Анатолій Денисенко: "Витоки постмодерну" Пері Андерсона

Для того щоб зрозуміти витоки постмодерну, про який так багато говорять сьогодні, потрібно прочитати хоча би одну ґрунтовну книгу. Якщо ви не схильні до читання, якщо ви не можете присвятити мінімум тиждень вашого часу для опрацювання книги, тоді не жалійтеся на те, що ваш погляд на предмет «постмодерну» обмежений і абсолютно примітивний. Гортайте далі стрічку новин, не затримуйтеся. Якщо ж ви за інтелектуальну чесність, то вас очікує не простий дослідницький шлях, який в кінцевому випадку приведе вас до обґрунтованої, зваженої, і саме головне, самостійної, відповіді на питання, як виник постмодерн і з чим він пов’язаний.  

Якщо ви все ж такі готові піти далі існуючих в ваших колах спрощених філософських поглядів, а я, як філософ бачу в євангельських колах це спрощення скрізь, то ось кілька слів про найкращу книгу, яка допоможе розібратися в темі. Мова йде про працю британського автора Пері Андерсона (р.1934) «Витоки постмодерну» (The Origins of Postmodernity) 1998 року. Вона є англійською і російською. Нажаль українською не перекладена. Автор зробив те, що ніхто раніше до нього не робив. Він звернувся до витоків терміна «постмодерн» (яким, в свій час, позначався стан соціуму), щоб дослідити як виник цей термін, в якому контексті він використовувався і чому став актуальним в соціальній філософії. Варто пам’ятати, що витоки поняття «постмодерн» знаходяться в літературі, а сходження, до своєї «слави» постмодерн починає з архітектурного стиля. Але задовго до книг та будівель, всі основні риси постмодерна можна було знайти в живописі (досяг свого піку в поп-арті, творчість пізнього Енді Воргола), скульптурі, а отже в естетиці.  

Есе Андерсона, яке спочатку було вступом до книги «Культурний поворот» американського теоретика культури Фредріка Джеймісона (р.1934), згодом переросло в повноцінну книгу. Зазначу, що американець Джеймісон відомий в Україні своєю книгою «Постмодернізм або Логіка культури пізнього капіталізму» (укр. переклад Київ: КУРС, 2008). Сам Андерсон вважає, що обговорювати поняття постмодерну без обговорення книги Джеймісона є, на сьогодні, абсолютною безглуздим заняттям. Це як обговорювати становлення християнства, ігноруючи роботи отців церкви. Книга Андерсона розмотує клубок терміну «постмодерн», який перед тим як стати філософською категорією, пройшов довгий шлях в культурі, обріс різноманітними змістами, які в кінці кінців кристалізувалися в теорії Джеймісона. Основними авторами з якими працює Андерсон у визначенні терміна «постмодерн», є постаті, які розмірковували про цей феномен і зробили «постмодерн» предметом свого аналізу, а саме: Ігаб Хасан, Ж.Ф. Ліотар, Ю. Габермас, Ф. Джеймісон. Припущу, що більшість людей в євангельських колах чула лише про критику метанаративів Ліотаром (хоча, скоріш за все, не читаючи його книгу). 

Tamara Hundorova: Жадання теорії

Слухала в Princeton University Gayatri Chakravorty Spivak.  Ця жінка викликає  лише захоплення! Попри те, що їй важко ходити і вік бере своє, вона така ж гостра, активна і тримає аудиторію, як візниця коней. 

Дискусія була присвячена формуванню локального знання і йшлося про англомовний переклад книги латиноамериканського філософа-марксиста  Luis Tapia, в якій він аналізує і відкриває світові ім'я болівійського соціолога Rene Zavaleta Marcado.  Зокрема, всі учасники дискусії і зала намагалися перекласти англійською поняття  "motley society", яке запропонував Завалета. 

І притягальним центром виявилася саме Співак. Вона традиційно підриває усталене та замкнене академічне середовище,  апелюючи до вироблення нових інтелектуальних дискурсів. 

Вона говорила про творення локального знання і його революційне значення для західного інтелектуального середовища. Колись вона ввела Жака Деріда в американський інтелектуальний світ, і це стало поштовхом для нових методологій (і нової моди) на деконструкцію. Її поняття "субальтерна" і його права говорити важко переоцінити для гедерних і постколоніальних студій. Вона фактично підривала західне знання  теоріями, поняттями та іменами, беручи їх із іншого культурного і національного середовища і тим самим розширюючи  епістемологічний горизонт знання. Як вона підкреслювала, важливо  підривати тотальність, продукувати протилежності, відкриватися зовнішньому, щоб народилося нове знання. 

Мене особливо зачепили її міркування про роль іншого / локального / геокультурного / інонаціонального в цих процесах. Цього разу дискусія була організована департаментом  латиноамериканських студій і на ній було мало слухачів. Співак прямо сказала, що якби це була дискусія навколо англомовних авторів чи ідей, то зацікавлення було б більше і людей було б більше. Тим важливіше проштовхувати інакші ідеї, імена, дискурси, взяти з інонаціонального грунту. 

Коли йдеться про дискусії на українську тематику, то по великому рахунку слухати приходять самі українці, або публіка, переважно повязана з Україною. Звичайно, якщо це політичні дискусії, ситуація трохи краща. Безперечно і те, що в ситуації нинішньої російсько-української війни інтерес є значно ширший. Але яке українське ім'я (не політика, а філософа, мислителя, вченого) може викликати зацікавлення західної інтелектуальної публіки, тим більше якось революціонізувати його? Думаю, це зробили слова і явища, пов'язані з Україною, як наприклад Чорнобиль, Голодомор, Євромайдан. 

Але чи можемо ми знайти ідеї, імена, які можна було б "вкинути" в західний дискурс, щоб розпочати дискусію, діалог, відкрити новий епістемологічний горизонт? Звичайно, це питання риторичне. Причому справа не лише в тому, чи є достойні. Але це мусить бути так запакована ідея і бути запропонованою такою людиною, відомою у світі,  щоб бути почутою - притягальною/екзотичною/актуальною.  Я говорю саме про знання, теорію, методологію. Оце жадання теорії, про яке говорила Співак, продукування знання, його циркулювання та трансфер є надзвичайно цікавими процесами. Зрештою, це також питання деколонізації, яка мусить заторкувати і нашу неприсутність у західному інтелектуальному дискурсі.

