Софія Дніпровська: Тверезий і конструктивний реалізм

Тверезий і конструктивний реалізм - це одночасно знати, як воно є насправді і як повинно бути. 

Приймати тільки те, що є - це цинізм/короткозорий прагматизм. Виходити лише з того, що повинно бути - наївний ідеалізм. 

Проектуючи цей принцип на міжнародні відносини, слід розуміти, що великі країни, які є творцями міжнародної архітектури і менторами нових незалежних держав, яких вони роззброюють і регулярно моніторять на предмет демократії і прав людини (іншими словами, пхаються у їхні внутрішні справи) і за результатами моніторингу вирішують, мати з ними контакти чи загнати в ізоляцію, повинні брати безпосередню участь у відновлені міжнародного права (як це було в 90 р.). 

Якщо вони ухиляються від цього обов'язку, то це є безперечною ознакою їхньої деградації. 

Ми маємо справу з деградуючим західним демократичним світом, який ще достатньо сильний, щоб на нас натиснути, або частково підтримати, щоб ми могли якийсь час протриматися на плаву і який неможливо змусити виконувати свої обов'язки повною мірою ні слізними проханнями, ні агресивними хамськими випадами в його бік. Тому нам слід витискати максимум зі старіючої й маразмуючої римо-германської (євроатлантичної) цивілізації, чітко усвідомлюючи межу цього максимуму. 

Але ця цивілізація вже не може бути для нас безперечним авторитетом і role model. Їй не можна беззастережно довіряти і довірятися. І доєднання до її наднаціональний структур не може бути центральною національною ідеєю і апогеєм національного розвитку. 

Декларувати євроатлантичні наміри має сенс лише як засіб, як спосіб морального тиску на західний естеблішмент і електорат (дивіться, люди щиро хочуть з нами дружити і жити з намі в союзі і злагоді - давайте їм поможемо чим можемо). 

А кінцевою метою має бути соборна і незалежна Українська Держава від Сяну по Кавказ.

«Недружня дружність» Іммануїла Канта

Філософія Іммануїла Канта часто постає як спроба примирити протиріччя між раціоналізмом і емпіризмом, свободою і необхідністю, індивідом і суспільством.  

Однією з найвитонченіших ідей Канта, яка може розглядатися як синтез поглядів Томаса Гоббса та Жан-Жака Руссо, є концепція «недружньої дружності» (ungesellige Geselligkeit). Ця ідея, викладена в його праці «Ідея загальної історії з космополітичної точки зору» (1784), пояснює, як суперечності в людській природі стають двигуном прогресу.  

Суть «недружньої дружності»  

Кант описує людську природу як діалектичне поєднання двох прагнень:  

- Соціальності (дружність) — людина прагне спілкування, взаємодії, створення спільнот.  

- Індивідуалізму (недружність) — водночас вона схильна до егоїзму, конкуренції, бажання відстоювати власні інтереси.  

Саме ця напруга, за Кантом, змушує людей розвиватися:  

- Конкуренція стимулює творчість, винахідливість, економічний розвиток.  

- Необхідність співпраці веде до створення законів, моральних норм, культурних інституцій.  

Таким чином, «війна всіх проти всіх» (Гоббс) і «природна доброта» (Руссо) не скасовують одне одного, а стають двома сторонами однієї медалі, яка рухає історію вперед.  

Гоббс та Руссо: як Кант їх поєднує

- Від Гоббса Кант бере ідею про егоїстичну природу людини, яка потребує обмежень (законів, держави) для запобігання хаосу.  

- Від Руссо — віру в те, що людина здатна до морального вдосконалення і що суспільство може (хоч і не завжди) сприяти свободі.  

Однак Кант відкидає крайнощі обох:  

- Гоббсівський «Левіафан» надто песимістичний — він не пояснює, чому люди взагалі прагнуть створювати суспільство.  

- Руссоїстський ідеал надто утопічний — він ігнорує реальні конфлікти, які неминучі в будь-якому суспільстві.  

Натомість Кант пропонує діалектичний підхід: суспільний розвиток відбувається саме через боротьбу протиріч.  

.Як це працює в історії?

Кант наводить приклади:  

- Торгівля: Егоїстичне бажання багатства веде до розвитку економічних зв’язків, які, у свою чергу, об’єднують народи.  

- Мистецтво та наука: Прагнення до слави (недружність) стимулює інновації, які згодом стають благом для всіх (дружність).  

- Держава: Люди створюють закони не лише через страх (як у Гоббса), а й через усвідомлення взаємної вигоди (як у Руссо).  

 Чому ця ідея актуальна сьогодні?

- Капіталізм або соціалізм: Сучасні суспільства поєднують конкуренцію (ринок) із соціальними гарантіями (держава), що відображає кантівський баланс.  

- Глобалізація: Конфлікти між країнами (недружність) водночас стимулюють міжнародне право та співпрацю (дружність).  

- Технології: Соцмережі об’єднують людей, але й загострюють поляризацію — класичний приклад «недружньої дружності».  

Прогрес через конфлікт 

Кантівська ідея показує, що ні песимізм Гоббса, ні ідеалізм Руссо не є достатніми окремо. Людина не «добра» чи «зла» — вона суперечлива, і саме ця суперечність робить її творцем історії. Прогрес виникає не тому, що ми перемагаємо свою природу, а тому, що вчимося використовувати її протиріччя для руху вперед.  

