Валерий Гуляев: Где искать прародину скифов?

 Мы – те, об ком шептали в старину,
С невольной дрожью, эллинские мифы:
Народ, взлюбивший буйство и войну,
Сыны Геракла и Эхидны, – скифы.

А.Я. Брюсов, 1916 год

Скифы впервые появляются на исторической арене Европы в VII веке до н.э., придя откуда-то «из глубин Азии». Эти воинственные и многочисленные кочевые племена быстро захватывают всё Северное Причерноморье – степные и лесостепные области между Дунаем на западе и Доном на востоке. Пройдя через горы Кавказа, победоносная скифская конница громит древние государства Передней Азии – Мидию, Ассирию, Вавилонию, угрожает даже Египту… По мнению А.Ю.Алексеева, «скифы» – общее название многих близких по культуре, по хозяйственному укладу, образу жизни и идеологическим представлениям кочевых племён Евразии.

Название скифам дали греки, впервые столкнувшиеся с ними в Малой Азии, а затем и в Северном Причерноморье, где первые греческие колонии возникли во второй половине VII века до н.э. Благодаря дошедшим до нас сведениям античных историков, в том числе и жившего в V веке до н.э. Геродота Галикарнасского, наибольшую известность приобрели так называемые европейские скифы, обитавшие в степных и лесостепных областях Северного Причерноморья (между Дунаем на западе и Доном на востоке) с VII по III век до н.э.

Появление скифов на исторической арене по времени совпало с двумя эпохальными событиями, сыгравшими огромную роль в истории. Первое из них: было освоено железо – теперь основной материал для изготовления орудий труда и оружия. Предшественники скифов – среди них и киммерийцы – пользовались ещё бронзовыми оружием и инструментами. Второе важнейшее событие: возникновение кочевого скотоводства. Господствовавшие в скифском обществе кочевники, прежде всего «скифы царские», подчинили себе земледельческие нескифские племена степной Скифии и лесостепи. Кочуя, скифы завязывали торговые, политические и культурные отношения с греческими городами-колониями Северного Причерноморья.

***

Где искать прародину скифов? Это один из главных вопросов в их истории. А.И. Тереножкин – признанный лидер группы специалистов, отстаивающих центральноазиатское происхождение скифской культуры – считает, что между населением доскифского и скифского времени не существует ни этнической, ни культурной преемственности. Скифы приходят на рубеже VII века до н.э. в восточноевропейские степи (Северное Причерноморье и Поволжье) из глубин Азии и приносят с собой уже вполне сформировавшуюся культуру в виде знаменитой скифской триады: характерный тип вооружения, конской сбруи и искусство звериного стиля.

Галина Водяк: В Угорщині хочуть визнати "скіфів" корінним народом

 Схоже на анекдот. Поки Ви досліджуєте з чиєї шкіри скіфські сагайдаки, тим часом феєрія від сусідів. В Угорщині в листопаді цього року розглядали питання про визнання  національності "скіфи".  

Якщо законодавча влада дасть свою згоду, тоді скіфи, яких часто називають скіфами, будуть офіційно класифіковані як одна з визнаних етнічних груп, корінних для Угорщини, так само як німці, словаки чи роми.

Парламент має зайнятися цим питанням, оскільки 29 листопада голова Національної виборчої комісії (NVB) Роберт Сасварі вніс пропозицію парламентської резолюції під назвою «Ініціатива проголошення скіфів корінною етнічною групою». Це був обов’язковий крок президента НВБ після успішного завершення юридичної ініціативи проголошення скіфів корінним етносом.

Було зібрано автентичні підписи тисячі самопроголошених скіфських угорських виборців, тож президент Національної виборчої комісії передав рішення парламенту щодо визнання їх корінною меншиною, яка навіть може балотуватися на національних виборах. Заковика в тому, що, згідно з позицією MTA, скіфів не існувало дві тисячі років.

Відповідно до закону, якщо інша етнічна група хоче бути визнаною на додаток до 13 визнаних національностей, вона потребує підпису щонайменше тисячі громадян Угорщини, які заявляють, що належать до цієї національності та мають право голосу на місцевому рівні уряди. За словами Роберта Сасварі, колекція цього була нещодавно успішно завершена.

13 грудня 2023 р. угорська преса повідомила, що "Судовий комітет заслухав ініціатора Ласло Альфреда Поча, але прийняв негативну позицію Угорської академії наук (MTA) і рекомендує Палаті не підтримувати проголошення скіфів корінною етнічною групою в Угорщині.

Міклош Солтеш, державний секретар прем’єр-міністра, відповідальний за церковні та етнічні відносини, зазначив, що спочатку він подумав, що подання було жартом, який суперечить здоровому глузду.

Він підкреслив: в Угорщині протягом століть проживають 13 корінних національностей, які Основний Закон називає частинами угорської політичної спільноти та державотворчими факторами.

С.Г. Кляшторный: Саки

Эпоху господства в азиатском ареале степей саков и савроматов принято обозначать либо археологическими терминами, либо термином, в который вкладывают скорее этнографическое, нежели историческое, содержание, – «раннежелезный век», «эпоха ранних кочевников», «скифская эпоха»...

Как же называли себя скифские племена, кочевавшие к востоку от Волги? Первый по времени ответ на этот вопрос содержится в знаменитой скальной надписи Дария I (правил в 522-486 годах до н.э.), относящейся к начальным годам его царствования, Бехистунской надписи; там племена, жившие за Сыр-Дарьей, названы сака. Пока же отметим, что Геродот, чья «История» была завершена между 430-424 годами до н.э., утверждает: «персы всех скифов называют саками». Действительно, не только среднеазиатских, но и причерноморских кочевников, тех самых, кого греки именуют скифами, царь Дарий в надписи из Накши Рустама называет сака парадрайа, т.е. «заморскими саками». Создатели могучей империи Ахеменидов (550-330 годы до н.э.), сами себя именующие «персами» и «ариями из арийского племени», хорошо знали своих соседей и сородичей. Название народа, употреблявшееся Ахеменидами столь расширительно, они не выдумали. В письменных свидетельствах из Передней Азии имя сака появляется задолго до ахеменидских надписей.

В конце VIII – начале VII века до н.э. ассирийские цари были очень обеспокоены опустошительными набегами на их владения неких конных воинов, которых они именовали гиммири. Без малого через 300 лет Геродот рассказал об уходе в Азию под натиском преследовавших их скифов народа киммерийцев, живших в Причерноморье в незапамятные времена. И киммерийцы, и ушедшие за ними на юг скифы создали в Малой Азии и Северном Иране свои небольшие царства, ставшие грозой для соседей. Ныне предполагается, что название киммерийцы (ассиро-вавилонские гиммири) вовсе не племенное имя, а древнеиранское обозначение подвижного конного отряда, совершающего набег. Для соседей киммерийцев оно стало названием воинственных племён конных лучников, по своей культуре и образу жизни, как установили археологи, неотличимых от скифов-сколотов.

Михайло Іванченко: Скитська балада

В пахучий степ вечірньою порою

З імли скотився Місяць-молодик,
Підтятий десь сарматською стрілою
Погас в далі жаский дівочий крик.

Та раптом градом вдарила погоня,
В зелену тирсу прямо навпростець,
Помчали скити на гарячих конях
Й поперед них поник до гриви мрець.

Я теж із ними випив помсти брагу
Й врубався люто в товписько густе,
І нашу там натомлену ватагу
В постелі трав гойдав дрімотний степ.

Я теж орав волами видноколи,
Й вузли чепіг вросли мені до рук,
І наді мною креслив смертне коло
У хмаровинні завше чорний крук.

Та спотикалась не одна навала,
Коли в промінні мій сріблився меч,
Мені літа із криці іскувала
Зигзиця сиза супроти хуртеч.

Пройду пречистим крізь брехню й облуду
До ласки степу й жадібних творінь,
Я був давно, я єсть тепер і буду,
І під сідлом ірже мій карий кінь.

1992 р.