Тарас Лютий: Клопоти з постмодерн(ізм)ом

Суперечки про постмодернізм, здається, давно відгули, пристрасті довкола нього вляглися, а всі зацікавлені особи вже спрямовують запити на пошуки до нових «ізмів», які мали б заступити попередні. 

Але, виявляється, все ще є чимало тих, кому кортить поквитатися з постмодернізмом, звинувативши його мало не у злочині.

Книжка журналістки Гелен Плакроуз і колишнього математика Джеймса Ліндсея «Цинічні теорії. Про гендер, расу та ідентичність і чому вони згубні для нас усіх» фіксує момент, коли лібералізм наражається на небезпеку з боку постмодерної теорії, яку автори наділяють ознаками авторитарної ідеології. 

Щоправда, темрінологічно вони не розрізняють добу (постмодерн) і її мистецько-інтелектуальні напрями (постмодернізм), змішуючи все докупи. Ба, навіть різних теоретиків, дарма, що дехто з них навіть не вживає цього терміну, сміливо зараховують до «постмодерністів». Одначе важко бодай уявити, що Фуко, Дельоз або Дерида охрестили б себе постмодерністами. Тоді як Ліотар написав розвідку, в якій справді фігурує слово «постмодерн». Тимчасом Бодріяр узагалі закликав «забути Фуко». 

Отже, цей неоформлений різнорідний інтелектуальний тренд автори іменують «постмодернізмом», указуючи на складності, пов’язані з його визначенням. Серед причин виникнення постмодерних ідей вони вказують наслідки двох світових воєн, розчарування в марксизмі, кризу і занепад релігійного та наукового світогляду, неоднозначне сприйняття модерних (просвітницьких) категорій, як-от універсалізм і прогрес, розвій популярної культури та масового споживання, проблеми людської суб’єктності тощо. Недовіра до цих уявлень і явищ спричиняє, на думку авторів, уже не просто спотворений скептицизм, а цілий занепадницький нігілізм або підступний цинізм.

Жан-Люк Нанси: Отсутствие отсылок к чему-то высшему, проблема нигилизма и отказа от него по-прежнему актуальны для всех нас

23 августа 2021 г. на 82-м году жизни умер Жан-Люк Нанси, французский философ, автор теории сообщества как бытия-вместе (être-en-commun). Профессор философии Страсбургского университета, с 1989 по 1997 год он руководил факультетом философии, лингвистики, информатики, образовательных наук. Лауреат Международной премии итальянского Общества Ницше (1990). Почетный член Международного философского колледжа. На русском языке изданы его книги "Бытие единичное множественное" (2004), "Непроизводимое сообщество" (2009), "Сексуальные отношения?" (2011).

В интервью Марусе Климовой в 2005 году Нанси говорил следующее: "... В отличие от очень многих моих коллег, я вовсе не считаю, что сегодня мы живем в мире симулякров и саморазрушительных навязчивых реальностей – я думаю, что сейчас просто рождается новое сознание, перед которым встают совершенно новые вопросы. 

Экономический либерализм, который сейчас торжествует, не особенно убеждает в окончательной победе буржуазии: он остается по-прежнему безумным, разнузданным и циничным, но одновременно очень далек от самоуспокоения, потому что уже не способен игнорировать все более очевидную истину, что его развитие лишено смысла. Вот почему к нам постоянно возвращается вопрос о «смысле»…

Честно говоря, лично мне кажется, что никакого постмодернизма никогда не было. Я вообще не очень хорошо понимаю, что под этим понятием имеют в виду. Конечно, мне известно определение этого концепта, данное Лиотаром, но это ведь был, скорее, некий архитектурный концепт. Постмодернизм – в понимании Лиотара – предполагает отсутствие каких-либо отсылок к прошлому, то есть отсутствие вертикалей или же горизонталей, в историческом смысле. Если же определить модернизм как течение, ориентированное в завтрашний день, то тогда можно сказать, что постмодернизм уже не ждет, когда наступит это «завтра»… Таким образом, можно говорить о более-менее удачной версии, то есть версии Лиотара, либо же о менее удачном варианте, лозунг которого «No future», и т.д. Но, так или иначе, все эти определения предполагают то, что еще Ницше называл нигилизмом – ведь главный смысл этого явления заключается именно в этом. А отсутствие отсылок к чему-то высшему, проблема нигилизма и отказа от него по-прежнему актуальны для всех нас".

(c) Николай Подосокорский:

Володимир Єшкілєв: Чинник часу

Ми недооцінюємо час. Ми звикли до його незмінності, ми не уявляємо собі іншого. Культурологи розповідають нам, що відчуття часу – плинне й непевне, що, на відміну від самого часу, воно далеке від вселенської непорушності. Що люди із безлічі країн у різні епохи відчували час по-різному. Але це знання дуже абстрактне, воно для нас десь на десятому плані за актуальністю, воно майже не торкається нашої уяви.

Однак саме відчуття часу формує культури і цивілізації. 

Радісно-цвинтарне відчуття часу мешканців Кемі назавжди застигло у пірамідах Саккари і Гізи. Буддійські ступи запечатали запетльований час дхарми, а готичні собори – “вертикальне” переживання пророкованого виповнення часів. Навіть “хрущоби” є свідками певної темпоральної культури. Свідками очікувань тих “гвинтиків” радянського ресентименту, які на своїх крихітних кухоньках читали матеріали партійних з’їздів і “Туманність Андромеди” Івана Єфремова, їли котлети, пили горілку, спішили жити та марили райським комуністичним безчассям.

Але, напевно, ніколи ще, рахуючи від кроманьйонців і до наших днів, сусідні покоління так не відрізнялися за відчуттям часу. І ніколи ще ця різниця не була такою “культурно намацальною”, як нині.

Буває, наживо чи в онлайні говорю про дискурс Гіпермодерну. І коли шановна аудиторія просить ескізно, без широкої культурологічної експозиції пояснити його відмінність від Постмодерну, я починаю з відчуття часу. Тут між “модерном на П” і “модерном на Г” – прірва.

Постмодерн розглядав (на наших землях – досі розглядає) час як тяглість компетентного переживання. У цьому дискурсі час стає універсальною цінністю за допомогою складної рефлексії на історію культури. 

