Бордживой Достал: Правда о двоеверие на Руси

 

"... Нельзя не обратить внимание еще на одну область - религиозные верования, изучение которых раскрывает ряд общих черт и закономерностей. Б. А. Рыбаков отверг теорию двоеверия у раннесредневековых славян и показал, что нет существенной разницы между христианством и древним славянским язычеством как религиозным мировоззрением; отличия являются вторичными и возникли из-за наслоения различной идеологии на первоначальные эклектические христианские воззрения в условиях рабовладельческого и феодального строя. Он обратил внимание на то, что разные элементы славянского язычества возникли в разных хронологических и общественно-экономических условиях (26) и дожили до средневековья, когда слились с христианскими представлениями (27). Продемонстрировав это на примере многих стран, он тем самым создал методическую основу для сравнения материальных проявлений славянского язычества на всей славянской территории. Пережитки язычества сохранились в форме мелких амулетов, в орнаментации разных предметов и в остатках культовых мест...." (С. 86).

Достал, Бордживой. Некоторые общие проблемы археологии Древней Руси и Великой Моравии // // Древняя Русь и славяне / отв. ред. Т. В. Николаева. – М. : Наука, 1978. – С. 83-88

26. Рыбаков Б. А. Задачи изучения славянского языческого мировоззрения // Методологические вопросы общественных наук. - М., 1966. - С. 369--380; см. также: История СССР, т. 1, с. 500-511.

27. Рыбаков Б. А. Календарь IV в. из земли полян // Сов. археология. - 1962. - № 4. - С. 66-89; Рыбаков Б. А. Космогония и мифология земледельцев неолита // Сов. археология. - 1965. - № 1. - С. 24-47, № 2. - С. 13-33; Рыбаков Б. А. Русалии и бог Симаргл-Переплут // Сов. археология. - 1967. - № 2. - С. 91-116; Рыбаков Б. А. Славянский весенний праздник // Новое в советской археологии. - М., 1965. - С. 254-257; Рыбаков Б. А. Языческая символика русских украшений ХІІ в. // Тезисы докладов советской делегации на І Международном конгрессе славянской археологии в Варшаве - М., 1965. - С. 64-73; Рыбаков Б. А. Макрокосм в микрокосме народного искусства // Декоративное искусство СССР. - 1975. - " 3. . - С. 30-41.

Богиня Тушолі (Tusholi, Tušoli)

Чотириметрова мегалітична статуя богині Тушолі (Тушолі) - «Вона ллється» ("She Showers Down") стоїть біля чеченського села Велах. Ніде на Кавказі немає іншої статуї схожої на неї.

Тушолі ("Панна Тушська") — вайнахська богиня весняної родючості, одна з найдавніших богинь-матір Кавказу, з корінням у неоліті та бронзові віки. Вона очолювала пантеон, і в кожній молитві, до будь-якої божественности, її ім'я вписано.

 Її священного птаха, одуда, черкеси називають Тушолі-котам.

Вона прибула на Північний Кавказ невідомим маршрутом, але, схоже, виникла в хурритсько-уратійському місті Туш, прийнятому людьми інгуїстами (Галгай) та мельхістами, які зуміли зберегти її поклоніння до початку 20 століття серед сучасних чеченців, які називали себе вайнахами ("Ми люди").

У кожного племені серед вайнахів була своя Богиня-Матір, але найбільш широко відома була Тушолі, тому інші були їй підпорядковані.

Її старша подружка Діала, Діла, Дела, Дала або Діала, схильна до жорстокості та карала людство жорстко і часто катастрофічними подіями, тому що ми завжди заробляємо на його жорстокість. Але Тушолі, природно прощаючи, є Великим заступником, який стримує Діалу. Або Діала стала подібною до Відсутнього Батька, тому що знала, що знищить все у хвилину сильного гніву, і тому Тушолі починає правити.

Тушолі плаче чорними сльозами, тому що вона богиня Смерті, а також Життя. Деякі кажуть, що вона вбиває навіть безпорадних дітей, якщо розсердиться, але це не так. Вона дуже материнська, і те, що доля багатьох — померти незабаром після народження, є частиною балансу, який вона повинна підтримувати. Але вона нічого не робить через жорстокість і розділяє горе батьків.

Одна історія про її гнів надто зрозуміла, бо це сталося через те, що люди, які жили навколо її священного озера, забруднили його настільки, що вона більше не могла в ньому жити. Вона перетворилася на велику довгорогу корову. Похитала головою сюди; вона так потрясла. Вона витоптала села навколо озера і підняла багатьох забруднювачів на кінчиках своїх рогів.

Найбільшим з її обов'язків було збереження родинних зв'язків та об'єднання розширеного клану. У 1970-х роках згадано молитву: "О Тушолі, дочко Небесна, все, що дихає на землі, - твоє творіння і залежить від тебе. Збільш наші статки і дай нам чудові врожаї!".

Старий свідок минулого богослужіння згадував: «Щорічно народ збирався біля святині Тушолі, і кожна сім’я приносила в ті дні одну вівцю і монету п’яти копійки або двадцять копійки - багато грошей. Я пам'ятаю, що монети були залишені прямо у відкритих чашках, і ніхто їх не чіпав. Якби хтось щось взяв, то став би вигнанцем". 