Михайло Іванченко народився в с. Гусакове на Звенигородщині (Черкащина) в 1923 р. Під час ІІ Світової війни був вивезений до Німеччини на примусові роботи, з яких утік. Писав поезії. В 1947 був засуджений радянською владою як український націоналіст до 10 років ГУЛАГУ в Заполярні табори. Після повернення закінчив московський університет мистецтв, та роботи не давали, до літератури не пускали, тому до самої пенсії підробляв художником-оформлювачем.  У 1991 р. опублікував науково-популярну книжку «Дивосвіт прадавніх слов’ян», яка увійшла в золоту скарбничку рідновірської літератури. За незалежної України вдалося реалізувати свою громадянську позицію: він був учасником Всесвітнього Симпозіуму «Голодомор-1933», двох світових конгресів політв’язнів, Всеукраїнського з’їзду Руху, членом Всеукраїнського товариства «Просвіта» та ін. Михайло Іванченко був другом Об’єднання Рідновірів України. Його поезії публікувалася в часописі «Сварог».  За визначні заслуги перед Україною та за його твори, що поетично відображають світогляд і віру наших предків, ОРУ нагородило Михайла Іванченка орденом Святослава Хороброго.

Аудіокнига Дивосвіт прадавніх слов'ян

https://4read.org/1091-mihaylo-vanchenko-divosvt-pradavnh-slovyan.html

С.О. Тороп: Скифское оружие. Лук и стрелы

Античный историк Аммиан Марцеллин так описал скифский лук: «В то же время, как луки всех народов сгибаются из гнущихся деревьев, луки скифские… вогнутые с обеих сторон широкими и глубокими рогами внутрь, имеют вид Луны во время ущерба, и середину их разделяет прямой и круглый брусок». Скифский лук имел форму, близкую к греческой букве «сигма», и длину 60-70 см (луки длиной до 1 м использовались редко).

Лук скифского типа имел широкий ареал применения и был известен ещё с эпохи бронзы. В Причерноморье он пользовался популярностью уже в начале I тыс. до н.э. В VII веке до н.э. такой лук получил широкое распространение в Передней Азии и на Балканах, где пережил античную эпоху. В первых столетиях нашей эры скифский лук лёг в основу новых типов метательного оружия (например, гуннского лука). Скифский лук был принят на вооружение греками (с конца VI – начала V веков до н.э.), римлянами, среднегерманскими и угорскими племенами. Он стал доминирующим оружием в армиях Византийской империи и Франкского государства. Скифский лук широко использовался до времён Позднего средневековья.

Универсальность скифского лука заключалась в том, что по существу он представлял собой «деревянную пружину» – механизм, в любую минуту практически готовый к бою. Его не приходилось натягивать с нуля – 80% энергии лука были уже «заряжены». Натянуть оставалось оставшиеся 20%. Это делало его незаменимым в бою, как для пешего, так и для конного воина. Поскольку для натяжения такого лука не требовалось большой мускульной силы, он был фактически главным оружием скифских легкоконных отрядов, состоявших из юношей, девушек и молодых женщин.

***

До настоящего времени на территории всего Северного Причерноморья известны находки лишь нескольких целых скифских деревянных луков, поэтому, без сомнения, каждая из них представляет для археологов большой интерес. Так, например, в конце 1960 годов во время раскопок скифского погребения IV века до н.э. на территории Керченского полуострова (в 20 км к югу от Керчи) исследователями был обнаружен один из таких луков. Его древко длиной 64,5 см лежало со стрелами рядом с саркофагом. Это был простой сегментовидный лук, состоящий из трёх деревянных пластин, обмотанных по спирали полоской коры, шириной 1,3-1,5 см. Общая толщина древка составляла 2 см.

Олег Марголин: Скіфські "менади"

У 1969 році поблизу села Балки Запорізької області співробітники Інституту археології УРСР на чолі з начальником експедиції Василем Бідзілею розпочали дослідження кургану Гайманова Могила. Курган спорудили у IV столітті до н.е. В ньому археологи виявили 4 гробниці, у яких були поховані представники еліти та особи, які їх супроводжували. На жаль, всі гробниці були пограбовані ще в давнину.

Сьогодні – розповідь про золоті пластинки, що являють собою вирізані за контурами зображення жінок у нестримному танці. Пластинки були знайдені у похованні жінки, яка належала до еліти скіфського суспільства. Жінок, що танцюють, можна зіставити з образами менад – супутниць бога рослинності й покровителя виноробства Діоніса, культ якого був поширений в Елладі. На честь цього бога проводились урочисті святкування (містерії) – Великі й Малі Діонісії. Під час містерій менади, одягнені в просторий одяг, інколи доповнений шкурою леопарда, йшли галасливою ватагою, тримаючи в руках тірси – жезли зі стебла фенхеля, увінчані шишкою пінії та обвиті виноградом і плющем.

Чи були містерії відомі у Скіфії? Геродот у V столітті до н.е. описав різні сторони буття населення Скіфії і зазначив, що скіфи «всіляко уникають запозичати звичаї жодного народу і зокрема еллінські». За намагання «бути посвяченим у містерії вакхічного Діоніса» цар Скіл заплатив життям: коли про це дізналися скіфи з його почету, вони підняли проти нього повстання. Скіл утік до Фракії, але фракійський цар Сіталк домовився з новим очільником скіфів, Октомасадом, і видав йому Скіла. «Октомасад там-таки відрубав голову Скілові» (Геродот, IV, 79). 

Серед декоративних виробів IV ст. до н.е. багато таких, що є символами Діоніса, але у Скіфії цього бога, вірогідно, вшановували як життєдайну силу, одного з божеств плодючості. Можливо, однією з форм вшанування Діоніса були свята, на яких скіф’янки у експресивному танку наче поєднувались із богом і віддавали йому пожертви. 

Образи «скіфських менад» наслідували зображення, які зустрічаються на грецьких декоративних виробах. Однак до образів еллінського походження ювелір додав деталі, які надали «скіфським менадам» своєрідності: це і головні убори двох жінок, і покривала, які розвіваються за спинами, і тірси, що мають вигляд гілки з бутоном зверху, і цапина голова в лівій руці кожної менади. 

На одній з пластинок зображення менади подане ззаду: вздовж спини майже до стегон звисає густе довге розпущене волосся, в правій руці жінка тримає смолоскип (чи широкий ніж?), а в лівій – козину ногу. Все це не властиве еллінським міфічним персонажам. 

Не дивлячись на деяку примітивність виконання (наприклад, «змазані» обличчя жінок), давній художник зумів створити виразні образи, передавши пластику тіла кожної танцівниці, підкресливши різними засобами їхнє захоплення, екстаз. 

Скіфам, як і багатьом давнім народам, були властиві екстатичні ритуали, завдяки яким вшановувались боги плодючості. Можливо, подібні обряди – як-от, моління про урожай та приплід худоби, а також народження дітей – здійснювались навесні.

Л. Клочко: Сослан і дерево Аза у скіфському мистецтві

 В одній з вітрин 3-ої зали Музею історичних коштовностей України, серед знахідок зі скіфських курганів, які дослідили на землях Запорізької обл. (поблизу с. Гюнівка), привертає увагу ажурна золота пластина у формі сегмента. Це унікальна прикраса голови коня (розміри 290 х 204 мм) виконана у техніці просічного карбування. Пластина була прикріплена як аплікація  на синій шкіряній основі. 

Витвір вирізняють своєрідність художніх засобів, а також сцена на полі, окресленому хвилястою лінією з листочками та пагінцями. Йдеться про сцену з умовною назвою «Полювання». Центром композиції є зображення дерева з двома кронами: у вигляді ажурної пальметки та стилізованої квітки арацеї. Стовбур трохи нахилено вліво і ділить простір на дві частини. Біля дерева зображено ще три рослини. Всі вони складають загальний фон і, ймовірно, вплетені у зміст сюжету. 

Але головну роль відіграють антропоморфний та зооморфні образи. У правій частині картини  вміщено зображення вершника на коні, оберненому вліво. Постать людини подана у впівоберта, а  голова – у профіль. Привертає увагу обличчя з гротескно великим носом у вигляді трикутника. Волосся нерозділеною масою облямовує лоб і спускається до шиї, а на потилиці злегка закручується вверх. Зачіска, як і стовбур, і гілки дерева, а також інші елементи композиції вкриті «ялинковим» орнаментом, який «оживляє» поверхню мерехтінням рельєфних рисок. Персонаж одягнений у сорочку чи куртку, підперезану поясом, що підкреслює тонку талію, поясний одяг – штани, які щільно прилягають до ніг, взуття – короткі чобітки. У вершника широкі плечі, у правій руці – лук, а лівиця лежить на гориті, щоб дістати стрілу. Гротескне зображення носа у мистецтві притаманне для характеристики героїчних рис чоловіка. Згадаймо Сірано де Бержерака в п’єсі Е. Ростана. Отже, вбрання, ніс – все це свідчить, що у сцені полювання зображено чоловіка. 

