Олег Карелін: Як поляни прийшли на Київські гори і "віджали" городище деревлян, що стало ворожнечею між ними на багато століть

 Як поляни прийшли на Київські гори і "віджали" городище деревлян, що стало ворожнечею між ними на багато століть. 

Коли писана історія вперше заговорила про пробатьків давніх українців-слов'ян, то вони вже знали тоді і золото, і залізо і срібло. Але історія пізно згадала про українців, аж після Різдва Христового, тимчасом, як вони сиділи на тих самих місцях може яких понад 5 тисяч літ перед Різдвом Христовим, поки надумали розселятися. 

Сучасні історики погоджуються з заснуванням українського етносу 7500 років тому в Трипільскій культурі-Кукутень, яка існувала на території сучасних південно-східних європейських держав Молдови, Румунії та України в епоху неоліту та мідного віку, приблизно з 5500 до 2750 років до нашої ери, залишила тисячі руїн поселень, що містять велику кількість археологічних артефактів, засвідчуючи їх культурні та технологічні характеристики. 

На початку І тисячоліття на теренах східних слов'ян, давніх українців вже нараховувалося близько 14 племінних союзів, які називалися назвами територій (земель) і рік. Це були перші назви, які ставали етнонімами. В українській історіографії відомі: поляни, що сиділи в полях; древляни, що сиділи в лісах; бужане, що "сиділи" над Бугом; вятичі, що "сиділи" над Вяткою; боруси, що "сиділи" над літописним Борисфеном... Тоді давні українці ні звідки не прийшли, а жили з незапам'ятних часів на простороні між річкою Віслою (Вілою), Балтийським морем (укри, венеди) на півночі, на полудні - по Дніпрі. Виходить, що теперішня Київщина і Волинь якраз були батьківщиною і слов'ян і українців. 

З півночі сусідами українців були литвини, за річкою Віслою - німці, на північному сході - угро-фіни, а на полудні, в степах чорноморських, постійно пересувалися усякі народи. Постійно потерпаючи від нападу кочовиків, поляни, що "сиділи" в південних степах до князя Кия, тоді ще не мали укріплених городів - бракувало досвіду і матеріалів. 

З досліджень про першопочаток Київа історики користувалися данним, не лише легендою про появу апостола Андрія Первозванного, який з учнями прибув по Дніпру на Київські гори, ставив хрест, проповідував і вперше хрестив киян в 38 р. н.е. Мабуть не на пустому місці. Історичні артефакти зарубінецької культури, віднайдені археологами на території Київа, засвідчують, що сучасному Київу, як мінімум 2200 років. Тобто на Київських горах в укріпленому городищі вже "сиділи" деревляни і "И бяше около их лес и бор велик, и бяху ловища зверие", як пише літопис (Новгородская первая летопись старшего і младшего изводов, М.Л. 1950, стр. 104-105). 

Писемні згадки в історичній праці "Синопсис" (вперше виданій у 1674 р.), побудованій на літописних джерелах, засвідчують, що поляни на чолі з Києм і братами прийшли з південних степів, а іх нащадками були Аскольд і Дір: - "...пріидоша от диких поль с славяни великими и зело храбрими народи тріе братія родниі: первому имя Кий, второму Щек, третіему Корев, или Хорев, и сестра их с ними пріиде Либідь к брегом Дніпровим, рода все Афетова и племени Мосохова, идже владюже народами и Полянскою землею, начаша гради і міста ради тишайшого житія і прибежища созидати" (Киевский Синопсис, Киев, 1836, стр. 20). Так найменший союз полян "зовомуя руссю", у порівнянні з деревлянами і найбільшим союзом сіверян, став домінуючим серед інших племінних союзів. а Київ став сакральною столицею України: - "И створиша град во имя брата своего старійшого и нарекоша имя ему Киев. Бяху мужи мудри и смислени, нарицахуся поляне, от них же есть поляне в Киев и до сего дне" (Повесть временних лет. М.Л 1950 , ч.1 стр 12-13). Пізніше київський князь Кий "в своем град Києв, ту живот свой сконча; и брат его Щек и Хорив и сестра их Либідь ту скончашася" (ПВЛ, ч.1, с 13). 

