Ксенофонт Сосенко: Пражерело українського релігійного світогляду

 Ксенофонт Сосенко (07.02.1860, с. Межигірці Івано-Франківської області — 09.04.1941, с. Конюxи Тернопільської області) —  український етнолог, священник УГКЦ, лікар-гомеопат, учений-етнолог, письменник, перекладач, громадський діяч. Член міжнародного товариства етнографів, учасник міжнародних з’їздів етнологів. 

Двоюрідний брат Модеста Сосенка і батько Петра Сосенка. Тесть о. Олександра Бучацького. Член НТШ. 

Ксенофонт Сосенко досліджував прадавню релігійну ідеологію українського народу, обряди та звичаї. Докладно описав і пояснив сутність, символіку й містику Різдва й Щедрого Вечора, а також Великодня, Купала та ін. 

У своїх дослідженнях обгрунтував даввність і,самобутність українського народу, зараховуючи його до найдавніших народів Євразії, доводив свої погляди про самостійність та оригінальність і автохонність українського народу на його території. 

Вважав і обгрунтував спорідненість української й іранської мови і культури.

"Після великої війни кинувся я на студії іраністики та арабістики, вважаючи, що в українській мові, культурі і історії є задатки іранізму і арабізму, – йдеться у біографії пароха-вченого. – Маю написаний досить об’ємистий словник ірансько-українських лінгвістичних аналогій, придав також збірку арабських лінгвістичних елементів в українській мові. При ужитковості збірка та нагодиться для арабських лінгвістів та письменників".

https://chtyvo.org.ua/authors/Sosenko_Ksenofont/Prazherelo_ukrainskoho_relihiinoho_svitohliadu

Степовий зір: справжнє зазвичай приховане при самій землі, у корінні трав

 Вона сидить на межі між порядком і хаосом.

Це не застигла статуя з «Дерева Відповідей», де кожен лист — це готова догма. Це Людина-Запитання. Її погляд спрямований не всередину себе, а в розпечене марево горизонту, туди, де структурований світ закінчується і починається територія Степу - «дикого океану».

Її прикраси — це не розкіш, а ті самі «вузли» (knots) пам'ятs, які ми зберігаємо. Це спадок предків, переплавлений у сучасні сенси. Вона несе в собі вагу історії, але ця вага не заважає їй рухатися.

У її вбранні — складне плетіння досвіду. Тонка тканина ідей, поєднана з грубою шкірою реальності. Вона — справжня «скіфянка»: здатна витримати інтелектуальний вакуум високих теорій і водночас не задихнутися в пилу реальної боротьби за сенси.

За її спиною не доглянутий садок, а непередбачуваний ландшафт. Степ у нашій культурі — це і є абсолютна свобода, де немає стін, але є постійна небезпека. Це простір, де «Людина-Запитання» почувається як вдома, бо вона не потребує огорожі. Для «Людини-Відповіді» цей пейзаж ворожий. Для Людии-запитання — це простір можливостей. Вона знає: там, де немає готових стежок, кожен крок є актом творення.

«Бути собою сьогодні — це не шукати прихистку в чистоті минулого, а вміти бачити красу в хаосі буденності, зберігаючи при цьому людське обличчя». 

Степовий зір — це здатність розрізняти мікрорухи в статичному хаосі. Там, де звичайне око бачить лише пісок і суху траву (шум чи рутину), Скіфянка бачить напрямок вітру, наближення грози або слід того, що пройшло тут годину тому...

Для «Людини-Запитання» об’єкти — це лише тимчасові згустки енергії. Степовий зір дозволяє бачити не те, чим річ є зараз (статика), а те, чим вона може стати через мить (динаміка). Це бачення потенціалу.

У Степу порожнеча - це ілюзія. Насправді ж  - це простір, заповнений можливостями, які ще не встигли закостеніти. Для інших: «Тут нічого немає». Для неї: «Тут ще нічого не побудовано, а отже, тут можна створити все». Це стратегічне терпіння: вміння дивитися на чистий аркуш чи хаотичний ринок і бачити там логіку майбутніх подій.

На відміну від «вертикального» зору (ієрархії, чини, догми), Степовий зір — це зір горизонтальний. Вона бачить зв'язки між максимально віддаленими точками. Вона може з'єднати архаїчний символ на своїй золотій каблучці із новим пульсом Степу, бо в Степу все знаходиться на одному рівні горизонту.

Степ часто народжує ілюзії. Степовий зір — це ще й критичне мислення. Вона вміє відрізняти справжній оазис від фата-моргани. Вона не біжить за кожною яскравою відповіддю, бо знає: справжнє зазвичай приховане при самій землі, у корінні трав.

***

Коли ідеологічні парки (Прогрес, Інтернаціоналізм) згорають, на попелищі залишається або Міщанин, або Скіф. Міщанин одразу починає збирати обгоріле каміння, щоб побудувати стіну — так народжується агресивний традиціоналізм як реакція на страх. Скіфянка вмикає Степовий зір, який працює через три фільтри:

ULTIMA PROVINCIA – PRIMA HEREDITAS

 Україна — держава-спадкоємниця історичних цивілізацій Понтійського степу, духовної вертикалі Візантії

та державотворчої спадщини Київської Русі.

1. Девіз (Devise)
ULTIMA PROVINCIA — PRIMA HEREDITAS
(Остання провінція — перше спадкоємство)

Тлумачення девізу:
Держава, що перебувала на межі імперій, зберегла й успадкувала їхню духовну, культурну та правову традицію в живій безперервності.

2. Формула спадкоємності (Formula hereditatis)

Україна — спадкоємниця Живого Джерела Традиції,
що поєднує воїнську свободу Кіммерії-Скифії-Сарматії, духовну вертикаль Візантії
та державотворчу спадщину Київської Русі.

3. Геральдичний принцип (Principium heraldicum)

Не через завоювання, а через тривання.
Не через центр, а через межу.
Не через форму, а через живий зміст.

4. Символічне значення

Ultima provincia — край, де імперії випробовують свою міцність
Prima hereditas — спадок, що передається раніше титулів і корон
Живе Джерело Традиції — неперервність сенсу, що переживає державні форми

***

ULTIMA PROVINCIA – PRIMA HEREDITAS

буквально: «Последняя провинция — первое наследие».

Ultima provincia — не просто «последняя». Это край света, пограничье, место, куда империя дошла с усилием и сомнением. Там нет мраморных форумов, но есть ветер, соль и упрямство.

Prima hereditas — «первое наследство». То, что получают раньше законов и титулов. Кровь, память, язык, шрамы. Не дар, а обязанность.

Вместе фраза звучит почти парадоксом:

То, что считается окраиной, на самом деле — исток.

Буквально:

Олег Гуцуляк: Украинские вызовы: "Креолы", "метеки" и все-все-все...

 Недавно  Алексей Арестович вновь выступил (https://www.youtube.com/live/iEiU8gAjRZc?si=3QYnW9vTNdZWG9Nn) со своей историософской концепцией современной войны в Украине. По его мнению, она прошла два этапа:

1) Война «свободных людей против тирании»: люди страны, на которую напали, сражались против тех, кто вторгся и пытался навязать свою волю). В основном, 2022 г.