Для Постмодерну є принципова різниця між часом освіченої людини і часом профана. Час освіченої людини мислився як продовження певної традиції компетентності, як верхівка цілої піраміди втраченого і віднайденого часу мислителів, митців, експертів та збирачів знань від найдавніших часів до наших днів. Передбачалося, що цінність проживання часу всіх цивілізованих людей має підлягати ієрархічному поділу за ознаками “якості” і “кваліфікації”. Найціннішим (і найдорожчим у валютному вимірі) мав стати час креативної, викладацької та управлінської еліт, компетентність яких зросла на тому типі освіти, взірцями і моделями для якої є системи британських привілейованих коледжів та американських університетів другої половини минулого століття.

Володимир Єшкілєв: Блиск і жебротність репутацій

Колись, за доби традиційного світу, репутації базувалися переважно на походженні. Тоді питали не “Хто ти?”, а “Чий ти?” та уважно читали письмові рекомендації ясновельможних панів та всечесних отців. І навіть значні особисті досягнення часто-густо множилися на нуль, якщо особа була з простаків, “не тієї” віри чи належала до якоїсь упослідженої громади.

Лише Модерн перевів оцінні маркери суспільства з походження на особисті якості, на харизму та персональну кар’єру. У Східній Європі репутаційна революція стартувала століття тому чи й пізніше.

Тобто за історичними мірками – практично учора. Тож у тих наших загумінках, куди ще не ступали ні нога Модерну, ні копито Постмодерну, людину і досі розглядають у прив’язці до роду-племені, враховуючи реальні або фантастичні “діяння прад
ідів” та пильно вдивляючись у форму черепа й відтінок шкіри.

До речі, згаданий Постмодерн особливо й не претендував на власне бачення репутації. Постмодерністам здебільшого йшлося про цитати. Себто аби зрозуміти, хто перед тобою, треба було почути, кого він (вона) цитує. У 90-х, бувало, згадаєш якусь смачну фразу з Борхеса, Біой Касареса або Гессе – і ти вже свій у вельми пристойній тусовці. А той, хто здобувався на цитування Батая і Де Льоза, почував себе ледь не королем дискурсу, зверхньо поглядаючи на профанів, не здатних підтримати поважної розмови.

Усе змінилося тоді, коли світова гегемонія постмодерністської настанови стала занепадати, й цілий світ під пісні Біллі Айліш рішуче рушив (чи то сповз?) до нині чинної Епохи Розривів. Тобто до Гіпермодерну.

Репутаційна сфера чи не першою відчула “розриви називання” та “розриви розуміння”, притаманні цьому дискурсові. З одного боку, кочова настанова Гіпермодерну нібито не передбачає якоїсь специфічної уваги до репутацій, котрі – воленс-ноленс – також стають “кочовими” й “фінально необов’язковими”. Скажімо, на біографічному базисі зі специфічним ароматом можна, за бажання, будувати світлу політичну репутацію. Що, між іншим, й підтвердили останні вибори. Збулося давнє поліське пророцтво “Чим далі в ліс, тим товщі партизани”.

Рустем Вахитов: Мир фальшивого "вечного настоящего", или На смену идет поколение, которое лишено чувства истории

Интернет переполнен насмешками над сочинениями школьников, где безбожно перепутаны все даты, имена исторических героев, события: Ленин руководит Россией во время великой отечественной войны, Гитлер сбрасывает атомную бомбу на Чернобыль, Наполеон захватывает Москву в 1941 году… Представители старшего поколения ужасаются: «что творится в головах молодежи, которая идет нам на смену?», возмущаются: «до чего же довели либерал-реформаторы систему российского образования!». 

Конечно, наша система образования основательно разрушена бесконечными реформами 1990-х и 2000-х, но, боюсь, дело не в этом. Это общемировая проблема и точно такую же чушь несут даже про ближайшие исторические события и школьники из Франции, Германии, США и Японии. 

Просто нам на смену идет поколение, которое лишено чувства истории. Они живут не в мире истории, к которому привыкли мы  и еще несколько поколений до нас, а в «мире вечного настоящего», в постмодернистском потребительском обществе, где истории нет. Там меняются товары, появляются новые марки машин и пылесосов,  но ничего не меняется по существу. Вместо исторических нарративов, примеров, которые призваны объяснить, как должен жить настоящий американец, итальянец, француз, русский (исторические нарративы неразрывно связаны с судьбой национальных государств и идеологий национализма) здесь мифы о космополитичных, образцовых потребителях – Подростке, Домохозяйке, Деловом Мужчине, и всех других персонажах бесконечно длящегося мифа рекламы (куда я бы включил не только коммерческую рекламу, но и предвыборную пропаганду, а также фильмы, новости и  т.д.). Это персонажи могут говорить на национальных языках, но в сущности они наднациональны (как наднациональны телеигры, которые кочуют из ТВ одной страны на ТВ другой, вроде «Как стать миллионером?»)

Новоевропейский нарратив истории был историей наций. Никакой общепринятой универсальной версии мировой истории мир Модерна создать так и не смог (хотя и пытался, ведь история с точки зрения Модерна – это движение человечества по пути прогресса). Каждая нация имела свой вариант исторических событий, конфликтующий с вариантами других наций (и свои представления о том, кто всех прогрессивнее). Попробуйте объяснить французам, почему русские учебники утверждают, что Наполеон проиграл русскую компанию 1812 года? На его надгробии в Доме инвалидов написано, между прочим, противоположное – там «Московская кампания» (которую мы именуем Отечественной войной) упоминается в списке победоносных. У американцев, как мы уже выяснили, другой взгляд на вторую мировую войну, да и на историю покорения космоса…

 А теперь на место мира Модерна пришел мир Постмодерна, где национальные государства передают свои полномочия международным организациям и национализм перестает быть необходимым инструментом сборки. Где история вообще рассматривается как законченная, ибо человечество в лице Запада достигло окончательной формы политико-экономического развития – пресловутых демократии и рынка. Поэтому столкновение исторических нарративов здесь актуальным лишь для периферийных стран, еще не достигших полного торжества «демократии и рынка» (и драматичеки не достигающих…). 

Я, кстати, не утверждаю, что истории нет и что постмодернистское мировоззрение  истинно (само это высказывание внутренне противоречиво). Я даже не защищаю национализм. Я просто описываю то, что происходит – крушение того мира, к которому мы привыкли, оптимистично воспринимаемое старшими поколениями как торжество безграмотности… 

Блаженный Августин определял Царство Божие как мир «вечного настоящего», где настоящее длится и длится (в особом таинственном безвременном смысле), не возникая из прошлого и не уступая место будущему (отсюда, по Августину и всевидение Бога: то, что для нас будущее, для Него уже произошло). 