Принагідно зауважим, що ображені деревляни протягом наступних століть постійно ворогували з полянами, намагалися повернути своє сакральне городище, тепер вже Київ, і прогнати полян, які по смерті Кия "биша обидими древлями и иними околними" (ПВЛ, ч.1 стр 16, 18). 

В 882 р. Великий Князь Київський Олег, пізніше Віщий, 30 років правління, підступом захопивши Київ і убивши правителів Аскольда і Діра, був вимушений воювати проти повсталих деревлян: "У РІК 6391 (883) Почав Олег воювати проти деревлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці" (Літопис Руський", Київ, "Дніпро", 189 , стор13). Потім Великий князь Київський Ігор, пізнше Старий, 33 роки правління в Київі, збираючи данину, був убитий повсталими деревлянами в 945 р., які старалися повернути свої землі і Київ, створивши династичний шлюб древлянського князя Мала і удовиці, полянської княжни Ольги. В середині Х ст. писемних згадок про деревлян вже не було.

Олег Карелін: Про галицький торговельний шлях "із варяг - у греки"

 Про галицький торговельний шлях "із варяг - у греки", лише з єдиним "волоком" через Головний європейський вододіл на Опіллі під Львовом.

Український король Данило збудував свій стольний град Львів на перехресті європейських торговельних шляхів на Головному європейському вододілі, який розділяє Опілля і Львів. 

Річки і потічки з однієї околиці міста течуть до Балтійського (Варязького) моря, а з іншої - до Чорного (Руського) моря. 

У Львові існує старовинна легенда про те, як львівський патрицій у Середньовіччі збудував розкішний палац на Кортумовій горі під Львовом. Дощові води з одного схилу черепичного даху стікали в Чорне море, а з другого - в Балтійське. Маленькі дітлахи галицького багатія пускали дерев'яні човники, які допливали до двох далеких морів. 

Давні і сучасні львів'яни, оселившись на суходолі Львівського плато, завжди мріяли про велику воду, про велику ріку, про море. Морська тематика - морські вітрильники, чайні кліпери,, великі лодії-дракари з високими щоглами під повними вітрилами, чудернацькі морські риби і чудовиська назавжди закарбувалися в середмісті на старовинних фасадах львівських кам'яниць. 

Інтер'єр костелу Святого Миколая, покровителя мореплавців і подорожніх, на вулиці Драгоманова виконаний у морському стилі. Велеченький якір з човна під вітрилом , який плавав по Полтві під підйомним мостом Єзуїтської фіртки експонується біля палацу Потоцьких. 

Більш- менш велике штучне водоймище галичани гонорово називали морем. За Австро-Угорської імперії на початку ХХ ст. був розроблений і оприлюднений проєкт перетвореняя Львова на морський порт двох морів - Балтійського і Чорного, за рахунок будівництва штучних, як в Європі, судохідних каналів. Через високу вартість і початок Першої світової війни реалізація проєкту не відбулася.

Як відомо з Галицько-Волинського літопису галицькі ріки в ті далекі часи носили води набагато більше, ніж сьогодні, і були судноплавним для човнів і варязьких лодій-дракарів з малим осідком. Про величину судноплавної ріки Білки на галицькому водному шляху "із варяг - у греки", яка плине попри села Білка Королівська і Білка Верхня і великі води ріки у Звенигороді, які творили природну оборонну позицію галицької столиці, можна дізнатися з писемної згадки з літопису - 

"Пішов Всеволод на Звенигород і став по сей бік города, а Володимир по другій, зійшов з гори, а між ними була ріка (Білка.авт.), і Всеволод наказав робити гать кожному із своїх полків, а на другій день перейшли ріку і здобули гори позаду за Володимиром".