У Республіці Інгушетія здавна було велике весняне свято, яке припадає на квітень, місяць, який інгуші досі називають Тушолі чоботи. Багато шлюбів укладалися під час весняного свята Тушолі, оскільки вірили, що шлюб у цей час гарантує довгі та щасливі зв’язки.

Тушолі зберігає риси, які пов'язують її з хуритськими богинями Хебат і Шаушка, шумерською Інанною та вавилонською богинею Іштар. Її культ помер разом з культом усіх богинь бронзової та залізної доби в 1930-х роках, і поки її останні прихильники похилого віку не померли в 1970-х роках.

Але вона взагалі не пішла, перш ніж неоязичники почали її відновлювати. У 1980-х роках вона виникла як частина націоналістичного руху, а з падінням Радянського Союзу в 1990-х, священики відкрито стверджували, що богослужіння Тушолі ніколи не переривалися..

Костянтин Рахно: Не зламатися, вистояти проти ницості та підлості й гідно пройти через усі випробування

Отже, про норвезький серіал "Fremvandrerne", він же "Beforeigners" Йенса Лієна (2019). Найбільш язичницький телепроект останніх років.

 В останні роки неангломовні країни Європи радують свіжими ідеями в кінематографі. "Емігранти в часі" - одна з них, блискуча за грою акторів і продуманими деталями.

 На сучасну Норвегію несподівано звалюються хвилі мігрантів у часі. Відповідно печерних людей, людей доби вікінгів і людей із ХІХ століття, що вдягаються, як Свирид Петрович Голохвастов, і так само пишномовні.

 За кільканадцять років вони стають частиною норвезького суспільства, засвоюючи мову, технології й елементи способу життя, але при цьому повністю залишаючись собою й створюючи часом ті чи інші проблеми нашим сучасникам.

 І тут, окрім детективної інтриги й численних таємниць, є над чим замислитися. Серіал показує, що сучасним норвежцям співгромадяни з Азії та Африки стали чомусь ближчими за власних кревних предків, до яких поширюється "таймсистська" ненависть у вигляді нападів, ксенофобських написів, вандалізму на кладовищах і знущань. Характерний епізод, коли проти вікінгівської дівчини Алфгільдри, що працює в поліції, її колега, сучасна норвежка, змовляється з вихідцем із Закавказзя чи Передньої Азії. 

 Проте саме ці люди з інших епох мають щось, що розтратили сучасні норвежці. Печерні люди виявляються добрими, чуйними, розуміючими, вдячними, джентльмени з ХІХ століття - спокійними, розсудливими, галантними, вікінги - поетичними, щирими, дружними, вірними, відданими, сміливими, готовими до самопожертви. "Живи без сумнівів і помри без сумнівів!"

 Разом з тим, фільм є підкреслено проязичницьким, бо головна героїня є "щитоносцем Одина", учасницею язичницького опору кровожерному королеві Олафові Товстому, якого потім проголосять святим і створять його масовий культ - аж до хреста на норвезькому прапорі. І в нашому часі опиняється не лише її бойова подруга, козир-дівка Урд, але також їхній вождь, відважний і дуже добрий Торі Собака, що в битві при Стікластадірі 1030 року особисто вбив Олафа. І йому доводиться нелегко в лицемірному, толерантному далеко не до всіх, побудованому на доносах і цькуванні, позбавленому совісті, честі, гідності сучасному суспільстві, що прикривається ворожою йому релігією. Гріх воно може вибачити, а от справжню чоловічість? 

Не зламатися, вистояти проти ницості та підлості й гідно пройти через усі випробування - ось справжній виклик для переселенців із минулого. І в цьому їм допомагає віра у їхніх богів. Характерно, що асатру зображується як звична для норвезького суспільства, хоч і не загальноприйнята річ: "Хочете поговорити про бога нашого Одина, й те, що він може принести у Ваше життя?"

Велеслав Шипіт: Політичний і економічний виміри язичества

Язичество є віросповіданням, себто належить до царини Духу. Проте язичество у своїй повноті як Традиції має й виміри політичного та економічного. Традиційне суспільство є сакроцентричним, себто священне у ньому головує й лише після нього йде політичне та економічне. Власне про це свідчить і трифункційна індоєвропейська соціальна структура, де перша функція є сакральною, а за нею йдуть функції сили та достатку. Духовне вище за політичне, а політичне за економічне.

Модерн же перевернув суспільство догори ногами поставивши економіку вище інших сфер. Наше суспільство надмірно політизоване й через це, здавалося б, що політика є основною сферою суспільства. Навіть релігійні інституції розглядаються в першу чергу через призму політичної доцільності, а не духовности. Тоді як політичні процеси часто протікають через капіталістичну призму економічної доцільності. Такий стан речей є ознакою занепаду і моральної дезорієнтації сучасності, коли нижче починає домінувати над вищим. 