2) Война «воинов света против биологического мусора»: утверждения монокультурного националистического антипроекта ("Анти-России") как единственно верного и допустимого.

По мнению А. Аристовича, с переходом ко второй этап войны  соответственно, якобы, часть населения внутри Украины (в основном - "русскоязычные"), ранее поддерживавшая анти-тираническую систему, стала расцениваться как "неправильное" и "лишнее" и, соответственно, потеряла мотивацию к противостоянию внешней тирании и начала  превращаться во "внутренний пролетариат": ушло в глухое противостояние в форме "старой доброй коррупции", антигосударственного хайпа, стенаний за "старой доброй русской культурой", диссидентство... Вывод, неоднократно повторяемый А. Арестовичем, такой: "Вторая Украинская республика является полным моральным, организационным и финансовым банкротом", поэтому  украинское общество имеет перспективу скатиться в гражданскую войну, если не "убрать претензии" и не "развернуть страну лицом к людям".

Но А. Арестович откровенно и лукаво подменяет понятия.

Именно его позиция (как и разделеющих её с ним) является проектом с приставкой "анти"-: "Анти-Украинский" проект (не  "анти-Украина", гле страна Украина в его "широком центристском проекте" является, по их мнению, "оплотом демократических сил" и название приемлемо с чисто географичекой составляющей), в котором граждане Укратины вновь разделяются на сорта и собственно многомиллионное большинство (этнические украинцы, в разных своих этнографических проявлениях) объявляется (в очередной раз) "отсталыми", "селюками", "вечными жертвами", "рагулями", "быками" (в терминолггии любимого А. Арестовича футуролога И. Ефремова), "Швондерами с Бандерой" (это уже из многократно оплакиваемого Арестовичем М. Булгакова и одной из ненависной ему же иконой украинской идентичности), строителями "пошлых (нереальных) декораций" и т. п. Проект А. Арестовича для этнического большинства есть лишь продолжение колониального господства, только с местной пропиской и попыткой снова лишить субъектности украинский народ, отказывая ему в праве на свой этнический и национальный проект.

Но нет ничего нового под солнцем (даже солнцем козы Амальтеи).

Олег Гуцуляк: Метафізика Скіфії: Регенерація Кодів (Від Скіфії до Київської Русі)

МЕТАФІЗИКА СКІФІЇ 

Тема: Регенерація Кодів (Від Скіфії до Київської Русі)

Якщо на дні скіфської істини ми знаходимо деградацію політичної форми (див.: >>>), то «проростання» цих кодів у Русі — це доказ того, що метафізичне ядро залишилося живим. Б. Рибаков вважав, що Русь не виникла з нічого, вона «згадала» свою скіфську прабатьківщину.

1. Сакральна географія: Спадкоємність Столиць

Для Рибакова Середнє Подніпров’я — це незмінний «космос».

• Ідея: Велетенські городища скіфів-орачів (як-от Більське) стали прототипами для перших руських градів.

• Код: Сама структура «міста-сховища» та захисна система валів перейшла від скіфського часу до княжої доби. Істина орача — це захищена земля - "Оукраина".

2. Звіриний стиль у християнській формі

Скіфський код не зник, він трансформувався. У білокам’яному різьбленні храмів (наприклад, Дмитрієвський собор у Владимирі) або в ювелірних виробах Русі (колти, браслети-наручі) знову з’являються:

• Грифони та Леви: Ті самі образи, що охороняли кургани, тепер охороняють храми.

• Метаморфоза: Звір перестав бути тотемом кочівника, ставши християнським символом або оберегом. Це «окультурення» дикої енергії скіфів у руській державності.

3. «Земля-Мати» та Плуг: Перемога Орача

Найважливіший код, який «проріс» — це релігія землеробства.

• Культ Роду та Рожаниць: Б. Рибаков виводив ці слов'янські божества безпосередньо з вірувань «скіфів-землеробів».

• Метафізика перемоги: Те, що для кочівників було лише даниною, для Русі стало фундаментом економіки. Міфічний «золотий плуг», що впав з неба, нарешті знайшов свого істинного господаря в образі руського смерда-воїна.

Підсумок: Метафізичне Відродження

У межах вашої концепції, шлях від Скіфії до Русі виглядає так:

1. Скіфський розквіт: Теза (Енергія).

2. Скіфська деградація: Антитеза (Застигання форми, «дно»).

3. Київська Русь: Синтез (Повернення істини в новій, вищій формі).

Висновок: «Дно істини» виявилося не могилою, а ґрунтом. Скіфська деградація була необхідна, щоб відсіяти наносне (кочове) і залишити чистий код, на якому згодом виросла Русь.

Олег Гуцуляк: Метафізика Скіфії (онтологічний занепад)

 МЕТАФІЗИКА СКІФІЇ

Тема: Конфлікт ідей М. Артамонова та Б. Рибакова крізь призму онтологічного занепаду

Ключові концепції: Скіфи-орачі, звіриний стиль, автохтонність, метафізична деградація, аридизація.

І. ВСТУП: ПИТАННЯ ПРО «ДНО ІСТИНИ»

У пошуках історичної правди ми часто стикаємося з парадоксом: чи є фінальна точка пізнання («дно») джерелом світла, чи місцем, де виявляється вичерпання сенсу — метафізична деградація. Саме поняття «метафізична деградація» зазвичай означає відхід від вищих принципів (логосу, духу) до нижчих (інстинктів, механіки). Якщо істина — це корінь, тоді деградація не може бути її фундаментом, бо вона є лише відсутністю або псуванням істини.

У межах дослідження «Геродотової Скіфії» це питання трансформується у вибір між Скіфією як самодостатнім піком цивілізації (М. Артамонов) та Скіфією як етапом «застигання» перед народженням нового слов'янського світу (Б. Рибаков).

ІІ. ОПОЗИЦІЯ КОНЦЕПЦІЙ: АРТАМОНОВ VS РИБАКОВ

Суперечка двох академіків є зіткненням двох типів історичної онтології:

Михайло Артамонов (Метафізика Прориву): Вважав істину Скіфії динамічною та екзогенною. Для нього Скіфія — це яскравий спалах кочової енергії, що створив унікальну державність, яка мала свій початок і закономірний фінал.

Борис Рибаков (Метафізика Тривалості): Шукав «неопалиму купину» слов’янства. Його істина — це автохтонне коріння (скіфи-орачі). Він вірив, що під політичною «плівкою» кочівників зберігається незмінне дно народної культури.

ІІІ. СКІФИ-ОРАЧІ ЯК НОСІЇ ОНТОЛОГІЧНОЇ ПРАВДИ

За Б. Рибаковим, істинним змістом регіону були не «царські» кочівники, а землеробський субстрат Середнього Подніпров’я:

Етимологічний розрив: Б. Рибаков розділяв політичну назву «скіфи» та етнічну суть «орачів» (праслов’ян).

