Троє синів Сигізмунда Шломо Фройда воювали на фронті Першої світової. Тому він дуже уважно приглядався до війни і до її впливу на особистість. Бо опинився у тривалому стані настороженого очікування найгіршого. І вже сам був не радий своїм сновидінням, котрими сновигали невідтлумачені страхи. Але зробитися власним пацієнтом не зміг, і замість самолікування взявся психоаналізувати війнушку. Тоді, у зрілому віці, раптом прийшов до радикальних змін у своєму стрункому вченні.
Наприклад, перестав розділяти сексуальний інстинкт і базовий інстинкт самозбереження, а на вершину всієї інстинктивної системи звів інстинкт смерті, поєднавши його з інстинктом агресії. Після чого оголосив, що конфлікт між цими інстинктивними полюсами і є визначальним в людині. І перемагає майже завжди інстинкт смерті й агресії. Війна лише робить цю перемогу відкритою, з легкістю здуваючи з людини культурні надбудови: вони виявляються закоріненими не глибоко і валяться з першими ж страхами. Цю свою культурну капітуляцію людина до пори до часу приховує, а потім вивільняється і несвідомо використовує війну, аби з полегшенням відкинути штучну благопристойність. А щоб її втримати навіть у мирні часи, потрібна невпинна робота над собою. Але таке розкріпачення все одно відбувається: у снах, туди моральність не проникає. А війна – це як сон, на який не існує будильника.
І заповіді Божі на чолі з «не убий» є лише переліком найпритаманніших для людини схильностей, від яких слід відмовитись.
Це все я до того, що досвід переживань здатен швидко змінити позиції навіть всередині потужного мозку мислителя з добре організованою системою поглядів. А серед різних мізків ситуативне розходження позицій може бути таким радикальним, що ці позиції стають вороже-бойовими.
Тому, ставлячись з розумінням до чужих «похибок» й інакодумства по відношенню до трендових «правил», ми насправді даємо шанс собі на збереження обличчя в разі майбутнього переосмислення, може навіть безболісного при болісній зміні обставин.
Але війна робить своє - по Фройду. Нам хочеться по-тваринному картинно погаркувати, демонструючи вражаючу відданість Срачу і здатність пірнати туди з головою. І насторожуватись на авторитетів, чуючи тривожний дзвоник в іхньому всьому і вдаючи, що він дзвенить не у наших головах.
Наприклад, у темі викриття «вуглекислості» Андруховича найцікавішою була нестерпність серед людей, які щось уловлювали лише з траекторії суперечки, а не змісту. Або те, що одному з творців великої нашої культури закидали проросійськість ті, хто дозволили собі стати цілком українцями лише з початком війни. Далі лідер того «бунту мас» з кришталевою чистотою кришталевого ранку в голосі оголосив, що ЮА співпрацює з росіянами і хтось поніс цю цитату клеїти на фасад «Ваґабундо». А кілька, здавалось, «друзів місця» репризно наполягали в мережі, що це «московитське кубло», з насолодою підсовуючи для чогось такий комент під блоги ще не «розвінчаних» авторитетів. Незгода з вчинком - це нормально. Але ненормально, коли роздмухується його можлива шкода й ігнорується вся користь.
В результаті це вже слабо нагадувало дискусію. Але нагадувало про Фройда, котрий писав, що «Війна тільки демонструє засадничу культурну неспроможність людини й уможливлює нову зʼяву пралюдини... Те, що людина є доброю і моральною, є великою і приємною ілюзією. Ми охоче приймаємо ілюзії, бо вони заощаджують почуття невдоволення і дають можливість насолоджуватися ними замість справжнього задоволення».