Мир Постмодерна, западное общество изобилия – фальшивый Эдем. В нем тоже есть только настоящее, но оно не раскрывает полноту бытия, а скрывает внутреннюю пустоту. В нем все всегда одно и то же не потому, что все, что могло произойти, уже произошло, а потому что ничего по существу не происходит. И в этом «мире потребления удовольствий» живет «золотой миллиард», а все страдания вытесняются  в Третий мир, где история есть, но она лишена цели, поскольку места в фальшивом Эдеме для всего остального человечества нет.

Андрій Кулик: Феномен «Нового Романтизму»

Професор гуманітарних наук і культурної соціології Роттердамського університету, автор книги «Трагедія трагедії, Ніцше, Вагнер і блюз» — Ніл ван Поеке, в своїй статті «Нове дивне покоління»  пропонує феномен «Нового Романтизму» як ідеологію «нового покоління» XXI століття. 

Центральна тема руху автор виявляє у відродженні західної фолк-культури. Головна ідея її представників — відмова від агресивності, жорстокості, припинення якої не будь боротьби тощо, і все на користь надії і творчості. 

У своїй музичній діяльності вони використовують національні інструменти, прагнуть до єднання з природою, пошуку нових проекцій старих ідей. 

Причину подібної романтизації життя дослідник бачить в екзистенційній кризі людства, яка «дісталась в спадок» від відносності, умовності і нігілізму епохи постмодерну.

Ілюстрація Джеймса К. Крістенсена, «Три клоуна»

Егор Давыдов: К вопросу о метамодернизме

I.

Мало найдётся греческих приставок с более размытым значением, чем у приставки «μετα» — это и «вне», и «над», и «за», и «через», и «после», и «между»… Она, однако, в некоторых случаях кажется очень уместной. Скажем, в слове «метафизика», так удачно подаренном нам в I веке до Р. Х. философом Андроником Родосским: составляя собрание трудов Аристотеля, которое почти в неизменном виде (и в переводах) добралось аж до наших дней, он поделил наследие гениального предшественника на две неравные части — «Физика» (туда попали рассуждения об устройстве вещественного мира) и всё остальное, что не вписывалось в этот раздел. Вторая часть и была названа по формальному признаку — «Вне физики» или «После физики», т. е. «Метафизика».

Термин «метамодернизм» не менее произволен.

Поэтому нам совершенно не важно, кто и когда предложил так окрестить нынешний этап развития западной культуры. Нет никаких гарантий даже, что в науке закрепится именно это слово. Оно удобно как минимум в двух отношениях: во-первых, удовлетворяет самой задаче разграничить постмодернизм и нечто, приходящее ему на смену, а во-вторых, отчётливо соотносит это нечто с предыдущими двумя этапами, с которыми оно имеет несомненную генетическую связь.

И действительно, эпоха постмодернизма, при всей смутности того, что конкретно мы включаем в это понятие, разительно повлияла на мир, и теперь не только судить о сегодняшнем дне, но даже жить в нём творческой жизнью без учёта влияния постмодернистской парадигмы довольно затруднительно. Однако же необходимость учитывать его отнюдь не подразумевает слепого подчинения каким-то жёстким и неизменным законам, навязанным нам этой умирающей парадигмой.

Не хотелось бы, впрочем, превращать это эссе в критику постмодернизма. Ему и так немало доставалось от мыслителей постарше и поавторитетнее меня, вплоть до подозрения (отчасти резонного), что никакого постмодернизма — особенно как направления в искусстве — нет и не было. И тут, как ни странно, присутствует здравое зерно: ведь словом «постмодернизм» некогда произвольно обозначили то, чему отмирающий модернизм неизбежно должен был уступить своё место — в точности так же, как это сейчас происходит с метамодернизмом и его стремительно угасающим родителем. Мы чувствуем, что что-то изменилось, или меняется, или вот-вот изменится, и спешим задокументировать своё ощущение, для чего с готовностью изобретаем новые термины. И вот, перед нами, вроде как, есть явление, у которого даже есть имя, — не достаёт лишь описания; за чем же дело стало? Пусть субъективно, пусть расплывчато и противоречиво, но постмодернизм описывали, описывают и будут описывать, а теперь и метамодернизм на очереди. Но нельзя отрицать одного очень существенного для нас различия между этими явлениями: какими бы сложными, спорными, по-разному трактуемыми всеми, кому не лень, чертами ни обладал постмодернизм, их совокупность уже сложилась, в то время как метамодернизм складывается прямо на наших глазах. Он будет таким, каким его сделают нынешние творцы — каким сделаем его мы с вами; каким я его сделаю.

Иван Кудряшов: Постструктурализм

Постструктурализм изначально размытый и бедный на определения термин, в который однако были записаны десятки крупнейших мыслителей континентальной традиции. И всё же некоторые черты мышления «после структурализма» можно попробовать ухватить.

Иван Кудряшов объясняет, что такое постструктурализм, в чём состоят отличительные черты этого направления и почему его так трудно определить.

Термин «постструктурализм» хорошо известен всякому, кто интересуется современной философией. При этом общий его смысл настолько размыт, что обычно используется он не столько для указания на конкретное направление в истории философии, а скорее в качестве некоторого эвфемизма. Постструктуралистом обычно называют либо авторитетного автора, чьи идеи сформировались ещё до 80-х годов (когда в философии стали использовать термин «постмодернизм»), либо просто мыслителя, которого неудобно в данном контексте называть «постмодернистом» — например, потому что порой это звучит как инвектива или сам имярек себя таковым не признавал. В некоторых случаях «постструктурализм» и вовсе только обозначение периода континентальной философии между очарованными структуралистским методом 50-ми и рубежом 80-90-х, когда текстуальность окончательно стала восприниматься не как саморефлексия культуры, а как (постмодернистская) ирония и отказ от любых смысловых претензий. Правда такое обобщение всегда соседствует со странными изъятиями: дескать такой-то жил и работал в те же годы, но проблематика у него иная, не постструктуралистская.