Політичний вимір 

Політика — це форма суспільної діяльності спрямована на здобуття, утримання, використання влади та реалізацію інтересів окремих груп чи суспільства загалом. Політичний вимір язичества випливає з того, що розуміється під суспільством та яка роль індивіда в ньому. Традиційний індоєвропейський погляд на соціум передбачає те, що суспільство є органічним та ієрархічним об'єднанням людей, а не механістичним і тим більше не атомізованою сукупністю індивідів. Схематично це зображено наступним чином в слов'янській традиції: князь — це голова, жерці — очі, воїни — плечі, господарники — чересла, челядь — коліна мир-народу, єдиного соціального організму (див. духовні вірші про Голубину Книгу і пор. міф про виникнення варн з тіла Пуруші). Кожна верства є органом єдиного соціального організму. Владні мотиви у такій системі повинні бути соціоцентричними, а не егоцентричними, адже лише дурна голова не дбає про свої ноги. Відповідно політичні ідеології, що мають яскраво виражений індивідуалістський характер і ставлять інтереси індивіда вище інтересів колективних і суспільних, як лібералізм у всіх своїх варіаціях, тут ідуть в розріз з Традицією. Також і егалітаристські ідеології, як соціалізм у більшості своїх варіацій, що заперечують ієрархію (в первинному значенні грец. ἱεραρχία -- "священна влада") теж протиставляються традиційному уявленню про політику. Спільні точки дотику язичество у царині політики може мати з деякими варіаціями націоналізму, а саме з етноцентристським напрямом. Етнонаціоналізм часто апелює до тих же цінностей, що не чужі і язичеству, як кров, земля та звичай. 

Костянтин Рахно: "Прибульці з минулого"

Отже, про норвезький серіал "Прибульці з минулого" ("Fremvandrerne", він же "Beforeigners") Йенса Лієна (2019). Найбільш язичницький телепроект останніх років. http://kino-dom.org/fantastika/11064-prishelcy-iz-proshlogo.html

В останні роки неангломовні країни Європи радують свіжими ідеями в кінематографі. "Емігранти в часі" - одна з них, блискуча за грою акторів і продуманими деталями.

На сучасну Норвегію несподівано звалюються хвилі мігрантів у часі. Відповідно печерних людей, людей доби вікінгів і людей із ХІХ століття, що вдягаються, як Свирид Петрович Голохвастов, і так само пишномовні.

За кільканадцять років вони стають частиною норвезького суспільства, засвоюючи мову, технології й елементи способу життя, але при цьому повністю залишаючись собою й створюючи часом ті чи інші проблеми нашим сучасникам.

І тут, окрім детективної інтриги й численних таємниць, є над чим замислитися. Серіал показує, що сучасним норвежцям співгромадяни з Азії та Африки стали чомусь ближчими за власних кревних предків, до яких поширюється "таймсистська" ненависть у вигляді нападів, ксенофобських написів, вандалізму на кладовищах і знущань. Характерний епізод, коли проти вікінгівської дівчини Алфгільдри, що працює в поліції, її колега, сучасна норвежка, змовляється з вихідцем із Закавказзя чи Передньої Азії.

Проте саме ці люди з інших епох мають щось, що розтратили сучасні норвежці. Печерні люди виявляються добрими, чуйними, розуміючими, вдячними, джентльмени з ХІХ століття - спокійними, розсудливими, галантними, вікінги - поетичними, щирими, дружними, вірними, відданими, сміливими, готовими до самопожертви. "Живи без сумнівів і помри без сумнівів!"

Разом з тим, фільм є підкреслено проязичницьким, бо головна героїня є "щитоносцем Одина", учасницею язичницького опору кровожерному королеві Олафові Товстому, якого потім проголосять святим і створять його масовий культ - аж до хреста на норвезькому прапорі. І в нашому часі опиняється не лише її бойова подруга, козир-дівка Урд, але також їхній вождь, відважний і дуже добрий Торі Собака, що в битві при Стікластадірі 1030 року особисто вбив Олафа. І йому доводиться нелегко в лицемірному, толерантному далеко не до всіх, побудованому на доносах і цькуванні, позбавленому совісті, честі, гідності сучасному суспільстві, що прикривається ворожою йому релігією. Гріх воно може вибачити, а от справжню чоловічість? Не зламатися, вистояти проти ницості та підлості й гідно пройти через усі випробування - ось справжній виклик для переселенців із минулого. І в цьому їм допомагає віра у їхніх богів. Характерно, що асатру зображується як звична для норвезького суспільства, хоч і не загальноприйнята річ: "Хочете поговорити про бога нашого Одина, й те, що він може принести у Ваше життя?"

Сергей Путилов: Бог, любовь или Баба-яга: во что верить?

Беседа писателя Сергея Путилова со студентами — Евой Лавилэй, студенткой Московского государственного педагогического университете (МГПУ) и Татьяной Фроловой, Адыгейский Государственный университет (г. Майкоп).

С.П. А вы верите в бабу ягу? Просто, почему спрашиваю, мой двоюродный брат — человек уже взрослый, смелый, состоявшийся в жизни, тем не менее, вздрагивает при каждом упоминании бабки-ёжки. Говорит в детстве запугали, с тех пор она его повергает в ужас, даже десятилетия спустя. Честно говоря, когда я блуждаю по лесной чаще, особо под вечер немного становится не по себе. Мерещится всякая нечисть. А когда остаюсь один на даче, то перед сном обхожу все комнаты и даже чердак, посмотреть: не спрятались ли где «чудищи». Как вы считаете, это детские комплексы, генетическая память доставшаяся нам от предков или действительно, можно допустить существование неких потусторонних сущностей, присутствие которых мы иногда можем воспринимать?

Т.Ф. Если вообще углубляться в суть, то Баба-яга была мудрой женщиной, которая жила одна и к которой приходили за мудрыми советами и за лекарствами и к которой отправляли учиться детей во времена язычества на Руси. С приходом Христианства её очень сильно переиначили и сделали злом, как и все языческое

С.П. Я читал где-то, что избушка на курьих ножках это угро-финский обычай хоронить мертвых в домиках на ножках (чтоб звери не поели). Угро-финны, предками которых являются удмурты, коми, мордва, как известно в древние времена заселяли территорию нынешней Москвы. В Коломенском до сих пор люди почитают как «место силы» Велесов овраг в коломенском, получившего имя от угро-финского бога Велеса.