Але деякі дослідники звернули увагу  на те, що вершник на Гюнівській пластині сидить, звісивши ноги на один бік коня, тобто, по-жіночому.  Це основний аргумент у версії про те, що змальовано вершницю, яка полює на оленя. 

За припущеннями різних авторів у сцені представлено жінку – войовницю, тобто, амазонку або богиню: Артеміду чи Аргімпасу.  Але скакати на коні, сидячи по-жіночому без спеціального сідла неможливо. А в сцені показано коня у русі. Зображення персонажа, який сидить «по жіночому», знаходить пояснення у техніці виконання сцени, а саме – накладання шаблонів, на яких вміщено образи коня і вершника, один на одний. 

Зооморфні образи: кінь і олень змальовані у профільному ракурсі обабіч дерева. Силуети тварин схожі: з підтягнутими животами, на яких позначено стать, стрункими сильними ногами. Кінь з вигнутою шиєю, передні ноги, зігнуті в колінах не торкаються землі. Олень: тварина трохи менша, ніж кінь. Голову увінчують пишні роги, які нагадують дві гілки з пагонами. У спині тварини стирчать дві стріли.

Кого ж зобразив давній художник? 

Є думка, що на пластині представлена сцена полювання бога Гойтосіра, якого ототожнюють з Аполлоном. 

При аналізі трактування образів виникає алюзія на образотворчу манеру, притаманну художникам східного ареалу скіфської культури (Кавказ, Алтай). Отже, звернімось до писемного джерела, а саме до осетинського епосу «Нарти», корені якого йдуть у глибину тисячоліть, до міфів іраномовних племен – скіфів, сарматів тощо. 

Нарти – спільнота богатирів, яка складається з трьох родів. Найславетніший – Ахсартагката, до якого належали воїни. Один з них – богатир народжений з каменю –  Сослан. Він єдиний, хто проник до царства мертвих і повернувся назад. 

В Нартівських легендах є чимало сюжетів, пов’язаних з образом оленя: в ньому може жити душа героя, крім того, олень це і жертовна тварина, і важлива здобич на полюванні, і помічник у випробуваннях героя тощо. Окрема тема – роги оленя: вони мають життєдайну силу. Ми не можемо зіставити зображення на Гюнівській пластині з конкретною легендою, але окремі епізоди дозволяють уявити загальний зміст сцени, її ідею, пов’язану з культом героїв у скіфів. 

Отже, «читаємо» сюжет: герой має здобути листя з дерева Аза у царстві мертвих. Дерево є кордоном між двома світами. Щоб проникнути на той світ, герой приносить жертву, вбиваючи оленя. 

Ще одна інтерпретація зображення: полювання Гойтосира, яке, мабуть, слід розглядати як жертвопринесення, причому в сцені показано гонитву, тобто смерть жертви не настала, а пишні дерева – символи божеств життєдайних сил природи говорять про відтворення життя. В

 сюжеті переплетені лінії скіфської міфології (осетинські «Нарти»), а також – скіфо-еллінські (Гойтосир). Можливо, пластина символізує хварно – абстрактне уявлення про благодать. За деякими джерелами хварно має вигляд сяйва поміж вух царського коня.

Soro Mukairshoeva: Почему памирские народы при встрече целуют руки друг другу

У памирских народов так принято с древних времён ! Памирцы всегда при встрече здороваясь, целуют руки друг другу. Эти традиции не имеют ничего общего с исламской религией, поскольку она корнями уходят в глубь трёхтысячелетней истории, а Ислам, как известно, одна из самых молодых авраамических религий. Там высоко за горами спрятались и вероятно потому сохранились эти первобытные отношения, сохраняя свою оригинальность не претерпевая при этом никакие законы ассимиляции от набегов разных кочующих племён, которые случались в разных концах земного шара, и на протяжении всей истории человеческой на заре всей цивилизаций.

Мужчины протягивая руки, затем приближаясь ближе, целуют тыльную часть руки друг друга. Это порядок; и женщины друг другу целуют руки, и мужчины женщинам, и женщины мужчинам. И точно так же и детям целуют руки. Теперь и дети целуют руки друг другу при встрече.

В особенном конечно почёте целуют руки людям почтенного возраста, с особым поклоном, в котором простыми движениями выражают свои уважения, поклонения как к родителям, так же ко всем старшим.

Оно казалось бы так всё привычно на первый взгляд, и считается нормой для местных жителей, как нормальный порядок вещей. Но как сегодня я заметил удивление путешественников впервые столкнувшись с таким необычным поведением местных, целующие руки друг другу. То мне конечно захотелось прокомментировать это необычное для приезжих явление.

Сейчас эту традицию вновь стали воскрешать, и даже культивировать. У памирских народов никогда не было паранджи, не было её и до революции, ни после революции, как она была у других народов Востока с привычным для мусульманских стран укладом жизни. Этим памирцы сильно отличаются от других Восточных народов мира.

На Памире нет оружия, там его не носят, нет там привычных кинжалов за поясом, или любое другое холодное оружие, как это принято у джигитов на Кавказе.

Поскольку оружие в любом виде противоречит любви и мирному сосуществованию. Так принято с древних времён. Так было на протяжении многих тысячелетий, так было и при Советской власти, Так и сейчас происходит. Это обычная традиция и уважение к друг другу. И тут нет никакого поклона или признание чьей то власти.

Василина Семочко: Кударцы - этнографическая группа южных осетин

Куда́рцы (осет. къуыдар, къуыдайрæгтæ; ед. ч. — къуыдайраг) — этнографическая группа южных осетин — двалов, исторически населяющая Кударское ущелье на северо-западе Южной Осетии.

Кударцы были упомянуты в Армянской географии VII века («Ашхарацуйц») в форме Kowdētk (где последний -k — арм. формант множественного числа, а -ēt- — груз. топоформант). Локализация этнонима совпадала с современной.

Юрий Дзиццойты утверждает, что происхождения этнонима от самоназвания древних скифов (из скиф. *skuda/*skuta/*skuδa). Как он считает, в процессе последующего развития по фонетическим законам осетинского языка слово видоизменилось и стало уже употребляться с суффиксом «ар» и без начального «с» в качестве топонима, от которого уже вновь появился соответствующий этноним [Дзиццойты Ю. А. К этимологии топонима K’wydar «Южная Осетия» // Nartamongæ. – 2007. Т. 6, № 1-2. – С. 97-136].

От иронцев отличаются своеобразным кударо-джавским говором кударского диалекта, который иногда выделяют в особое наречие осетинского языка. Кударцы являются основным государствообразующим этносом Южной Осетии.

В 1920-х годах кударские сёла вместе с остальными районами Юго-Осетии подверглись нападению вооружённых отрядов большевиков, что способствовало массовому оттоку беженцев на северные склоны Кавказа через горные перевалы, в это время малая часть выходцев из Кударского ущелья основалась в новом поселении беженцев из всех ущелий Юго Осетии - в селении Ногир (в основном - центральная часть села).  Предводитеямий кударцев в Ногире были Бадила Гагиев, и Доментий Хугаев.

С образованием в 1922 году Юго-Осетинской автономной области земли кударцев стали входить в район Кударо, а позже были включены в состав образованного Джавского района.

Большинство кударцев являются православными христианами. Также среди кударцев популярны традиционные осетинские верования, сохранившиеся с дохристианских времен и подвергшиеся значительному влиянию христианства на определённых исторических этапах.

Кударцы, как и все осетины, сохранили свою родовую организацию и делятся на большие родственные группы — фамилии (осет. мыггаг), ведущие своё происхождение от общего родоначальника, чьё имя и является их названием. Фамилии же, в свою очередь, могут быть патронимическими ветвями более крупной родовой группы, включающей в себя несколько родственных фамилий (осет. æрвадæлтæ).

По народным преданиям иронцев все иронские фамилии происходят от пяти колен, идущих от пяти сыновей легендарного Ос-Багатара (Яс-Батарара), который считается прародителем всех иронцев. А основная часть населения ущелья, происходит от пятерых сыновей Гулара, происходящего от Цахила — младшего сына Ос-Багатара. 