Міфологічний доказ: Наявність у головному скіфському міфі плуга та ярма доводить, що сакральне ядро культури було землеробським, а кочівники лише «привласнили» цей міф.

Географічна сакралізація: Борисфен (Дніпро) виступає як вісь світу, навколо якої концентрується істинне життя, тоді як степ — це простір тимчасових флуктуацій.

IV. МИСТЕЦТВО ЯК ДЗЕРКАЛО ЕНТРОПІЇ (ЗВІРИНИЙ СТИЛЬ)

Еволюція художніх образів наочно ілюструє шлях від розквіту до деградації:

Архаїка (VII–VI ст. до н. е.): Магічна напруга, лаконізм, звір як живий символ сили.

Класика (V–IV ст. до н. е.): Вторгнення грецького реалізму. Рибаков вбачає в цьому початок «підміни» — звір стає прикрасою, товаром, втрачаючи сакральність.

Фінальне «Застигання» (III ст. до н. е.): Схематизація, розпад форми на орнаментальні лінії. Дух залишає форму, залишаючи лише «мертвий» метал.

V. МЕТАФІЗИЧНА ДЕГРАДАЦІЯ ТА ФІНАЛ СИСТЕМИ

Занепад Скіфії — це момент, коли на «дні істини» панує ентропія:

Економічне виснаження: Кочова еліта перетворилася на паразитарну надбудову, зруйнувавши «ритм» землеробського життя.

Кліматичний чинник: Аридизація (усихання степу) стала фізичним виявом метафізичного вичерпання простору.

Етап «Застигання»: Скіфія втратила свій Логос, застигнувши у формі, яка більше не могла утримувати життєву енергію.

VI. ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: ХТО БЛИЖЧЕ ДО ІСТИНИ?

Сучасна наука (палеогенетика та археологія 2020-х років) пропонує синтез:

М. Артамонов мав рацію щодо іранського походження політичної еліти скіфів.

Б. Рибаков мав рацію щодо тяглості лісостепового населення, яке справді стало компонентом слов’янського етногенезу.

Фінальна теза: На дні істини Скіфії ми знаходимо не смерть, а «метафізичну паузу». Скіфія деградувала як форма, щоб звільнити місце для нового циклу буття. Істина виявилася не в статичному «золоті», а в здатності субстрату пережити занепад і прорости знову.

Запорозька Січ була системою військової культури, логіка якої співпадала з давньоіндієвропейськими воїнськими практиками

 «Простота, вольність і карнавальна дурість»: паралелі між запорозькими звичаями та давньоіндієвропейськими воїнськими традиціями

Життя Запорозької Січі XVIII століття відзначалося особливою соціальною структурою, культурними уявленнями та колективними практиками, що на перший погляд виглядають хаотичними, анархічними і навіть безглуздими. Однак уважне вивчення історичних джерел демонструє, що ці практики були внутрішньо логічними, функціональними та спрямованими на збереження військової ефективності й автономії спільноти. Ці ж закономірності можна простежити у традиціях давніх індоєвропейських воїнів, описаних античними авторами, зокрема Геродотом, Плутархом, Полібієм та Лівієм.

1. «Простота» та усунення соціальної нерівності

Однією з ключових рис січовиків була «простота» — відмова від надмірної турботи про майно, презирство до писарської роботи та бюрократії, кепкування з офіційних наказів. Це явище не було випадковим: воно виконувало функцію уніфікації громади, запобігаючи соціальним конфліктам та концентрації влади у грамотних чи багатих особистостей.

Подібні практики можна знайти у описах давніх воїнських суспільств. Геродот згадує, що скіфи, які заселяли степи Північного Причорномор’я, практикували колективне володіння конями та зброєю, а індивідуальне багатство вважалося непрестижним. Подібно до запорожців, скіфи цінували не власність, а воєнну вправність, хоробрість та уміння виживати у небезпечному середовищі. Також Лівій описує ранніх римських патриціїв, де «справжня доблесть не вимірювалась багатством, а здобутою славою на полі бою».

Таким чином, і запорозькі «бурлаки», і давні воїни-індоєвропейці прагнули підкреслити рівність та колективну ідентичність через відмову від накопичення майна.

Олена Стефанишин: Золотий скіфський орел (сокіл?) з Литого Кургану, друга половина 7-го століття до н.е.

Золотий скіфський орел (сокіл?) з Литого Кургану, друга половина 7-го століття до н.е. Наддніпрянщина, поблизу Кропивницького.

Скіфський золотий орел - це археологічна знахідка, знайдена в кургані Лита Могила (Червона Могила) на Кіровоградщині. Зображення цього орла, яке прикрашало меч скіфського воїна, було використане як символ на гербі Кіровоградської області.

Лита Могила: - це один з найдавніших скіфських курганів, розкопаний ще у XVIII столітті. 

В кургані було знайдено багато золотих прикрас, зокрема, 17 масивних золотих пластин із зображенням орла, а також меч з золотим руків'ям та піхвами, вкритими золотом. 

Цей хижий птах літав над степами сучасної Кіровоградської області з 7 до 3 століття до нашої ери, коли там, окрім орлів, жили також скіфи-сколоти.

Сімнадцять золотих пластин у вигляді орла з петлями на звороті 1763 року знайшли в багатому скіфському похованні під курганом Лита Могила неподалік села Копані. Тепер ці прикраси зберігаються в музеї Ермітаж у Санкт-Петербурзі.

Перший відомий нам грецький історик Геродот залишив згадку про Кіровоградщину та місцевого правителя Аріанта, що проводив там перепис населення:

«… Між річками Борисфен [Дніпро] і Гіпаніс [Південний Буг] існує місцевість під назвою Екзампей. Один скіфський цар на ім’я Аріант захотів дізнатися чисельність скіфів. Він наказав усім скіфам принести по одному наконечнику стріли й кожному, хто не виконає, погрожував смертю. Тоді скіфи принесли таку силу-силенну вістер, що цар вирішив спорудити з них пам’ятник: він наказав виготовити з наконечників мідний котел і поставити в Екзампеї».

Могилу скіфи насипали 3 тисячі років тому після того, як поховали там трьох своїх царів. Насип мав 11 метрів заввишки. Після того як генерал-губернатор Мельгунов викопав золоті скарби, курган фактично зрівняли з землею. Фахівці з цього питання кажуть, що нині важко зрозуміти, де і які цінності з Литої (Червоної) Могили зберігаються. Відомо, що перше переміщення предметів до Ермітажу призвело до того, що дорогою зникла золота каблучка. Далі гірше. 83 предмети в 1932 році пробували передати з Ермітажу в тодішню столицю України Харків. Що з ними трапилося в роки війни - невідомо. В Санкт-Петербурзі нібито зберігається 16 предметів, у тому числі: золота бляха-орел, золоті діадема, окуття зброї, пластина із зображенням мавпи, страусів та гуски, срібний наконечник ніжки трону... А куди зникли, наприклад, статуетка орла із чистого золота та ще п’ятнадцять статуеток, кінська збруя, того, ймовірно, не скаже вже ніхто.

