Сергій Чаплигін: Освальд Шпенґлер: повернення до циклічного осмислення історії

8 травня 1936 року помер один із найвідоміших німецьких консервативних філософів історії першої половини ХХ століття Освальд Шпенґлер.

Більшість його знає по праці «Присмерк Європи» де він пропонує новий підхід до аналізу історичного процесу, в основі якого лежить «морфологічний» метод аналогії.

Він описував цивілізації як колективні організми, що проходять однакові фази від народження до смерті.

Цей підхід до філософії історії не втратив своєї актуальності й сьогодні.

Для початку проведемо, згідно Шпенґлеру, різницю між культурою та цивілізацією.

Він пише: «Культура і цивілізація - перша це організм, що виникає з ландшафту, а друга - це механізм... Культурна людина живе всередині, цивілізована людина живе назовні, у просторі, між тілами та «фактами». Те, що перша сприймає як долю, друга сприймає в контексті причини і наслідку».

Звичайно така різниця була зроблена задовго до нього.

Тому - екскурс до історії.

Поняття цивілізації було введено у вжиток з латинських слів «civitas» (місто) і «civilis» (громадянин). І тільки в другій половині XVIII століття воно почало використовуватися у зв’язку зі станом прогресу та розвитку.

Античні автори розуміли цивілізацію як відмінність від варварства - ті народи та племена, які перебували поза їхніми кордонами, не мали власних міст, й не могли, відповідно, продукувати культуру. На їх думку цивілізація виникає органічно, як із насіння проростає квітка. 

А ось поняття «культура» (в прямому значенні від латини - «вирощування»), яке приписують Марку Тулію Цицерону, розуміється у значенні «культивування душі» та стосовно філософії - «сultura animi philosophia est» («Тоскуланські диспути»).

Тому Шпенґлер зазначає, що коли «... ідеал, повне багатство внутрішньої потенції досягається і реалізується в зовнішньому, тоді культура стає твердою, в’яне, її кров згортається, її сили ламаються і вона перетворюється на цивілізацію». Тому на його думку, поява цивілізації є «неминучою долею всіх культур», долею, яка постає фатальним чином, як смерть і старість у біологічних організмах.

Ось ця подвійність культури та цивілізації є для нього двома сторонами підйому й занепаду циклів історії.

Адже мета Освальда Шпенґлера полягала в тому, аби «перевернути» панівну західнохристиянську концепцію історії. Найважливішими елементами якої сьогодні є лінійність та розвиток.

Бо ми забули про циклічний підхід, як один із найдавніших європейських рефлексій на час та історію. А він був домінуючий підхід як ще до християнства, так і в християнському Середньовіччі.

Адже історія не має ані напрямку, ані мети: існує тільки створення і руйнування, так само як природа постійно створюється і руйнується, і лише форми трансцендентного світу, є вічними - первісними зразками, що стоять над світовим процесом, повторюються і залишають своєрідний відбиток у часі.

P.S. Про циклічне мислення в історії - Книга пророка Даниїла (Дан. 2:1–49), праці Гесіода, Платон («Тімей»), «доктрина анациклози» (ідея чергування правління та державних форм, що походить від Платона та Аристотелята яка була розроблена в найбільш повній формі Полібієм), Цицерон, Макіавеллі, Томас Карлайл, Александр Деулофе і Торрес («математична модель соціальних циклів»), Вільфредо Парето («Trattato di Sociologia Generale), Джордж Модельскі («Довгі цикли у світовій політиці»), теорія поколінь Штрауса –Хау, цикли Шлезінгера в історії Сполучених Штатів, епізоди історії США Гантінґтона, цикли Клінгберга.

Тарас Лютий: Чи настає кінець Західного світу?

З моменту появи двотомника Освальда Шпенґлера «Присмерк Західного світу» (1918, 1922) суперечки про перспективи глобального Заходу ні на мить не вщухають. А за нинішнього ґерця між західним світом і «рускім міром» подібні питання взагалі загострюються не на жарт. І от уже буквально з перших рядків цього грубезного опусу читач знайомиться з одкровеннями про те, що західноєвропейсько-американська культура переходить у стадію свого згасання. Ба більше, відбувається воно на проміжку 1800–2000 років. Що ж означає ця теза?