Е.Л. О, я верю в Бабу-ягу вообще с детства, лет с 5-ти. Она к нам домой каждую ночь прилетала

С.П. Не знаю как Баба-яга, но мне пиковая дама на даче являлась — с помощью карт, свечи и зеркального коридора ночью вызывали. Я спал на чердаке, среди ночи явилась. В длинном платье, позвала по имени. А затем спустилась в чердачный люк. Симпотная довольно, но все равно жутковато.

Артем Корсун: Красные боги

Красные боги могли быть воспоминанием о смешанных браках на неандертальско-кроманьонском пограничьи.

Неандертальцы, хотя бы частично, были рыжими (рыжина современных кроманьонцев, как и встречающийся у них альбинизм, — результаты самостоятельных и намного более поздних мутаций). Дети таких смешанных браков — герои (в античном понимании как полукровки от связи богов со смертными) также должны были быть рыжими и обладали сверхчеловеческими качествами (неандертальская семья — самец с гаремом — приводила к тому, что адаптивными были магические, экстрасенсорные способности).

Однако, позднее, когда появилась собственно кроманьонская рыжина, носителей этой мутации в силу их исключительной внешности стали воспринимать как потомков красных богов, некогда живших на земле. Поэтому частым атрибутом истинного короля считали его рыжину.

Болотные погребения были доступным для европейского климата способом мумификации, но кроме того от болотистой почвы волосы погребённых становились золотистыми и они таким образом после смерти становились богами. Аналогично рыжими становились и таримские мумии.

Но, что делать если у вождя или короля нет рыжины? Заменой рыжине может быть парик или головной убор из рыжей шкуры, например, лисы. Позднее, в эпоху палеометалла рыжий парик, скорее всего, трансформировался в корону, ношение которой символически делало человека золотоволосым. У египтян были две короны — красная и белая.

Таким образом, парик из рыжей шерсти был для черноволосых людей удобным мифоритуальным способом уподобиться рыжеволосым, которым приписывали чудесные свойства. Позднее, эту функцию выполняли золотые короны, а само одевание / ношение короны придавало царю особую силу.

Александр Волынский: Пифагор и Воинства

Гатри в своей «Истории греческой философии» утверждал, что Пифагор был первым, кто применил слово Космос по отношению к миру. Вера в космический прядок проистекала из уверенности в том, что Архэ — это не вода, не огонь не воздух и даже не бесконечный айперон, но Число. Для Пифагора и его последователей философия должна была служить прежде всего путем к вечному спасению, которое могла обеспечить только вечность души. Пифагорейцев именно постоянство небесных циклов убеждало в божественности Чисел и бессмертии познавших их Тайну.

В «Государстве» Платон пишет о философе, который «направил свою мысль на бытие»: «Видя и созерцая нечто стройное и вечно тождественное, не творящее несправедливости и от нее не страдающее, полное порядка (kosmos) и смысла, он этому подражает и как можно более ему уподобляется. Или ты думаешь, будто есть какое-то средство не подражать тому, чем восхищаешься при общении?.. Общаясь с божественным и упорядоченным (kosmios), философ также становится упорядоченным (kosmios) и божественным, насколько это в человеческих силах».

Тезис «подобное познается подобным», является характерным как для Сократа, так и для Платона, а также для пифагорейцев. Это основание всей системы воспитания душ юных «стражей» в «Государстве» в моральной красоте через прекрасное окружение, которое радует зрение и слух. Главный принцип этого «раннего образования», который заключается в том, что душа неизбежно уподобляется тому, что созерцает, принимая его свойства, очевидно пифагорейский. Для пифагорейцев было очень характерно следовать симпатической магии в которую входили самые разные табу вроде запрета на поедание бобов, мяса или стирание вмятины от горшка на пепле.

Юлиус Эвола: О мистериях Митры

Э. Ренан однажды заметил: «Если бы Христианство стало жертвой какого-то опасного «заболевания», мир стал бы митраизированным». Т.е., он принял бы религию Митры. Согласно разделяемому многими учеными мнению, Митраизм являлся наиболее сильной и заманчивой альтернативой, с которой Христианство когда-либо сталкивалось. Митраизм появился в Риме в первой половине первого века до н.э. и достиг своего апогея примерно в третьем веке н.э. К тому времени эта религия распространилась по всей империи, где ее ряды пополнялись преимущественно за счет легионеров – бывших сельских жителей. Митраизм был близок их мужественному и воинственному духу, и такие императоры, как Адриан, Комод и Аврелиан были посвящены в мистерии этого культа.

В конце второго века н.э. Митраизм был официально признан в качестве религии Империи, а Митра – ее патроном и покровителем. Также, культ Митры вобрал в себя культ Бога-Солнца Гелиоса, почитавшегося в качестве суверенной и непобедимой божественной мощи. 25 декабря, день зимнего солнцестояния (die natalis Solis invicti Mithra), отмечался как один из важнейших праздников, посвященных Митре. В своей субверсии, христиане адоптировали этот праздник, превратив его в Рождество. Считается, что Константин колебался между Христианством и Митраизмом, а Юлиан известен как выдающийся посвященный в митраистские мистерии. Он использовал Митраизм, равно как неоплатоническую метафизику и традицию мистерий, в своей смелой и благородной попытке восстановить римские языческие культы в противостоянии с быстро распространяющейся христианской верой.