 Якщо б ріка Білка тоді була незначним ровом або потічком, що його можна було б перескочити, то в літописі не було б такої згадки про спорудження гатей. Писемна згадка з берестяної грамоти про оплату "лодієвих" послуг, віднайдена археологом Ігорем Свешніковим при розкопках в Звенигороді, засвідчує перевезення вантажів галицькими ріками. 

В дитинстві, в 50-тих роках ХХ ст. мій галицький дід Іван Романишин з Гаїв коло Звенигорода водив мене і показував міні-ГЕС на річці Білка , як тепер називають малу річкову електростанцію на Жукові між Гаями і Звенигородом, води якої крутили лопаті гідрогенератора і вироблена "летрика", як тоді селяни називали електричний струм, справно освітлювала хати навколишніх сіл. 

В чистих річках, не зруйнованих і перенаправленних меліорацією, водилось багато риби і раків.

 Галицький водний шлях "із варяг - у греки" по Дністру, який в європейських хроніках відомий, як соляний і бурштиновий, був коротший і безпечніший від нападу кочовиків, ніж широковідомий торговельний шлях по Дніпру в Великій Україні. 

В столиці торгівлі галицькою сіллю Звенигороді була організована князівська служба по транспортуванню "волоком" в 2 кілометра варязьких лодій- дракарів через Головний європейський вододіл. Водники - мешканці села Водники, що "водили", тягали дракари, мали "споро" добре оплачуваної роботи. 

Олег Карелін: Остаточне завершення 200-літньої полеміки між прихільниками походження назви нашої держави етноніму "УКРАЇНА" від слів "окраіна, крайна, краіна, край".

Історичні сенсації від Кареліна. Остаточний крах норманської теорії в Україні. Хто такі УКРИ? 

Остаточне завершення 200-літньої полеміки між прихільниками походження назви нашої держави етноніму "УКРАЇНА" від слів "окраіна, крайна, краіна, край".

   Сотні років історики сперечаються про походження назви нашої держави етноніму "УКРАЇНА" від слів "окраіна, край, країна, крайна".

 Насправді,  етнонім "УКРАЇНА" походить з давнього гідроніму ріки УКРА на півночі Європи, в долині якої колись проживали племена УКРІВ. По-перше - держава Україна знаходиться в центрі Європи (знак геогрфічного центру Європи знаходиться в Рахові на Закарпатті), і не може бути окраіною ні Європи, ні сусідньої держави Росії; по-друге - на Руси ніколи не було ніякіх країв, країн, крайнів, а історичні території Руси називались ЗЕМЛЯМИ.

   Німецькі історики під керівництвом цариці Катерини ІІ (німкені за походженням з Померанії) створюючи норманську теорію в ХVIII ст., " не долго мудрствуя лукаво", організували історично-географічний кульбіт з перенесенням Поморської Руси, про яку існують писемні згадки арабських істориків  в Х ст., з південного узбережжя Варязького (Балтійського моря) на північне - в Швецію. І Русь стала шведською (норманською). Звідси і пішло походження слов'янського єтноніму "Русь" від фінського "Руотсі" - Швеціія. 

З початку ХІХ ст. норманська теорія стала державною і вона поширювалася в європейському науково-історичному бомонді. Прихільники теорії меншовартості східних слов'ян, яка панувала і панує в Європі, століттями шукали і знаходили для них культурних наставників і поводирів, якими виступали сармати, готи, азійські гуни, хозари, нормани. 

Насправді - по-перше, ніякої Шведської (норманської ) Руси не існувало; по-друге, варяги - це не обов'язково нормани; по-третє, новгородські словени не запрошували в 862 р. "княжити і володіти нами" варягів-норманів, яких жорстоко прогнали напередодні. 

У рік 6370 (862) "Вигнали (чудь, словени, кривичі і весь) варягів (варягів- норманів. авт.) за море, і не давали їм данини", - пише Літопис Руський. Про ці неправдиві історичні події, як запрошення і  прихід варягів-норманів на Новгородські землі в 862 р., не має жодних згадок  в скандинавських  сагах і хроніках в ІХ- ХІ ст., і зокрема в історії Швеції. Така епохальна історична подія в історії Швеції  стала б рівноцінною приходу скандинавського бога Одіна з Європи в Скандинавію. Про це лише понад 200 років трублять європейські, російські і українські норманісти, давні і сучасні. 