Скажемо відверто, вислід Шпенґлера не є несподіваним. Адже автор і сам визнає вплив на хід своїх міркувань ніцшеанських концептів, як-от «декаданс», «нігілізм» або «переоцінка цінностей», які трохи раніше свідчили про сутінки Заходу. В дусі «філософії життя» Шпенґлер порівнює існування культур із організмами, що проходять визначальні цикли: народження, зростання, розквіт, занепад і смерть. Отже, геть усім культурам відведено свої місце і час. А їхнє становлення передбачає наявність трьох елементів: Душі (як можливості щось утілити), Життя (того, що звершує) і Світу (себто, здійсненого). 

Філософ наводить і декілька способів розгляду буття культур. Один спирається на закономірності, а отже, має справу із застиглими формами. Інший покладається на аналогії, що дає змогу схоплювати живі форми. Зрештою, йдеться про натуралістичний (науковий, систематичний) та історичний (поетичний, споглядальний) досвіди. Перший набувається мірою того, як дослідник вивчатиме природу, висновуючи сукупність законів (звідси й пошана до числа та причинності, хоча вираховувати можна лише неживе). Другий отримується від народження й полягає в тому, що спостерігач взорує на становлення (тобто на життя, яке не має меж). Віддаючи перевагу останньому підходові, Шпенґлер ошелешує жаскою, проте знаною, принаймні з часів Шопенгавера, сентенцією: людство ніколи не мало жодної визначеної мети чи бодай якогось плану розвитку, адже підпорядковується принципам, які виникли в осередку окремих культур, де розігруються унікальні ідеї, пристрасті та варіанти їх прояву.

Звідси випливає, що історія культури є не прогресом, а звершенням її можливостей і нагадує калейдоскоп утворень і перетворень дивовижних органічних форм. Спочатку вони оприявнюються хаотично, а вже потім потрапляють на вищий щабель. І тоді на перший план виходять видатні постаті (Александр, Діоклетіан, Мохаммад, Наполеон) або події (Пелопоннеська чи Тридцятилітня війна). І нехай між культурами не зникає взаємодія, всі вони мають винятковий триб існування. Чимало з них, окрім єгипетської, мексиканської та китайської, зазнавали впливу давніших культур. Одначе, говорити про загальні чи постійні чинники не випадає. Це відчувається, коли нам несила зрозуміти наріжні поняття, сформовані всередині своєрідної культури. Для нас залишається загадкою вавилонський світ, а отже, колись і західний світ буде незрозумілим для подальших культур. А тому варто вести мову про щось таке, як індійський, арабський, античний, західний та інші різновиди культурного мислення.

Згідно зі Шпенґлером, головною вадою західного типу мислення є намагання все розглядати крізь призму універсальної точки зору. Якщо репрезентант античної культури, Платон, говорить від імені еллінів, яких, на відміну від варварів, тільки й уважає людьми, то виразник західної культури, Кант, намагається висловлюватися про загальні закони, властиві людству в цілому. А втім, скільки є запитів, стільки ж має бути і відповідей. Усяка історична епоха передбачає власний пошук і погляд. Ось чому, підкреслює Шпенґлер, немає ніякої загальнолюдської культури чи моралі. Проте подібне твердження суперечитиме раціональній західній традиції, бо залишається небезпека зашпортатися у тотальній відносності. Хоча, здається, Шпенґлера той релятивізм не лякає ніскільки. Навпаки, він увиразнює разючі культурні відмінності. Приміром, античну чуттєво-тілесну статичну культуру іменує «аполонійною», а просторову динаміку західної культури називає «фавстівською» за персоналізм і жагу пізнання.