Иронцы Северной Осетии, единственным самоназванием которых является этноним iron, не дают этого названия ни дигорцам, ни туальцам, ни тем более южным осетинам — кударцам. Дигорцы также не распространяют этноним iron на южных осетин.

Кобанська культура та європейський Гальштат

  Кобанська культура (бл. 1100—400 рр. до н. е.) — культура пізнього бронзового та залізного віку північного та центрального Кавказу.

Культура процвітала по обидві сторони Великого Кавказького хребта і поширилася на території Інгушетії, Кабардино-Балкарії, Карачаєво-Черкесії, Північної Осетії-Аланії та Південної Осетії. Вона також досяг високогірних північно-західних регіонів Грузії, таких як Рача та Сванетія.

    Залишки включають житла, бруківку, вівтарі, залізні предмети, кістки, а також глиняні та кам'яні предмети. Були серпи та кам'яні зернотерки. Серед зернових вирощували пшеницю, жито та ячмінь. Утримували велику рогату худобу, овець, кіз, ослів, свиней, коней. Були лавки, де ремісники займалися виготовленням і продажем гончарних виробів, виробів з каменю, різьблення по кісті, каменю. Є докази розвиненого розвитку металургії. Відбулася диференціація професіоналів, організованих у клани.

    Збережені бронзові вироби відображають високий рівень розвитку художньої майстерності стародавніх майстрів. У музеях і приватних колекціях є предмети із залишками склоподібної емалі, які підтверджують, що випаленою емаллю почали прикрашати металеві вироби.

Кобанська культура демонструє разючу схожість з європейською культурою бронзового віку Гальштату, яка вважається протокельтською.

Археологи та історики прийшли до згоди у погляді, за яким носіями кобанської культури були племена, які у грецьких джерелах іменуються кіммерійцями. Після приходу на північний кавказ і Причорномор'я скіфів частина кіммерійців просунулася на захід, в землі носіїв дружньої їм і торгового партнера - гальштатської культури.  Тут еліта (вершники) кіммерійців, знамениті "племена Богині Дану", стали центром трансформації пракельтської гальштатської культури у могутню кельтмську латенську культуру.

Д.В. Черемисин, А.В. Запорожченко: Сакральные центры» Евразии на Алтае, на Енисее и легенда об аримаспах и грифах в современных интерпретациях

Д.В. Черемисин, А.В. Запорожченко. «Сакральные центры» Евразии на Алтае, на Енисее и легенда об аримаспах и грифах в современных интерпретациях // Институт археологии и этнографии СО РАН (Новосибирск). Итоги изучения скифской эпохи Алтая и сопредельных территорий. — Барнаул, 1999. — С. 228—231

Много веков назад Петрарка, говоря о целях и границах научного знания, среди постулатов сколь популярных среди ученых, "изучающих природу", столь и бесполезных для блага общества, среди других примеров привел легенду об аримаспах, поражающих мечом грифона. Минули столетия; мыслители, следуя призывам гуманиста, не раз обращались не к курьезам античности, а к человеку; не раз концентрировались на вопросах "для чего мы существуем, откуда идем и куда направляемся". Однако сегодня общественная гармония остается лишь идеалом, а легенда об аримаспах сохраняет обаяние неразгаданного.

Античной традиции об аримаспах, восходящей к Аристею Проконесскому и ставшей общим местом историко-географических сочинений, посвящена необъятная литература. Существование в античном и "греко-скифском" искусстве сюжета противоборства человека и фантастического грифона вызывает обращение к этой теме археологов. Все изобразительные памятники с этим сюжетом (килик из Вульчи, Келермесское зеркало, калаф из Большой Близницы и др.) подчеркивают его "скифский" характер (одежда, головные уборы, оружие варваров), что позволяет видеть в нем отражение скифской легенды, сохраненной античными авторами. По Д. Болтону, сюжет восходит к скифскому эпосу (легендам исседонов), с которыми греков познакомил Аристей (Bolton, 1962).

В исторических интерпретациях традиционно принимается во внимание связка Рипейские горы - стерегущие золото грифы и борющиеся с ними за золото одноглазые аримаспы. С аримаспами гипотетически отождествляются носители различных археологических культур эпохи бронзы и скифского времени, однако этногеографические определения исследователей противоречивы и недостоверны (с традицией о Рипейских горах на краю земли соотносили практически все значительные горные системы Евразии; характеристика аримаспов как конных воинов, вызвавших подвижку номадов, применима к широкой кочевнической среде и т.д.) (Черемисин Д.В., 1987).

В последнее время новые подходы к проблеме предложил Д.А. Мачинский. По его мнению, с традицией представлять аримаспов одноглазыми можно соотнести "трехглазые" каменные изваяния окуневской культуры Минусинской котловины, где располагался древний "сакральный центр", который был "важнейшим фактом предыстории религиозной жизни Скифии" (Мачинский Д.А., 1989, 1995; 1996, с. 3). Возникновение этого центра связано с афанасьевской культурой, а в эпоху раннего железа он "переместился" на Алтай.

Наиболее подробно концепция Д.А. Мачинского изложена в работе "Уникальный сакральный центр III - середины I тыс. до н.э. в Хакасско-Минусинской котловине", хотя автор называет ее "системой ассоциаций" (Мачинский Д.А., 1997, с. 3). Ассоциациями соединяются данные античной традиции о восточных областях Скифии и авторский анализ изобразительного комплекса окуневской культуры. Изучив "развитие окуневской изобразительной традиции" и ее содержание, Д.А. Мачинский считает возможным сопоставить античные сведения об аримаспах и гипербореях с особенностями каменных изваяний Хакасско-Минусинской котловины (Мачинский Д.А., 1997, с. 270-273, 275-277). Под содержанием понимается воспроизведение на окуневский стелах эзотерического знания о "многослойном энергетическом поле человека", которое отражено также в индо-тибетской эзотерической традиции.

"Единственный глаз на челе аримаспов", населявших в эпоху Аристея "северо-восточную треть Казахстана", но пришедших туда с востока (Мачинский Д.А., 1996, с. 4) - ни что иное как "чакра аджна", орган экстрасенсорного зрения (Там же, с. 5), воспроизведенный на минусинских изваяниях. Таким образом, по Д.А. Мачинскому, античные авторы зафиксировали традиции эзотерических знаний обитателей уникального южно-сибирского сакрального центра эпохи бронзы, "переместившегося" в скифскую эпоху с берегов Енисея в район Алтая.

Мурат Плиев: Песня на скифском языке

В 2015 году я написал музыку к спектаклю "Хъоды гонд зæд" по пьесе Шамиля Джигкаева, режиссер постановщик Андрей Кокоев.

В конце спектакля звучит песня в исполнении аланской царицы на чисто скифском языке.

Песня была составлена из скифских слов со словаря В.И.Абаева.

Песню исполнила Роза Туаева.

Ma odi panti mrga cyau abra
Ma odi panti mrga cyau abra 
Az gasti man gav baga canga a dune

Rauka panti u vac pati
Ma ana tars razma friman hvar
Hazahra hamara guta mar
Da garu bazu baivar daran

Ma odi panti mrga cyau abra
Ma odi panti mrga cyau abra 
Az gasti man gav baga canga a dune

Путь моей души как полёт птицы на небесах
Путь моей души как полёт птицы на небесах
Иду гостем, нуждаюсь и хочу Божьей руки в этом мире

Светлый путь через слово Господа
И не боюсь направляться с другом солнцем
Тысяча убийц надумали убить
(Но) своей тяжёлой рукой многих сокрушишь

Скіф, що сидить на скелі, та його кінь

Керкинітіда. Еліністичний період. 300 - 290 р.р. до н.е. Мідь. 

А. КЕРКI. Скіф, що сидить на скелі, уліво. 

R. IППОКРА. Кінь уліво

Одеський музей нумізматики.

***

Ми живемо отут,на землі, край Чумацького битого Шляху,
На узбіччі, де пахне полин і блакитний чебрець,
Де кропива глуха вироста із космічного праху,
Де на пил обертається Місяця срібний вінець.

Край Чумацького Шляху живе́мо - у зорях пшениці,
Живемо́ у вівсяних,ячмінних та житніх зірках.
Із блакиті небесної маємо рубані лиця.
Вени,наче пороги дніпровські,гудуть на руках.