Проблема такого понятия очевидна: либо мы признаем его нечетким и практически бесполезным, либо пытаемся наполнить конкретным смыслом, что обычно идет рука об руку с нормативностью. Вместо представления каким был интеллектуальный процесс в ту пору, нам предлагается сияющий «постструктурализм» каким он должен быть. Яркий пример, работа отечественных исследователей с данным понятием — у Руднева, Ильина, Автономовой и тех, кто шел по их стопам, «постструктурализм» обретает явные черты идейных течений прошлого: программные концепции, социально-экономический и культурный базис, основных представителей и даже историко-философскую преемственность. Это облегчает жизнь тем, кто хочет войти в проблематику авторов той поры, но в остальном такая оптика вызывает множество вопросов.

Сергій Чаплигін: Чому індивід важливіший за людину, або Звідки беруться фріки

Кожна ідеологія несе в собі певну антропологічну модель. 

В лібералізмі людина є індивідом (Individuum – латиною «неподільний»). Тому в ліберальній оптиці розвиток людських якостей означає її повну індивідуалізацію. Відповідно, історичний процес в ліберальній версії є процесом звільнення людини. 

"Свобода від"

Все соціальне є зовнішнім навантаженням на індивіда, яке пригнічує його свободу. Ліберальний проект і полягає у вивільненні індивіда від цього тягаря й досягнення "свободи від" (Liberty). Це має послідовно відбуватися через звільнення від соціально обтяжливих норм - релігійної та національної ідентичності, від держави, від громадянського обов'язку, від сім'ї, від статі та ін. – все, що заважає індивідуалізації. А будь-які ідеї, які оперують такими категоріями-обмежувачами є ворожими для вільного індивіда сутностями, які необхідно знищити.

Зверніть увагу - в лібералізмі поняття "людина" виключає використання поняття "прогрес". Оскільки індивід не тільки неподільний, він ще й незмінний. Змінюватися може під нього навколишнє середовище, до якої поняття "прогрес" і відноситься. Але по відношенню до людини завдань щодо морального удосконалення в лібералізмі немає.

Свобода самовираження

Принцип "свободи самовираження" сьогодні є одним з основних проявів ліберальної етики. Лібералізм виходить з пріоритетності індивіда, свобода якого є для нього найвищою і безумовною цінністю. Відповідно, проявити свою індивідуальність є головною життєвою установкою для будь-якого індивіда.

Але проявляти індивідуальність, коли її прагне проявити кожен, виявляється все складніше. І ось вже така людина в пошуках своєї "свободи самовираження" доходить до заперечення власної людськості.

Юк Хуй (Yuk Hui): О несчастном сознании неореакционеров

Публикуем перевод текста Юка Хуэя «О несчастном сознании неореакционеров», где он рассуждает о неореакции, глобальных процессах и старом-новом меркантилизме. Текст впервые опубликован в e‑flux journal #81 (April 2017). 

Юк Хуй. Философ. Изучал инженерию компьютерных систем, теорию культуры и философию в Гонконгском университете и Голдсмитском колледже в Лондоне. Особое внимание он уделял изучению философии технологии. В настоящее время является научным сотрудником Института культуры и эстетики цифровых медиа Лёйфанского университета в Люнебурге. Автор книг «О существовании цифровых объектов» (с предисловием Бернара Стиглера, издательство Миннесотского университета, 2016) и «Вопрос о технике в Китае: очерк в космотехнике» (Урбаномик, 2016). Соредактор сборника «30 лет после Les Immatériaux: искусство, наука и теория» (2015).

1. Закат Запада… опять?

В 2004 году в докладе, подготовленном для конференции «Политика и апокалипсис», посвященной французскому теоретику и антропологу Рене Жирару, Питер Тиль заявил, что террористические акты 11 сентября 2001 года обозначили провал наследия эпохи Просвещения. Западу была необходима новая политическая теория, которая спасла бы от нового мирового порядка, открытого «глобальному терроризму», «действовавшему по ту сторону всех норм либерального Запада»[1]. Допуская заранее, что Запад воплощал учения и ценности демократии и равенства, Тиль поспешил утверждать, что именно они сделали Запад уязвимым.

Подобные убеждения об устаревании Просвещения характеризуют основное отношение неореакции, главными представителями которой являются Мэн-цзы Мольдбаг (псевдоним Кёртиса Ярвина, компьютерного инженера из Кремниевой долины и стартап-предпринимателя) и британский философ Ник Ланд. Если Тиль — это король, то они — его рыцари, защищающие некоторые сообщества, существующие вокруг сайтов Reddit и 4Chan. Нельзя сказать, что этих троих ничего не связывает между собой. Последние десять лет блог Мольдбага Безоговорочные оговорки был источником вдохновения для Ланда, а его стартап Tlon финансирует Тиль, известный венчурный предприниматель, основатель PayPal и Palantir и член команды переходного периода Дональда Трампа. Основной продукт компании Tlon под названием Urbit предлагает новый протокол, отличный от централизованной клиент-серверной структуры, в настоящее время доминирующей в сетях, и допускающий децентрализацию, основанную на персональных облачных вычислениях — так называемую постсингулярную операционную систему. Задача неореакции, кажется, удачно сформулирована в вопросе, который Тиль поднимает ближе к концу своей статьи: "Современный Запад утратил веру в себя. В эпоху Просвещения и постпросвещения это разуверение высвободило огромные коммерческие и творческие ресурсы. В то же время, утратив веру в себя, Запад стал уязвимым. Есть ли способ укрепить позиции современного Запада, не разрушив его целиком, существует ли способ не выплеснуть ребенка из ванны вместе с водой?"[2]

Артем Корсун: Монизм Модерна и плюрализм Постмодерна

Модерн - это монизм. В модерне абсолютизируется одна идея (коммунизм, фрейдизм, нацизм, утилитаризм) и в угоду ей приносятся различные жертвы.

Постмодерн возникает как реакция детей войны на то, что их родители заигрались в свои идеи и привели мир к глобальной катастрофе. 

Отсюда полифоничность и интертекстуальность постмодерна, позиция "и ты прав, и ты прав, и ты тоже".

Напротив, монистическая позиция - "прав только я", причём зачастую неправ даже тот, кто находится на сходных методологических или идеологических позициях. Отсюда и разнообразное сектанство, в т.ч. и политическое и культ вождей / гуру.

Монизм Модерна создаёт границы, а плюрализм Постмодерна размывает их.