Як писав сам Кант:  

«Людина хоче гармонії, але природа знає краще: вона хоче розбрату»  Кант не просто описує соціальну динаміку — він натякає на онтологічну структуру людської природи

- «Недружня дружність» — це не лише соціальна риса, а умова можливості морального розвитку. Людина не може стати моральною без опору, без виклику.

- Цей антагонізм — трансцендентальна умова історії: без нього не було б ні свободи, ні закону, ні культури.

- У цьому сенсі, «недружня дружність» — це механізм самотворення, де конфлікт не руйнує, а структурує.

Це й є суть «недружньої дружності» - прогресуємо не попри конфлікти, а завдяки ним. «Недружня дружність» Канта не лише пояснює соціальний і історичний прогрес, але й тісно пов’язана з його моральною філософією. Конфлікт між індивідуальними бажаннями та суспільними нормами спонукає людину до розвитку автономії — здатності діяти відповідно до власного розуму, а не лише зовнішніх примусів. За Кантом, саме через напругу «недружньої дружності» людина вчиться підкорятися категоричному імперативу, який вимагає діяти так, щоб принцип твоєї дії міг стати загальним законом. Таким чином, ця концепція не лише описує механізм історичного розвитку, але й вказує на шлях до моральної свободи, де конфлікт стає не перешкодою, а умовою самовдосконалення.

«Антропологія незавершеності»

Кантова «недружня дружність» також розкриває фундаментальну рису людської природи — її незавершеність, відкритість до становлення. Людина, за Кантом, є істотою, яка не просто існує, а має «стати» собою. Саме конфлікт між природною схильністю до егоїзму та розумним усвідомленням потреби в спільноті створює поле для становлення особистості. У цій напрузі між «я» і «ми» народжується автономна моральна істота — не дарована природою, а витворена через постійне моральне зусилля. Отже, «недружня дружність» — це не лише історичний двигун, а й екзистенційна умова людського буття.

https://www.facebook.com/groups/philosophyplus/permalink/1519401746107293/?rdid=MK6geO2dia4NusTg#

Игорь Эйдман: Происхождение путинизма из 90-х

 В нынешней дискуссии по поводу 90-х практически нет попыток системного анализа ситуации. Несколько лет назад (задолго до начала полномасштабной агрессивной войны) я попробовал «анализировать это» с точки зрения теории элиты (В Парето) и «классового подхода».

1. Происхождение путинизма из 90-х по теории элиты

Известный социолог В. Парето выделял два типа правящей элиты: львов, ориентированных на силу; и лис, власть которых опирается на манипуляцию. 

Я не хочу называть российских силовиков - «львами». Они как-то совсем не похожи на этих благородных животных. Поэтому вместо «львов» я буду употреблять определение «волки». 

Так вот, вся история постсоветской России — это соперничество «волков» и «лис». К первым относятся силовики и их представители в крупном бизнесе, ко вторым - ельцинские олигархи и связанная с ними псевдолиберальная бюрократия. Каждый крупный политический кризис приводил к усилению влияния одной из этих группировок и ее методов удержания власти. Каждая группировка элиты «продавала» режиму те услуги, которые умела оказывать: «волки» — насилие, «лисы» — манипуляцию. 

В ходе борьбы за ресурсы и политическое влияние, то «лисы» заставляли «волков» работать на себя, то «волки» ставили под контроль «лис». При этом основная стратегическая цель у тех и у других была общая: сохранить власть и собственность от притязаний непривилегированного большинства населения. 

1993 год — «волки» становятся незаменимы

Во время конституционного переворота Ельцина в октябре 1993 года волкам, то есть прежде всего группировке Коржакова, удалось «продать» президенту силовое решение кризиса. После этого Ельцин попал в определенную зависимость от силовиков. Первая чеченская война стала результатом стремления «волков» еще сильнее увеличить свое влияние. Однако эта авантюра провалилась. 

«Лисы»-олигархи, подкупая некоторых представителей «волчьего лагеря», постепенно набирали политический вес. 

Через некоторое время начались первые открытые столкновения «волков» и «лис». Например, группировок Коржакова и Гусинского.

"Політика - це теж мистецтво, а ще така ж частина нашої цивілізації, як і філософія, опера, поезія чи живопис" (Ніл Ферґюсон)

 "Політика - це теж мистецтво, а ще така ж частина нашої цивілізації, як і філософія, опера, поезія чи живопис" (Ніл Ферґюсон)

Борис Межуев: Поражение национал-популистов в Европе как симптом усиления центростремительной тенденции внутри Евро-Атлантики

Сегодня возникает вопрос: не переоценила ли Россия шансы популистов в целом, и их французских представителей в частности.? И не обернулась ли победа Ле Пен, если бы она чудом состоялась, для России таким же разочарованием, каким явился Брекзит, приведший в Великобритании к власти еще более агрессивно антироссийских политиков, чем те, что пытались сохранить свою страну в рамках Евросоюза.?

На этот счет российские эксперты высказывают сегодня разные мнения. 