Нам ріднею доводиться скіфська, з піщаника, баба, -- 
Скільки мали і маєм рідні у ковильних степах! 
Цю рідню не убити нікому й цей степ не загарбать,
І не стерти кургани,насипані в наших серцях.

Кожен з нас - мов курган край Чумацького битого Шляху,
Де поховано списи, щити і двосічні мечі,
Де поховано коней, волів, де поховано пта́хів,
Що поховані, прагнуть однак позбиратись в ключі.

Кров, як магма, скипає у жилах. Темнішають лиця,
Блискавка́ми зміїться журба на солоних губах, -
Бо комета з хвостом пролітає, немов кобилиця,
По євшаном пропахлих далеких небесних горбах.

Наші чо́ла високі, немов степові небосхили,
І по цих небосхилах, що криють розгадку буття,
Час-шуліка летить на твердих перетруджених крилах,
Час-шуліка летить, і немає йому вороття.

Наші груди - це гнізда для грецьких міфічних грифонів,
Що уперто для вічності наші серця бережуть.
Простір має кордони. Та час був завжди безкордонний - 
У майбутнє з минулого наша прослалася путь.

Наша мить - це краплина, в якій віддзеркалилась вічність.
Вічність - присуд природи, якому підвладні усі.
Край Чумацького Шляху жили і живем на узбіччі,
В галактичному поросі, у галактичній росі...

Євген Гуцало

Едуард Юрченко: Сприйняття ворога і шлях до перемоги

Декілька тисяч років тому наші скіфські попередники повертались з далекого походу. Але просто на кордонах рідної землі їх очікував вкрай неприємний сюрприз.

За час їх відсутності раби захопили владу в їх землях і зустріли господарів зброєю. Особливо неприємно, що мова йшла не про натовп бидла, а про цілком собі реальне військо з організацією, захисними спорудами та адекватною зброєю. Не набагато гірше за путінських червоноармійців, а може й краще.

Битва тривала досить довго і була жорстокою. Доки один мудрий скіф не промовив: "Ми б'ємось з ними як з рівними, мечами, як проти вільних людей! Це дає рабам натхненя, а нас принижує!".

Скіфи взялись за батоги і почали лупцювати ними холопів, які негайно запанікували й розбіглись. Так було врятовано праукраїнську аристократичну монархію від холопського бунту.

Так само й ми повинні розуміти зараз, що коли ми називаємо "соврасок" (советських рускіх) "фашистами", їх холопський гадюшник "імперією", а онука лєнінського повара путі-пута "царем", ми ворогів не просто підіймаємо до нашого рівня, але й підіймаємо над собою.

Українці – унікальна нація, де кожен перший, в тому чи іншому ступені несе в собі кров військово-аристократичного козацького стану. Тому більшовики нас так яросно й знищували, це був природний страх безпородного пса перед вовком.

Наш ворог – це, навпаки, найгірший людський матеріал на планеті. Залишки колишніх москвинів, від яких лишились найгірші. Гігантський табір біглих рабів, які так ніколи й не зможуть стати вільними людьми. В них навіть експлуатація всередині їх гадюшника нагадує не плантацію на чолі з жорстоким господарем, а знущання умовно сильніших над слабшими в рабському бараку. Панів, ані добрих ані злих, там не лишилось.

Наша війна – це війна цивілізації проти дикунства, природного порядка проти соціального збочення, вільного пана проти здеградованого раба.

І лише зрозумівши це, ми зможемо перемогти. Батіг повинен піднятись в нашій свідомості і тоді ворог, охоплений первісним жахом, сам стане на коліна.

Скіфське побратимство (зі Скарбниці Національного музею історії України)

В експозиції нашого музею представлено знайдені у Бердянському кургані (IV ст. до н.е.) нашивні пластинки із зображенням двох скіфів з кургану. Чоловіки сидять поруч, обійнялися і дивляться один одному в очі. Один з них постягує руку із ритоном (рогом для пиття), інший готовий її прийняти. 

На пластинці відтворено обряд побратимства, відомий за оповідями давньогрецького історика Геродота: «До великої посудини вливають вина і змішують з кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. По тому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Коли це роблять – промовляють молитву, а потім п’ють із чаші». 

Давньогрецький письменник Лукіан (ІІ ст. до н.е.) зі слів скіфа Токсаріса записав таку бувальщину:

Жили двоє друзів – Дандаміс і Амізок. Зростали разом, а як стали молодими мужніми воїнами склали клятву побратимства. Невдовзі по тому на їх табір зненацька напали зі сходу вороги-сармати. Була коротка січа: сармати, використовуючи чисельну перевагу, перемогли. Забрали багатьох скіфів у полон. Серед них Амізока. Дандаміс, дізнавшись про це, кинувся у річку, що відділяла від ворожого табора, і поплив до протилежного берега. Сармати кинулися до нього зі зброєю, але Дандаміс вигукнув: «Зарін!» (золото, викуп). Його одразу відвели до сарматського царя. Цар запитав юнака, що він має і що готовий віддати за життя свого друга. Дандаміс відповів, що нічого крім життя, у нього немає, але готовий він віддати його за життя побратима. Жорстокий цар засміявся: «Життя? Життя не треба, але якщо хочеш звільнити побратима, віддай частину того, що пропонуєш – свої очі». Назад Дандаміс повертався з порожніми орбітами, тримаючись за побратима, а на його вустах блукала легка щаслива посмішка.

Це вразило царя. Замислився він і сказав своїм підлеглим: «Таких людей можна полонити, напавши зненацька, але якою буде результат битви з ними?» І наказав своєму війську відступити.

П'ять скіфських стріл

 Наприкінці VI ст. до н.е. величезне війського перського царя Дарія вдерлося до Скіфського степу. Армія, перед якою схилились наймогутніші держави – Вавілон, Лідія, Єгипет, – просувалась все далі й далі – від Дунаю до Подніпров‘я. Степ ревів голосами верблюдів та віслюків, гарцювала численна кінота, на марші сунули тисячі й тисячі строкато вбраних піхотинців, адже Дарій мобілізував на війну десятки народів.

Скіфи не поспішали втягуватися у значні бойові сутички. Вони вивчали ворога, турбували його раптовими нальотами, накопичували сили та гострили зброю.

Одного дня неподалік перського війська з‘явились кілька скіфських вершників. Дарій вирішив, що скіфи нарешті усвідомили непереможність його війська і готові підкоритися його владі. Натомість, без жодних пояснень, гінці залишили цареві незвичні дари: птаха, мишу, жабу і п‘ять стріл. 

Дарій зібрав радників і висловився так: «Скіфські парламентарі принесли нам звістку про перемогу: птах означає, що вони віддають під нашу владу повітря, миша – що віддають свою землю, жаба – що віддають свою воду, а стріли – що скіфи віддають свою військову міць». 

Зраділи радники, почали вихваляти могутність свого володаря. І тільки один із них, на ім’я Гобрій, насмілився заперечити: «Вибачай володарю, але скіфи надіслали зовсім інший знак. Ці «дари» говорять про наступне: якщо перси не злетять у небо мов птахи, не пірнуть у воду мов жаби, не сховаються у нори мов миші, скіфські стріли знайдуть їх, де б вони не були. Отже, не буде нам спокою, аж поки ми не підемо з цієї землі.» 

Усі подальші події підтвердили слова радника. Скіфи не спинялися і вражали ворога всюди, аж доки останній перський солдат не залишив Степ.

Мелітопольський горит (зі Скарбниці Національного музею історії України)

 Навесні 1954 року власник будинку № 45 по вулиці Першотравневій (нині Скіфська) міста Мелітополя вирішив викопати на своєму обійсті колодязь. Робота захопила чоловіка і він згодом потрапив до підземелля з куполоподібним склепінням. А далі, розгорнувся ланцюжок подій, як у пригодницькому фільмі: чоловік побачив кілька золотих пластинок і звернувся до представників влади, а ті – до співробітників Мелітопольського краєзнавчого музею, а вони, зрозумівши що потрібні фахівці з більшим досвідом, повідомили про цікавий об’єкт науковцям Інституту археології АН Української РСР. Археологічну експедицію очолив відомий учений Олексій Тереножкін. Роботи тривали понад два місяці. Завдяки дослідженням, археологи отримали багато нової інформації про давні часи. 

