та висвітлення у ЗМІ («пропіаритись» – популярний термін у середовищі можновладців); імітація чесного та відкритого ринку, об’єктивності цін та адекватності зарплат; імітація об’єктивності купленими, прирученими та приватними ЗМІ шляхом сакралізації своїх патронів та партій; імітація суспільної діяльності шляхом постійної присутності у ЗМІ і штучно створених «громадських» акціях та ін. стала вже суспільною патологією, яка вимагає «хірургічного втручання» з боку справжніх науковців, а не імітаторів.
Список літератури:
1. Афанасьев В. Г. Социальная информация / В. Г. Афанасьев. – М. : Наука, 1994. – 200 с.
2. Барсукова С. В. Власть и бизнес: новые правила игры / С. В. Барсукова // Полит. исследования. – 2006. – № 6. – С. 135–144.
3. Белл Д. Социальные рамки информационного общества / Д. Белл // Новая технократическая волна на Западе / под ред. П. С. Гуревича. – М., 1998. – Режим доступа : http://www.s-marketing.ru.
4. Бергер П. Л. Понимание современности / П. Л. Бергер // Социология : хрестоматия / сост.: Ю. Г. Волков, И. В. Мостовая. – М. : Гардарики, 2003. – С. 395–402.
5. Берн Э. Игры, в которые играют люди: Психология человеческих взаимоотношений; Люди, которые играют в игры: Психология человеческой судьбы / Пер. с англ.; общ. ред. М. С. Мацковского. – СПб. : Лениздат, 1992. – 399 с.
6. Біологічний словник за ред. І. Г. Підопічної та ін. – К. : Головна редакція української радянської енциклопедії академії наук Української РСР, 1974. – 551 с.
7. Бодрийяр Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального [Электронный ресурс] / Ж. Бодрийяр. – Екатеринбург : Изд-во Уральского гос. ун-та, 2000. – Режим доступа: http://www.koob.ru – Загл. с экрана.
8. Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции / Ж. Бодрийяр // Философия эпохи постмодерна. – Минск, 1996. – 360 c.
9. Большой англо-русский словарь. В 2 т., ок. 160000 слов / под общ. рук. И. Р. Гальперина [и др.]. – М. : Рус. яз., 1987. – Т. I. A–M. – 1038 с.
10. Борчиков С. А. Метафизика виртуальности / С. А. Борчиков // Тр. лаборатории виртуалистики. – М., 2000. – Вып. 8. – 49 с.
11. Бредемайер К. Черная риторика: власть и магия слова / Карстен Бредемайер ; пер. с нем. – 2-е изд. – М. : Альпина Бизнес Букс, 2005. – 224 с. – Режим доступа : http://www.natahaus.ru/.
12. Бурдье П. Социология социального пространства / П. Бурдье ; пер. с фр. ; общ. ред. Н. А. Шматко. – М. ; СПб. : Алетейя, 2005. – 288 с.
13. Валерстайн Э. Конец знакомого мира: Социология ХХI века / Э. Валерстайн ; пер. с англ. ; под ред. В. Л. Иноземцева. – М. : Логос, 2003. – 368 с.
14. Гельман В. Возвращение Левиафана? (Политика рецентрализации в современной России) / В. Гельман // Полит. исследования. – 2006. – № 2. – С. 90.
15. Горин Дмитрий. В кольце заклятых других: имитация целостности и ловушки социального мышления // «Неприкосновенный запас». – 2010. – № 3(71) / Електронний ресурс: http://magazines.russ.ru/nz/2010/3/go8-pr.html
16. Давыдов Ю. А. Патологичность «состояния постмодерна» / Ю. Н. Давыдов // Социол. исследования. – 2001. – № 11. – С. 3–13.
17. Данилова Е. Н. Нестабильная социальная идентичность как норма современных обществ / Е. Н. Данилова, В. А. Ядов // Социол. исследования. – 2004. – № 10. – С. 27–30.
18. Дацюк С. Інтелектуальна політика. – Львів, 2010. – 350 с.
19. Дебор Ги. Общество спектакля / Ги Дебор; пер. с фр. С. Офертасас, М. Якубович. – М. : Логос, 2000. – 184 с.