Монизм построен в т.ч. и на вере в авторитеты (исторически он вырастает из религиозной веры в сверхчеловека, реализуемой во вне религиозных формах - политике, науке, искусстве и т.п.). Напротив, Постмодерн верит не авторитетам, а гуглу. Любая информация доступна для проверки.

В последние лет 20 лет пошло наступление неотрадиционализма как попытка реставрации Модерна как монизма. Возможно, как реакция поколения внуков войны на поколение детей войны. Возможно, как задуманная акция ряда неоконсерваторов, начиная от Дугина и пр (не, он не первый, но он очень много сделал для популяризации идеи неоконсерватизма в среде как СНГ-шных так и западных интеллектуалов).

В религиозных практиках можно наблюдать противопоставление Модерна и Постмодерна на примере различий между неотрадиционализма и неоязычества (викки, кришнаизма, иеговизма, сайентологии или Мага Віри), с одной стороны, и Нью Эйджа, с другой. Нью Эйдж представляет собой пересказ идей в современном ключе, он постмодернен. Это девочка, которая ходит к Красной Шапочке, сделанной из меха волка, но носит она её мехом внутрь. И этим Нью Эйдж и прекрасен. Основная интенция Нью Эйджа состоит в психологической переинтерпретации религиозных традиций и их эклектичном сопоставлении. Именно за эту эклектичность и свободу взаимосвязей (Мария, Кали, Ашера - суть выражение одного принципа) между элементами ньюэйдж так не любят неотрадиционалисты, склоняющиеся к монизму.

Модерн - это праздник монизма (как торжества одной идеи над всеми, не важно какой - фрейдизма, нацизма, коммунизма, бихевиоризма). Постмодерн - мозаичность. И среди этой мозаичности и в силу относительно спокойного времени в нём прорастает и монизм. И теперь общество должно от него избавиться. Если не сможет избавиться сейчас - придётся избавляться от них как в прошлый раз - через столкновение одних монистов с другими.

Постмодерн ни разу не умер, фб - одно из ярчайших его проявлений. Фактически с момента появления Веб 2.0 появляется возможность активного участвия обычного человека в полифонии Постмодерна. Да, при этом есть механизмы консервации в уютной монистической среде единомышленников.

Сергій Грабовський: Україна наша премодерна, або Ноктюрн для постсовка

Парадокс ситуації полягає в тому, що постсовєцький світ (теоретично – Другий світ у процесі переходу від Модерну до Постмодерну) насправді значною мірою є премодерним. А якщо позначити цю ситуацію більш науково, то йдеться про відсутність суцільних міжлюдських комунікацій, інфраструктури і громадських “розпросторених”, некланових спільнот. Не кажучи вже про так званий “екстенсивний” спосіб ведення сільського господарства, коли його зростання навіть за умов величезних капіталовкладень совєцької доби забезпечувалося рухом “ушир” (найбільший відсоток розораних ґрунтів у Европі), а не “угору” й “углиб”. А це ж не просто “длубання у ґрунті”, а, як має бути добре зрозумілим після Гайдеґґера, ще й онтологічна передумова всіх ментальних побудов. Схожим чином й промислове зростання (знов-таки, і практично, і у людських головах) забезпечувалося побудовою нових виробничих потужностей та залученням нової робочої сили, а не потоком технологічних новацій та інтенсифікацією виробництва. Власне, совєцька економіка (і слідом за нею українська) радше б мала бути схарактеризована як “промисловий феодалізм”, ніж “індустріалізм” – бодай у розумінні А. Сен-Сімона.

Премодерним є і ставлення до часу і його переживання. “Наш час заміряється – подіями, як у середньовічному соціумі (що й не диво, скоро сама історія є дискретно-подієва: сума порізнених моментів чину на тлі тяглої статистики чужої волі)… і недарма хронологічна прив’язка зазвичай дається у нас, навіть у розмові, не “такого-то дня такого-то місяця такого-то року”, чим звичайно відкривається европейський роман 19-го століття (19-го – не 20-го!, а, як у древніх ірландських сагах – “се сталось, коли Конхобар, разом зі своїми найшляхетнішими воями, сидів в Елайн-Маху” (“Народини Кухуліна”): “за Гетьманщини”, “за царя”, “за Австрії”, “за Польщі”, “за німців” [1]...

Відтак, у силу сказаного, і стрибок-ривок (чи еволюційний перехід) до нової культури, нового суспільства, нової людини (детальніше про неї трохи згодом) для постсовєцької частини Другого світу видається вкрай проблематичним. Принаймні, допоки не будуть вповні вирішені ті проблеми, які є типологічними для “реального”, “системного” (за умовности цих термінів) Модерну.

Володимир Єшкілєв: Про блиск і жебротність проксі-ідеологій

Постмодернізм був зіпсований (чи то травмований) родовою брехнею. А інші казали – шизоїдною правдою. З одного боку отці Постмодерну повідомили світу, що ієрархії текстів у минулому. Що сонети Шекспіра і напис на стіні вбиральні тепер розглядатимуться крізь парадигму «рівноправної присутності висловлювання». Але з іншого боку ті ж отці Постмодерну почали ділити тексти на фронтальні (відстійні) та іронічно відсторонені (продвинуті).

Першим призначено було обслуговувати Царство Розваг (для простаків), а другим – Царство Інтелектуалів (ну майже платонівських володарів-філософів), які мали з іронічним відстороненням коментувати і пояснювати цей світ примітивним мешканцям Царства Розваг. І ніхто не поставив отцям Постмодерну простого питання: “А як бути з написом на стіні вбиральні, яке прирівняли до сонетів Шекспіра?”

Зрештою, в цьому запитанні можна було запідозрити профанську фронтальність, тому інтелектуали боялися його ставити (а раптом скажуть, що вони не інтелектуали). Простуваті з Царства Розваг також цього не питали, бо так і не змогли второпати, що ж спільного у Шекспіра з нашкрябаним на стіні туалету “Люда, ти кончина сука”.

На цьому й погорів отой весь довбаний Постмодерн. Усі чекали обіцяної рівноправної присутності висловлювання, а натомість отримали нову ієрархію, на вершині якої стояла продажна й порношизоїдна Експертократія, а жандармська функція була віддана громадським активістам та іншим довбодятлам з різноманітних НДО.