Политолог, глава Центра политической информации Алексей Мухин, выражающий точку зрения, которую можно назвать консервативной, считает, что для России естественно поддерживать национально ориентированных политиков во Франции, а не тех, кто опирается на поддержку Вашингтона и Лондона. Поэтому надежды на Ле Пен в некотором смысле были естественны для политического руководства России.

С другой стороны, Борис Макаренко, председатель правления Центра политических технологий, умеренно-либерального мозгового центра, полагает, что все расчеты на успех популизма были изначально несостоятельны: «правопопулистские партии у себя дома с трудом выбираются из положения маргинальных и неприемлемых для политического истеблишмента сил, во власть они либо не допускаются, либо им уготована лишь роль младших партнеров. Если мы хотим с Европой иметь дело, а не просто портить ей обедню, надо дружить не с популистами».

Со своей стороны подчеркнем, что постепенный процесс превращения «коллективного Запада» в сплоченное цивилизационное целое, по существу в единое супер-государство, что мы наблюдаем сейчас, конечно, не был предопределен, и у национал-популистов в разных стран ранее все-таки был шанс затормозить этот процесс и даже обратить его вспять. Однако в какой-то момент центростремительные силы внутри Евро-Атлантики взяли верх над центробежными. Поражение национал-популизма стало важным симптомом этой тенденции, которая сейчас уже едва ли может быть преодолена. Если не произойдет электорального чуда, 24 апреля французский избиратель попрощается не только с кандидатом в президенты Марин Ле Пен, но и, весьма вероятно, с грезой о Европе Отечеств.

Софія Дніпровська: Не вийде сховатися від перипетій політики. Вибору в нас нема: do or die

Жив колись у давній Греції філософ Епікур, що розвивав теорію атараксії і сформулював кредо "живи непомітно" (λάθε βιώσας) як алгоритм достойного буття в період суспільного занепаду. 

У свідомого українця, вкинутого вищими силами у вир світової деградації, теж є велика спокуса вдаритися в атараксію, закритися в своїй мушлі і дотягти до кінця свого короткого і швидкоплинного життя, зберігши рештки людської гідності і крихти людських радощів, що залишила йому невблаганна епоха. 

АЛЕ є одне "але". Греки на той час, коли жив їхній Спаситель Садослов, уже виконали свою історичну місію і чітко вписали свій культурний код у скрижалі Історії. І на зміну занепалій еллінській цивілізації йшла енергійна й бойовита римська, яка засвоїла, розвинула й поповнила її кращі здобутки і поширила на пів-Європи, що стало підґрунтям для майбутнього Ренесансу. 

А на нас зі Сходу суне мертвий мір, що крім горя, злиднів і смерті Європі нічого не несе. А з Заходу - напівмертвий германський, що майже вичерпав свою бойову енергію і творчі сили. І заявити про себе світу ми як слід ще не встигли, бо нас вічно обривали на півслові. 

Тож не вийде сховатися від перипетій політики. Вибору в нас нема: do or die.

Игорь Эйдман: Мировая Глубинка против Мирового Мегаполиса

Традиционные политические и социальные маркеры устарели. В современном мире борются не левые и правые, не социалисты и либералы, не пролетарии и буржуазия, а глобальный "колхоз" с глобальным университетским кампусом. 

Мировая глубинка, испуганная глобализацией, крахом традиционных ценностей, патриархальной семьи, индустриальной экономики, национальной идентичности, пошла в контрнаступление на глобальный мегаполис, стремящийся жить в новом мультикультурном, мультисексуальном, постиндустриальном, гендерноравноправном обществе. За Трампа в США, АфД в Германии, Эрдогана в Турции, Орбана в Венгрии, «Право и справедливость» в Польше голосует именно "глубинка". Мегаполисы, наиболее развитые штаты и земли поддерживают их противников - демократов, либералов, социал-демократов, зеленых. Крайний авторитарный, неофашистский вариант «глобального колхоза» – режимы Лукашенко и Путина, ненавидимые в крупных городах и вербующие карателей в глухомани.

Судя по результатам выборов в разных странах, электорат «колхоза» - индустриальные рабочие умирающих секторов экономики, жители небольших городов, а также традиционный биржевой и промышленный капитал. Избиратели мирового мегаполиса – жители крупных городов, молодежь, наиболее образованная часть населения, креативный класс и предприниматели из этой среды. Национальные, религиозные, сексуальные и расовые меньшинства вне зависимости от уровня образования и рода занятий в основном поддерживают политические силы мегаполиса, потому что он толерантен к ним и ориентирован на мультикультурализм. Интересно, что богатые и бедные, предприниматели и наёмные работники представлены в обеих группах практически равномерно.

Главные отличия: тип поселения (колличество жителей), возраст и уровень образования. Жители больших городов, молодые, образованные против тех, кто живёт в маленьких городах, возрастных, со средним, средне-специальным образованием.

Мировая глубинка:

В экономике: ориентация на количественные показатели, рост ВВП, прибылей и рабочих мест. Попытка сохранить индустриальный сектор.
В политике: культ сильного национального государства, склонность к авторитаризму и закрытости общества.
В культуре и идеологии: патриотизм, клерикализм, ориентация на традиционные патриархальные ценности, «кровь и почву», сексизм, мигранто и гомофобию.

