Андрій Поцелуйко: Політичне бачення Пітера Тіля: між лібертаріанством і техноелітизмом

 Пітер Тіль є однією з найбільш суперечливих постатей сучасного технологічного та політичного світу. Як підприємець і венчурний інвестор, він став відомим завдяки участі у створенні PayPal та ранній підтримці Facebook, однак його вплив виходить далеко за межі бізнесу. Тіль активно висловлюється про майбутнє демократії, держави, технологій і свободи. Саме поєднання його радикального лібертаріанства, критики масової демократії та віри в технологічний прогрес стало причиною того, що деякі дослідники й критики характеризують його погляди як «технофашистські». Водночас таке визначення є дискусійним і не означає, що Тіль прямо підтримує класичний фашизм.

В основі політичного світогляду Тіля лежить глибока недовіра до надмірного державного регулювання. Він виходить із припущення, що індивідуальна свобода та інновації найкраще розвиваються тоді, коли держава має обмежений вплив на економічне й суспільне життя. Для Тіля особливо важливими є приватна власність, підприємницька свобода та можливість окремої людини або невеликої групи створювати нові технології й компанії без надмірних бюрократичних обмежень.

Проте його позиція не зводиться до традиційного економічного лібертаріанства. Однією з найбільш незвичних рис його поглядів є критика демократії. Тіль звертає увагу на можливий конфлікт між демократичним принципом політичної рівності та принципом індивідуальної свободи. На його думку, демократична політика може стимулювати державу розширювати свої повноваження, оскільки політики прагнуть задовольняти вимоги широких мас населення. У результаті, на його погляд, демократія не завжди гарантує свободу, а іноді може ставати механізмом її обмеження.

Василий Танасийчук: Ричард Рорти и усталость западного интеллекта

Ричард Рорти в качестве новой парадигмы предложил американскому либерализму и всей западной мысли конца XX века, следующее: давайте перестанем искать истину и займемся полезной беседой. 

С точки зрения классической метафизики, предложение Рорти звучит кощунственно. Представьте себе платоновского философа, который веками карабкался по крутому склону пещеры к ослепительному свету Идеи Истины и тут снизу раздается вежливый голос Рорти: «бросьте карабкаться, там наверху ничего нет, кроме сквозняков. Давайте лучше попьем чаю внизу и обсудим, как сделать так, чтобы всем было комфортно».

Нас не интересует, «прав» Рорти или «неправ»... Нас интересует другое. Производством каких машин желания является неопрагматизм? Симптомом какой планетарной мутации выступает этот призыв забыть онтологию и отдаться чистой прагматике языковых игр?

Рорти начинает свою знаменитую книгу с удара молотка по образу философии как «зеркала природы». Веками философы воображали себя полировщиками зеркал: мол, наш разум отражает объективную структуру реальности. ​Что делает Рорти? Он говорит, что никакого зеркала нет. Есть бесконечные потоки языка, есть слова, сцепляющиеся со словами, есть социальные практики, которые работают или не работают. Если концепция помогает нам эффективнее договариваться в рамках либерально-демократического консенсуса это значит, что она «истинна». А если не помогает — в топку ее.

Александр Волынский: Конспирология капитализма

Сегодня  все    фашисты  вышли  на  борьбу  с  "глубинным  государством"  - и  в  США, и  в  Израиле  и  в  Европе. 

В  России, Китае, Иране, Северной  Корее  "глубинное  государство"  победили  и   воюют  с  "глобалистами", "сионистами", "империалистами", "гомосексуалистами". 

В  реальности обе силы добивают  социал-либеральный  проект  в  пользу  корпоративно-фашистского.