Як і все несправжнє, це досить швидко майже заросло, і тепер ми готові прийняти на кілька тижнів високе звання «кубла сексистського». Бо після відкриття виставки Богдана Бринського закружляла суперечка про сексизм у його роботах. Спочатку в дискусійній статті Ольга Кукула висловила погляд на «вільності», які художник допустив, зображаючи жінок. Стаття чемно і зі стриманим жалем описує лише її власне «травмування» побаченим сюжетом, тобто суб’єктивно. Але в умовах відсутності культурологічних реакцій цей текст зайняв місце аналізу виставки, хоч і неаналітичного.
Далі, як завжди, вступили чат-боги і ведуть резонерску процесію нічим не стриманих коментарів на нервах. І в сумі з ними ця стаття виливається у пропозицію:
- прибрати кілька зайвих картин (а як же те, що виставка – це цілісний проект і лише автор вирішує, чому фігурувати, а глядач – від чого офігівати?)
- отримати роз’яснення від художника і куратора, оснастити «спірні» картини експлікаціями (бо побачене хочеться чимось зачитати? а якщо наявність пояснення знищить ефект залипання глядача над відкритим фіналом? а якщо його відсутність є частиною концепції? або навпаки, виставка може складатись з експлікацій без робіт, як це робив колись Яремак)
- врівноважити оголених жінок оголеними чоловіками (а якщо автору гидко торкатись власноруч намальованого чоловічого тіла пензлем і він його не може домалювати?)
- дати право молоді критикувати старших (а це що було?)
- примусити мистецтво відображати суспільні настрої і давати приклади чудових жінок і краси (а як же сартрівський постулат «мистецтво, яке не ранить, не є справжнім»? з таким запитом надійніше йти не в галерею, бо мистецтво взагалі любить працювати з потворним. для краси ж існують журнали «Пробудись» і «Вартова Вежа»)
І ще багато не менш потішного, ніж римована реклама, з позаминулого, тобто з докультурації.
А першість я би віддав найчистішому закиду, на вигляд не забрудненому досвідом відвідання галерей: «чоловічі руки торкаються жіночого волосся, стегон, грудей — мацають загарбницьки, не запитуючи. Жіноче обличчя не усміхається — на противагу радісним усмішкам чоловічих постатей… Уява робить відсилання чи то до дешевенького порно…». Можливо, художник віддасть належне уяві авторки і вдосконалить картину хмарками із діалогами її героїв.
Сперечатись з цими закидами важко, але можна врівноважено відповідати в їхньому ж стилі: що гендерну нерівність створив Бог, хоча б у вигляді черг біля жіночих туалетів.
Але що буде, якщо всі ці вимоги виконати? Тоді переможці підуть далі і їхня образна образливість перекинеться на кінокартини? І такі кадри стануть неможливими навіть там?
Краще про це не думати, а повернутись до Фройда. З тої війни всі його сини таки повернулись. А наймолодший з них Ернст подарував світові видатного художника Люсьєна Фройда. Зараз би у Франківську йому прилетіло, бо, наприклад, у своїй найвизначнішій серії «Оголені» він зображає модельок з непропорційно зменшеними головами, натомість гіпертрофовано рельєфним підшкірком, ніби натякаючи на закон збереження матерії. Але в його непатріархальному світі ніхто не вимагав, щоб цих розчепірених дам виокремити в інший зал, подалі від оголених яйцястих чоловіків. Натомість, з музейного рабства їх потрохи визволяли, скуповуючи в приватні колекції. Найдорожчу - за 33 млн.
Бринський - не Фройд, хоча може теж щось переосмислить в результаті війни. А наразі спільного у них хіба те, що всі його сини на фронті. Він цього не розголошує, і якщо й відрефлексував, то виставкою. На цьому всі паралелі закінчуються, і починаються перпендикулялі зі скакалкою: ось приходять, не відриваючись від прямосидіння, сучасні люди, усі в табушечках. І дідусь Бринський скаче зі скакалкою перед їхньою лавочкою коло під’їзду. Вони рахують і строчать, строчать і рахують...
Комментариев нет:
Отправить комментарий