Так говорил Анахарсис

 АНАХАРС (греч. форма Анахарсис), Скифский царевич, сын царя Гнура, брат царя Савлия и Кадуита. Жил в VII — IV вв. до н. э. В истории известен как «Скиф Анахарсис». Анахарсис прославился как мудрец, философ и сторонник умеренности во всем. Об Анахарсисе написано в труде Геродота «История». Платон в своем труде «Государство» ставит Анахарсиса в один ряд с Гомером и Фалесом, а в произведении «Протагор» признает его «одним из семи ученых мира». Анахарсис был близким другом знаменитого афинского полководца Солона. Его имя упоминается во второй книге «Аналитики» Аристотеля — «Этника Никомах». Сведения об Анахарсисе встречаются и у Лукиана. Художественный образ Анахарсиса создан Плутархом. В его работе «Отдых семи ученых» Анахарсис называется в одном ряду с Фалесом, Солоном, Периандром, Питтаком, Биантом, Хилоном, Клеобулдаром. Имя Анахарсиса упоминается в «Опытах» Мишеля Монтеня. Диоген Лаэртский в книге «Жизнь, учения, слова назидания философов» приводит афоризмы Анахарсиса. По его мнению, якорь корабля был изобретен Анахарсисом. По легенде он также изобрел усовершенствованные гончарный круг и парус. До наших дней дошли афоризмы Анахарсиса. Эти афоризмы полны древней мудрости. Многие из мыслей высказываемых Анахарсисом в своих поучениях, до сих пор звучат в пословицах и поговорках моего осетинского народа народа.  Однажды, познакомившись с его личностью, я стал собирать для себя из разных источников его высказывания. На мой взгляд, это наиболее полное собрание афоризмов Анахарса на сей день.  Теперь, мысли одного из великих мудрецов, положенные на бумагу, висят над моим рабочим столом.   Ими же хочу поделиться и с Вами. 

                                                      Марат Цагараев                            

                                    ТАК ГОВОРИЛ АНАХАРСИС:

-СЛЕДУЙ БОГУ

-ГНЕВ ОБУЗДЫВАЙ

-НИЧЕГО В ИЗЛИШЕСТВЕ

-УСЛЫШАННОЕ ОБДУМЫВАЙ

-ЗНАЙ ЧТО ТЫ ГОСТЬ НА ЗЕМЛЕ

-ЗНАЙ ВРЕМЯ ДЛЯ ВСТУПЛЕНИЯ В БРАК

-ЗА ПРАВДУ ТЕРПИ И УНИЖЕНИЕ

-ПОЗНАВАЙ САМОГО СЕБЯ

-РОДИТЕЛЕЙ УВАЖАЙ

-ЗАКОНУ ПОВИНУЙСЯ

-БОГОВ ПОЧИТАЙ

-СУДИ, УЗНАВ ДЕЛО

-ДОМАШНИЙ ОЧАГ ЧТИ

-УПРАВЛЯЙ САМИМ СОБОЮ

-ПРЕДУСМОТРИТЕЛЬНОСТЬ ЧТИ

-КЛЯТВЫ В ДЕЛО НЕ УПОТРЕБЛЯЙ

-ПРИРОДНЫЕ ДАРОВАНИЯ УПРАЖНЯЙ

-ДЕЙСТВУЙ ТАК, ЧТОБЫ ПОТОМ НЕ РАСКАИВАТЬСЯ

-В ИЗДЕРЖКАХ НА ДОБРЫЕ ПРЕДПРИЯТИЯ БУДЬ ПЕРВЫМ

Валерий Гуляев: Где искать прародину скифов?

 Мы – те, об ком шептали в старину,
С невольной дрожью, эллинские мифы:
Народ, взлюбивший буйство и войну,
Сыны Геракла и Эхидны, – скифы.

А.Я. Брюсов, 1916 год

Скифы впервые появляются на исторической арене Европы в VII веке до н.э., придя откуда-то «из глубин Азии». Эти воинственные и многочисленные кочевые племена быстро захватывают всё Северное Причерноморье – степные и лесостепные области между Дунаем на западе и Доном на востоке. Пройдя через горы Кавказа, победоносная скифская конница громит древние государства Передней Азии – Мидию, Ассирию, Вавилонию, угрожает даже Египту… По мнению А.Ю.Алексеева, «скифы» – общее название многих близких по культуре, по хозяйственному укладу, образу жизни и идеологическим представлениям кочевых племён Евразии.

Название скифам дали греки, впервые столкнувшиеся с ними в Малой Азии, а затем и в Северном Причерноморье, где первые греческие колонии возникли во второй половине VII века до н.э. Благодаря дошедшим до нас сведениям античных историков, в том числе и жившего в V веке до н.э. Геродота Галикарнасского, наибольшую известность приобрели так называемые европейские скифы, обитавшие в степных и лесостепных областях Северного Причерноморья (между Дунаем на западе и Доном на востоке) с VII по III век до н.э.

Появление скифов на исторической арене по времени совпало с двумя эпохальными событиями, сыгравшими огромную роль в истории. Первое из них: было освоено железо – теперь основной материал для изготовления орудий труда и оружия. Предшественники скифов – среди них и киммерийцы – пользовались ещё бронзовыми оружием и инструментами. Второе важнейшее событие: возникновение кочевого скотоводства. Господствовавшие в скифском обществе кочевники, прежде всего «скифы царские», подчинили себе земледельческие нескифские племена степной Скифии и лесостепи. Кочуя, скифы завязывали торговые, политические и культурные отношения с греческими городами-колониями Северного Причерноморья.

***

Где искать прародину скифов? Это один из главных вопросов в их истории. А.И. Тереножкин – признанный лидер группы специалистов, отстаивающих центральноазиатское происхождение скифской культуры – считает, что между населением доскифского и скифского времени не существует ни этнической, ни культурной преемственности. Скифы приходят на рубеже VII века до н.э. в восточноевропейские степи (Северное Причерноморье и Поволжье) из глубин Азии и приносят с собой уже вполне сформировавшуюся культуру в виде знаменитой скифской триады: характерный тип вооружения, конской сбруи и искусство звериного стиля.

Галина Водяк: В Угорщині хочуть визнати "скіфів" корінним народом

 Схоже на анекдот. Поки Ви досліджуєте з чиєї шкіри скіфські сагайдаки, тим часом феєрія від сусідів. В Угорщині в листопаді цього року розглядали питання про визнання  національності "скіфи".  

Якщо законодавча влада дасть свою згоду, тоді скіфи, яких часто називають скіфами, будуть офіційно класифіковані як одна з визнаних етнічних груп, корінних для Угорщини, так само як німці, словаки чи роми.

Парламент має зайнятися цим питанням, оскільки 29 листопада голова Національної виборчої комісії (NVB) Роберт Сасварі вніс пропозицію парламентської резолюції під назвою «Ініціатива проголошення скіфів корінною етнічною групою». Це був обов’язковий крок президента НВБ після успішного завершення юридичної ініціативи проголошення скіфів корінним етносом.