20. Дегтярев А. Основы политической теории // Бібліотека. Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/Degt/_Index.php
21. Дергачев В. «ЧТОБЫ СОЙТИ С УМА – НАДО ЕГО ИМЕТЬ»: тенденции постсоветской имитации Реформации и Просвещения. – Мир перемен. – 2007. –№ 2 // Институт геополитики профессора Дергачева. Режим доступу: http://dergachev.ru/analit/3.html
22. Довідник з біології за ред. О. В. Денисьєвського та ін. – К. : Наукова думка, 1998. – 683 с.
23. Дэвид Дж. Большой толковый социологический словарь (Collins) : пер. с англ. В 2 т. / Дж. Дэвид, Дж. Дэвид. – М. : Вече : АСТ, 1999. – Т. 2. – 528 с.
24. Заславская Т. И. Социальные механизмы трансформации неправовых практик / Т. И. Заславская, М. А. Шабанова // Общественные науки и современность. – 2001. – № 5. – С. 5–24.
25. Затуливетер Ю. С. Информационная природа социальных перемен / Ю. С. Затуливетер. – М. : Синтег, 2001. – 131 с.
26. Ильин И. П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа / И. П. Ильин. – М. : Интрада, 1998. – 255 с.
27. Каганский В. Культурный ландшафт и советское обитаемое пространство: сборник статей. – М. : Новое литературное обозрение, 2001. – С. 532.
28. Козырьков В. П. Латентный характер современной социокультурной трансформации / В. П. Козырьков // Социология социальной трансформации : материалы междунар. науч.-практ. конф., 4-6 марта2002 г. – Н. Новгород : НИСОЦ, 2003. – С. 225–232.
29. Кондаков Н. И. Логический словарь-справочник / Н. И. Кондаков. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Наука, 1975. – 720 с.
30. Краткая философская энциклопедия. – М. : Прогресс, 1994. – 575 с.
31. Крюгер М. Искусственная реальность: прошлое и будущее / М. Крюгер // Исследования по философии современного понимания мира. – М., 1995. – Вып. 1. – С. 10–13.
32. Кузьмин М. Н. Переход от традиционного общества к гражданскому: изменение человека / М. Н. Кузьмин // Вопр. философии. – 1997. – № 2. – С. 57–70.
33. Кули Ч. Х. Человеческая природа и социальный порядок / Ч. Х. Кули; пер. с англ. – М. : Идея-Пресс ; Дом интеллектуал. кн., 2000. – 309 с.
34. Куликов А. Имитация протеста [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.pravda.ru/politics/parties/other/26-12-2011/1103255-imitation-0/
35. Липа Ю. Народознавство, етнічні складники українського характеру // Народознавство. Режим доступу: http://slv.com.ua/index.html
36. Лукина Елена Викторовна. Имитация, интерпретация и импровизация как этапы творческого развития младших школьников в процессе инструментального музицирования : диссертация … кандидата педагогических наук : 13.00.02 / Лукина Елена Викторовна. – М., 2008. – 153 с.
37. Луман Н. Общество как социальная система / Н. Луман ; пер. с нем. А. Ю. Антоновского. – М. : Логос, 2004. – 250 с.
38. Мальковская И. А. Многоликий Янус открытого общества: опыт практического осмысления ликов общества в эпоху глобализации / И. А. Мальковская. – М. : URSS, 2005. – 268 с.
39. Мертон Р. К. Социальная теория и социальная структура / Р. К. Мертон // Социолог. исследования. – 1992. – № 2.– С. 118–124.
40. Назаретян А. П. Цивилизационные кризисы в контексте Универсальной истории (Синергетика–психология–прогнозирование) / А. П. Назаретян. – М. : Мир, 2004. – 267 с.
41. Ортега-и-Гассет Х. Идеи и верования // Х. Ортега-и-Гассет. Избранные труды / Хосе Ортега-и-Гассет ; пер. с исп. ; сост., предисл. [с. 3-42] и общ. ред. А. М. Руткеви. – М. : Весь мир, 1997. – 700 с.
42. Парсонс Т. Понятие общества: компоненты и их взаимоотношения / Т. Парсонс // Социология : хрестоматия / сост. Ю. Г. Волков, И. В. Мостовая. – М. : Гардарики, 2003. – С. 92–123.
43. Пригожин И. Время, хаос, квант. К решению парадокса времени / И. Пригожин ; пер. с англ. Ю. А. Данилова. – М. : Прогресс, 1994. – 266 с.
44. Радзиховский Л. Имитация истории // эхо Москвы. Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.echo.msk.ru/blog/radzihovski/823041-echo/
45. Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки. – К. : Наукова думка, 1994. – 600 с.