Мировой мегаполис:
В экономике: ориентация на качественные показатели, долгосрочное повышение качества жизни, решение экологических проблем, помощь нуждающимся, охрану здоровья и жизни людей, развитие креативного, постиндустриального сектора, энерго и ресурсосбережение.
В политике: ориентация на самоуправление, свободное развитие, открытость общества.
В культуре и идеологии: гуманизм, космополитизм, феминизм, экологизм, защита прав меньшинств и мигрантов, светскость, толерантность, мультикультурализм.

Эти два подхода видны во всем, например, в ситуации с пандемией, где силы мировой глубинки пытаются прежде всего защитить прибыли и рабочие места, а мирового мегаполиса - жизнь людей.

Мария "Mila" Коршунова: Перемены начнутся только тогда, когда мы научимся брать на себя ответственность, выполнять свои обязанности и отстаивать свои права

Каждый народ заслуживает своего правительства. Можно писать сотни тысяч постов о том, какие у власти дебилы. Но проблема не только в политиках.

Основная проблема - в населении.

Сколько людей у нас читало гражданский, уголовный или трудовой кодекс? Ну хотя бы конституцию?

Человек, не знающий своих прав и обязанностей, не может что-то требовать. Он просто не знает о том, на что у него есть право. А еще, он не понимает своей власти.

Я конечно та еще фантазерка. Но я верю что если хотя бы 50% населения прочтет КУ, УК, ГК ситуация в стране может резко изменится.

Но один в поле не воин.

Недостаточно одного честного президента или премьера, недостаточно группы активистов и волонтеров. Недостаточно поста в фб. Всего этого недостаточно, пока народ хочет, чтобы за них все порешал какой то дядя а самому при этом ничего не делать.

Вот представьте что будет если, например, люди будут отказываться работать на несправедливых условиях. Или не будут пользоваться маршрутками тормоза в которых скрипят на пол города. Или люди откажутся снимать квартиру не официально. Или откажутся работать за зарплату в конверте. Или начнут проверять работу органов власти. Или не позволят делать госзакупки по цене выше рыночной. Или выйдут на площади, когда очередная компания олигарха выигрывает многомиллионный тендер на несуществующее строительство. Или выйдут на площадь, если Верховная Рада не принимает закон жизненно необходимый государству...

Но у людей работа и семья. Им некогда таким заниматься. Им некогда соблюдать это потому, что они торопятся. Они не будут отстаивать свои уже прописанные в законодательстве права, потому что это "напряжно". И уж тем более, они не будут тратить время на митинги за новые законы...

Вот только перемены начнутся только тогда, когда мы научимся брать на себя ответственность, выполнять свои обязанности и отстаивать свои права.

А для этого их нужно как минимум знать.

Сергій Чаплигін: Політична топографія: лекція перша

“ПРАВІ” – “ЛІВІ”
Початок вживання понять “праві” – “ліві” щодо характеристики політичних сил походить з історичного преценденту – моменту розміщення депутатів на Установчих зборах Франції (Assemblée constituante) 1789 року.
Тоді з правої сторони залу розмістилися “роялісти” – прихильники монархії та Церкви. Ця обставина поклала початок ототожненню консервативних політичних позицій з терміном “праві”. Революціонери та радикальні демократи розмістилися ліворуч. З тих пір ті політичні сили, які вимагали негайного переходу до нових політичних форм влади, нового суспільного устрою отримали назву “ліві”.
В центрі, відповідно, розмістілися ті, хто виступав за організацію політичного устрою Франції на кшталт британського.
В подальшому ця модель отримала широке розповсюдження і в інших парламентах, а з часом поняття “праві-ліві” стали застосовувати до всіх політичних сил в залежності від їх ідейних позицій.
Ця розсадка сприяла всій подальшій лінійній картині розуміння політичної структури в ХІХ-ХХ століттях, а також породило ряд концептуальних проблем, пов’язаних з проекцією тих політичних позицій на сьогоднішню дійсність.

ЕКСКУРС ДО ІСТОРІЇ: ПРОСВІТНИЦТВО
Разом з кінцем Середньовіччя в Європі відбулася фундаментальна зміна типу суспільства. Сенс цих змін, так званого “Просвітництва”, що почалися в Західній Європі в другій половині XVII століття, полягали в розповсюдженні серед мас суто наукових знань та загальної освіти.
Це був якісно та принципово відмінний від попереднього етап в історії людства. Він базувався на радикальному відторгненні минулого, через перегляд та повну ревізію тих принципів та устоїв, на яке до цього часу опиралося людство. Мислення, властиве традиційному суспільству, піддавалося “просвітителями” критичному переусвідомленню, ставилося під сумнів та заперечувалося.
“Просвітництво”, яке виникло в контексті номіналізму, емпірізму та механіцизму, вважало єдиним суб’єктом пізнання розумового людського індивіда, а об’єктом – навколишній світ. Тому істинним знанням реальності “просвітителі” вважали тільки розумові умовиводи та систематизовані дослідні спостереження.