Висота насипу кургану, спорудженого з вальків, сягала близько 6 м. Його звели над усипальницями двох вельможних скіфів – воїна і, вірогідно, його дружини, яких супроводжували слуги.

Поховання чоловіка було вщент пограбовано ще у давнину. Але у гробниці археологам вдалося знайти схованку (приховану нішу у кутку поховальної камери), яку не помітили грабіжники. Саме там було знайдено горит (футляр для лука і стріл) із залишками 70 стріл, бойовий пояс та 50 золотих нашивних пластинок . Особливо викликав захват горит, чільний бік якого прикрашала золота оббивка, на якій еллінський майстер викарбував розповідь про уславленого героя Ахілла.

Скіф’янка, можливо, була жрицею богинь Аргімпаси або Табіті, найбільш шанованих у скіфів. Її вбрання прикрашали кілька тисяч золотих пластинок із рельєфними зображеннями – символами богів життєдайних сил природи. 

Знахідки з Мелітопольського кургану зберігаються в Національному музеї історії України та його філії – Скарбниці, а також у Мелітопольському краєзнавчому музеї. Вироби майстрів минулого розповідають про величну історію землі, яку ми нині називаємо Україною. Вони наче промовляють словами археолога і поета Бориса Мозолевського: «Це наша з вами спільна Батьківщина»!

Тримаємо стрій! Разом здобуваємо перемогу!

Скіфський вершник полює на оленя (зі Скарбниці Національного музею історії України)

Скіфи прославились перемогами над ворогами, які своєю чисельністю інколи значно переважали скіфських воїнів-вершників. Та саме вершники, обстрілюючи вороже військо з луків, заслужили повагу і захват багатьох народів. Уявімо собі: мчать коні, підвладні кожному руху кіннотника, його голосу, а у ворогів летить хмара стріл… 

Для скіфа кінь був бойовим товаришем. Його вузду прикрашали візерунками, магія яких мала захистити коня. А коли хазяїн помирав, разом із ним ховали і коней. Можливо, за уявленнями скіфів кінь мав доправити хазяїна до іншого світу.

У скіфських курганах археологи знаходять золоті, срібні та бронзові оздоби кінської вузди. До таких речей належить і унікальна прикраса голови коня з кургану поблизу села Гюнівка Запорізької області. Це ажурна пластина, що була закріплена (як аплікація) на шкіряній основі, пофарбованій синім та червоним.

На пластині, яка має вигляд сегмента (напівкола), окресленого хвилястою лінією з листочками та пагінцями, відтворено багатофігурну композицію. Центром її є зображення дерева, яке розділяє простір на дві частини. Праворуч від нього – вершник на коні. У тварини вигнута шия, зігнуті в колінах передні ноги не торкаються землі. Фігура людини зображена впівоберта, голова – у профіль. Привертає увагу обличчя з гротескно великим носом. Персонаж одягнений у сорочку чи куртку, підперезану поясом, що підкреслює тонку талію, штани, які щільно прилягають до ніг, та короткі чобітки. У чоловіка широкі плечі; у правій руці він тримає лук, а лівиця лежить на гориті (так зручніше діставати стрілу). Ліворуч від дерева – олень. Його голову увінчують пишні роги, які нагадують дві гілки з пагонами. У спині тварини стирчать дві стріли.

Щоб «прочитати» сюжет, звернімось до осетинського епосу «Нарти», корені якого сягають міфів іраномовних племен – скіфів та сарматів. Нарти – це легендарна спільнота богатирів, у якій найславетнішим був рід воїнів (Ахсартагката). Один із них, на ім’я Сослан, був богатирем, народженим із каменю. Він уславився як єдиний серед живих, хто зумів потрапити до царства мертвих і повернутися назад. У нартівських оповідях є чимало сюжетів, пов’язаних з оленем: це і жертовна тварина, і важлива здобич на полюванні, і помічник у випробуваннях героя. Вважалось, що роги оленя мають життєдайну силу. Так, наприклад, нарт Сослан, переслідуючи під час полювання оленя, був заманутий в печеру, де олень обернувся красунею: виявилося, що це дочка Сонця Ацирухс , на якій Сослан згодом одружився.

Загальний зміст сцени на пластині, її ідея пов’язані з культом героїв, що панував серед скіфів. Дерево уособлює кордон між двома світами, олень – жертву, принесену для отримання дозволу на прохід до царства мертвих. Там, у потойбіччі, росте чарівне дерево Аза, і Сослан має здобути листя з нього. Кінь допомагає герою перенестись до царства мертвих і повернутись назад. Символом відтворення життя є буяння рослин. 

------------------

У 1964 році поблизу кримського села Іллічеве у кургані, понівеченому під час Другої світової війни, археологи знайшли зім’ятими укупі золоті предмети скіфського часу. Завдяки ретельній роботі реставраторів предмети вдалося розібрати й відновити їх первинний вигляд. З’ясувалося, що там було кілька пластин, які прикрашали горит, нашийна прикраса (гривна) і ритуальний предмет у вигляді зрізаного конусу.

На одній з пластин, що оздоблювали горит, бачимо сцену нападу хижаків на оленя: пантера (?) охопила лапами його за тулуб і вгризається у груди, орел дзьобає у хвіст, а змія у стрибку поцілює у пащу...

Є думка, що скіфські народи вважали оленя священною твариною. Припускають існування міфу про перетвореня на красеня-оленя одного з прабатьків скіфів. Адже невипадково перси називали всі кочові народи Степу саками – іменем, яке, вірогідно, походить від скіфського saka, «олень». 

...Хижаки напали зненацька, коли олень відпочивав: атакували з повітря, накинулися із засідки, підступно повилазили з нір. Але красень не схилив голови, гордо підняв її до небес, навіть коли над ним нависла смертельна загроза. Ще мить – і підведеться він, стане на ноги, увіпреться у землю, похитне могутніми рогами небо (невипадково кожна гілочка його рогів – то птах) та, скинувши з себе підступну зграю нападників, стане вільним!

-------------------------

У 1969 році під час розкопок скіфського царського кургану Гайманова Могила поблизу с. Балки Запорізької області археологи знайшли в Північній гробниці схованку, де перебували священні для скіфських воїнів речі, серед яких виокремлюється ритон – посудина у формі рогу.

Ритон зроблений з чотирьох частин різного розміру, що мають форму зрізаного конуса. Унизу він оздоблений золотим наконечником із об’ємним зображенням голови лева; зверху – золотою пластиною із рельєфним фризом. 

Нижню частину фризу утворює візерунок із рослинними мотивами та головами птахів. У верхній частині вирізняється трикутної форми стилізоване зображення чоловічого обличчя – із круглими очима, прямим носом і вусами. Над очима – два спіральні завитки, якими могли позначими  роги, що вважались божественним символом. Можливо, це зображення відомого героя – предка скіфів Колаксая. Саме він одержав благословіння від богів на володіння землями Скіфії, саме від нього пішов рід скіфських царів.

Ритон був важливим атрибутом у вшануванні культу Колаксая, а також в обрядах, пов’язаних з військовою магією. Їх головною метою було удосконалення воїнської вправності, гартування звитяги та інших чеснот воїнів. 

Антропоморфні та зооморфні мотиви скіфського мистецтва (зі Скарбниці Національного музею історії України)

У нашому музеї зберігається одна з найбільших у світі колекцій пам’яток декоративного мистецтва, пов’язаних із племенами скіфів. Різноманітні артефакти скіфської доби були знайдені в процесі археологічних досліджень курганів – земляних споруд над похованнями. 

Сотні років скіфи жили в степах Північного Причорномор’я і у Дніпровському Лісостепу та мали тісні стосунки зі своїми сусідами греками, які заснували на узбережжі Чорного моря поселення, що згодом виросли і стали містами. Скіфи залюбки обмінювали потрібні грекам товари (здебільшого зерно) на різноманітні вироби грецьких ремісників: насамперед, посуд і прикраси. При цьому, у предметах власного виробництва вони багато у чому наслідували зразки грецького мистецтва, запозичивши не лише певні технологічні прийоми, а й деякі орнаменти та міфічні образи давньогрецького походження. Інколи навіть важко визначити, хто був майстер, що виготовив ті чи інші предмети, – грек чи скіф.

