Віталій Чепинога: Карась-українець: «Я виживу! А ви, сука, всі здохнете!»

Карась - риба типово українська.

Архетипна. Як вареник, галушка чи кавун.

Якоюсь мірою, це наш тотем.

Схожий на українців. Живе, де попало і як прийдеться. Нереститься, коли захоче, і цілий рік

Є жовті, болотні, «золоті» карасі. Олігархи…

Може клювать на червяка, на хліб, на кукурудзу, на зерно, на варену картоплю, макуху, голий гачок. А може не клювать взагалі. Незалежно ні від чого… -«Нехо!»…

Може залягти на дно, в промерзлому ставку, в муляку, і пролежати там до весни, без води, інтернету й генератора. А може лежати в траві, і бути живим цілий день, позбавлений свого природного середовища.

Смачний, але дуже багато кісток. І перш ніж його їсти, варто подумати, чи варто воно того. Кістки абсолютно асиметричні, кострубаті, і непрогнозовані. Навіть деякі мудрі коти побаюються їсти карася. Навчені

Невибагливий. Може жити в банці, у відрі або в ванній, як у акваріумі.

Карась - українець. Аби в карася був особистий родинний герб, на ньому було б написано давньою латиною: «Я виживу! А ви, сука, всі здохнете!»… і ще маленькими буквами, по самому краю: «Йдіть нахуй!»

Карась - то риба незламності!

Володимир Єшкілєв: Архетипи сучасної української політики

Сучасну українську політику розшифровують різними способами.

Декому подобається робити це за допомогою таких звичних (загальноприйнятих, школотно-рагульських) архетипів, як “вічна окупація”,“перманентна зрада”,“протистояння сходу і заходу”. До цих розшифрувань звикли, тому у телевізійному та інших зомбі-форматах вони не лише популярні, але й безальтернативні. А в наш час, коли українське суспільство остаточно розділили на озлоблені і глухі зграї, й поготів.

А тим часом, до уваги шановного панства, альтернативи існують. Я, скажімо, використовую для реконструкції сучукрполітики два безвідмовні шаблони. Перевірені багаторазово за різних часів та за різних модифікацій українського феодального трансформера.

Перший з тих шаблонів я називаю “архетипом Червоної Шапочки”, а другий – “архетипом сільського весілля”. Бо якщо добре так поміркувати, то все, що відбулося на українській політичній арені за останні три десятиліття, дуже добре проектується як на історію довірливої дівчинки з пиріжками, так і на перипетії шлюбної церемонії в аграрному загумінку.

Думаю, мало хто сперечатиметься з тим, що всі ці десятиліття ми живемо у політичній казці. Довбодятли 90-х років щиро вірили в те, що це казка про Україну-Попелюшку, яка, не зважаючи на всі старання московської злої мачухи, врешті-решт одружиться з європейським принцом. Дехто й досі в таке вірить. Щоправда, більшості (вже направду більшості – sic!) зрозуміло, що шлюбу не буде. Що максимальна пропозиція від принца – посада молодшої кухарки плюс захищений секс за ексклюзивним ескорт-контрактом. Як на мене, це не така вже й погана пропозиція. Бо на кухні у мачухи в нашої Попелюшки жодних шансів на виживання.

Тому не будемо про Попелюшку. Не будемо провокувати депресію. Краще спробуємо подивитися на тотальний українській звіздець веселіше й оптимістичніше. Не через вікна тієї карети, яка насправді не карета, а гібридний гарбуз. Але очима бадьорої дівчинки, що вирушила через темний ліс Постмодерну з світлою гуманітарною місією – нагодувати стареньку (й дещо маразматичну, ніде правди діти) бабцю Європу правдивими пиріжками з трипільського тіста.