Софія Дніпровська: Для політичної діяльності потрібен ресурс

"Експерти", які розводяться про якісь там фундаментальні кадрові помилки українських президентів (а в нас їх поки що було тільки 2 - Ющенко і Порошенко), які "зіпсували їм рейтинг", не розуміють (або роблять вигляд, що не розуміють) простої речі, а саме: що для політичної діяльності потрібен РЕСУРС. Гроші, організаційні структури, "підв'язки", контакти, навички організаційної роботи, які не заміниш ніякими благими намірами.

До 91 року через систематичні репресії і геноциди, які попередньо проводила московська влада, в Україні практично не лишилося свідомих неасимільованих українців, які б володіли достатнім ресурсом для участі в політичному процесі.

Бо всю національну буржуазію - основу "буржуазного націоналізму" - до 33 року стяли "під корінь". Інтелігенцію, військову еліту, політиків - перебили, вигнали в екзилі і на маргінеси. Працелюбних селян-парцеляріїв переморили голодом і перетворили на колгоспну худобу.

А недобиту і недоморену в мордовських таборах інтелігенцію зібрали в Рухові за Перебудову, де її, як воші, обсіли сексоти, що разом з Южмашем швидко збили стихійну й наївну патріотичну хвилю кінця 80-х поч. 90-х.

Тому зараз нереально знайти для політичної партії достатню кількість членів і членькинь, які одночасно мали б і належний рівень національної самосвідомості і достатньо ресурсів, щоб взяти округ/забезпечити своїй політсилі пристойні відсотки на виборах. Особливо на Сході і Півдні, де свідома людина не має шансів "піднятися" серед засилля вчорашньої номенклатури і бандформувань нєважнокакойнациональності.

У авторитарній системі таких людей можна було б протягти на вищі посади шляхом кооптації. Але ж у нас - демократія. Каравай-каравай кавохочєш вибірай.

Сергій Дацюк: Виродження революції

Революція зазвичай протиставляється контрреволюції. При цьому контрреволюція як реакція дозволяє революції взяти паузу для того, аби знайти в собі сили започаткувати новий етап, відкрити так би мовити нове дихання.

Виродження революції є річ більш страшна для революції, бо вона припиняє саму можливість для революції продовжуватись. Виродження революції знищує самі умови виникнення наступного етапу революції. Виродження революції зазвичай пов'язане з інтелектофобськими, обивательскими, ресентиментальними, компрадорськими внутрішніми діями, які також можуть мати зовнішні стимули.

По моїх статтях ви можете побачити усі зміни ставлення до Революції Гідності 2013-2014 років. Перша річниця (2014) – "За лаштунками револції-2014", друга річниця (2015) – "Революцiя Гiдностi – два роки пiсля початку", третя річниця (2016) – "Рушiйнi сили iсторiї та революцiї", четверта річниця (2017) – "Статус революції". На п'яту річницю мені не було чого сказати про революцію, бо аналізуючи свої статті-блоги тих місяців, я бачу, що йшло активне виродження революції. Тогочасна стаття "Розлом" фіксує цей момент вибору. Поступово виродження революції сталося разом з виродженням самих революціонерів.

Шоста річниця Революції Гідності позначена Меморіальним мікро-Майданом Ресентименту, апофеозом якого стала промова Софії Федини, з класично ресентиментальним "Роз'ятріть цю рану". Якщо ран стало ще більше, то початкова рана не здається вже такою болючою, відтак її не має сенсу ятрити, а біль стає нормою життя. "Небесна сотня" Євромайдану була швидко девальвована тисячами жертв від агресії Росії на Донбасі.

Власне стаття "Статус революції" за 2017 рік, де був зроблений структурний аналіз революції, дає нам можливість зрозуміти і структуру виродження революції. Окрім того, до тієї структури ми мусимо додати приховані, раніше слабко видимі і слабко аналізовані структури – компрадорський переворот, неоколоніалізм, глибинна держава.

Виродження геополітичної революції у геополітичну кризу

Геополітична революція була пов'язана зі зміною геополітичної орієнтації з Росії на Європу. Геополітичні досягнення Революції Гідності за шість років звелися лише до безвізового режиму, бо ані членство в ЄС, ані членство в НАТО Україні не світить в найближчій перспективі.

Асоціація України з ЄС, безвізовий режим для України, підтримка України з боку США та ЄС у війні з Росією на тлі олігархізації, корупції, капітуляції перед Росією це все сумнівні досягнення на тлі втрати суверенітету над майбутнім. Без стратегування Україна матиме лише негативні наслідки від цього – посилення зовнішнього управління, шалену еміграцію, борги перед США та ЄС, які будуть конвертовані у позбавлення України її найдорожчих активів.

ЄС і США самі опинилися у вирі катастрофічних для них внутрішньо- та зовнішньополітичних проблем, і їм стало не до України. Відтак Україна почала сприйматися США та ЄС не як прозахідний протосуб'єкт, а як об'єкт здирництва та жорсткого зовнішнього управління.

Інтеграція у Європу, яка власне була установкою Євромайдану, поступово втрачає свою привабливість.

Володимир Єрмоленко: Про бунт мас і колапс мас

Часто суспільства розвиваються за схожою логікою. 1) бунт мас, 2) влада мас, 3) колапс мас.