Було зібрано автентичні підписи тисячі самопроголошених скіфських угорських виборців, тож президент Національної виборчої комісії передав рішення парламенту щодо визнання їх корінною меншиною, яка навіть може балотуватися на національних виборах. Заковика в тому, що, згідно з позицією MTA, скіфів не існувало дві тисячі років.

Відповідно до закону, якщо інша етнічна група хоче бути визнаною на додаток до 13 визнаних національностей, вона потребує підпису щонайменше тисячі громадян Угорщини, які заявляють, що належать до цієї національності та мають право голосу на місцевому рівні уряди. За словами Роберта Сасварі, колекція цього була нещодавно успішно завершена.

13 грудня 2023 р. угорська преса повідомила, що "Судовий комітет заслухав ініціатора Ласло Альфреда Поча, але прийняв негативну позицію Угорської академії наук (MTA) і рекомендує Палаті не підтримувати проголошення скіфів корінною етнічною групою в Угорщині.

Міклош Солтеш, державний секретар прем’єр-міністра, відповідальний за церковні та етнічні відносини, зазначив, що спочатку він подумав, що подання було жартом, який суперечить здоровому глузду.

Він підкреслив: в Угорщині протягом століть проживають 13 корінних національностей, які Основний Закон називає частинами угорської політичної спільноти та державотворчими факторами.

С.Г. Кляшторный: Саки

Эпоху господства в азиатском ареале степей саков и савроматов принято обозначать либо археологическими терминами, либо термином, в который вкладывают скорее этнографическое, нежели историческое, содержание, – «раннежелезный век», «эпоха ранних кочевников», «скифская эпоха»...

Как же называли себя скифские племена, кочевавшие к востоку от Волги? Первый по времени ответ на этот вопрос содержится в знаменитой скальной надписи Дария I (правил в 522-486 годах до н.э.), относящейся к начальным годам его царствования, Бехистунской надписи; там племена, жившие за Сыр-Дарьей, названы сака. Пока же отметим, что Геродот, чья «История» была завершена между 430-424 годами до н.э., утверждает: «персы всех скифов называют саками». Действительно, не только среднеазиатских, но и причерноморских кочевников, тех самых, кого греки именуют скифами, царь Дарий в надписи из Накши Рустама называет сака парадрайа, т.е. «заморскими саками». Создатели могучей империи Ахеменидов (550-330 годы до н.э.), сами себя именующие «персами» и «ариями из арийского племени», хорошо знали своих соседей и сородичей. Название народа, употреблявшееся Ахеменидами столь расширительно, они не выдумали. В письменных свидетельствах из Передней Азии имя сака появляется задолго до ахеменидских надписей.

В конце VIII – начале VII века до н.э. ассирийские цари были очень обеспокоены опустошительными набегами на их владения неких конных воинов, которых они именовали гиммири. Без малого через 300 лет Геродот рассказал об уходе в Азию под натиском преследовавших их скифов народа киммерийцев, живших в Причерноморье в незапамятные времена. И киммерийцы, и ушедшие за ними на юг скифы создали в Малой Азии и Северном Иране свои небольшие царства, ставшие грозой для соседей. Ныне предполагается, что название киммерийцы (ассиро-вавилонские гиммири) вовсе не племенное имя, а древнеиранское обозначение подвижного конного отряда, совершающего набег. Для соседей киммерийцев оно стало названием воинственных племён конных лучников, по своей культуре и образу жизни, как установили археологи, неотличимых от скифов-сколотов.

Михайло Іванченко: Скитська балада

В пахучий степ вечірньою порою

З імли скотився Місяць-молодик,
Підтятий десь сарматською стрілою
Погас в далі жаский дівочий крик.

Та раптом градом вдарила погоня,
В зелену тирсу прямо навпростець,
Помчали скити на гарячих конях
Й поперед них поник до гриви мрець.

Я теж із ними випив помсти брагу
Й врубався люто в товписько густе,
І нашу там натомлену ватагу
В постелі трав гойдав дрімотний степ.

Я теж орав волами видноколи,
Й вузли чепіг вросли мені до рук,
І наді мною креслив смертне коло
У хмаровинні завше чорний крук.

Та спотикалась не одна навала,
Коли в промінні мій сріблився меч,
Мені літа із криці іскувала
Зигзиця сиза супроти хуртеч.

Пройду пречистим крізь брехню й облуду
До ласки степу й жадібних творінь,
Я був давно, я єсть тепер і буду,
І під сідлом ірже мій карий кінь.

1992 р.

Михайло Іванченко народився в с. Гусакове на Звенигородщині (Черкащина) в 1923 р. Під час ІІ Світової війни був вивезений до Німеччини на примусові роботи, з яких утік. Писав поезії. В 1947 був засуджений радянською владою як український націоналіст до 10 років ГУЛАГУ в Заполярні табори. Після повернення закінчив московський університет мистецтв, та роботи не давали, до літератури не пускали, тому до самої пенсії підробляв художником-оформлювачем.  У 1991 р. опублікував науково-популярну книжку «Дивосвіт прадавніх слов’ян», яка увійшла в золоту скарбничку рідновірської літератури. За незалежної України вдалося реалізувати свою громадянську позицію: він був учасником Всесвітнього Симпозіуму «Голодомор-1933», двох світових конгресів політв’язнів, Всеукраїнського з’їзду Руху, членом Всеукраїнського товариства «Просвіта» та ін. Михайло Іванченко був другом Об’єднання Рідновірів України. Його поезії публікувалася в часописі «Сварог».  За визначні заслуги перед Україною та за його твори, що поетично відображають світогляд і віру наших предків, ОРУ нагородило Михайла Іванченка орденом Святослава Хороброго.

Аудіокнига Дивосвіт прадавніх слов'ян

https://4read.org/1091-mihaylo-vanchenko-divosvt-pradavnh-slovyan.html

С.О. Тороп: Скифское оружие. Лук и стрелы

Античный историк Аммиан Марцеллин так описал скифский лук: «В то же время, как луки всех народов сгибаются из гнущихся деревьев, луки скифские… вогнутые с обеих сторон широкими и глубокими рогами внутрь, имеют вид Луны во время ущерба, и середину их разделяет прямой и круглый брусок». Скифский лук имел форму, близкую к греческой букве «сигма», и длину 60-70 см (луки длиной до 1 м использовались редко).

Лук скифского типа имел широкий ареал применения и был известен ещё с эпохи бронзы. В Причерноморье он пользовался популярностью уже в начале I тыс. до н.э. В VII веке до н.э. такой лук получил широкое распространение в Передней Азии и на Балканах, где пережил античную эпоху. В первых столетиях нашей эры скифский лук лёг в основу новых типов метательного оружия (например, гуннского лука). Скифский лук был принят на вооружение греками (с конца VI – начала V веков до н.э.), римлянами, среднегерманскими и угорскими племенами. Он стал доминирующим оружием в армиях Византийской империи и Франкского государства. Скифский лук широко использовался до времён Позднего средневековья.

