Ключові слова: глиняний горщик, ім’я, семантика, символіка, традиційна культура, українці, серби.
Будучи частиною вербального (мовного) коду традиційної народної культури, власні імена посідають у ньому особливе місце, утворюючи по суті самостійний ономастичний код. Ономастикон культури відрізняється від загальномовного вже складом іменованих об’єктів; особисті імена можуть присвоюватися в народній традиції не тільки людям і домашній худобі, але й персоніфікованим диким тваринам, рослинам, міфологічним персонажам, хворобам, стихіям і природним об’єктам, предметам, явищам і концептам. Наприклад, у народних загадках імена притаманні речам домашнього вжитку, хатньому начинню. Існують відмінності і в арсеналі ономастичних засобів: у порівнянні із загальномовним узусом, в ономастиконі традиційної культури більше використовуються неономастичні за походженням елементи, тобто апелятивна лексика. У той час як для мови в цілому семантика власного імені або зовсім заперечується або визнається лише умовно, для мови культури характерне явище семантизації й символізації імені, що досягаються двома протилежними способами: залученням апелятивів в ономастикон, тобто онімізацією апелятивів, і народною етимологізацією власне ономастичної лексики, тобто «апелятивізацією» ономастики.
Однак головна відмінність культурної ономастики від загальномовної полягає у сфері прагматики, тобто стосується функціонування власних імен (насамперед особистих) як знаків і символів культури. Особливості ономастичного узусу в традиційній культурі були обумовлені міфологічними уявленнями про природу імені – ототожненням імені і його носія або переконанням в існуванні таємного зв’язку між ім’ям і людиною, вірою в здатність імені «заміщати» людину, у сакральність імені, у небесне заступництво однойменних патронів (святих, «героїв») тощо. Ім’я наділяється магічними властивостями й використовується в обрядовості як інструмент магії – охоронної, відгінної, продукуючої, лікувальної; ім’я табуюється, приховується, дублюється, піддається заміні; вибір імені й іменування підкоряються строгій регламентації й магічним цілям. Слов’янська народна антропонімія зазнала потужного впливу християнської культури – це стосується як складу імен, так і їхнього узусу, тобто вжитку. Однак вона багато в чому зберегла майже до наших днів ставлення до імені, ім’янаречення й іменування, властиве дохристиянській міфопоетичній традиції.
Це стосується й глиняного посуду, який у слов’ян усталено асоціювався з родиною й домом як «своїм», замкнутим простором. Серби в Такові у місцевості Шумадія берегли як реліквію і як символ дому та роду старі горщики, щоб варити в них їжу на древньому родинному й родовому святі слава. Такий горщик називався «лонац свечар», себто горщик-іменинник, горщик, який святкує славу, і він міг мати власне ім’я. Так, в тамтешньому селі Брезні був глиняний горщик, привезений колись з міста Сйениця, звідки походив рід, який святкував з цим горщиком славу. Цей горщик звався Янко [Филипович, с. 195]. Ім’я має глиняний горщик і в українських загадках. Він розбивається або вирушає на рогачеві в піч:
«Умер Адам, ні Богові, ні нам; ні душа до неба, ні кості до землі» [Номис, с. 301].
«Сів Тиміш на коні та й поїхав у погоні» [Загадки, с. 193].[с. 214]
«Сів Ваня на коня, не боїться огня» [Загадки, с. 193].
«Своє» є символом, втіленням світу позитивного, доброго; відповідно «чуже» здається втіленням негативного, злого, руйнівного початку. То́му, що ми освоїли, слід присвоїти ім’я, яке виступає ознакою «свого». Етимологія слова «ім’я» сягає дієслова «имать», тобто ловити, схоплювати, брати. Одним з основних свідчень антропоцентричності поняття про світ в уявленнях слов’ян виступає іменослов фольклору. Узяте в «свій» світ повинне бути назване словом-ім’ям. Тільки набувши ім’я, ставши поіменованим, воно отримає справжнє і повноцінне буття. Те, що поіменоване, – є, і його буття більш реальне й інтенсивне, аніж будь-яке інше. У стародавніх цивілізаціях ім’я вважалося нерозривно пов’язаним із сутністю людини чи речі, а наділення ім’ям, як і виголошення та відгадування імені, розглядалося як важлива магічна процедура. Вона не просто є відзначеною, але становить собою ритуал і має сакральне значення. Слід підкреслити зв’язок деяких типових сюжетних ситуацій з номінаційним характером міфологічного світу. Такими були ситуації називання речей, які не мали імені, які розглядалися одночасно і як акт творення, перейменування як перевтілення чи переродження, опанування мови, наприклад, птахів чи тварин, пізнання істинної назви або ж приховування її. Міфологічне мислення визнавало ідентичність акту творення і акту номінації, найменування. Останній був не просто відзначеним, але утворюючим ритуал і наділеним сакральним значенням. Він означав прорив зі стану неявленості у явленість, з об’єктивності, речовості, чистої матеріальності в суб’єктивність і духовність, з аморфності і хаотичності «до-знакового» і «до-смислового» існування в організований, оформлений, упорядкований простір «знакового», в буття у «сенсі». Акт наречення імені – спроба рішучого обмеження ентропічних тенденцій і формування певного ектропічного космосу. Суть же цього акту – у знаходженні виведенні назовні сутності, яка в світі явленого проявляє себе як ім’я, що її містить.