Так було на початку ХХ ст: бунт мас (Ортега-і-Гассет це описав), влада мас (фашизм, нацизм, комунізм), колапс мас (друга світова війна).

Після другої світової в західному світі відбулася елітарна контрреволюція: хоч культура і освіта стали масовими, управління перейшло до рук технократів: "еліт-які-знають".  Але зараз це призвело до кризи демократії: "нами правлять чиновники і олігархи".

Саме проти цих "еліт" відбувся новий бунт мас: occupy, indignados та ін. Одночасно в деяких країнах на ці соціальні бунти наклалися національні та антиколоніальні: так відбулася арабська весна і наші Майдани

Зараз приходить інша епоха: "популізм". Популізм - це нова влада мас. Точніше, влада нових "еліт", які "чують маси". Їхня головна експертність у тому, що вони "знають маси". Це головне їхнє знання. Зе - це про це.

Вони чогось досягатимуть і вдовольнятимуть маси. Але вони завжди мають межу: чим більше ти йдеш за масами, ти більше ти йдеш у дилетанство. Тобто зневажаєш реальність. Бо знаєш не реальність, а масове (викривлене) сприйняття реальності. І реальність за це мститься.

Коли реальність мститься, відбувається колапс: економічний, безпековий і тд.

Після колапсу до влади знову приходять технократи та "експерти", які правлять певний час, після чого знову викликають бунт мас

І так цикл замикається: бунт мас - влада мас - колапс мас.

Сергій Дацюк: Геть від Фронтиру!

Україна повністю занурилася в болото. Клацаючи ввечері телеканали з навколополітичними розмовами, раптом піймав себе на відчутті неймовірної нецікавості і нудьги. І справа навіть не в тому, як часто пишуть, що одне і те ж і одні і ті ж.

Справа у тому, що від революційного руху, який за інерцією існував ще навіть восени минулого року, не залишилося майже нічого. Тепер ми опинилися в полоні політтехнологічних операцій та їх обговорення. І навіть воєнні загрози не здатні розворушити це болото і породити серйозне обговорення ситуації.

В Україні обговорюються якісь політичні дурниці. В Україні не обговорюються соціальні інновації, нові ідеї, нові концепти, нові моделі. Навіть нові лідери це не обговорюють.

Втома. Фундаментальна історична втома. Втома бути фронтиром. Втома від руйнацій цього фронтиру на геополітичних розривах.

Територіальна анексія частини України з боку Росії. Добровільна інтеграція (чи добровільна анексія) іншої частини України до Європи. Соціально-демографічні контрибуції на користь Росії – окуповані природні ресурси, анексовані державні та приватні фінанси та власність, інтерновані люди, вивезені трофейні технології Криму та окупованої частини Східної України. Соціально-демографічні контрибуції на користь Європи – природні ресурси, державні фінанси, люди як емігранти.

Україну рве на шматки черговий геополітичний розрив. Але в Україні не вистачає ресурсів, щоб подолати цей розрив – ні інтелектуальних, ні організаційних.

Правлячий клас України не бажає воювати. Він зайнятий намаганням виторгувати мир за рахунок міжнародних економічних санкцій, політичного тиску міжнародної спільноти та чужих миротворців.

Сергей Дацюк: Новый сложный мир

Полный текст доклада, сокращенный вариант которого был представлен в Киеве на Global Vision Summit 14-16 июня 2017-го года.

Цель этого текста – работа с представлениями о современном мире, которые принципиально изменяются прямо на наших глазах.

Текст не ставит себе задачу анализа современного мира средствами дискурса наличных гуманитарных теорий. Наличные гуманитарные теории не работают, поскольку того мира, на материале которого они создавались, уже почти нет. Да и опираясь на эти теории, мировые политическая и бизнесовая элиты по факту неспособны ни остановить мировой кризис, ни разрешить проблемы, лежащие в его основании.

Экономические, политически и социологические теории могут очень ограниченно видеть изменения мира. Однако они очень мало и редко пытаются конструктивистским образом описывать возникающий новый мир. И уж ничтожно мало эти теории что-либо могут сказать о будущем.

На вопросы о кризисном мире способна отвечать исключительно философия, потому что она создавалась как особая интеллектуальная дисциплина, направленная на выработку новых идей, мыслеформ, мыслительных установок, мотивационных наставлений и эстетических ориентаций. Философия в самом прямом и непосредственном виде производит новые представления и новые идеи в виде новых содержательных полей, на которых играет цивилизация, то есть новые перспективные пространства, куда цивилизация направляет свою социальную энергию.

В этом смысле я попытаюсь показать, как возникающий на наших глазах новый мир приводит к некоторым новым философским представлениям.

Валентина Мазур: Национально-культурные автономии (НКА) — объективное предусловие распада России

Рост этнического, и прежде всего этнокультурного, самосознания обусловил потребность в создании национально-культурных организаций. Люди поняли, что этнический признак как бы пронизывает культуру и межкультурное взаимодействие в самом широком смысле слова. Это вопросы и образования, и информации, и в определенной мере вопросы экономической и социальной жизни.

