Постмодернізм був зіпсований (чи то травмований) родовою брехнею. А інші казали – шизоїдною правдою. З одного боку отці Постмодерну повідомили світу, що ієрархії текстів у минулому. Що сонети Шекспіра і напис на стіні вбиральні тепер розглядатимуться крізь парадигму «рівноправної присутності висловлювання». Але з іншого боку ті ж отці Постмодерну почали ділити тексти на фронтальні (відстійні) та іронічно відсторонені (продвинуті).
Першим призначено було обслуговувати Царство Розваг (для простаків), а другим – Царство Інтелектуалів (ну майже платонівських володарів-філософів), які мали з іронічним відстороненням коментувати і пояснювати цей світ примітивним мешканцям Царства Розваг. І ніхто не поставив отцям Постмодерну простого питання: “А як бути з написом на стіні вбиральні, яке прирівняли до сонетів Шекспіра?”
Зрештою, в цьому запитанні можна було запідозрити профанську фронтальність, тому інтелектуали боялися його ставити (а раптом скажуть, що вони не інтелектуали). Простуваті з Царства Розваг також цього не питали, бо так і не змогли второпати, що ж спільного у Шекспіра з нашкрябаним на стіні туалету “Люда, ти кончина сука”.
На цьому й погорів отой весь довбаний Постмодерн. Усі чекали обіцяної рівноправної присутності висловлювання, а натомість отримали нову ієрархію, на вершині якої стояла продажна й порношизоїдна Експертократія, а жандармська функція була віддана громадським активістам та іншим довбодятлам з різноманітних НДО.
Навіть інтелектуали зрозуміли, що за Постмодерном час правити панахиду. “Але, – сказали вони, – все було недарма. Адже завдяки Постмодерну ми вбили дракона. Тобто ми вбили оті кровожерливі ідеології Модерну, які змушували людей слугувати різним дурним ідеям, вмирати в ім’я фантастичного майбутнього раю та ненавидіти ближнього свого в ім’я примарної ідентичності”.
Сказали і потрапили пальцем в небо. Бо на місце здохлого Постмодерну прийшла епоха постправди. Прийшов Гіпермодерн, отці якого готові закладати модерні ідеології до пропагандистського міксеру й робити з них усяку бридку мішанину. Ця мішанина називається проксі-ідеологіями (або плинними ідеологіями, або ідеологіями-потоками). Зрештою,не так важливо як назвати отруту,якщо вона справжня.
І те, як хутко всі кинулися жерти цю отруту, свідчить про те, що дракон живісінький. Що народи, племена та меншини й далі мислять не іронічними естетськими конструктами, а глянцевими картинками “раю на Землі”. І що кожен, хто поставить під сумнів наближення цього раю, буде тричі проклятий й сім разів забутий.
На відміну від творців ідеології Модерну, які заявляли, що спираються на якусь там “науку”, технологи проксі-ідеологій не заморочуються з фундаментальним обґрунтуванням, правильно підібраними цитатами та іншими лонгридами. Технологи знають, що електорат однаково не читає лонгриди й ніколи їх читати не буде. Технологам потрібно, щоби була яскрава позитивна картинка, яка демонструє, що “завтра буде краще, чим вчора”; щоби люди не помилялися при визначенні, хто свій, а хто чужий; щоб “експерти” (говіркі й зовсім безсовісні довбодятли у телевізорі) у своїй щоденній балаканині не відривалися від написаних на листочку тез й робили наголос на тих словах, які їм підкреслили та обвели фломастером.
Тому змістова частина проксі-ідеологій має другорядне значення. Вона залежить від поточної моди. Якщо опитування показують, що електоральне стадо стурбоване проблемами “зубожіння”, низьких зарплат та пустого холодильника, проксі-ідеології створюються на міксі лівих ідей. Технологи сідають за цитатники Троцького, Леніна і Мао й нарізають те, що називається “наративним вінегретом”.
У тому вінегреті буде багато всього про соціальну нерівність, про знахабнілих “жирних котів”, про голодних дітей у країнах третього світу, про боротьбу з корупцією та необхідність боротися за рівні права всіх і всього.
Але якщо опитування вказують на домінування проблем безпеки та на стурбованість електорату занепадом сімейних цінностей, технологи звернуться до невмирущої історичної спадщини, до путівників творчістю Генона, Еліаде й д’Анунціо, до билин і казок. У новому вінегреті буде про мову, віру, а ще багато чого про ідентичність та наріжні традиції.
Проксі-ідеології створюються не на віки. Вони мають дожити до наступного повороту політичної каруселі й тихенько піти на смітник. Їхнє місце негайно займуть нові проксі-ідеології, створені під свіжу настроєву та ситуативну кон’юнктуру.