Для міфологічного мислення семіозис загалом зводився до процесу номінації, адже знак аналогічний власному імені. Людина не сама прибирає ім’я собі, його дають інші. Для сучасної свідомості загальне значення власного імені принципово тавтологічне, те чи інше ім’я не характеризується диференційними ознаками, але тільки позначає об’єкт, до якого ім’я прикріплене. Тому йому не надають ваги. Велика кількість однойменних об’єктів не мають ніяких спільних рис і властивостей, окрім імені. Проте в міфопоетичній традиції факт однаковості імені завжди по-особливому значущий і в принципі ніколи не може пояснюватися випадковістю. Однойменність часом зустрічається і як повсякденне явище, і по вертикалі (батько – син і так далі, що особливо характерне для династичного іменослова), і по горизонталі (випадки, коли діти одного батька носять так зване наскрізне наймення). В семантиці процес освоєння світу простежується за лінією граматичної категорії особовості – безособовості. Ця категорія градуюється за ступенем виділеності речі з тла. Саме його часто й відображає ім’я. Воно має онтологічну сутність.
Загальне значення власного імені у його крайній абстракції зводиться до міфу. Позбавлені самостійного значення, імена – покликані, взагалі кажучи, називати, але не значити, – можуть, проте, бути надзвичайно значущі. Ім’я розкриває внутрішню сутність речі, більше того, породжує її, і все-таки ця сутність не може розглядатися як щось зовнішнє по відношенню до імені: ім́я не інструмент виявлення сутності (у всякому разі, не тільки інструмент), але воно саме – ця сутність. Міф і ім’я безпосередньо пов’язані за своєю природою. У певному розумінні вони взаємозамінні, одне зводиться до іншого: міф – персональний (номінаційний), ім’я – міфологічне. В цьому відношенні варто пильніше придивитися до імен, які носять горщики у фольклорі й обрядовості. Це імена-характеристики, імена-ідеї, імена-цілі. На них лежить печать значеннєвої повноти, відзначеності, відблиск сакральності. Носії традиційної культури живо відчували значення цих імен.
Адам – перша людина. Він створений з глини. За спостереженням фольклористів, [с. 215] Адамом у загадках називається все, що має стосунок до матері – сирої землі [Садовников, с. 316]. Можна згадати, що в замовляннях Адам виконує функцію міфологічного персонажа – помічника, що асоціюється з потойбічним, мертвим світом. Замовляння діють за принципом – як у мерця нічого не болить, так і в живої людини, яку лікують, нічого не повинне боліти. Іменами Адам і Єва нарікають потерчат. Фігура Адама найбільше підходить у магічних текстах та загадках на роль мерця, оскільки Адам – перший мрець, а перше завжди має підвищену значущість у народній культурі.
Іван (Ян) – людина взагалі. Івани як позначення всього українського народу і Іван як позначення будь-якого українця як у народних казках, так і в анекдотах, примовках, дражнилках, паплюженнях, лайках, непристойностях тощо. Іван-царевич, Іван – мужичий син, Іван-дурник, Іван Багатий, Іван Голий, Іван-Великан, Іван Побиван, Іван-болван, Івасик Телесик, Іванко, Івашко. В одній українській загадці глиняний горщик зветься Іван-дурачок [Загадки, с. 253]. Широка вживаність і символічність імені Іван пояснюється популярністю його в побуті, що, в свою чергу, значною мірою залежало від частотності імені у православному іменослові. Гумористичні оповіді про чисельність святих Іванів існували у деяких слов’янських народів, зокрема в македонців [Селищев, с. 228-229].
Ну а в основу імені Тиміш, Тимофій, лягло грецьке слово, що в перекладі приблизно відтворюється як богобоязливий. І дійсно, горщик недовговічний, він боїться втратити форму й цілісність.