Коли норманська теорія, заснована на писемних згадках з Бертінських анналів, була  спростована, норманісти висунули свій останній аномастичний   козир, мовляв,  імена варягів Рюрик, Інгвар, Олег. Руальд, Свенельд - норманського походження, і як не крути, не відгукуються, вам, по-слов'янськи. 

Олег Карелін: Як фальшувався головний державний літопис "Повість минулих літ" Нестора-літописця

«Повість временних літ», також «Повість врем'яних літ», «По́вість мину́лих літ» — літописне зведення, складене в Києві в XI — на початку XII століття ченцем Нестором та іншими літописцями, яке лягло в основу всього наступного руського літописання. Одна з найдавніших літературних пам'яток в історії України, найдавніша велика літописна пам'ятка української мови.

«Повість минулих літ» — перша в Київській Руси пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Руси, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

За зразками «Повісті минулих літ» склалися Київський (про події XII ст.) та Галицько-Волинський літописи (про події XIII ст.). У сукупності три літописи називають «Літописом Руським» — великою книгою про події часів Київської Руси у світовому контексті до XIII століття.

"Повість врем'яних літ з богом починаєм. Отче благослови. Повість врем'яних літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідси пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала. Тож почнемо повість оцю".

16 квітня 1113 року в Києві помер Святополк Ізяславич. Невдоволені економічною політикою Святополка (потурання лихварям, спекуляції сіллю його урядовцями), городяни піднялися на повстання. Міське віче, що зібралося у Софійському соборі, закликало Володимира Мономаха на престол. Проте він відмовився, можливо, тому, що були ще живі старші від нього в роду Ярославичів — Олег Святославич і Давид Святославич. Повстання не вщухало, загрожуючи князівській владі, тому Володимир зрештою прийняв друге запрошення і став Великим Князем Київським. Тоді йому виповнилося 60 років. Зміна монархічної династії в Київський Руси за престижними інтересами князівської сім'ї Мономаха мала бути представлена в історії, як початок слов'янської руської державності Великого Київського Князя Володимира Мономаха -   засновника князівської гілки Мономаховичів, тезоіменитих нащадків. Для цього була допущена фальсифікація початкового літопису Нестора-літописця, який вже помер в 1114 р. За наказом Володимира оригінал "Повісті минулих літ"  в 1116 р. з Феодосієвого Печерського монастиря був перенесений до Видубицького  Свято-Михайлівського монастиря. Ігумен монастиря Сильвестр, який за доручення Володимира почав редагування літопису і  вніс до тексту певні зміни, зокрема применшив історичну вагу київського князя Святополка, натомість виділивши історичну Володимира постать. 

Цей варіант тексту «Повісті минулих літ» був включений до складу літописного зведення, яке переписав чернець Лаврентій у Суздалі в 1377 році. Тому цей список назвали Лаврентіївським, вже без імені автора Нестора, в якому героічна епоха руської державності раннього середньовіччя була викреслена з історії східних слов'ян. 

Але в 1118 р. один з ченців Видубицького монастиря  створив список, що призначався для Мстислава, сина Володимира Мономаха. Це зведення зберігалося в Іпатському монастирі і віднайдено на Волині, звідси й походить назва — Іпатський список. Саме цей список зберіг ім'я основного упорядника «Повісті минулих літ» — Нестора.  Несторів літопис за Іпатським, також зміненим, списком, на відміну від Лаврентіївського списку, має виразне українське походження; зразки української фразеології, української орфоепії, а також української лексики. Більшість діалогів в Іпатському списку передана фактично давньоукраїнською мовою. На жаль, оригінал "Повісті минулих літ" Нестора-літописця до нас не дійшов.