Универсальность скифского лука заключалась в том, что по существу он представлял собой «деревянную пружину» – механизм, в любую минуту практически готовый к бою. Его не приходилось натягивать с нуля – 80% энергии лука были уже «заряжены». Натянуть оставалось оставшиеся 20%. Это делало его незаменимым в бою, как для пешего, так и для конного воина. Поскольку для натяжения такого лука не требовалось большой мускульной силы, он был фактически главным оружием скифских легкоконных отрядов, состоявших из юношей, девушек и молодых женщин.

***

До настоящего времени на территории всего Северного Причерноморья известны находки лишь нескольких целых скифских деревянных луков, поэтому, без сомнения, каждая из них представляет для археологов большой интерес. Так, например, в конце 1960 годов во время раскопок скифского погребения IV века до н.э. на территории Керченского полуострова (в 20 км к югу от Керчи) исследователями был обнаружен один из таких луков. Его древко длиной 64,5 см лежало со стрелами рядом с саркофагом. Это был простой сегментовидный лук, состоящий из трёх деревянных пластин, обмотанных по спирали полоской коры, шириной 1,3-1,5 см. Общая толщина древка составляла 2 см.

Олег Марголин: Скіфські "менади"

У 1969 році поблизу села Балки Запорізької області співробітники Інституту археології УРСР на чолі з начальником експедиції Василем Бідзілею розпочали дослідження кургану Гайманова Могила. Курган спорудили у IV столітті до н.е. В ньому археологи виявили 4 гробниці, у яких були поховані представники еліти та особи, які їх супроводжували. На жаль, всі гробниці були пограбовані ще в давнину.

Сьогодні – розповідь про золоті пластинки, що являють собою вирізані за контурами зображення жінок у нестримному танці. Пластинки були знайдені у похованні жінки, яка належала до еліти скіфського суспільства. Жінок, що танцюють, можна зіставити з образами менад – супутниць бога рослинності й покровителя виноробства Діоніса, культ якого був поширений в Елладі. На честь цього бога проводились урочисті святкування (містерії) – Великі й Малі Діонісії. Під час містерій менади, одягнені в просторий одяг, інколи доповнений шкурою леопарда, йшли галасливою ватагою, тримаючи в руках тірси – жезли зі стебла фенхеля, увінчані шишкою пінії та обвиті виноградом і плющем.

Чи були містерії відомі у Скіфії? Геродот у V столітті до н.е. описав різні сторони буття населення Скіфії і зазначив, що скіфи «всіляко уникають запозичати звичаї жодного народу і зокрема еллінські». За намагання «бути посвяченим у містерії вакхічного Діоніса» цар Скіл заплатив життям: коли про це дізналися скіфи з його почету, вони підняли проти нього повстання. Скіл утік до Фракії, але фракійський цар Сіталк домовився з новим очільником скіфів, Октомасадом, і видав йому Скіла. «Октомасад там-таки відрубав голову Скілові» (Геродот, IV, 79). 

Серед декоративних виробів IV ст. до н.е. багато таких, що є символами Діоніса, але у Скіфії цього бога, вірогідно, вшановували як життєдайну силу, одного з божеств плодючості. Можливо, однією з форм вшанування Діоніса були свята, на яких скіф’янки у експресивному танку наче поєднувались із богом і віддавали йому пожертви. 

Образи «скіфських менад» наслідували зображення, які зустрічаються на грецьких декоративних виробах. Однак до образів еллінського походження ювелір додав деталі, які надали «скіфським менадам» своєрідності: це і головні убори двох жінок, і покривала, які розвіваються за спинами, і тірси, що мають вигляд гілки з бутоном зверху, і цапина голова в лівій руці кожної менади. 

На одній з пластинок зображення менади подане ззаду: вздовж спини майже до стегон звисає густе довге розпущене волосся, в правій руці жінка тримає смолоскип (чи широкий ніж?), а в лівій – козину ногу. Все це не властиве еллінським міфічним персонажам. 

Не дивлячись на деяку примітивність виконання (наприклад, «змазані» обличчя жінок), давній художник зумів створити виразні образи, передавши пластику тіла кожної танцівниці, підкресливши різними засобами їхнє захоплення, екстаз. 

Скіфам, як і багатьом давнім народам, були властиві екстатичні ритуали, завдяки яким вшановувались боги плодючості. Можливо, подібні обряди – як-от, моління про урожай та приплід худоби, а також народження дітей – здійснювались навесні.

Л. Клочко: Сослан і дерево Аза у скіфському мистецтві

 В одній з вітрин 3-ої зали Музею історичних коштовностей України, серед знахідок зі скіфських курганів, які дослідили на землях Запорізької обл. (поблизу с. Гюнівка), привертає увагу ажурна золота пластина у формі сегмента. Це унікальна прикраса голови коня (розміри 290 х 204 мм) виконана у техніці просічного карбування. Пластина була прикріплена як аплікація  на синій шкіряній основі. 

Витвір вирізняють своєрідність художніх засобів, а також сцена на полі, окресленому хвилястою лінією з листочками та пагінцями. Йдеться про сцену з умовною назвою «Полювання». Центром композиції є зображення дерева з двома кронами: у вигляді ажурної пальметки та стилізованої квітки арацеї. Стовбур трохи нахилено вліво і ділить простір на дві частини. Біля дерева зображено ще три рослини. Всі вони складають загальний фон і, ймовірно, вплетені у зміст сюжету. 

Але головну роль відіграють антропоморфний та зооморфні образи. У правій частині картини  вміщено зображення вершника на коні, оберненому вліво. Постать людини подана у впівоберта, а  голова – у профіль. Привертає увагу обличчя з гротескно великим носом у вигляді трикутника. Волосся нерозділеною масою облямовує лоб і спускається до шиї, а на потилиці злегка закручується вверх. Зачіска, як і стовбур, і гілки дерева, а також інші елементи композиції вкриті «ялинковим» орнаментом, який «оживляє» поверхню мерехтінням рельєфних рисок. Персонаж одягнений у сорочку чи куртку, підперезану поясом, що підкреслює тонку талію, поясний одяг – штани, які щільно прилягають до ніг, взуття – короткі чобітки. У вершника широкі плечі, у правій руці – лук, а лівиця лежить на гориті, щоб дістати стрілу. Гротескне зображення носа у мистецтві притаманне для характеристики героїчних рис чоловіка. Згадаймо Сірано де Бержерака в п’єсі Е. Ростана. Отже, вбрання, ніс – все це свідчить, що у сцені полювання зображено чоловіка. 

Але деякі дослідники звернули увагу  на те, що вершник на Гюнівській пластині сидить, звісивши ноги на один бік коня, тобто, по-жіночому.  Це основний аргумент у версії про те, що змальовано вершницю, яка полює на оленя. 

За припущеннями різних авторів у сцені представлено жінку – войовницю, тобто, амазонку або богиню: Артеміду чи Аргімпасу.  Але скакати на коні, сидячи по-жіночому без спеціального сідла неможливо. А в сцені показано коня у русі. Зображення персонажа, який сидить «по жіночому», знаходить пояснення у техніці виконання сцени, а саме – накладання шаблонів, на яких вміщено образи коня і вершника, один на одний. 