Що ж тоді вважати точкою занепаду? Аби це збагнути, необхідно взяти до уваги, що Шпенґлер не ототожнює зазвичай синонімічні поняття «культура» і «цивілізація». В його уявленні цивілізація є ознакою завершення культури. Ба більше, філософ удається до поетичного пояснення, а надто коли стверджує, що цивілізація довершує долю культури. Ідея Долі властива кожній культурі. Вона розгортається як повноцінна картина світу й осягається через мистецтво чи трагедію. Отже, цивілізація — не живе тривання буття культури, а штучний, виснажений, завершальний її стан, який веде до неорганічних і змертвілих форм. Культура помирає, коли її душа вичерпує можливості на рівні народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук і подібного. Колись стоїцизм і буддизм явили завершення, відповідно, античної та індійської культури. 

Прикметно, що цивілізація пов’язана у Шпенґлера ще й з імперіалізмом. Зрештою, свою книгу він пише в часи краху західних імперій, у переддень нацистського райху та нової світової війни. Всередині людини культури нуртує творчий потенціал, тоді як у людини цивілізації помітна енергія, що скерована назовні. Чи ж не через це у візії Шпенґлера західна культура добігає кінця після свого суттєвого надламу? Ще одна ознака деградації — скептицизм, який дається взнаки занепадом мистецтва, появою матеріалізму, соціалізму, недолугого парламентаризму, має ознаки недовіри до науки, позначається розростанням великих міст і техносфери. 

З другого боку, потрібно визнати, що кризові явища — річ цілком звикла для повноцінного життя культури. Тож, запитаймо себе: чи не є вони новітнім пошуком, який є ознакою налаштування культури на інший курс?

Показово, що Шпенґлер наголошує на відмінностях поміж «російською» та «фавстівською» душею. У першій, попри позірну схожість на західну культуру, відчувається «примітивний московський царизм». Росіян змушують жити в умовах штучно вигаданої історії, яку вони сприймають як догму. До того ж, вибудовані на західний штиб російські міста не мають органічної єдності з типово рустикальним ландшафтом. Хіба ж це не парадоксально: російське прагне виглядати по-західному, втім Захід тут ненавидять? Тому сподівання на те, що умовна «російська культура» здобуватиме самобутню силу — марні. В цій традиції все відмінне завжди сприймалося вороже, вичавлюючи важливі елементи, які могли бодай чимось зарадити народженню направду повноцінної культури.

Певна річ, смішно говорити про вічне існування культур. Але беззаперечно те, що західна культура, подібно до всіх інших, теж колись зійде зі сцени. 

Проте є один чи не найвагоміший чинник, який дозволяє їй протриматися довше в історичному плині. Це заохочення до самокритики. Таким, попри пророцтва Шпенґлера, наразі й виглядає рецепт її оновлення.

Владимир Емельянов: Что бы теперь написал Шпенглер

Готовя лекцию о Шпенглере, подумал: вот был бы Шпенглером - о чем бы сейчас написал?

Написал бы, что закат это естественное состояние Запада. Он просто так живет. И никуда не денется. Ведь солнце заходит каждый вечер, но наутро встает опять. Восток давно перестал восходить, а Запад все заходит.

Что Россия, несмотря на навороченность техническими новинками, осталась жить в эпохе Брежнева и не может никуда сдвинуться из этой мертвой точки равновесия между материальным и душевным. Ей там хорошо.

Что в мире постепенно начинает доминировать мировоззрение народов древнего Ближнего Востока. Потому что древний, доосевой Ближний Восток - это вовсе не Восток, а основа Запада и его саморефлексия.

Что воюют не числом, а уменьем, и все эти миллионы китайцев и жителей Азии, даже поселившись на Западе, не сделают его собой. А постепенно сделаются западными людьми.

Что высокая культура появится вновь только с новой религиозностью и новой аристократией.

Что людям нужно готовиться меняться и телом, и разумом. Иначе они проиграют природе третьего порядка - биолюдям и ИИ. (Первая природа - биосфера, вторая - ноосфера, т.е. общество и культура, и вот третья природа - артисфера).