Ростислав Шпук: Агресія, Фройд і ... Богдан Бринський в арт-галереї "Вагабундо"

Картина Богдана Бринського.

Троє синів Сигізмунда Шломо Фройда воювали на фронті Першої світової. Тому він дуже уважно приглядався до війни і до її впливу на особистість. Бо опинився у тривалому стані настороженого очікування найгіршого. І вже сам був не радий своїм сновидінням, котрими сновигали невідтлумачені страхи. Але зробитися власним пацієнтом не зміг, і замість самолікування взявся психоаналізувати війнушку. Тоді, у зрілому віці, раптом прийшов до радикальних змін у своєму стрункому вченні. 

Наприклад, перестав розділяти сексуальний інстинкт і базовий інстинкт самозбереження, а на вершину всієї інстинктивної системи звів інстинкт смерті, поєднавши його з інстинктом агресії. Після чого оголосив, що конфлікт між цими інстинктивними полюсами і є визначальним в людині. І перемагає майже завжди інстинкт смерті й агресії. Війна лише робить цю перемогу відкритою, з легкістю здуваючи з людини культурні надбудови: вони виявляються закоріненими не глибоко і валяться з першими ж страхами. Цю свою культурну капітуляцію людина до пори до часу приховує, а потім вивільняється і несвідомо використовує війну, аби з полегшенням відкинути штучну благопристойність. А щоб її втримати навіть у мирні часи, потрібна невпинна робота над собою. Але таке розкріпачення все одно відбувається: у снах, туди моральність не проникає. А війна – це як сон, на який не існує будильника. 

 І заповіді Божі на чолі з «не убий» є лише переліком найпритаманніших для людини схильностей, від яких слід відмовитись. 

 Це все я до того, що досвід переживань здатен швидко змінити позиції навіть всередині потужного мозку мислителя з добре організованою системою поглядів. А серед різних мізків ситуативне розходження позицій може бути таким радикальним, що ці позиції стають вороже-бойовими.  

 Тому, ставлячись з розумінням до чужих «похибок» й інакодумства по відношенню до трендових «правил», ми насправді даємо шанс собі на збереження обличчя в разі майбутнього переосмислення, може навіть безболісного при болісній зміні обставин. 

 Але війна робить своє - по Фройду. Нам хочеться по-тваринному картинно погаркувати, демонструючи вражаючу відданість Срачу і здатність пірнати туди з головою. І насторожуватись на авторитетів, чуючи тривожний дзвоник в іхньому всьому і вдаючи, що він дзвенить не у наших головах. 

Юрій Андрухович: Що нам робити з росіянами

Прекрасна росія майбутнього

Юрій Андрухович

Кілька днів тому, десь далеко на Далекому Сході, один із двійників путіна поінформував свою останню лукашенку, що в їхньої війни «благородні цілі».

Очевидно кожному: цілей у них і справді більше, ніж одна. Але мусить же серед них бути якась най-най. Найблагородніша.

Такою – нині вже можна сказати з певністю – є тотальне знищення українства. Ціль номер один, вершинне втілення благородної містичної душі з усіма її «чаяниями».

Тут, однак, на думку спадає старий Ґанді, що йому приписують афоризм, який донині серед моїх улюблених: «Найперше потурбуймося про засоби. Ціль потурбується про себе сама».

Тож і я слідом за Магатмою – не про ціль, а про засоби. Їх у мене назбирується цілий каталог, і при тому я, звичайно ж, усвідомлюю, що він далеко не остаточний. Але вже й тепер він доволі довгий, і все, що в ньому вмістилось, аж волає до умовного Нюрнберґа чи безумовної Гааґи. Й от воно:

Юрій Андрухович: Мальборк і хрестоносці (цитати)

“…Слід було навертати в істинну віру тутешніх дикунів, тобто спалювати їхні завошивлені поселення разом з немитими ідолами, а тоді цілими племенами заганяти їх по горла у порослі очеретом льодовикові озера і тримати годинами у воді на відстані наїжачених списів, щоб вони, курва, порозумнішали. Слід було гідно нести свій цивілізаційно-дезенфікаційний хрест, себто меч…” (с.32).

“…Ця типологічна, кодово-генетична, хромосомна спорідненість ментів з бандюками аж волала про себе. Найгірше, що вона поширювалася далеко за межі цієї контори – це була всенародна спорідненість, адже всюди були вони, ця велика українська родина, ця пародійно-травестійна mafia , родина-родина – від батька до сина, роде наш красний, роде наш прекрасний – низькорослі, лисі, у спортивних шмотках, усе місто повниться ними – вони висиджували в кафе, в автомобілях, купчилися коло базарів, вокзалів, бензозаправок, кіосків, бряжчали ключами, чухали задниці, лузали насіння, крали, срали і так далі, а от хрестоносці були високими й мали довге волосся, і довгасту форму черепів, і чисті руки, й дзвінкі серця, й оскільки вони йшли визволяти Гріб Господень, то тричі по дев'ять разів щогодини співали молитву до Марії, тож коли ми втрьох із дочкою врешті вирвалися з цього розграбованого міста, я готовий був крикнути ритуальне “Гайль!” – так наче іншого вияву для почуттів уже не існувало… Мій добрий приятель Гого живе в Нью-Йорку, але щоліта відвідує Україну. “Знаєш, - каже він, - якось я зрозумів, чому все так паскудно. Я зауважив, що у вас молоді хлопці й чоловіки люблять сидіти навпочіп (с.33)ки просто серед вулиці. Вони збираються по п'ятеро-четверо і сідають колом навпочіпки. При цьому мовчать, курять і спльовують. Це, безумовно, татарські гени. Це татари серед степу”. Взагалі – то це насправді звичка, що виробляється на зоні. При цьому руки розслаблено випростовуються вперед – ліктем до коліна, щоб оддихалі. Але я не став руйнувати Гогової історіософії. Хай думає про лучників Тамерлана. Усе одно ми їх побили, сказала б на це пані з Білорусії…” (С.33-34).

Юрій Андрухович: Боже, врятуй Америку!

У міжнародному потязі Чернівці - Перемишль
на перегоні між Франківськом і Львовом,
коломийські заробітчани й заробітчанки
вголос підраховують
літаки над Америкою.

Одинадцять літаків, цілих
одинадцять!

Я подумки приєднуюся,
подумки загинаючи пальці.

Перші два роз'їбали World Trade Center,
ще два врізались у будівлю Пентагону.
Маємо чотири.

П'ятий упав у лісах Пенсильванії.
(Чи не під тими соснами, котрі я востаннє
обіймав у червні?)

Ще один на Чикаго.
Плюс один на Лос-Анджелес.

Маємо сім. Але де інші чотири?
Ще літають? Збиті?
Чи вибухнули в небі? І як там Лас-Вегас?

І де був Малдер, і що робила Скаллі?
І чому Брюс не закрив собою
жодної кабіни пілотів,
з одинадцяти - жодної?
І чому ані Мел, ані Чак, ані інші,
не кажучи вже про Ніккейджа чи Арнольда,
не втрутилися в аферу, стікаючи кров'ю,
за півсекунди до катастрофи
розбивши капсулу, повернувши важіль,
дотягнувшись кінчиками пальців до детонатора?..

Найстрашніше - це коли герої безсилі.
Найсумніше, коли рятівники не рятують.
Боже, врятуй хоч Ти:
і цю дитинну Америку, і всіх нас, хто в дорозі,
і тих, які вдома, і навіть тих божевільних...

Якщо це тільки входить у Твої наміри.