Зооморфні образи: кінь і олень змальовані у профільному ракурсі обабіч дерева. Силуети тварин схожі: з підтягнутими животами, на яких позначено стать, стрункими сильними ногами. Кінь з вигнутою шиєю, передні ноги, зігнуті в колінах не торкаються землі. Олень: тварина трохи менша, ніж кінь. Голову увінчують пишні роги, які нагадують дві гілки з пагонами. У спині тварини стирчать дві стріли.

Кого ж зобразив давній художник? 

Є думка, що на пластині представлена сцена полювання бога Гойтосіра, якого ототожнюють з Аполлоном. 

При аналізі трактування образів виникає алюзія на образотворчу манеру, притаманну художникам східного ареалу скіфської культури (Кавказ, Алтай). Отже, звернімось до писемного джерела, а саме до осетинського епосу «Нарти», корені якого йдуть у глибину тисячоліть, до міфів іраномовних племен – скіфів, сарматів тощо. 

Нарти – спільнота богатирів, яка складається з трьох родів. Найславетніший – Ахсартагката, до якого належали воїни. Один з них – богатир народжений з каменю –  Сослан. Він єдиний, хто проник до царства мертвих і повернувся назад. 

В Нартівських легендах є чимало сюжетів, пов’язаних з образом оленя: в ньому може жити душа героя, крім того, олень це і жертовна тварина, і важлива здобич на полюванні, і помічник у випробуваннях героя тощо. Окрема тема – роги оленя: вони мають життєдайну силу. Ми не можемо зіставити зображення на Гюнівській пластині з конкретною легендою, але окремі епізоди дозволяють уявити загальний зміст сцени, її ідею, пов’язану з культом героїв у скіфів. 

Отже, «читаємо» сюжет: герой має здобути листя з дерева Аза у царстві мертвих. Дерево є кордоном між двома світами. Щоб проникнути на той світ, герой приносить жертву, вбиваючи оленя. 

Ще одна інтерпретація зображення: полювання Гойтосира, яке, мабуть, слід розглядати як жертвопринесення, причому в сцені показано гонитву, тобто смерть жертви не настала, а пишні дерева – символи божеств життєдайних сил природи говорять про відтворення життя. В

 сюжеті переплетені лінії скіфської міфології (осетинські «Нарти»), а також – скіфо-еллінські (Гойтосир). Можливо, пластина символізує хварно – абстрактне уявлення про благодать. За деякими джерелами хварно має вигляд сяйва поміж вух царського коня.

Soro Mukairshoeva: Почему памирские народы при встрече целуют руки друг другу

У памирских народов так принято с древних времён ! Памирцы всегда при встрече здороваясь, целуют руки друг другу. Эти традиции не имеют ничего общего с исламской религией, поскольку она корнями уходят в глубь трёхтысячелетней истории, а Ислам, как известно, одна из самых молодых авраамических религий. Там высоко за горами спрятались и вероятно потому сохранились эти первобытные отношения, сохраняя свою оригинальность не претерпевая при этом никакие законы ассимиляции от набегов разных кочующих племён, которые случались в разных концах земного шара, и на протяжении всей истории человеческой на заре всей цивилизаций.

Мужчины протягивая руки, затем приближаясь ближе, целуют тыльную часть руки друг друга. Это порядок; и женщины друг другу целуют руки, и мужчины женщинам, и женщины мужчинам. И точно так же и детям целуют руки. Теперь и дети целуют руки друг другу при встрече.

В особенном конечно почёте целуют руки людям почтенного возраста, с особым поклоном, в котором простыми движениями выражают свои уважения, поклонения как к родителям, так же ко всем старшим.

Оно казалось бы так всё привычно на первый взгляд, и считается нормой для местных жителей, как нормальный порядок вещей. Но как сегодня я заметил удивление путешественников впервые столкнувшись с таким необычным поведением местных, целующие руки друг другу. То мне конечно захотелось прокомментировать это необычное для приезжих явление.

Сейчас эту традицию вновь стали воскрешать, и даже культивировать. У памирских народов никогда не было паранджи, не было её и до революции, ни после революции, как она была у других народов Востока с привычным для мусульманских стран укладом жизни. Этим памирцы сильно отличаются от других Восточных народов мира.

На Памире нет оружия, там его не носят, нет там привычных кинжалов за поясом, или любое другое холодное оружие, как это принято у джигитов на Кавказе.

Поскольку оружие в любом виде противоречит любви и мирному сосуществованию. Так принято с древних времён. Так было на протяжении многих тысячелетий, так было и при Советской власти, Так и сейчас происходит. Это обычная традиция и уважение к друг другу. И тут нет никакого поклона или признание чьей то власти.

Василина Семочко: Кударцы - этнографическая группа южных осетин

Куда́рцы (осет. къуыдар, къуыдайрæгтæ; ед. ч. — къуыдайраг) — этнографическая группа южных осетин — двалов, исторически населяющая Кударское ущелье на северо-западе Южной Осетии.

Кударцы были упомянуты в Армянской географии VII века («Ашхарацуйц») в форме Kowdētk (где последний -k — арм. формант множественного числа, а -ēt- — груз. топоформант). Локализация этнонима совпадала с современной.

Юрий Дзиццойты утверждает, что происхождения этнонима от самоназвания древних скифов (из скиф. *skuda/*skuta/*skuδa). Как он считает, в процессе последующего развития по фонетическим законам осетинского языка слово видоизменилось и стало уже употребляться с суффиксом «ар» и без начального «с» в качестве топонима, от которого уже вновь появился соответствующий этноним [Дзиццойты Ю. А. К этимологии топонима K’wydar «Южная Осетия» // Nartamongæ. – 2007. Т. 6, № 1-2. – С. 97-136].

От иронцев отличаются своеобразным кударо-джавским говором кударского диалекта, который иногда выделяют в особое наречие осетинского языка. Кударцы являются основным государствообразующим этносом Южной Осетии.

В 1920-х годах кударские сёла вместе с остальными районами Юго-Осетии подверглись нападению вооружённых отрядов большевиков, что способствовало массовому оттоку беженцев на северные склоны Кавказа через горные перевалы, в это время малая часть выходцев из Кударского ущелья основалась в новом поселении беженцев из всех ущелий Юго Осетии - в селении Ногир (в основном - центральная часть села).  Предводитеямий кударцев в Ногире были Бадила Гагиев, и Доментий Хугаев.

С образованием в 1922 году Юго-Осетинской автономной области земли кударцев стали входить в район Кударо, а позже были включены в состав образованного Джавского района.

Большинство кударцев являются православными христианами. Также среди кударцев популярны традиционные осетинские верования, сохранившиеся с дохристианских времен и подвергшиеся значительному влиянию христианства на определённых исторических этапах.