Ось, наприклад, унікальний комплект золотих декоративних елементів костюма, що походить з кургану Казенна Могила, дослідженого у 1973 році поблизу села Тополине Запорізької області. Літню жінку (близько 50-ти років) поховали з пишністю, властивою для аристократичних верств: збудували складну поховальну споруду, звели курганний насип висотою 4,5 м, до гробниці поклали багатий супровідний інвентар. 

Убрання жінки оздоблене аплікаціями з різноманітними зображеннями, які відтворювались відповідно до мистецьких традицій греко-скіфського мистецтва.

Особливо вирізнялися головні убори – налобна пов’язка, висока циліндрична шапка-полос і тонке покривало, – прикрашені нашивними пластинками з викарбуваними антропоморфними та зооморфними мотивами. Полос оздобили золотими пластинками різної форми і сюжетів: 

● прямокутними – із зображенням зайця, що біжить; 

● трикутними – із зображенням крокуючого чоловіка, вбраного у характерний для скіфів одяг з видовженими полами куртки; 

● прямокутними – із зображенням чоловіка, який сидячи натягує лук. Персонаж без головного убору, пасма його волосся звисають на плечі; одягнений він у халат-кандіс, правий рукав якого звисає; 

● контурними зображеннями морди хижака (анфас) із родини котячих; 

● контурними зображеннями лева з роззявленою пащею, масивними лапами та закинутим на спину хвостом; 

Полос та покривало були також розшиті низками дрібних ґудзичків. 

Образи «котячого хижака» та грифона вважались оберегами і, крім того, їх пов’язували з культом плодючості. Так само сприймали і зображення зайця. Надзвичайно цікавим є додавання до оздоблення жіночого вбрання пластинок із сюжетами «скіф, який іде» та «скіф, що натягує лук». Вважається, що композиція фронтальної частини головного убору є своєрідним текстом і, загалом, всі мотиви, що складають цей декоративний набір, пов’язані з культом плодючості. 

Поєднання зображень на головному уборі та гармонізація їх зі знімними прикрасами (сережки у формі півмісяця, золочене намисто з підвіскою-лунницею, браслети з намистин) містили закодовану інформацію про статус власниці, яка, вірогідно, була жрицею. Її молитви, здійснення обрядів мали забезпечити життя спільноті. Жриця – це втілення материнської сили, яка захищає від усього злого і ворожого та несе любов. 

-----------

Після напруження примарної тиші у великому місті, оглушливих вибухів, нещадного гуркоту бою, здається, що немає нічого милішого за тихе сопіння твоєї дитини, яка спокійно спить, гамору дитячих голосів у дворі будинку, що не вщухає зранку до вечора, щебетання пташок під весняними теплими променями і співу коників у степу, що дзвенить з перших теплих днів.

Ось таких коників, яких бачимо на зовнішньому (нижньому) ярусі скіфської золотої пекторалі з кургану Товста Могила. Так, їх двійко – хлопчик і дівчинка, шлюбна пара. Це вони своїм співом проголошують торжество життя і перемогу над смертю! 

-----------

У 1954 році на околиці міста Мелітополь місцевий мешканець копав яму для господарських потреб – і натрапив на гробницю вельможної скіф’янки, перекриту потужним насипом, значна частина якого була знесена забудовою. На місце знахідки виїхали співробітники місцевого краєзнавчого музею, які розпочали археологічні роботи. Зрозумівши масштабність пам’ятки, вони звернулися по допомогу до Інституту археології АН УРСР. Дослідження кургану очолив досвідчений археолог Олексій Тереножкін. Це були перші дослідження великого скіфського кургану, проведені на професійному рівні, з дотриманням усіх особливостей методики розкопок та фіксації матеріалу.

На жаль, обидві гробниці (чоловіча і жіноча) виявилися пограбованими ще в давнину, але кількість зафіксованої інформації та знахідок була надзвичайною. По закінченню робіт, предмети, знайдені мелітопольськими музейниками, надійшли до фондів Мелітопольського краєзнавчого музею, а ті, що були знайдені експедицією Олексія Тереножкіна, спочатку потрапили до Інституту археології, а згодом стали основою фондового зібрання нового українського музею – Музею історичних коштовностей УРСР (нині Скарбниця НМІУ).

Найбільш відомою знахідкою, що походить із Мелітопольського кургана, є золота оббивка гориту із зображенням сцен із життя Ахілла. Її було знайдено у сховку центральної (чоловічої) гробниці.

Із бокової гробниці походить велика кількість нашивних пластинок, що прикрашали вбрання жінки. Оскільки грабіжників цікавили лише знімні прикраси (нашийна гривна, сережки, браслети, перстні), усе інше, зокрема і нашивні пластинки для одягу, вони перемішали, спричинивши повний безлад. Саме тому нині досить важко відтворити декор жіночого вбрання. Дослідники припускають, що головний убір прикрашали ажурні пластинки із зображенням двох пар тварин, що протистоять одна одній, – лева і пантери, павука і мухи.

Хижаків скіфи сприймали як міфологічних тварин, які є уособленням певних сфер світобудови. Лев пов’язувався із земним світом. Його зображення були ознакою аристократичного достоїнства, з ним порівнювали найвидатніших воїнів. Пантера – помічник богів підземного світу, породження Хаосу, що несе смерть. Отже, лев, що протистоїть пантері, є захисником людей, захисником життя.

Тотожне значення мала й інша пара. Муха в давньоіранській міфології вважалася втіленням демона смерті. Павуки ж є природними ворогами мух. Вони супроводжують людей, оселяються в їхніх домівках, плетуть свою павутину, чатуючи на чергову жертву. Люди не люблять павутиння та часто бояться павуків. Але навіть зараз у нас є певний запобіжник: ми проганяємо павуків, але ніколи не вбиваємо, на відміну від багатьох інших комах. Можливо, певні архетипи поведінки і відношення до «домашніх» павуків як до наших охоронців збереглися з давніх часів?

Аналіз символіки зображень тварин у протистоянні один одному доводить, що використання подібних пластинок було обумовлене уявленнями про можливість переборення смерті та ствердження перемоги життя.

-------------

З 1970 року Борис Мозолевський очолював експедицію Інституту археології АН УРСР, яка проводила розкопки в зоні розширення кар’єрів з видобутку марганцевої руди в Дніпропетровській області (за договором із Орджонікідзевським ГЗК). Кожен рік приносив цікаві знахідки та нові відкриття. У 1970 році, окрім інших курганів, була розкопана Хомина Могила, в 1971-му – Товста Могила.

У 1973 році експедиція проводила розкопки скіфських курганів групи Завадські Могили. Вже під першим насипом, що мав висоту понад 4 метри, було знайдено гробницю V століття до н.е. Виявилось, що основне поховання повністю пограбоване, та під його південною стінкою було облаштовано підбій, де археологи знайшли залишки п’яти дерев’яних чаш, окутих золотими пластинками. Завдяки ретельній фіксації знахідок вдалося зробити точні реконструкції чаш, різних за розмірами та декоруванням. 

Найбільша чаша, висотою близько 20 см, прикрашена сімома пластинами із зображенням голови хижого птаха, у якого виділено велике кругле око і масивний дзьоб із восковицею та закрученим у спіраль кінчиком. Якщо придивитися до цих зображень, можна побачити, що око великого птаха утворене закрученим кінчиком дзьоба середнього птаха, чиє око, в свою чергу, – дзьобом малого птаха. У такому поєднанні, вірогідно, відтворювалась ідея троєкратного зростання сили – від меншої до більшої. Адже напій, який наливали у цю чашу (скоріше за все, приготований на основі молока), призначався для воїна і, за традиційними уявленнями, слугував для укріплення його звитяги. 

Можемо припустити, що ця чаша була обрядовою і використовувалась для групового пиття. Збереглися розповіді про особливу чашу, яку воїни використовували під час бенкетів, що влаштовувались після походів і битв. Згідно заведеному порядку, кожен воїн брав до рук цю чашу, робив один ковток, ставив її перед собою і розповідав про свої ратні подвиги. Якщо воїн говорив правду, то після розповіді він спокійно робив іще один ковток і передавав чашу сусідові. Але у випадку, якщо чоловік прикрашав свої розповідь побрехеньками, чаша починала вібрувати, і чим більше було вигадок у переказах воїна, тим сильнішою була вібрація, а отже зробити другий ковток із чаші було вже просто неможливо. Це було ганьбою для чоловіка, бо таких брехунів виганяли з бенкету.