Brendan Dempsey: Метамодернистское искусство

Метамодернистское мифотворчество выводит свое понимание «трансцендентности», не отказываясь при этом от постмодернистской имманентности (в отличие от искусственных парадигмальных моделей начала 21-ого века). Т. Вермюлен и Р. Ван Дер Аккен пишут: «Архитекторы и художники отказываются от эстетических принципов деконструкции – ориентируясь на эстетику реконструкции».

И действительно, с каждым днем все больше художников, таких, к примеру, как Адам Миллер, Мартин Виттфут и Билли Норби, по-своему создают и обыгрывают актуальную и злободневную мифологию – и покуда современные художники вроде Джеффа Кунса и Дэмьена Херста в своем искусстве барахтались в имманентной постмодернистской стилизации, художники-метамодернисты готовились встретить крах устаревшей смысловой парадигмы новыми средствами выразительности.

На картине Мартина Виттфурда «Пьета» (2011 г.; чье название – и это важно – взято из христианской сцены

оплакивания Девой Марией мертвого Иисуса, лежащего у нее на коленях) изображен погибший аист, из желудка которой вываливаются загрязняющие вещества и токсигены, убившие его. Под Девой Марией же на картине подразумевается антропоморфное дерево, склонившееся над аистом. Бросающееся в глаза отверстие, расположенное неподалеку от верхних веток дерева, в данном контексте символизируют осуждающий взгляд Девы – взгляд, который смотрит на зрителя, обвиняя того в соучастии в совершенном преступлении. Можно смело утверждать, что библейский сюжет греха и искупления заиграл в данном случае новыми красками.

А. Миллер в картине «Розы никогда не цвели так ярко» (2013 г.), в свою очередь, ссылается к другому библейскому сюжету – победе Архангела Михаила над Сатаной. В интерпретации Миллера в роли Архангела выступает охотник, в роли Дьявола – девушка-сатир. Однако современная трактовка библейского сюжета, как мы можем заметить, выглядит гораздо мрачнее. «Дикая» фауна побеждена жестоким «индустриальным» Ангелом, а жутковатый промышленный ландшафт картины намекает на то, что победа Ангела оказалась, в действительности, поражением. Мы же в качестве зрителей констатируем, что наши «религиозные» симпатии в метамодернистском искусстве оказываются на стороне природы — на стороне естественного.

А вот картина Б. Норби «Восстание» (2012 г.) не касается библейских сюжетов, она про другое – она про бунты и социальные волнения начала 21-ого века: движение «Occupy», греческие протесты и «Арабская весна». В своей картине Норби изображает их участников в героическом ореоле. Параллель с полотном «Свобода на баррикадах» Э.Делакруа очевидна – как очевидно и то, что рыжеволосая героиня картины Норби является метамодернистской инкарнацией «Свободы». И эта самая метамодернистская «Свобода» олицетворяет собой протест традиционного искусства против постмодернистского китча, сопротивление эстетического потребительскому, и – в конце концов – замену концепции постмодерна на метамодернистский модернизм.

Таким образом, метамодернистское искусство в своем стремлении к выражению глубины и осмысленности и противостоянии искусству постмодернистскому постепенно создает творческие рамки для самого себя – и эти рамки, согласно мнению многих, идут ему на пользу. Из всего этого следует заключительный вывод, что раз уж постмодернизм был искусственной и додуманной «пространственной плоскостью» (цитируя Ф.Джеймсона), то метамодернизм в конечном итоге окажется «пространственной глубиной» — и тоже искусственной и додуманной.

Роман Бончук: Чому Джокер

Тому, що безжанровість сягнула певної межі, за якою, звісно, феномени браку, дефіциту та неповноцінності. Якщо неповноцінність є лишень наслідком неправильності композиційної й суто архетипічноі - з браком складніше. Інерція ринку та ринкових законів доволі проста: або ти домовляєшся із піратами, або вони грають в латентний тероризм. Тероризм є наслідком Подрібнення та виокремлення: гравців дедалі більшає, застави зростають, людей помирає більше, усього стало в дефіциті значно масштабнішим: варити метамфітамін стало мистецтвом, на кшталт варіння кабалістами та алхіміками якогось еліксиру десь в підвалинах Праги...

Причина в розбалансованісті в тому, що світ стає алогічно успішним і перемогу світового рівня розробляють два-три айтішніка-диверсанта з картбланшем із рівнем доступу Дельта.

Були припущення, що трансформація Часу в нову парадигму розкриється в Силі Магії: тобто усі аномально надприродні мутагени із сумним минулим зроблять із своєї Трагедії НовуФормулу Успіху - ось вам ДЖОКЕР, не пікова дама, не чорна діра чи Кротова, не машина часу чи ще щось там від НАСА чи британських аферистів, а проста деформація Власної травми в площину соціального ніби порядку. Чорні сили заволодіють світом - і, зрештою, на темному тлі краще мала б засяяти уся споконвічна божественне краса: діяння харизматів, відродження драконів та динозаврів, чаклунів та магів, які мають силу геофізичної зброї, а не простої ебонітовоі палиці.

Хоча Джеймс Джойс, на якому ніби завершилась література, як свого часу на Гегелі зупинилась філософія, пророкував нашу Еру в грі айтішніків та юристів. Юристи матимуть силу Нового Виправдання старим злидням - зрештою є ж якісь закони і вони зрештою для когось пишуться, але тільки ось в Україні закон пишуться для Латентного тероризму, тобто Варрава знову в статусі праведника. Не будемо з цього робити ще одну депресивну сторінку - просто споглядаємо.

ДЖОКЕР - це зрештою розмінна константа. ДЖОКЕР - це форма сучасного Спінози: ми створюємо нового бога - СИМУЛЯКРА. Джокера виправдають, бо він похитне заскорузлі жорна Умовного балансу. Того балансу, який нам дешифрували Бодрійяр, Фуко, Лакан й навіть Славой Жижек. Жижек ще той ДЖОКЕР.

Десакралізація, десінгуляризація, деанігіляція - що завгодно й феномен нового еліксиру та нової Чорної чуми, і найголовніше - нового ковчегу: ми є залежними від Джокера, який керує фрегатом під назвою Україна. Такий вже той мінливий час - ми знову в юдейський пастці. Зло є необхідною складовою усього доброго й милосердного. ДЖОКЕР несе хаос й не порядок, але є шанс зрозуміти зрештою, що ж насправді ми накоїли. Але дивно, усе зроблено не нашими руками...