Представители одной национальности, где бы они ни проживали, всегда тянутся друг к другу. Это вполне естественно: общение с земляками помогает сохранить язык, обычаи и традиции, словом, все то, что определяет емкое понятие «национальная культура». Люди, оторванные от своей исторической родины, дабы не потерять своих корней, объединяются в землячества, культурные общества. Создание национально-культурных автономий (НКА) в России является одной из актуальных проблем национальной политики. Это обусловлено, во-первых, тем, что в любом многонациональном государстве, в том числе российском, этнические группы стремятся к самоидентификации особенно в сфере языка, литературы, искусства и культуры. Идет активный поиск форм и способов этой самоидентификации. Во-вторых, в соответствии со сложившимся административно-территориальным устройством далеко не все населяющие Россию коренные этносы имеют национально-территориальные образования: из 180 российских этносов их имеют лишь порядка 30, и в связи с укрупнением субъектов федерации это число имеет тенденцию к сокращению. В-третьих, история создания советского и российского государства, формирование его внешних границ, союзническая политика оказали большое воздействие на этнический состав населения.

Maciej Albert Borodo: Synarchizm

Zygmunt Włodzimierz Tarło-Maziński (1889-1967), szef („generał zakonu») polskiej jurysdykcji Starożytnego i Mistycznego Zakonu Różo-Krzyża (The Ancient Mystical Order Rosae Crucis), w maju 1924 utworzył Polski Związek Synarchiczny, w sierpniu 1928 przemianowany na Związek Synarchiczny. Do głównych działaczy należeli także pallotyn ks. Józef Jankowski (1910-1941) i senator Stanisław Gaszyński (1865-1965). Do 1937 ugrupowanie nie przejawiało jednak szerszej działalności poza publikacyjną (pismo «Synarchista», wychodzące od 1926 w Warszawie oraz różne wydawnictwa książkowe). W 1937 podjęto próby rozszerzenia działalności, m.in. poprzez powołanie Konfederacji Synarchicznej, ale starania te przerwał wybuch wojny. Członkowie Związku Synarchicznego reprezentowali pogląd, że dla Polski najlepszym ustrojem byłaby synarchia, czyli połączenie głównej zalety ideologii liberalnych, tj. swobodnego rozwoju indywidualnego jednostek (który to rozwój w warunkach demokratycznych prowadzi do anarchii) z prawicowymi zasadami jedności państwa i silnych rządów. W praktyce uosobieniem tego związku miałby być synarcha – posiadacz pełnej władzy zwierzchniej. Przygotowaniem do ustroju synarchicznego byłaby monarchia konstytucyjna.

Program gospodarczy zakładał udział robotników w zyskach przedsiębiorstw, odejście od złota jako miernika wartości na rzecz towarowej jednostki rozliczeniowej. W latach trzydziestych XX w. Tarło-Maziński usiłował przekonać do synarchizmu śląskie środowisko ONR.

Synarchizm był nurtem filozoficzno-politycznym o korzeniach ezoterycznych przenikający się z masonerią okultystyczną oraz łączącym synkretycznie ustrojową koncepcję synarchii, a więc odwrotności anarchii.

Z greckiego oznaczała sỳn – razem i ἁrchein – panować, rządzić. Polscy synarchiści korzystali z dorobku filozofii mesjanistycznej Józefa Hoene-Wrońskiego.

Алексей Заводюк: Мы вырвались из когтей Кремля и стали свободными и успешными. Хотите стать такими же? Следуйте за нами!

 Много постов написано о том, что Москва была основана Ордой, была у той на побегушках, собирала дань и делала для Орды всякую мерзкую работу. Была на подхвате.

Троллить этим московитов не очень удачный пример. Важно не как начиналось, а чем закончилось. А закончилось тем, что Московия забрала себе всю территорию Орды и уже много лет собирает там дань.

Это может быть хорошим примером для нас. Мы тоже долго находились в служении у Московии, а теперь пришло время на свой государственный проект.

Не вижу смысла троллить Московию их ордынским происхождением. Нужно сделать с ними тоже самое, что они сделали с Ордой – порвать их в клочья.

Каждый год существования независимой, свободной, успешной Украины будет добивать дряхлеющее московское царство-государство и разрушать его.

Московия сеяла раздор, разделяла и покоряла народы и территории. Нам нужно показывать субъектам РФ пример того, как можно вырваться из лап Кремля и стать успешными.

Троллить их надо не ордынским прошлым, а успешной Украиной. Успех – очень соблазнительная штука. Намного соблазнительнее, чем пропаганда. Вся сеть забита постами про то как добивались успеха знаменитые изобретатели и бизнесмены.

Наш месседж на эти злобные земли должен быть таким:

— Мы вырвались из когтей Кремля и стали свободными и успешными. Хотите стать такими же? Следуйте за нами.

Александр Роджерс: Должны как никто понимать, что возможно всё

Есть люди, которые ничему не учатся. Они воспринимают мир, как некую застывшую, законсервированную навсегда конструкцию, которая не меняется…

И сколько ты не тычь их мордой в изменения, причём в самые кардинальные изменения, они продолжают ожесточённо твердить «Этого не может быть».

Эти люди твердили «Не будет Brexitа, не дадут». Затем они же твердили «Не будет референдума в Голландии, не дадут». Потом они же твердили «На референдум наплюют».

