«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Український король Данило збудував свій стольний град Львів на перехресті європейських торговельних шляхів на Головному європейському вододілі, який розділяє Опілля і Львів.
Річки і потічки з однієї околиці міста течуть до Балтійського (Варязького) моря, а з іншої - до Чорного (Руського) моря.
У Львові існує старовинна легенда про те, як львівський патрицій у Середньовіччі збудував розкішний палац на Кортумовій горі під Львовом. Дощові води з одного схилу черепичного даху стікали в Чорне море, а з другого - в Балтійське. Маленькі дітлахи галицького багатія пускали дерев'яні човники, які допливали до двох далеких морів.
Давні і сучасні львів'яни, оселившись на суходолі Львівського плато, завжди мріяли про велику воду, про велику ріку, про море. Морська тематика - морські вітрильники, чайні кліпери,, великі лодії-дракари з високими щоглами під повними вітрилами, чудернацькі морські риби і чудовиська назавжди закарбувалися в середмісті на старовинних фасадах львівських кам'яниць.
Інтер'єр костелу Святого Миколая, покровителя мореплавців і подорожніх, на вулиці Драгоманова виконаний у морському стилі. Велеченький якір з човна під вітрилом , який плавав по Полтві під підйомним мостом Єзуїтської фіртки експонується біля палацу Потоцьких.
Більш- менш велике штучне водоймище галичани гонорово називали морем. За Австро-Угорської імперії на початку ХХ ст. був розроблений і оприлюднений проєкт перетвореняя Львова на морський порт двох морів - Балтійського і Чорного, за рахунок будівництва штучних, як в Європі, судохідних каналів. Через високу вартість і початок Першої світової війни реалізація проєкту не відбулася.
Як відомо з Галицько-Волинського літопису галицькі ріки в ті далекі часи носили води набагато більше, ніж сьогодні, і були судноплавним для човнів і варязьких лодій-дракарів з малим осідком. Про величину судноплавної ріки Білки на галицькому водному шляху "із варяг - у греки", яка плине попри села Білка Королівська і Білка Верхня і великі води ріки у Звенигороді, які творили природну оборонну позицію галицької столиці, можна дізнатися з писемної згадки з літопису -
"Пішов Всеволод на Звенигород і став по сей бік города, а Володимир по другій, зійшов з гори, а між ними була ріка (Білка.авт.), і Всеволод наказав робити гать кожному із своїх полків, а на другій день перейшли ріку і здобули гори позаду за Володимиром".
Якщо б ріка Білка тоді була незначним ровом або потічком, що його можна було б перескочити, то в літописі не було б такої згадки про спорудження гатей. Писемна згадка з берестяної грамоти про оплату "лодієвих" послуг, віднайдена археологом Ігорем Свешніковим при розкопках в Звенигороді, засвідчує перевезення вантажів галицькими ріками.
В дитинстві, в 50-тих роках ХХ ст. мій галицький дід Іван Романишин з Гаїв коло Звенигорода водив мене і показував міні-ГЕС на річці Білка , як тепер називають малу річкову електростанцію на Жукові між Гаями і Звенигородом, води якої крутили лопаті гідрогенератора і вироблена "летрика", як тоді селяни називали електричний струм, справно освітлювала хати навколишніх сіл.
В чистих річках, не зруйнованих і перенаправленних меліорацією, водилось багато риби і раків.
Галицький водний шлях "із варяг - у греки" по Дністру, який в європейських хроніках відомий, як соляний і бурштиновий, був коротший і безпечніший від нападу кочовиків, ніж широковідомий торговельний шлях по Дніпру в Великій Україні.
В столиці торгівлі галицькою сіллю Звенигороді була організована князівська служба по транспортуванню "волоком" в 2 кілометра варязьких лодій- дракарів через Головний європейський вододіл. Водники - мешканці села Водники, що "водили", тягали дракари, мали "споро" добре оплачуваної роботи.
Комментариев нет:
Отправить комментарий