Виставка Kostas Pantoulas

Нагадуємо друзі, що через 3 дні (15.09) у приміщенні Uacomix (Львів, проспект Шевченка, 14, Книжковий ЛЕВ) відбудеться неймовірна виставка робіт художника Kostas Pantoulas в присутності самого автора 😍😍😍

https://www.facebook.com/kostas.pantoulas

Володимир Єшкілєв: Доба коментаторів

ЖУРНАЛІСТ ДМИТРО ФІОНІК ТАК ОПИСУЄ КЛОАКУ ЖУРНАЛІСТИКИ: “ЯКБИ МОЖНА БУЛО ПРОВЕСТИ ЕКСПЕРИМЕНТ: ЛЮДИНА ВРАНЦІ ВИХОДИТЬ З ДОМУ, АБИ ЇХАТИ У СВІЙ ПРОКЛЯТИЙ НЕНАВИСНИЙ ОФІС, А НА СХОДАХ У НЕЇ ЛЕЖИТЬ ТРУП. ДУМАЮ, 90% ЖУРНАЛІСТІВ ПРОСТО ПЕРЕСТУПИЛИ Б ЧЕРЕЗ ТІЛО Й ПІШЛИ НА РОБОТУ, НЕ ЗВЕРНУВШИ УВАГУ. ЇМ НАВІТЬ НА ДУМКУ НЕ СПАДЕ, ЩО ЦЕ ЯКОСЬ СТОСУЄТЬСЯ ЇХНЬОЇ РОБОТИ. РЕАЛЬНОСТІ ДЛЯ НИХ НЕ ІСНУЄ, Є ЛИШЕ ПЕВНЕ КОЛО КОМЕНТАТОРІВ – ОДНИХ І ТИХ САМИХ ЛЮДЕЙ, ЩО КОМЕНТУЮТЬ ОДНЕ Й ТЕ САМЕ”.

Описаний феномен стосується не лише журналістики. Вулиці заповнені людьми, які не бачать нічого навколо себе. Бо дивляться в екран смартфону. Бо, зокрема, читають там коментарі, оціночні судження та відгуки. З кількох пропонованих реальностей пересічна людина здебільшого обирає ту, де між нею і буттям стоїть коментатор. Саме коментатор, а не експерт і не довідкова програма.

Коментування з давніх-давен було популярним заняттям. Адже здебільшого в людей при зіткненні з явищами та подіями світу сього виникає потреба опертися на чиюсь думку. Враховуючи, що опертися на думку знавця не завжди виходить, а часто-густо ще й грошей коштує, експертна роль доручається тим ближнім, які вміють швидко, влучно, а ще бажано – “з хохмочками” звести всю складність явищ та подій до чогось зрозумілого, звичного і приземлено-похабного.

За старих часів коментатор виглядав, як жлоб на лавці, який розглядає кіноафішу та голосно повідомляє потенційним слухачам, що зображена на тій афіші акторка стала відомою, “заслуженою” чи “народною”, бо знала, до кого треба стрибати в ліжко. Потенційних слухачів у жлоба було від одного до двох десятків.

Нині стало веселіше. Спадкоємці жлоба-коментатора, завдяки соціальним мережам, збирають величезні аудиторії – від сотень до десятків мільйонів користувачів інтернету. Найбільш успішні з них переходять на професійну основу, розміщують у своїх блогах рекламу, продаються політичним штабам і стають заможними людьми. Але принцип не змінюється. Від коментаторів і далі вимагається перетворювати складні та багатогранні речі буття на уривки з похабних анекдотів.

І чим успішніше й оперативніше той коментатор обмащує феноменальне брудом сірості, тим більші його рейтинги. Пересічна людина не хоче, щоби хтось був складнішим за неї. Пересічній людині некомфортно й незатишно у світі “високих планок”. Пересічна людина вимагає негайно опустити планку та повідомити їй, хто в кого вкрав, хто з ким переспав і хто кому родич. Інакше пересічна людина відмовляється врівноважено їсти чікена з чіпсами і запивати їх колою. І найголовніше: пересічна людина готова платити за свій світоглядний спокій.

На цьому й ґрунтується розквіт коментаторського племені. Особливо на пострадянському просторі, де колишні гегемони, а тепер просто “терпіли”, ніяк не можуть второпати, що доба почесних дощок з доярками і слюсарями минула безповоротно. Колишні гегемони крутять головами на міцних шиях у пошуках соціально близького коментатора. Буцімто для того, щоби він без понтів пояснив, які-такі рептилоїди вкрали повагу до людей праці й котре там закулісся розсварило братні народи.

У тому плані більшість коментаторів коментує одну й ту саму історію – історію людей, які вірили, що володіють певними цінностями, а відтак виявили, що не володіють нічим. Відповідно, одна група коментаторів пояснює ситуацію тим, що “цінності вкрали”, а друга тим, що “цінності були несправжніми”. Власне, 85% усіх суспільних протистоянь, що відбуваються нині в Україні, можна описати через війну цих двох примітивних “концептів”.

Сергей Дацюк: Новый сложный мир

Полный текст доклада, сокращенный вариант которого был представлен в Киеве на Global Vision Summit 14-16 июня 2017-го года.

Цель этого текста – работа с представлениями о современном мире, которые принципиально изменяются прямо на наших глазах.

Текст не ставит себе задачу анализа современного мира средствами дискурса наличных гуманитарных теорий. Наличные гуманитарные теории не работают, поскольку того мира, на материале которого они создавались, уже почти нет. Да и опираясь на эти теории, мировые политическая и бизнесовая элиты по факту неспособны ни остановить мировой кризис, ни разрешить проблемы, лежащие в его основании.

Экономические, политически и социологические теории могут очень ограниченно видеть изменения мира. Однако они очень мало и редко пытаются конструктивистским образом описывать возникающий новый мир. И уж ничтожно мало эти теории что-либо могут сказать о будущем.

На вопросы о кризисном мире способна отвечать исключительно философия, потому что она создавалась как особая интеллектуальная дисциплина, направленная на выработку новых идей, мыслеформ, мыслительных установок, мотивационных наставлений и эстетических ориентаций. Философия в самом прямом и непосредственном виде производит новые представления и новые идеи в виде новых содержательных полей, на которых играет цивилизация, то есть новые перспективные пространства, куда цивилизация направляет свою социальную энергию.

В этом смысле я попытаюсь показать, как возникающий на наших глазах новый мир приводит к некоторым новым философским представлениям.