И они же повторяли «Европейцев прогнут, заставят подписать TTIP». А вчера из США пришла новость, что Трамп заявил о «смерти» этого соглашения.

Ах, да, они и про Трампа говорили «Никогда его не выберут президентом, всесильная закулиса не даст».

А сегодня они со своих диванов авторитетно клацают по клавиатуре «Не будет майдана в Москве, разгонят».

Вас ещё не научили события последних пары лет, что возможно всё? Видимо, уже и не научат. Тупость и косность неизлечимы.

Вообще, люди, пережившие развал великого и могучего СССР, должны как никто понимать, что возможно всё. И то, что сегодня кажется несокрушимым, завтра может валяться в развалинах.

Вместо этого они получили травму, которая убедила их в том, что «Запад всесилен», и застыли в этом состоянии. И сколько бы не происходило событий, объективно доказывающих, что это не так, но они продолжают в это свято верить, не подвергая свой убогий догматизм никаким сомнениям.

Володимир Єрмоленко: І ти божевільно шукаєш, кому і чому сказати «так»

Месії минулого вели всіх за собою, месії сучасності посилають всіх нах. Найпопулярніша фігура сучасності: Той-що-в-скалі-сидить-і-показує-всім-фак. Той-хто-послав-усіх-нах. Це — святий сучасного світу, пустельник і відлюдник, святий Антоній ХХІ століття, який всіх послав нах і саме тому став об’єктом поклоніння.

Масова культура саме за це і змагається: як найбільш витончено / радикально / смішно послати всіх нах.

Публіці подобається, коли всіх посилають нах, бо вона, публіка, ніколи не зараховує себе в категорію «всіх». Бо вона, публіка, теж усіх посилає нах (за винятком, звісно, себе).

Трагедія тоталітаризмів ХХ століття полягала в тому, що ти не міг сказати «ні». Трагікомедія ХХІ століття полягає в тому, що сказати «ні» стало занадто просто. І ти божевільно шукаєш, кому і чому сказати «так».

Ця тенденція веде до самодеструкції людей і суспільств, але вона не фатальна. Достатньо лише пам’ятати про свою обмеженість. Бачити в інших можливість, а не загрозу. Прагнути казати «так» важливим речам.

І інколи посилати нах своє бажання послати всіх нах.

Евгений Ихлов: "Негативный популизм" как результат краха интеллигенции

Популизм… «хоть слово дико…» (Из введения в «Курс прикладной политологии»)

Если вернуться от понимания «позитивного популизма» в духе Э.Лакло, т.е. как широкого национального консенсуса по вопросу протеста против политик «гегемона» (монополизировавшего политическую и экономическую власть социального слоя, по нашему – «номенклатуры»), к пониманию этого термина в негативном аспекте, то, прежде всего, это – «магическая политика», т.е. вера и управляемых и управляющих в существование волшебных (простых и быстрых – надо только знать как правильно произносить «Крибле-крабле-бумс»*) слов.

И эпидемия «негативного популизма» в наши дни – это не только свидетельство нарастающей инфантилизации западного социума (Незападный – и не взрослел), но и завершения послевоенной политической гегемонии интеллигенции. 

Всё-таки 74 года назад, поняв, какие чудовищные последствия у разгула слепых массовых страстей, в Большом Западе, включая и в него СССР, утвердился контроль интеллигенции над политикой, точнее, над метаполитикой. Интеллигенция** стала насаждать идеалы гуманизма (в коммунистическом лагере – скажем так, «экстремистского гуманизма»), просвещения, прогрессизма и космополитизма. 

Это шло по двум контурам: на первом уровне – через культуру и просвещение, на втором – через формулирование идеологем.

И вот в момент, когда на Западе и Востоке (Запада) новый средний класс, т.е. образованный городской обыватель, уже достаточно «интеллигезировался», он отринул интеллигенцию как смертельно надоевший институт социальных педагогов. 
И немедленно и с огромным облегчением вошёл в «простой мир сказки» («…и не будете как дети…»).

Впрочем, некоторые скажут, что интеллигенция лишь получила историческое возмездие за то, что сама четверть тысячелетия назад стала решительно и бескомпромиссно свергать духовенство с этой позиции «классных наставников цивилизации»…

Но ведь от этого не легче, согласитесь.
______

* В «Спартаке» Андрея Валентинова (историк Андрей Шмалько) римская девочка-медиум случайно вызвала на помощь не Иегову, а Деницу, потому что неправильно произнесла первое «хей» в Тетраграмматоне (НЕ ПОВТОРЯТЬ!). Впрочем, как раз Сын Зари ей и помог, даже не обидевшись, что сдёрнули с другого конца галактики… Обожаю харьковскую школу фантастики!

** Чтобы не погружаться здесь в вечный спор о понятиях и о дихотомии «интеллектуал» - «интеллигент», дам один пример: американский интеллигент – это профессор, которых рассуждает о месте социальной справедливости в системе «американских ценностей» (и не как тот объяснявший сыну «Анну Каренину»: «не заморачивайся, любовь придумали русские большевики, чтобы не платить женщинам деньги»), а американский интеллектуал – это профессор, который рассуждает о корреляции между «циклами Кондратьева» и «волнами Элиота».