Александр Артамонов: Дионис как метафизическое Солнце

Посвящаю эту статью Елизавете Левенцовой,
Госпоже моего сердца

Рассматривая столь сложный вопрос, как религия древних народов (в том смысле, в котором понятие «религия» применяет к систематизированным верованиям греков Ф. Зелинский [1]), необходимо понимать, что теоретическое ядро таковой религии принципиально недоступно непосредственному исследованию. Проблема связана не только с отсутствием необходимых канонических источников (из исследований таких мыслителей эпохи эллинизма, как, например, Павсаний или Плутарх, нам известно, что греческая религия по своей сути не имела строгой канонической структуры). Основная сложность связана с невозможностью для исследователя концептуализировать посредством научной терминологии фундаментальные основы любого духовного учения, имеющего в своём теоретическом ядре иррациональные элементы. Данная деталь совершенно не связана с хронологической отдалённостью древнегреческой религии от современного исследователя, поскольку она характерна и для изучения современных религиозных учений.

Во избежание столкновения с указанной проблемой, мы попробуем разобрать древнегреческую религию через призму символической системы, средствами которой сами древние греки концептуализировали собственные верования. В этом случае, мы исходим из мировоззренческой позиции, условно характеризуемой как «метафизический реализм», и, аналогичным образом, мы условно приписываем нашу мировоззренческую позицию самим грекам в качестве общего знаменателя, объединяющего исследователя и исследуемое. Под метафизическим реализмом в широком смысле мы понимаем отношение к физическому миру как к манифестации чувственно не воспринимаемого, неизменного метафизического ядра. В узком же смысле (в собственно древнегреческом контексте) метафизический реализм, условно приписываемый нами грекам в качестве вспомогательного средства нашего исследования, мы интерпретируем как специфическое убеждение в предопределённости всех процессов физического мира неким метафизическим источником смыслов (судеб). Далее по тексту мы будем использовать понятие «метафизический реализм» (или «метареализм») именно в указанном узком значении, кроме особо оговорённых случаев. Одним из наиболее ярких примеров выражения метафизического реализма в древнегреческой литературе является известное место из «Теогонии» Гесиода – раздел быка в Меконе, во время которого поэт называет Зевса «созерцателем вечных предначертаний» и противопоставляет его Прометею, потерявшего аналогичную способность по причине собственной титанической («злой») природы [2]. Вечные предначертания, в данном случае, это один из аналогов метафизического источника судеб и смыслов, о котором было сказано ранее. Такие ключевые понятия античного отношения к миру, как «космос» и «гармония» основываются на той же самой мировоззренческой основе, будучи примерами вербального выражения физического воплощения метафизической основы мироздания.

Михайлина Бережная: Христос — маг испепеляющий

Меня так удивляет общепринятое восприятие облика Иисуса Христа! Уже очень давно удивляет…

Естественно, его не помнят ныне живущие (чего говорить, они себя то не помнят), но это явно не тот убогий покорный блаженный «Санта Клаус», блеявший о любви, мире во всем мире и раздающий подарки из мешка… кому глаза зрячие, кому ноги ходячие… проповедующий страдать и быть бедным…

Не того это поля ягода. «Не мир принес я вам, но меч», «Пусть мертвые сами хоронят своих мертвецов», «Вы, фарисеи отойдите от меня»… Все Евангелие наполнено подобными изречениями. Этот парень не шел на сделки, не знал компромиссов, не испытывал сомнений.

Это был мощнейший Маг.

Он шел испепелять то, что посеяно коллективным бессознательным общества. Он шел показать, что даже будучи распятым, сохранил последнее слово за собой. Он шел показать победу Ведающих над ведомыми, чтобы те не поддались отчаянию на своем пути (а этот путь всегда изобилует поводами для отчаяния… еще никому он не дался легко).

Мы говорим слова «Гибель», «Спасение», «Грех»… Что понимается под словом «Спастись»? От чего спастись ? Что такое «Рай» и «Ад»? Священнослужители, которых я спрашивала (заведомо с целью приколоться) ошарашенно блымали глазами и невразумительно бормотали, понимая, что надо же что-то сказать.

Спросите при случае, кстати… В лучшем случае получите цитату с общим смыслом, что где-то там уготовано что-то ТАКОЕ, что разум не может объять…

Читая Откровение, наверное многие (не все, конечно) задавались вопросом, почему гибель пророчат такому числу людей. Как могут погибнуть столь замечательные люди, это же несправедливо? ! И перебирали в сознании знакомые имена, добрые лучезарные лица, смиренное кроткое поведение… каждый свое перебирал …

Да. Это не спасает от гибели. Сколь бы лучезарными глазами не смотрел на меня церковный служитель, но как только он начнет читать мне мораль — он «пойдет лесом». Можно быть очень хорошим и не спастись … Потому, что для этого нужно не примерное поведение, а практика действия в пространстве Силы, Воли и Веры. Воин не знает сомнения.