Кударцы, как и все осетины, сохранили свою родовую организацию и делятся на большие родственные группы — фамилии (осет. мыггаг), ведущие своё происхождение от общего родоначальника, чьё имя и является их названием. Фамилии же, в свою очередь, могут быть патронимическими ветвями более крупной родовой группы, включающей в себя несколько родственных фамилий (осет. æрвадæлтæ).

По народным преданиям иронцев все иронские фамилии происходят от пяти колен, идущих от пяти сыновей легендарного Ос-Багатара (Яс-Батарара), который считается прародителем всех иронцев. А основная часть населения ущелья, происходит от пятерых сыновей Гулара, происходящего от Цахила — младшего сына Ос-Багатара. 

Иронцы Северной Осетии, единственным самоназванием которых является этноним iron, не дают этого названия ни дигорцам, ни туальцам, ни тем более южным осетинам — кударцам. Дигорцы также не распространяют этноним iron на южных осетин.

Кобанська культура та європейський Гальштат

  Кобанська культура (бл. 1100—400 рр. до н. е.) — культура пізнього бронзового та залізного віку північного та центрального Кавказу.

Культура процвітала по обидві сторони Великого Кавказького хребта і поширилася на території Інгушетії, Кабардино-Балкарії, Карачаєво-Черкесії, Північної Осетії-Аланії та Південної Осетії. Вона також досяг високогірних північно-західних регіонів Грузії, таких як Рача та Сванетія.

    Залишки включають житла, бруківку, вівтарі, залізні предмети, кістки, а також глиняні та кам'яні предмети. Були серпи та кам'яні зернотерки. Серед зернових вирощували пшеницю, жито та ячмінь. Утримували велику рогату худобу, овець, кіз, ослів, свиней, коней. Були лавки, де ремісники займалися виготовленням і продажем гончарних виробів, виробів з каменю, різьблення по кісті, каменю. Є докази розвиненого розвитку металургії. Відбулася диференціація професіоналів, організованих у клани.

    Збережені бронзові вироби відображають високий рівень розвитку художньої майстерності стародавніх майстрів. У музеях і приватних колекціях є предмети із залишками склоподібної емалі, які підтверджують, що випаленою емаллю почали прикрашати металеві вироби.

Кобанська культура демонструє разючу схожість з європейською культурою бронзового віку Гальштату, яка вважається протокельтською.

Археологи та історики прийшли до згоди у погляді, за яким носіями кобанської культури були племена, які у грецьких джерелах іменуються кіммерійцями. Після приходу на північний кавказ і Причорномор'я скіфів частина кіммерійців просунулася на захід, в землі носіїв дружньої їм і торгового партнера - гальштатської культури.  Тут еліта (вершники) кіммерійців, знамениті "племена Богині Дану", стали центром трансформації пракельтської гальштатської культури у могутню кельтмську латенську культуру.

Д.В. Черемисин, А.В. Запорожченко: Сакральные центры» Евразии на Алтае, на Енисее и легенда об аримаспах и грифах в современных интерпретациях

Д.В. Черемисин, А.В. Запорожченко. «Сакральные центры» Евразии на Алтае, на Енисее и легенда об аримаспах и грифах в современных интерпретациях // Институт археологии и этнографии СО РАН (Новосибирск). Итоги изучения скифской эпохи Алтая и сопредельных территорий. — Барнаул, 1999. — С. 228—231

Много веков назад Петрарка, говоря о целях и границах научного знания, среди постулатов сколь популярных среди ученых, "изучающих природу", столь и бесполезных для блага общества, среди других примеров привел легенду об аримаспах, поражающих мечом грифона. Минули столетия; мыслители, следуя призывам гуманиста, не раз обращались не к курьезам античности, а к человеку; не раз концентрировались на вопросах "для чего мы существуем, откуда идем и куда направляемся". Однако сегодня общественная гармония остается лишь идеалом, а легенда об аримаспах сохраняет обаяние неразгаданного.

Античной традиции об аримаспах, восходящей к Аристею Проконесскому и ставшей общим местом историко-географических сочинений, посвящена необъятная литература. Существование в античном и "греко-скифском" искусстве сюжета противоборства человека и фантастического грифона вызывает обращение к этой теме археологов. Все изобразительные памятники с этим сюжетом (килик из Вульчи, Келермесское зеркало, калаф из Большой Близницы и др.) подчеркивают его "скифский" характер (одежда, головные уборы, оружие варваров), что позволяет видеть в нем отражение скифской легенды, сохраненной античными авторами. По Д. Болтону, сюжет восходит к скифскому эпосу (легендам исседонов), с которыми греков познакомил Аристей (Bolton, 1962).

В исторических интерпретациях традиционно принимается во внимание связка Рипейские горы - стерегущие золото грифы и борющиеся с ними за золото одноглазые аримаспы. С аримаспами гипотетически отождествляются носители различных археологических культур эпохи бронзы и скифского времени, однако этногеографические определения исследователей противоречивы и недостоверны (с традицией о Рипейских горах на краю земли соотносили практически все значительные горные системы Евразии; характеристика аримаспов как конных воинов, вызвавших подвижку номадов, применима к широкой кочевнической среде и т.д.) (Черемисин Д.В., 1987).

В последнее время новые подходы к проблеме предложил Д.А. Мачинский. По его мнению, с традицией представлять аримаспов одноглазыми можно соотнести "трехглазые" каменные изваяния окуневской культуры Минусинской котловины, где располагался древний "сакральный центр", который был "важнейшим фактом предыстории религиозной жизни Скифии" (Мачинский Д.А., 1989, 1995; 1996, с. 3). Возникновение этого центра связано с афанасьевской культурой, а в эпоху раннего железа он "переместился" на Алтай.

Наиболее подробно концепция Д.А. Мачинского изложена в работе "Уникальный сакральный центр III - середины I тыс. до н.э. в Хакасско-Минусинской котловине", хотя автор называет ее "системой ассоциаций" (Мачинский Д.А., 1997, с. 3). Ассоциациями соединяются данные античной традиции о восточных областях Скифии и авторский анализ изобразительного комплекса окуневской культуры. Изучив "развитие окуневской изобразительной традиции" и ее содержание, Д.А. Мачинский считает возможным сопоставить античные сведения об аримаспах и гипербореях с особенностями каменных изваяний Хакасско-Минусинской котловины (Мачинский Д.А., 1997, с. 270-273, 275-277). Под содержанием понимается воспроизведение на окуневский стелах эзотерического знания о "многослойном энергетическом поле человека", которое отражено также в индо-тибетской эзотерической традиции.

"Единственный глаз на челе аримаспов", населявших в эпоху Аристея "северо-восточную треть Казахстана", но пришедших туда с востока (Мачинский Д.А., 1996, с. 4) - ни что иное как "чакра аджна", орган экстрасенсорного зрения (Там же, с. 5), воспроизведенный на минусинских изваяниях. Таким образом, по Д.А. Мачинскому, античные авторы зафиксировали традиции эзотерических знаний обитателей уникального южно-сибирского сакрального центра эпохи бронзы, "переместившегося" в скифскую эпоху с берегов Енисея в район Алтая.