«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
З імли скотився Місяць-молодик,
Підтятий десь сарматською стрілою
Погас в далі жаский дівочий крик.
Підтятий десь сарматською стрілою
Погас в далі жаский дівочий крик.
Та раптом градом вдарила погоня,
В зелену тирсу прямо навпростець,
Помчали скити на гарячих конях
Й поперед них поник до гриви мрець.
Я теж із ними випив помсти брагу
Й врубався люто в товписько густе,
І нашу там натомлену ватагу
В постелі трав гойдав дрімотний степ.
Я теж орав волами видноколи,
Й вузли чепіг вросли мені до рук,
І наді мною креслив смертне коло
У хмаровинні завше чорний крук.
Та спотикалась не одна навала,
Коли в промінні мій сріблився меч,
Мені літа із криці іскувала
Зигзиця сиза супроти хуртеч.
Пройду пречистим крізь брехню й облуду
До ласки степу й жадібних творінь,
Я був давно, я єсть тепер і буду,
І під сідлом ірже мій карий кінь.
1992 р.
Михайло Іванченко народився в с. Гусакове на Звенигородщині (Черкащина) в 1923 р. Під час ІІ Світової війни був вивезений до Німеччини на примусові роботи, з яких утік. Писав поезії. В 1947 був засуджений радянською владою як український націоналіст до 10 років ГУЛАГУ в Заполярні табори. Після повернення закінчив московський університет мистецтв, та роботи не давали, до літератури не пускали, тому до самої пенсії підробляв художником-оформлювачем. У 1991 р. опублікував науково-популярну книжку «Дивосвіт прадавніх слов’ян», яка увійшла в золоту скарбничку рідновірської літератури. За незалежної України вдалося реалізувати свою громадянську позицію: він був учасником Всесвітнього Симпозіуму «Голодомор-1933», двох світових конгресів політв’язнів, Всеукраїнського з’їзду Руху, членом Всеукраїнського товариства «Просвіта» та ін. Михайло Іванченко був другом Об’єднання Рідновірів України. Його поезії публікувалася в часописі «Сварог». За визначні заслуги перед Україною та за його твори, що поетично відображають світогляд і віру наших предків, ОРУ нагородило Михайла Іванченка орденом Святослава Хороброго.
Аудіокнига Дивосвіт прадавніх слов'ян
Комментариев нет:
Отправить комментарий