Подобається це нам чи ні, але світ, який потребував потужної інтелектуальної підкладки, поступово зникає. Інтелектуали доби Постмодерну, які у 90-х зібралися, бува, ощасливити широкі маси своїми коментарями, есе та компетентними експертними оцінками, вже зрозуміли, що все це на хрін не потрібно суспільству, де озброєна штучним інтелектом та ботофермами верхівка задовбує мізки плебсу без допомоги яйцеголових посередників.
У провінційних закапелках на штиб України інтелектуалів ще використовують сили, яким впадло дати нормальні зарплати креативним технологам. Але в глобальному мейстримі всі ці публіцисти-есеїсти-культурологи та інші “моральні авторитети” вже давно отримали копняка й відпрацьовують гранти в contemporary art та на університетських кафедрах.
Проксі-ідеології породжують проксі-маніфестаторів. Відвертих аферистів, які за гроші і доступ до влади завжди готові запропонувати новий курс у стару дупу. Парадоксально, але ці маніфестатори виявляються не менш ефективними політиками, ніж динозаври доби Модерну, що звикли все зводити до жандармських методик, кабінетної конспірології та бездарних спецоперацій.
Можливо тому, що Гіпермодерн, на відміну від Модерну, майже не оперує класичною війною, голодом і геноцидом як інструментами зміцнення та розширення влади. Такі інструменти надто витратні навіть для великих держав і авторитарних режимів. Проксі-ідеології є частиною того, що невдало назвали “м’якою силою”.
На пострадянському просторі цей інструмент входить в моду з запізненням. Адже відсутність ротації влади у Москві, Мінську і Нур-Султані все ще не дає зійти до політичної могили динозаврам Модерну, які свято вірять у те, що ядерні бомби та диверсійні групи є найвищим козирем у глобальній грі.
Проте вирішують не бомби, а гроші. Тим більше, що у ХХІ столітті гроші бояться бомб менше, ніж у ХХ. Усі розуміють, що бомби міняють світ на рік-п’ять, а перенацілення грошових потоків переформатовує цивілізаційний ландшафт на десятки років, іноді на цілі століття.
Новітні ідеології в цьому плані надзвичайно гнучкі. Вони вже не претендують ні на революційне зруйнування світу, ні навіть на його революційне пояснення, а лише на роль того придорожнього каменю, на якому анонімні приколісти пишуть: “Наліво поїдеш, коня вратиш…”
І саме у цьому їхня сила.
Першим призначено було обслуговувати Царство Розваг (для простаків), а другим – Царство Інтелектуалів (ну майже платонівських володарів-філософів), які мали з іронічним відстороненням коментувати і пояснювати цей світ примітивним мешканцям Царства Розваг. І ніхто не поставив отцям Постмодерну простого питання: “А як бути з написом на стіні вбиральні, яке прирівняли до сонетів Шекспіра?”
Зрештою, в цьому запитанні можна було запідозрити профанську фронтальність, тому інтелектуали боялися його ставити (а раптом скажуть, що вони не інтелектуали). Простуваті з Царства Розваг також цього не питали, бо так і не змогли второпати, що ж спільного у Шекспіра з нашкрябаним на стіні туалету “Люда, ти кончина сука”.
На цьому й погорів отой весь довбаний Постмодерн. Усі чекали обіцяної рівноправної присутності висловлювання, а натомість отримали нову ієрархію, на вершині якої стояла продажна й порношизоїдна Експертократія, а жандармська функція була віддана громадським активістам та іншим довбодятлам з різноманітних НДО.
Навіть інтелектуали зрозуміли, що за Постмодерном час правити панахиду. “Але, – сказали вони, – все було недарма. Адже завдяки Постмодерну ми вбили дракона. Тобто ми вбили оті кровожерливі ідеології Модерну, які змушували людей слугувати різним дурним ідеям, вмирати в ім’я фантастичного майбутнього раю та ненавидіти ближнього свого в ім’я примарної ідентичності”.
Сказали і потрапили пальцем в небо. Бо на місце здохлого Постмодерну прийшла епоха постправди. Прийшов Гіпермодерн, отці якого готові закладати модерні ідеології до пропагандистського міксеру й робити з них усяку бридку мішанину. Ця мішанина називається проксі-ідеологіями (або плинними ідеологіями, або ідеологіями-потоками). Зрештою,не так важливо як назвати отруту,якщо вона справжня.