Серед воїнів завжди цінувалися реальні справи, а не порожні слова. Розуміння того, що війна – то важка робота, сповнена не лише здобутків, а й втрат, і того, що кожен має робити свою справу з честю і відповідати за свої дії, у всі часи сприяло високій воїнській культурі. Про це повідала нам давня чаша... 

---------------

Через сто років після безславного походу Дарія жив у степах Подніпров'я славетний скіфський воїн, чиє ім’я, на жаль, не зберегла історія. Та у гробниці, дослідженій археологами у кургані поблизу с. Архангельська Слобода на Херсонщині, збереглися відзнаки його соціального стану: скіф носив вбрання, прикрашене золотими пластинками, а на його шиї сяяла масивна золота гривна із наконечниками у вигляді левиних голів. Дослідники припускають, що скіфський воїн мав знатне походження, був головою роду і очолював воїнів у битвах за рідну землю.

Зі зброї до гробниці поклали лише горит – футляр для лука і стріл. Кожен скіф був вправним лучником, а скіфський лук вважався неперевершеним у прицільності й дальності польоту стріли. Та цей горит – особливий, бо його прикрасили золотими пластинками із зображеннями тварин, наділених силою, прудкими ногами, хитрістю – кабанів, оленя, пантер, вовків. Скіфи вважали їх символами богів перемоги, грому та блискавки, і вірили, що ці образи, вміщені на військових обладунках, мають магічні властивості: завдяки їм воїни стануть невразливими, сильними, звитяжними, нещадними до ворога. Найбільш виразними є зображення вовків: згуртовані та нестримні у своєму русі вперед, вони одним своїм виглядом мали вселяти ворогові страх і змушувати скласти зброю.

------------------------------

Коли скіф’янки виходили заміж, їм дарували важливий родинний оберіг – сережки-підвіски з качечками. Як ось ці, знайдені в кургані IV ст. до н.е. поблизу с. Вовчанське Запорізької області. 

Основа сережок схожа на золотий човник, пишно прикрашений візерунками із зерні. Можливо, то дитяча колиска? На ріжках «човника» сидять пташки-качечки. Розвернуті різнобіч, вони, немовби, стережуть своє гніздечко. Кажуть, що качки, як і лебеді, – парні птахи, що, однаго разу обравши собі пару, назавжди зберігають їй вірність. Фігурки качечок, прикріплені на ланцюжках до «човників», –  мовбито діточки, що тримаються купи, поки не подорослішають та не зів‘ють своє гніздечко.

Завдяки своїй конструкції, ці прикраси вважаються шумливими: коли жінка рухалась, вони постійно дзеленкотіли. Кажуть, що такий передзвін відлякував зло. Та можливо, в ньому є ще один, прихований, смисл. Це жіночі думки-молитви, що промовляються подумки: за дітей, за їхнє здоров‘я, за майбутнє, за хліб насущний. Молитви, що невпинно линуть до богів, неодмінно будуть почуті!

Збережена пам’ять про минуле – то підмурок перемоги України в наші дні. У пам’яті – наша сила, наша правда!

Скіфський заєць (зі Скарбниці Національного музею історії України)

 До золотої пекторалі зі скіфського кургану Товста Могила, розкопаного на Дніпропетровщині у 1971 році експедицією ІА АН УРСР під керівництвом Бориса Мозолевського, можна повертатися знову і знову. Розглядати її, знаходити і відкривати для себе щось нове, обговорювати, розповідати…  

Однією зі сцен нижнього фриза пекторалі є погоня собаки за зайцем. Вона повторена без змін з лівої та правої сторони фриза. 

Це порушує загальний ритм, оскільки п’ять центральних сцен нижнього фриза по-своєму неповторні, в кожній з них втілено якийсь свій особливий сюжет: шматування грифонами коня, що вже впав; перемога грифонів над конем; боротьба коня і грифонів; перемога лева і пантери над оленем; напад лева і пантери на кабана. 

І от за сценами, де панують хижаки, розміщено погоню собаки за зайцем. Яка доля очікує зайця, чим закінчиться ця гонитва?

Щодо потенціалу зайця здобути у цій гонитві перемогу можна висловити припущення з опорою на цілком реалістичні спостереження. Так, у нарисі Ксенофонта «Полювання» читаємо: «У швидкості ніг [зайця] лише зрідка переважають собаки, і якщо заєць буває спійманим, то це відбувається випадково, а не від влаштування його організму, тому що з усіх звірів, однакового з ним розміру, жоден не зрівняється з ним у бігу». Отже, наздогнати зайця собаці не судилося?

Але добре відомо, що зображені на пекторалі сцени пронизані симоволами й алегоріями та навіть реальні персонажі (як-от, коні та олені, кабан і лев, заєць і собака тощо) є, перш за все, мифологічними образами – втіленням певних прихованих сюжетів і сенсів. Відповідно, аби з’ясувати, хто вийде переможцем у цій гонитві, варто зазирнути до більш давніх джерел – міфів, легенд, казкових сюжетів, у яких відтворені оповіді про богів та героїв.

Одну з таких оповідей – про полювання на зайця – зустрічаємо в Нартському епосі осетин, у якому дослідники вбачають перекази, що сягають скіфо-сарматських часів.

Одного разу нарт Хамиц зустрів під час полювання незвичайного білого зайця, який вразив його своєю красою. Заєць не тікав від Хамица, а радше манив його до себе. Почалася гонитва, в ході якої Хамиц тричі наздоганяв зайця і фактично вбивав його. Але тільки-но герой брав тваринку на руки, як та знов оживала і ще швидше тікала від нього. Зрештою заєць добіг до краю землі, шубовснув у море і зник. Деякий час потому з води вийшла дівчина-красуня і зізналася у тому, що оберталася на зайця, а насправді є донькою володаря водного царства Донбатира. Чарівна дівчина стала дружиною Хамица, і у щасливого подружжя народився син, названий Батрадзом. Коли хлопець підріс, він уславив своє ім’я численними подвигами і став одним із нартських героїв. Образ нарта Батрадза дослідники порівнюють з іншим міфологічним персонажем – скіфським Аресом, богом війни і покровителем воїнства.

В осетинському епосі не згадується собака, адже Хамиц мовбито самотужки полює на зайця (а може, оповідач просто не згадав про собаку?). Але відомо чимало скіфських і боспорських зображень полювання на зайця, де зображений вершник разом із собакою.

Дуже вірогідно, що скіфи знали сюжет, подібний до осетинського, який і був відтворений на пекторалі.

Звернімо увагу, що на пекторалі заєць, прудко втікаючи від собаки, розриває смертоносне коло. Коні, олень і кабан, доля яких стати жертвою вже вирішена, спрямовані головою до центру, де бенкетують грифони. А заєць біжить у протилежний бік – назовні, розриваючи ланцюг смерті й проголошуючи перемогу життя. 

----------------

Існують знахідки, що походять з кургану поблизу хутора Шумейка (нині Сумської обл.), дослідженого наприкінці ХІХ століття. У похованні воїна були знайдені меч, оздоблений золотими пластинами (руків’я та піхви), і масивна лита бляшка, що зображує зайця з підігнутими ногами.

У четвертій книзі «Історії» Геродота – «Мельпомені» – переповідаються події скіфського походу персів під проводом Дарія І. Зрештою, настав день, коли обидва війська персів і скіфів стали один проти одного. Ось-ось скіфи і перси мали розпочати бій – аж раптом перед лавою скіфського війська вискочив і стрімко побіг заєць. Скіфські воїни забули про ворогів, що стояли навпроти них, і кинулися ловити перелякану тваринку. Побачивши це, Дарій промовив: «Ці люди ставляться до нас з великим презирством». Після цього грізний цар вирішив рятуватися і, кинувши напризволяще основні сили свого війська, ганебно втік.

Чи не слугувала золота бляшка, яку поклали біля меча скіфського воїна, нагадуванням про зайця, що допоміг скіфам остаточно перемогти персів? Цей образ виразно унаочнює швидкість і силу спритного мешканця Скіфського степу, а заразом, передає напругу, яка дорівнює стану стиснутої спіралі. І сьогодні це зображення може сприйматись як символ стійкості, воїнської удачі і звитяги.

Збережена пам’ять про минуле – то підмурок перемоги України в наші дні. У пам’яті – наша сила, наша правда!