Володимир Єшкілєв: Архетипи сучасної української політики

Сучасну українську політику розшифровують різними способами.

Декому подобається робити це за допомогою таких звичних (загальноприйнятих, школотно-рагульських) архетипів, як “вічна окупація”,“перманентна зрада”,“протистояння сходу і заходу”. До цих розшифрувань звикли, тому у телевізійному та інших зомбі-форматах вони не лише популярні, але й безальтернативні. А в наш час, коли українське суспільство остаточно розділили на озлоблені і глухі зграї, й поготів.

А тим часом, до уваги шановного панства, альтернативи існують. Я, скажімо, використовую для реконструкції сучукрполітики два безвідмовні шаблони. Перевірені багаторазово за різних часів та за різних модифікацій українського феодального трансформера.

Перший з тих шаблонів я називаю “архетипом Червоної Шапочки”, а другий – “архетипом сільського весілля”. Бо якщо добре так поміркувати, то все, що відбулося на українській політичній арені за останні три десятиліття, дуже добре проектується як на історію довірливої дівчинки з пиріжками, так і на перипетії шлюбної церемонії в аграрному загумінку.

Думаю, мало хто сперечатиметься з тим, що всі ці десятиліття ми живемо у політичній казці. Довбодятли 90-х років щиро вірили в те, що це казка про Україну-Попелюшку, яка, не зважаючи на всі старання московської злої мачухи, врешті-решт одружиться з європейським принцом. Дехто й досі в таке вірить. Щоправда, більшості (вже направду більшості – sic!) зрозуміло, що шлюбу не буде. Що максимальна пропозиція від принца – посада молодшої кухарки плюс захищений секс за ексклюзивним ескорт-контрактом. Як на мене, це не така вже й погана пропозиція. Бо на кухні у мачухи в нашої Попелюшки жодних шансів на виживання.

Тому не будемо про Попелюшку. Не будемо провокувати депресію. Краще спробуємо подивитися на тотальний українській звіздець веселіше й оптимістичніше. Не через вікна тієї карети, яка насправді не карета, а гібридний гарбуз. Але очима бадьорої дівчинки, що вирушила через темний ліс Постмодерну з світлою гуманітарною місією – нагодувати стареньку (й дещо маразматичну, ніде правди діти) бабцю Європу правдивими пиріжками з трипільського тіста.

Хто доручив їй місію? Відповідь на це питання на 90% лежить у площині політичної метафізики. Зрештою, її, цю відповідь, навіть намалювали. На тій фресці, що прикрашає другий поверх фойє у будівлі нашого парламенту. Охочі завжди можуть наґуґлити цю пафосну нєтлєнку.

Дівчинка, щоправда, лише на початку подорожі дотримувалась плану, накресленого сентиментальними народними метафізиками та ідеологами чернівецького розливу. Як тільки стежка завернула за перші дерева, дівчинка зупинилася й з’їла половину пиріжків. І не те, щоб вона була жадібною і нечемною. Просто до бабці її відправили на голодний шлунок.

“Або знайду щось у лісі, або ж візьму кредит й куплю ще смачніших пиріжків”,– вирішила Червона Шапочка. Вона не була дурною й второпала, що трипільські пиріжки смакують як старе лайно й бабцю ними не порадуєш.

Власне кажучи, це й був вирішальний момент. Якби дівчинка була послідовною, вона б ще тоді забила болт на бабцю, викинула решту пиріжків до канави й подалася б у світове місто шукати щастя. Типу: однаково краще, ніж опинитися у вовчому шлунку.

Але послідовності їй бракувало. Все ж таки вона була дуже архаїчною дівчинкою, боялася великого міста й мало розумілася на старих вурдалаках, зокрема не підозрювала, що бабці потрібні зовсім не пиріжки, а дещо інше, гарячіше й більш енергетичне. А ще якісь лісові бобри переконали її, що з вовком можна підписати великий договір, що вовк тепер нікого не їсть, а лише міняє горілку на пиріжки.

На відміну від класичної казки про Червону Шапочку, наша дівчинка сама дошкандибала до бабиного будиночку. Але замість світлиці, де тихо-мирно конає небідна пенсіонерка, дівчинка потрапила на весілля з купою гостей й відсутнім нареченим. Бабця перед виповненням часів вирішила влаштувати свято. І, щоби не лякати саму себе, перейменувала поминки на весілля. Ну, а гості зібралися чемні й не стали питати, де наречений й чому під столом труна.

Знавці народного побуту тут можуть закинути авторові, що з сучасного погляду весілля і поминки – дві модифікації одного й того ж обряду, пов’язаного чи то з неолітичним святом урожаю, чи то з пошуками кроманьйонським Орфеєм неандертальської Еврідіки.

Як би там не було, а на весіллі Червоній Шапочці сподобалося. Частували тут не архаїчними пиріжками, а поживним фаст-фудом, та й поводилися ввічливо. Не кожного разу відштовхували дівчинку від столу й усі непристойні пропозиції виголошували з приємною інтонацією. І лише одне її турбувало: гості час від часу згадували, що на весілля запросили вовка – чи то в якості свідка, чи то як одного з кандидатів у наречені. І всі спроби дівчинки розповісти про те, що вовк напав на неї в лісі, наштовхувалися на м’яке нерозуміння та поради ширше дивитися на стихійні прояви лісового життя.

Що довше тривало весілля, то примарнішою ставала мета перебування на ньому Червоної Шапочки. Спочатку вона мріяла впіймати того букета, якого кине наречена. Але їй пояснили, що букет давно закладено під великі відсотки й після гіпотетичного кидка його розберуть на частини міжнародні кредитори.

А потім їй натякнули, що доведеться танцювати з вовком.

– Але він напав на мене, – нагадала Червона Шапочка.

– Він такий, – погодилися з нею. – Але ми повинні обирати оптимальні стратегії стримування. Враховувати зрозумілу у цьому контексті компланарність короткострокових та середньострокових протоколів. Зрештою, коли він танцює, його агресія знижується. Ми зможемо виграти час.

– Навіщо?

– Для визначення консолідованої позиції. Ну й не тільки.

Червона Шапочка кивнула й повернулася до столу. Вона вирішила, поки не виганяють, з’їсти якомога більше фаст-фуду. І також виграти час. Хоча навіщо їй його вигравати, вона так і не зрозуміла.