Сергій Тарадайко: Володимирова провина

Перуна ж повелів він прив’язати
коневі до хвоста і волочити з Гори...
Повість временних літ . Рік 988

Одною з визначальних подій в історії наших предків було, звичайно, запровадження християнства. Ми розглянемо тут єдиний епізод отої доби. Напочатку треба згадати, що хрестити давніх язичників було дуже непросто. Це помітно навіть у складі десяти заповідей, адже перша з них недаремно наполягає: «Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене». До того ж і друга про те саме, ще більше загострена проти язичників: «Не роби собі кумира». Таким чином, і «не вбивай», і «не кради» – все це потім. Але найперше – треба зректися старих богів і позбутися «кумирів».
Отже, згідно з цими вимогами, Володимир мав якнайперше звалити отих язичницьких ідолів. І зробити це привселюдно. Ба більше, зробити так, аби кияни таки відчули, що вороття вже не буде. Щоб усе це – закарбувалося в їхній пам’яті. Саме так воно й відбулося. Напередодні самого хрещення, Володимир, як у літописі, «повелђ» поскидати усіх кумирів – «тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори...»[1] Більше того, «пристави» до нього дванадцять мужів, неначе «апостолів», аби лупили його жезлами. Протягнувши, вони скинули його у Дніпро. Та Володимир наказав їм супроводжувати Перуна й надалі, доки не пройде пороги. Коли ж і приб’ється де до берега, то відштовхувати... Здавалося б, усе просто: бо старе мало звільнити місце новому.
Та спробуємо розглянути цю подію зовсім інакше.

Костянтин Рахно: Глиняний посуд в ономастиконі традиційної культури

Стаття присвячена особистим іменам глиняного посуду у фольклорі та обрядовості слов’ян. Глиняні горщики мають власні імена в українських загадках та в сербському родинному ритуалі. Проаналізовано символіку цих імен, а також їхню роль у слов’янській традиційній культурі.
Ключові слова: глиняний горщик, ім’я, семантика, символіка, традиційна культура, українці, серби.

Будучи частиною вербального (мовного) коду традиційної народної культури, власні імена посідають у ньому особливе місце, утворюючи по суті самостійний ономастичний код. Ономастикон культури відрізняється від загальномовного вже складом іменованих об’єктів; особисті імена можуть присвоюватися в народній традиції не тільки людям і домашній худобі, але й персоніфікованим диким тваринам, рослинам, міфологічним персонажам, хворобам, стихіям і природним об’єктам, предметам, явищам і концептам. Наприклад, у народних загадках імена притаманні речам домашнього вжитку, хатньому начинню. Існують відмінності і в арсеналі ономастичних засобів: у порівнянні із загальномовним узусом, в ономастиконі традиційної культури більше використовуються неономастичні за походженням елементи, тобто апелятивна лексика. У той час як для мови в цілому семантика власного імені або зовсім заперечується або визнається лише умовно, для мови культури характерне явище семантизації й символізації імені, що досягаються двома протилежними способами: залученням апелятивів в ономастикон, тобто онімізацією апелятивів, і народною етимологізацією власне ономастичної лексики, тобто «апелятивізацією» ономастики.

Бируте Ланге: Ты, Пруссия колыбель величия и скорби…

Непросто начинать рассказывать о Пруссии, об этой древней и до конца не известной земле, ее культуре и вере.
Начала Пруссии уходят своими корнями в глубину веков. Из источников 17 века мы знаем прекрасную, но одновременно и зловещую легенду об основателях прусского святилища Рамувы-Прутянисе и Вейдавутисе. Будто один из них был жрецом, а другой-военным вождем. Они славились своей силой и мудростью, а дойдя до конца свой жизненный путь принесли себя в жертву, бросившись в ритуальный огонь…
Много веков жрецы вайделоты хранили священные тексты, несущие особенные тайны. На праздниках и ритуалах эта земля часто слышала тайные, потрясающие своей глубиной, а зачастую и мрачные, зловещие и трагические песни, завораживающие своей неизведанностью.
Это-песни, что есть голосом земли этой, те, в которых народ отразил свои чувства, скорби, знания, понимания мира и поэзию… Не всем слышна она. Нужно долго-долго искать в себе отзыв, чтобы откликнулась на них твоя земля в тебе-эта таинственная, сумрачная…и скорбная.
Ты, Пруссия колыбель величия и скорби… В сумраке будто видны твои тени, твои сокровища, пронесенные сквозь века. Твоя песнь-плач над усопшим некогда величием, ты для того, что бы напомнить, что есть на свете не только свет , но и иное-те времена когда есть место героизму, скорби, тайнам, молитвам и размышлениям о вечности.
Таким рисуется образ прусского жреца-с нежной чувствительно, поэтичной душой, но готового познать много тяжести..Скорбный и страдальческий путь познания-в начале он горек, но кто прошел его получил большую духовную силу и знания…

Костянтин Рахно: Чвезі: доевропейська біла раса в Африці між історією та мітологією

Mt Baker, seen from Irene Lakes, Uganda

У різних народів Африки існував різний ступінь усвідомлення історії, різне її відчуття. Одні вважаються народами з особливо сильним розвинутим відчуттям історії; в інших народів місце історії може посідати анонімний культ предків. Учені спеціяльно цікавилися питанням про ставлення африканців до історії. Відзначаючи, що їхня точка зору психо-соціологічна, а не гносеологічна і що вона стосується ставлення африканців до історії й історичних документів, уникаючи співставлення їхніх суджень із науковою об’єктивністю, вони стверджували, що відчуття історії найбільш розвинене в суспільствах із центральною владою чи сильним феодалом на чолі, що мають ґріотів-генеалогістів і необмежений вплив у суспільстві із соціяльною нерівністю. І навпаки, розрізнені групи, позбавлені ґріотів-генеалогістів, мають лише ґріотів-трубадурів і егалітарні структури, відносини всередині яких функціональні й інституціоналізовані; тут майже відсутнє суперництво й цікавість до віддаленого минулого, розповіді про яке ігноруються [Thomas Louis—Vincent. De quelques attitudes africaines en matière d’histoire locale (introduction à une psycho—sociologie de la connaissanse historique) // The Historian in Tropical Africa: Studies Presented and Discussed at the Fourth International African Seminar at the University of Dakar, Senegal, 1961. – London: Oxford University Press, 1964. – P.  358-359].