Ці імена, відповідно до антропоцентричного розуміння світу стародавніми слов’янами, створювали власний проективний простір. Вони виконували певну світо- і життєоблаштовувальну функцію, передбачаючи під собою певну основу. Значеннєва значущість імен передбачалася завжди. Самі імена були певною загадкою, яка закликала людину до її розв’язання, до виявлення, з’ясування того, що в них закладено, суті і особливого призначення предметів (посуду), пізнаваних через їхні імена. Тут слід ще раз нагадати про ті риси архаїчного номіналізму, які були актуальними і для слов’ян, про що можна судити з низки фактів, які відносяться до праслов’янського горизонту, і з реліктів цього номіналізму у більш пізній слов’янській міфопоетичній традиції, таких, як це найменування особливими іменами глиняного посуду. Отримання імені означало вихід зі знеособленого стану, властивого персонажам нелюдської природи. Ім’я дає можливість ідентифікувати об’єкт. Відбувається перехід з профанічності – у сакральність, яку не порушує мінливість цього світу, з апелятивності – у власність, з безликості, зі сфери речового, типового, колективного, – в особистісний простір. Суть архаїчного номіналізму полягала в першості імені над тим, що воно позначає і до чого відноситься. З іменем горщик категоризується як жива істота, уподібнюючись до людини, він виділяється із загального ряду аналогічних предметів і починає жити особистим життям. Стає сутністю, так би мовити.
Сербські етнографи надавали святкуванню родового свята слави етновизначального значення. На думку деяких дослідників, звичай слави виник у предків сербів ще до їхньої появи на Балканському півострові, – виник у найбільш зріднених і етнічно споріднених групах. Слід визнати, що основа цього родового свята вельми давня, загальнослов’янська. Вона походить із праслов’янського періоду, хоча й зазнала деяких видозмін та сильного впливу християнської церкви. Предмети, вживані при славі, такі, як свічки, калач, вино, ладан, коливо, вживалися і в дохристиянському культі слов’ян. Під впливом храмових святкувань, які об’єднували ряд близьких чи споріднених сімей, слава була приурочена до святкування тих чи інших християнських святих. Богослужіннєві форми, часто дуже близькі до українських, були засвоєні і об’єднані з елементами більш ранніх відповідних святкувань на честь патрона родини чи громади [Селищев, с. 229-239]. Тому увага, яка приділялася горщику, є дуже показовою.
Номінація, набуття глиняним посудом власних імен переводило його на рівень сакрально значущих для родини й роду предметів. Ці уявлення про наявність у посуду статі й особистості перегукуються з вірою у те, що гончар формує свої вироби як живих істот, що вогонь гончарного горна оживлює їх, наділяючи душею. Наділення іменем старого горщика, який використовувався у родинних обрядах, було останньою стадією введення його у господарство. Початкові ж мали на меті розірвати зв’язок посуду із майстром-чаклуном, який його виготовив, нейтралізувати у такий спосіб [с. 216]його чаклунський вплив, закріпити право власності господині на нього і забезпечити належне виконання посудом своїх функцій та довготривалість його використання. Окрім суто практичних прийомів обробки, слов’яни вдавалися до спеціальних обрядів. Етнічна приналежність носіїв традиції, призначення, ритуально-побутовий контекст та інші фактори визначали семіотичний статус глиняного посуду, який відображав конкретну співвіднесеність знакового і речового аспектів у цілісній структурно організованій семіотичній моделі світу традиційної культури.
1. Загадки / Упорядкування, вступна стаття та прим. І.П. Березовського. – Київ: Вид-во АН УРСР, 1962. – 511 с.
2. [Номис Матвій.] Українські приказки, прислівъя і таке инше. Збірники О.В.Марковича і других / Спор. М.Номис. – Санкт-Петербург: друкарня Тиблена і К°, Куліша, 1864. – 304, ХVІІ с.
3. [Садовников Дмитрий]. Загадки русского народа. Сборник загадок, вопросов, притч и задач / Составил Д. Садовников. – Санкт-Петербург: типография Н.А. Лебедева, 1876. – VI, 332, 1 с.
4. Селищев А.М. Полог и его болгарское население: Исторические, этнографические очерки северо-западной Македонии (с этнографическою картою Полога). – София: Издание Македонского научного института, 1929. – 440 с.
5. Филиповић Миленко С. Таковци. Етнолошка посматрања // Српски етнографски зборник. – Београд: САНУ, 1972. – LXXXIV. – С. 1–274.
Rakhno, Kostyantyn
(Opishne, Ukraine)
Earthenware in the Onomastics of Traditional Culture
Summary
The article deals with the personal names of eartnenware in the folklore and the ceremonial rites of the Slavs. Clay pots have proper names in the Ukrainian riddles and in the Serbian family ritual. The symbolism of these names as well as their role in the Slavonic traditional culture are analysed here.
Key words: clay pot, name, semantics, symbolism, traditional culture, the Ukrainians, the Serbs. [с. 217]
Рахно Костянтин (с. Опішне). Глиняний посуд в ономастиконі традиційної культури // Переяславіка: Наукові записки. Збірник наукових статей. – Переяслав-Хмельницький: Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав», 2012. – Випуск 6 (8). – С. 214-217.
Комментариев нет:
Отправить комментарий