І те, як хутко всі кинулися жерти цю отруту, свідчить про те, що дракон живісінький. Що народи, племена та меншини й далі мислять не іронічними естетськими конструктами, а глянцевими картинками “раю на Землі”. І що кожен, хто поставить під сумнів наближення цього раю, буде тричі проклятий й сім разів забутий.
На відміну від творців ідеології Модерну, які заявляли, що спираються на якусь там “науку”, технологи проксі-ідеологій не заморочуються з фундаментальним обґрунтуванням, правильно підібраними цитатами та іншими лонгридами. Технологи знають, що електорат однаково не читає лонгриди й ніколи їх читати не буде. Технологам потрібно, щоби була яскрава позитивна картинка, яка демонструє, що “завтра буде краще, чим вчора”; щоби люди не помилялися при визначенні, хто свій, а хто чужий; щоб “експерти” (говіркі й зовсім безсовісні довбодятли у телевізорі) у своїй щоденній балаканині не відривалися від написаних на листочку тез й робили наголос на тих словах, які їм підкреслили та обвели фломастером.
Тому змістова частина проксі-ідеологій має другорядне значення. Вона залежить від поточної моди. Якщо опитування показують, що електоральне стадо стурбоване проблемами “зубожіння”, низьких зарплат та пустого холодильника, проксі-ідеології створюються на міксі лівих ідей. Технологи сідають за цитатники Троцького, Леніна і Мао й нарізають те, що називається “наративним вінегретом”.
У тому вінегреті буде багато всього про соціальну нерівність, про знахабнілих “жирних котів”, про голодних дітей у країнах третього світу, про боротьбу з корупцією та необхідність боротися за рівні права всіх і всього.
Але якщо опитування вказують на домінування проблем безпеки та на стурбованість електорату занепадом сімейних цінностей, технологи звернуться до невмирущої історичної спадщини, до путівників творчістю Генона, Еліаде й д’Анунціо, до билин і казок. У новому вінегреті буде про мову, віру, а ще багато чого про ідентичність та наріжні традиції.
Проксі-ідеології створюються не на віки. Вони мають дожити до наступного повороту політичної каруселі й тихенько піти на смітник. Їхнє місце негайно займуть нові проксі-ідеології, створені під свіжу настроєву та ситуативну кон’юнктуру.
Подобається це нам чи ні, але світ, який потребував потужної інтелектуальної підкладки, поступово зникає. Інтелектуали доби Постмодерну, які у 90-х зібралися, бува, ощасливити широкі маси своїми коментарями, есе та компетентними експертними оцінками, вже зрозуміли, що все це на хрін не потрібно суспільству, де озброєна штучним інтелектом та ботофермами верхівка задовбує мізки плебсу без допомоги яйцеголових посередників.
У провінційних закапелках на штиб України інтелектуалів ще використовують сили, яким впадло дати нормальні зарплати креативним технологам. Але в глобальному мейстримі всі ці публіцисти-есеїсти-культурологи та інші “моральні авторитети” вже давно отримали копняка й відпрацьовують гранти в contemporary art та на університетських кафедрах.
Проксі-ідеології породжують проксі-маніфестаторів. Відвертих аферистів, які за гроші і доступ до влади завжди готові запропонувати новий курс у стару дупу. Парадоксально, але ці маніфестатори виявляються не менш ефективними політиками, ніж динозаври доби Модерну, що звикли все зводити до жандармських методик, кабінетної конспірології та бездарних спецоперацій.
Можливо тому, що Гіпермодерн, на відміну від Модерну, майже не оперує класичною війною, голодом і геноцидом як інструментами зміцнення та розширення влади. Такі інструменти надто витратні навіть для великих держав і авторитарних режимів. Проксі-ідеології є частиною того, що невдало назвали “м’якою силою”.
На пострадянському просторі цей інструмент входить в моду з запізненням. Адже відсутність ротації влади у Москві, Мінську і Нур-Султані все ще не дає зійти до політичної могили динозаврам Модерну, які свято вірять у те, що ядерні бомби та диверсійні групи є найвищим козирем у глобальній грі.
Проте вирішують не бомби, а гроші. Тим більше, що у ХХІ столітті гроші бояться бомб менше, ніж у ХХ. Усі розуміють, що бомби міняють світ на рік-п’ять, а перенацілення грошових потоків переформатовує цивілізаційний ландшафт на десятки років, іноді на цілі століття.
Новітні ідеології в цьому плані надзвичайно гнучкі. Вони вже не претендують ні на революційне зруйнування світу, ні навіть на його революційне пояснення, а лише на роль того придорожнього каменю, на якому анонімні приколісти пишуть: “Наліво поїдеш, коня вратиш…”
І саме у цьому їхня сила.
Комментариев нет:
Отправить комментарий