Таким чином, усні традиції різних народів Африки мають різне ставлення й стосунок до історії й залежать від концепції історії (сформульованої чи несформульованої), котра склалася в даного народу. Ступінь усвідомлености чи необхідности закріплення в пам’яті якогось явища був відмінним у різних регіонах, і тому багато африканських свідчень про історію лише приблизно перекладаються (за сучасного рівня знань) на мову европейської науки. Близькість деяких традицій до европейського розуміння історії буває оманливою, й дослідники часом забувають про необхідність усебічної критики джерел. Крім того, розповсюджене уявлення про існування в Африці ґріотів-архівістів поширюється й на ті райони континента, де є лише ґріоти-трубадури, й тоді історики намагаються інтерпретувати міти, легенди й казки, використовуючи методику тлумачення справжньої історичної традиції. Тим більше, що фольклор дійсно містить дуже цікаву інформацію. Скажімо, вже перші дослідники відчували в Уґанді неафриканські культурні елементи, вважаючи, що вони походять із розвинутих цивілізацій Старого Світу, наприклад, Стародавнього Єгипту, Абіссинії, Риму чи Аравії, чи завдячують довгим хвилям міграції з Азії до Африки. Ця думка довгий час лишалася незмінною. Найбільш вражаючим доказом упливу котроїсь стародавньої, тобто неафриканської цивілізації, була державність, яка не могла, на думку тогочасних учених, виникнути сама по собі, а також складна система неписаного права та урядування, що з незапам’ятних часів превалювала в Уґанді. Цікаво, що численні предмети матеріяльної культури й елементи культурної практики уґандійців притягувалися в якості свідчень зв’язків між Стародавнім Єгиптом і районом Великих Озер [Reid Andrew. Ancient Egypt and the Source of the Nile // Ancient Egypt in Africa. – London: Cavendish Publishing, 2003. – P. 60-65, 73-74]. При цьому прибічники дифузії не припускали, що може йтися не про зв’язки, а про єдине джерело запозичення обома регіонами. Цікаво, що за умови дослідження цієї проблеми зринають факти, котрі химерним чином перегукуються з легендою про Атлантиду та припущеннями атлантологів про розселення звідти вцілілих носіїв високої культури, а також із циклом фантастико-пригодницьких романів Едгара Райса Берроуза й оповідань Роберта Говарда про чорну Африку.

Эрнест Брастыньш: Тысячелетние притеснения нашей веры

Brastiņu Ernests  MŪSU DIEVESTĪBAS TŪKSTOTSGADĪGA APKAROŠANA

У каждого народа  или другой человеческой общности есть свои духовные ценности, которые, приобревши организованную форму , выражаются в системе верований. Верования многих народов уже утрачены, из-за того, что сам народ их не смог сохранить, либо же по причине вытесенения их другими религиями.

Суть и форма христианства сформировалась под сильным влиянием иудаизма. В свою очередь, буддизм и кришнаизм снабдил его своими мифами и принципами из священных книг. Таким образом , получилась религия, что распространялась сравнительно медленно и лишь спустя 1000 лет после своего возникновения достигла балтийских народов.

10 век. Начинается экспансия со стороны католической церкви по отношению к верованиям балтийских народов. Она происходила с двух сторон (двумя способами) — силой и убеждением (речь идет о миссионерах, — Прим. пер.). До этого времени народ славился своей человечностью, миролюбием, трудолюбием и богобоязненностью. Почетом славились ученые и ведающие жрецы, к которым люди обращались даже из далеких земель. В то время ведовство считалось самым высшим знанием в мире.

11. век. Люди,  живущие на балтийских землях жили и умирали как воины. Защитники балтийских земель были совершенно глухи к словам миссионеров и безжалостны к завоевателям, но они никак не могли бороться против той пропаганды, что велась католическими монахами и того, в каком свете выставлялась сама балтская вера, признаваемая неправильной, нечестивой. Прикрываясь такой демагогией , легко было ввести народ в заблуждение. В 11 веке  вся Европа подключилась к пламенной борьбе за то, чтобы обратить  балтов  к «истинной вере».

Костянтин Рахно: Семантика вогню гончарного горна в білоруській культурі

Studia mythologica slavica. – Ljubljana: Znanstvenoraziskovani center Slovenske akademije znanosti in umetnosti, Inštitut za slovensko narodopisje, Ljubljana, Slovenija; Università degli Studi di Udine, Dipartamento di Lingue e Civiltà dell’ Europa Centro-Orientale, Udine, Italia, 2011. – T. XIV. – С. 229-250.