Олег Карелін: Православні і Католики мають жити в любові та злагоді!

Православні і Католики мають жити в любові та злагоді!

55 років тому, 7 грудня 1965 р., Константинопольський патріарх Атенагор I і Римський папа Павло VI зняли взаємні анафеми, накладені 1054 року

"...пам'ять про жалюгідні рішення, дії й події, що у 1054 р. спричинили анафему, висловлену щодо Патріарха Ми­хаїла Керулярія та ще двох осіб легатами Римського Пре­столу, очолених кардиналом Гумбертом, — лега­тами, які, своєю чергою, були піддані анафемі з боку Константинопольського Патріарха й Синоду.

Усе це було, не можна нічого змінити у цих подіях, що відбувалися у цю тривожну та темну історичну епоху. Проте сьогодні, коли можемо розглянути їх більш спокійно й неупереджено, необхідно визнати зловживання, якими позначено тодішні рішення, наслідки яких виявились — як можна бачити — значно серйозніші й гло­бальніші, ніж цього хотіли й очікували самі учасники тих подій, чиї вироки були направлені проти конкретних осіб, а не проти Церков" - сказано в сумісній декларації, прийнятій з ініціативи патріарха Атенагора.

Олег Карелін: Перше Прапорове свято в Україні (Галичина, Опілля, с. Гаї під Львовом, травень 1914р.): до 100-річчя заснування

«Гей, там на горі Січ іде.

Гей, малиновий стяг несе»

   Напередодні І Світової війни політична ситуація в Галичині вкрай загострилася. Галицька патріотична молодь, вишколена в громадсько-політичних, дитячо-юнацьких, спортивно-руханкових, парамілітарних організаціях прагнула, зі зброєю в руках, здобувати незалежність України. Націонал-патріотичні організації «Січ» і «Сокіл» в Галичині налічували близько 900 осередків, які називались «гніздами», і охоплювали понад 100 тис. галичан. По містах це були «спортивно-руханкові» товариства, а по селах -  «спортивно-пожарні ». «Соколи» засновані в 1894 р. архітектором, громадським діячем Василем Нагірним, і «Січі» - адвокатом, визначним галицьким політиком з Покуття Кирилом  Трильовським в 1900 р. Традиція заснування спортивно-руханкових товариств «Сокіл», які відігравали значну роль у національному відродженні слов’янських народів, зокрема чеського, прийшла в Галичину з Європи в ХІХ ст. Перший «Сокіл» у Празі в 1862 р. організував чех Мирослав Тірш. Галицькі ж засновники сільських пожарно-руханкових товариств «Січ» звертались за порадами щодо устрою осередків до відомого українського історика Івана Крип’якевича. Український історик-науковець порадив брати за назву і основу майбутніх товариств козацький устрій Запорозької Січі з Великої України.

Архітектор Василь Нагірний – організатор товариств «Сокіл» в 1894р.(фото)

Адвокат Кирило Трильовський – організатор товариств «Січ» в 1900р. (фото)

Товариства «Січ» і «Сокіл» в Галичині

(карта, село Гаї, виділено)

   Пожарно-руханкове товариство «Січ» в Гаях, село під Львовом, яке здавна славилось національно-патріотичним духом, виникло ймовірно в 1906р. Його засновниками були жителі Гаїв Іван Дмитрик, Петро Бучко, Іван Романишин, Олекса Вовк, Іван Бочій,, Стах Бойко,Гринь Тютько,Гаврило Прус, Михайло Загірний, Микола Щербатий, Василь Горін. На жаль, оригіналів документів про заснування « Січі в Гаях» не віднайдено. Але в галицький періодиці і літературних виданнях діаспори за кордоном є достатньо достовірних пісемних згадок про цю подію. У шістдесяті роки минулого сторіччя мій галицький дід Іван Юркович Романишин, січовик з Гаїв, мені розповідав про ці буремні часи. 

Окупаційна польська влада періодично «розв’язувала», тобто розпускала патріотичні організації українців Галичини.