Тарас Возняк: Східно-Європейське дежавю

Тема сьогоднішнього зібрання шанованих диспутантів у Цюріху, в самому центрі Європи, на конференції з назвою «Де є Центральна Європа?» — проблема пошуку та самоідентифікації Центральної Європи. Напевно, хтось її загубив, якщо знову, вже вкотре, шукає. Очевидно, що у переддень найбільшого розширення Європейського Союзу (а Європу я б асоціював саме з ЄС — і хай мені вибачить маленька горда та незалежна Швейцарська Конфедерація) — до нього ввійде ще десять (!) держав, ця тема більш ніж актуальна.

Актуальна для «старих» членів ЄС, які санкціонували це розширення й опинилися у новій для себе ситуації, адже всіх складностей цього розширення передбачити не можна. Вони опинилися сам на сам із партнерами, яких насправді ще добре не знають. Невдача з прийняттям Європейської Конституції чи епопея з війною в Іраку вже показали, що країни ЄС матимуть різні й погляди на своє майбутнє.

Так само тема нового переосмислення геополітичної констеляції у нашій частині світу важлива і для нових членів співтовариства, що займають пасмо від Німеччини, Австрії та Італії до нового кордону ЄС, яким насправді є «старий добрий» кордон СРСР. Прибалтійські країни — виключення, що тільки підтверджує правило.

Мені видається дуже символічним, що в силу певних обставин на сьогоднішньому диспуті, я б сказав у «європейському оркестрі», не буде представників України. Бо що українці мають врешті-решт до свята розширення Європейського Союзу, чи до проблематики Центральної Європи?

Для України у загальноєвропейському процесі відведено роль «фігури умовчування». Зрештою, вона й сама за 13 років незалежності на щось інше не спромоглася. Про неї не говориться, щодо неї у Брюсселі не приймається жодних істотних рішень. Її не бачать ані як члена ЄС, ані як асоційованого члена ЄС; як партнер ЄС вона насправді не цікава — якщо б інтерес був, то відношення до неї було б іншим. Для Брюсселя Україна є радше курйозом. Поки що, не таким одіозним, як Білорусь. Хоча, звичайно, офіційна позиція української влади декларує прагнення інтеграції з ЄС та євроатлантичний вибір України. Деклараціями все і завершується.

Тарас Возняк: Украдена Україна: до формування української політичної нації

...Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять...
Тарас Шевченко “В казематі”

Нація...доступна для викрадення руками різних, часом цілком несподіваних піратів.
Бенедикт Андерсон (1,91)

Запізніле формування української нації в умовах ґлобалізації

Сьогодні у світі відбувається перехід від індустріального до інформаційного суспільства. Економічні, політичні та соціальні процеси стають дедалі всеохопнішими – відбувається ґлобалізація світу, його об’єднання. Однак, не всього світу. Ґлобалізація не стосуватиметься безнадійно відсталих держав – вони мають повне право зберегти свою відсталість.

Постають три головні ґлобалізаційні центри: США і периферія, ЕС і периферія (?), Японія і периферія. Все, що поза цим обширом, не має шансів не те що досягнути того ж рівня, що у лідерів, але хоча б, принаймні, не безнадійно відстати. Формується так званий “золотий мільярд”. Переосмислюється роль держав у модерному світі – вже сьогодні можливо більшу роль, аніж ООН чи уряди другорядних країн, відіграє так звана Вашинґтонська угода (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Міністерство фінансів США).

Відповідно, осмислення поняття “нації” як певної єдности у ґлобалізованому світі змінюється. Вже сьогодні її не можна обмежити територіальною чи мовною спільнотою. Можливо, завтра нею буде якась віртуальна спільнота користувачів, скажімо, певного типу програмування. І тоді її адепти зможуть фізично перебувати у різних частинах світу, однак, у єдиній електронній мережі. Але це поки що футурологія, хоча й далеко небезпідставна.

Натомість на постсовєцькому просторі іде протилежний процес розпаду, а часто деструкції. Він відбувається не “водночас”, не в одному часі із процесом ґлобальної інтеґрації. Ці два обшири земної кулі перебувають у різних вимірах історичного часу, чи на різних щаблях історичного розвитку, однак в одному і тому ж фізичному часі. Модерний ґлобалізаційний час стає дедалі стрімкішим, тоді як на решті землі він неначе стаґнує. І тому ті, хто не пробують увійти у модерний час, безнадійно відстають і залишаються відкинутими на периферію єдиного модерного світу.