46. Серавин Л. Н. Теория информации с точки зрения биолога / Л. Н. Серавин. – Л. : Изд-во Ленинград. ун-та, 1973. – 160 с.
47. Словарь иностранных слов. – 10-е изд., стереотип. – М.: Руский язык, 1983. – 608 с.
48. Словарь синонимов под ред. А. П. Евгеньева. – Л. : Наука, 1975. – 648 с.
49. Современная социологическая теория: Будье, Гидденс, Хабермас : учеб. пособие / сост., пер. и автор вступ. ст. А. В. Леденева. – Новосибирск : Изд-во Новосиб. гос. ун-та, 1995. – 120 с.
50. Современный философский словарь / под ред. В. Е. Кемерова. – М. ; Бишкек ; Екатеринбург : Одиссей, 1996. – 806 с.
51. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество / П. А. Сорокин ; пер. с англ.; общ. ред., сост. и предисл.: А. Ю. Согоманова, С. А. Сидоренко. – М. : Политиздат, 1992. – 543 с.
52. Социальная система как информационное взаимодействие : коллективная монография / В.И. Игнатьев, Т.В. Владимирова, А.Н. Степанова. – Новосибирск : Изд-во НГТУ, 2009. – 308 с. (Серия «Монографии НГТУ»).
53. Тоффлер Э. Шок будущего / Э. Тоффлер ; пер. с англ. – М. : АСТ, 2001. – 560 с.
54. Философская энциклопедия. В 4 т. / [подготовили В. С. Степин, Г. Ю. Семигин]. – М. : Мысль, 2001.
55. Философский энциклопедический словарь / [подготовили А. Л. Греекулова и др.]; редкол.: С. С. Аверинцев [и др.]. – М. : Советская энциклопедия, 1989. – 814 с.
56. Фукуяма Ф. Великий разрыв / Ф. Фукуяма ; пер. с англ. ; под общ. ред. А. В. Александровой. – М. : АСТ, 2003. – 476 с.
57. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность : москов. лекции и интервью / Ю. Хабермас. – М. : КАМ, 1995. – 245 с.
58. Хайек Ф. Дорога к рабству : [пер. с нем.] / А. Фридрих, М. Хайек. – М. : Экономика, 1992. – 175 с.
59. Хейзинга Й. Homo Ludens; Статьи по истории культуры. / Пер., сост. и Х 35 вступ. ст. Д.В. Сильвестрова; Коммент. Д. Э. Харитоновича. – М.: Прогресс-Традиция, 1997. – 416 c.
60. Цивилизация. Восхождение и слом: структурообразующие факторы и субъекты цивилизационного процесса / отв. ред. Э. В. Сайко. – М. : Наука, 2003. – 453 с.
61. Шеховцев А. Ю. Информационные аспекты познавательных и коммуникативных процессов / А. Ю. Шеховцев ; под ред. В. Б. Устьянцева. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1998. – 169 с.
62. Штомпка П. Социология социальных изменений / П. Штомпка ; пер. с англ. ; под ред. В. М. Ядова. – М. : Аспект Пресс, 1996. – 415 с.
63. Wacław R. Imitacja demokracji // Gazeta wyborcza http://wyborcza.pl/1,86117,10337528,Imitacja_demokracji.html
64. IMITACJA SCENY POLITYCZNEJ Niezalezna.pl http://niezalezna.pl/3586-imitacja-sceny-politycznej
65. Intergracja czy imitacja polityki wschodniej UE — RESET totalny // Polityka Wshodnia // http://lubczasopismo.salon24.pl/politykawschodnia/post/297792
66. Kaye K. and Marcus J., Developmental Psychology, 1981, Vol. 17, pp. 258–265.
67. Kuklinski A., Pawłowski K. (red.) Przyszłosc Europy – wyzwania globalne – wybory strategiczne. Wydawnictwo «Rewasz», Wyzsza Szkoła Biznesu National Louis University, Nowy Sacz-Warszawa, 2006.
68. Tennie, C.; Call, J.; Tomasello, M. (2006). Push or pull: emulation versus imitation in great apes and human children. Ethology, 112, 1159–69.
69. Zentall, T.R. (2006). Imitation: Definitions, evidence, and mechanisms. Animal Cognition, 9, 335–53.
Комментариев нет:
Отправить комментарий