При описі гончарного обряду виготовлення посуду (ритуалізованої технології), як правило, основна увага приділяється легко фіксованим правилам поведінки, інвентареві обрядових предметних і акціональних символів.При цьому, попри те, що для мислення носіїв традиційної культури міфолого-космологічний аспект не менш важливий, аніж практичний, «поза кадром» залишається їхня семантика. Зостається нез’ясованим, яке саме значення вкладали в ці символи, чому ті або інші явища, предмети чи дії мали таку вагу в обряді.

Об’єктом даного дослідження є специфіка традиційного сприйняття полум’я гончарного горна в контексті міфопоетичної моделі світу білорусів. Стихія вогню в контексті найдавніших ремесел майже не була предметом розгляду, хоча у гончарстві білорусів, як і в інших слов’ян, збереглося чимало відповідних обрядів, вірувань, прислів’їв. Вони є благодатним матеріалом для досліджень, у тому числі в балто-слов’янській та індоєвропейській перспективі. Архаїчність білоруських даних узгоджується з тезою про їх особливу значущість для реконструкції слов’янського язичництва [Иванов, Топоров 1970, с. 321-389; Іваноў, Тапароў 1972, с. 163-175; Иванов, Топоров 1974, с. 4-7, 9, 12, 14, 31-32, 40, 75-77, 85-88, 97-98, 101-102; Судник 1979, с. 229-233; Николаев, Страхов 1987, с. 151, 157; Katičič 1988, S. 61-74; Клейн 2004, с. 9-11, 33, 62, 344, 348, 382].

Н. В. Абаев: Тэнгрианство как религия и философия древних татаро-монголов Внутренней Азии

Процесс перехода тюрко-монгольских народов Центральной Азии и Саяно-Алтая к цивилизации включал в себя не только становление государственных образований в различных исторических формах, складывание многоукладных натуральных хозяйственных систем, создание рунических письменностей (см.: Кызласов И.Л. 1994), но и существенные изменения в сфере традиционного религиозно-мифологического мировоззрения, которые привели к выходу архаических, ранних форм религии (анимизм, тотемизм, магия, «шаманство»  и др. из стадии первобытности и переходу к стадии «кочевой» цивилизации  (Абаев Н.В. 2006).

К ним мы относим, прежде всего, утверждения в традиционном мировоззрении тюрко-монгольских народов в качестве системообразующего элемента тяготеющей к монотеизму религии, получившей в научной литературе наименование «тэнгрианство» (от тюрко-монгольского «тенгри» — «небо»). Наиболее глубокие корни «тэнгрианства» мы обнаруживаем в космогонических мифах тюрко-монгольских народов. В процессе исторического развития у тюрко-монгольских народов складывается дуальная религиозно- мировоззренческая система («небо» — «земля») как специфическая форма социальной самоорганизации (упорядочение «объективного» в сознании, на уровне субъективного духа). Из первоначального космического хаоса рождается определенный порядок, складывается картина религиозно-мировоззренческой упорядоченности, а также связанный с ней упорядоченности социального и природного бытия. Как считают Н.В.Абаев и В.Р. Фельдман, важнейшим критерием цивилизации вообще, в том числе и «кочевнической», является наличие качественно определенной духовности, выходящей  за пределы своей первобытности (а затем и этничности), приобретая в процессе своего развития институционально оформленный интерэтнический, надплеменной или наднациональный характер, присущий таким мировым религиям, как тэнгрианство, которое еще  в глубокой древности,   по  крайней мере в эпоху хунну (III в. до н.э.)  или даже ранее, в период возникновения древне-арийской «кочевой» цивилизации в начале III тысячелетия до н.э.  получило распространение по всей центральной части Евразии (см.: Абаев, 2006, с.1-2; Фельдман, 2006, с. 167-168).

Игорь Галущак: Праздник Ивана Купала на «Белом озере»

Традиционно на базе реабилитационно-оздоровительного комплекса Ривненской АЭС «Белое озеро» местные полесские жители отмечали колоритный народный праздник, в котором переплелись традиции и языческие, и христианские – праздник Ивана Купала.

Масштабное действо, организованное при поддержке администрации электростанции руководителями и воспитанниками творческих кружков Дворца культуры им. Леси Украинки РАЭС, создало для всех отдыхающих особую атмосферу волшебства и таинственности, воссозданную давними обычаями украинского народа. Ежегодно на берегах озера — жемчужины Полесья неизменно проходит празднование купальской ночи, которая приходится с 6 на 7 июля.

Множество участников захватила детская театрализованная программа «Ой выйди, выйди Водяной», где ведущие-аниматоры развлекали присутствующих оригинальными историями и разнообразными конкурсами. Много желающих собралось и для участия в мастер-классе от художницы ДК РАЭС Снежаны Пасемчук по изготовлению сувенирной продукции, идущей от давних народных промыслов. Яркое обрядовое мероприятие сопровождалось зажигательными выступлениями хореографических коллективов, а также волшебными песнями народного любительского фольклорного ансамбля «Полещуки».

А представительницы прекрасной половины человечества имели возможность приобщиться к конкурсу по плетению цветочных венков, которые после захода солнца они пускали на воду. Продолжилось мистическое действо хороводом вокруг купальского костра, в котором сжигались главные персонажи праздника — чучела Купала и Марены. К костру соломенных чучел привезли на украшенной старинной деревянной телеге. Позже через это кострище перепрыгивали все желающие, проходя, таким образом, своеобразный ритуал очищения.