Человеческое  мышление  основано  на  символических  формах, на  системах  производящих  символы,  проще - на  языке.  Символические  формы  бывают  очень  разными -  математика, геральдика,  мифы, общая  теория  систем, поэзия,  танец, естественные  науки, социальные  науки, философия, блатной  жаргон. Единство  конкретного  набора  символов  обеспечивает  коммуникацию,  ибо   смысл  символической  формы  в  передаче  информации  внутри  сообщества. Чтобы  освоить  набор  символов,  надо  тратить  силы  и  время. У  большинства  людей  нет  времени  и  сил  на  освоение  сложных  символических  форм, поэтому,  чтобы  быть  понятыми,  политики  и  пропагандисты  используют  самую  простую  символическую  форму -  миф.

Есть  в  философии  категория  "отчуждение". Фромм в  1955  году  пишет: "Отчуждение, каким мы видим его в современном обществе, носит почти всеобщий характер; оно пронизывает отношение человека к своей работе, к потребляемым им вещам, к государству, к своим ближним и к самому себе. Человек создал мир рукотворных вещей, какого никогда не существовало прежде. Он разработал сложное общественное устройство, чтобы управлять созданным им техническим механизмом. Однако все созданное им возвышается и главенствует над ним. Он чувствует себя не творцом и высшей руководящей инстанцией, а слугой Голема сделанного его руками. Чем могущественнее и грандиознее высвобождаемые им силы, тем более бессильным он чувствует себя как человеческое существо. Он противостоит себе и своим собственным силам, воплощенным в созданных им вещах и отчужденным от него".

Голем - это  мифологический  символ. На  иврите  "гелем" -  это  "сырье", пражский  раввин  создал  из  глины  защитника  для  гетто, который  восстал  против  своего  творца. 

Но  почему  это  Отчуждение  возникло? Кто  виноват  и  Что  делать?

Алина Витухновская: Правый либерализм

В контексте происходящих событий, мы столкнулись с полным непониманием обществом, что такое либерализм. Не удивительно, если с одной стороны вам предлагали его системные либералы (бывшие партийцы и младокомсомольцы, решившие сменить имидж под занавес совка). А с другой — либерализм постоянно подвергается атакам со стороны системы.

Я могу назвать себя праволиберальным политиком. При этом следует отметить, что идеология как таковая уже не является эффективным инструментом, а апелляция к массам (как основа левой идеи) и собственникам (базис правой идеи) сейчас также не работает, ибо нет масс в их старом понимании, но остались собственники, зависящие не столько от общества в целом, сколько от конъюнктуры рынка, который они сами же и создают.

Поэтому может показаться сегодня, что правые (то есть, сторонники собственнического подхода) снова на коне. Касаемо консерватизма, приписываемого правым, — это достаточно спорный аргумент, тем более в эпоху стремительно развивающихся информационных технологий.

Стоить заметить, что многие консерваторы, по сути — левые. И сталинский, и гитлеровский режим сейчас были бы названы именно левыми, а не правыми. Консерватором можно назвать и Трампа, но Трамп — постмодернистский персонаж, политик-трэшер, для него идеология вторична или же является формой подачи собственного образа.

В принципе, времена идеологий канули в прошлое. Говоря о демократии, либерализме и прочем, мы имеем дело с некими условными общественными договорами, а не с каким-то незыблемым сводом правил.

Есть еще и профанаторы правых тем. А именно — правая культура, даже скорее уже субкультура — это целиком и полностью спектакль, косплей, карнавал несбывшихся надежд. Это еще и часть русских проимперских националистов.

Я выступаю за собственников и в целом за либеральный подход к несобственникам (если так можно выразиться) — ну к тем, кто не хочет по разным причинам быть собственником, нести на себе груз ответственности и прочее — поэтому я и предлагаю БОД (безусловный основной доход) в качестве элемента социального баланса.

Я в своей политической концепции сочетаю «приятное с полезным», то есть, прежде всего, здравый смысл и комфорт, а различные идеологии и термины из прошлого типа правый-левый — это для историков и догматиков.

И если кто-то и называет ту же инициативу БОД — левой, то стоит объяснить, что она по сути своей есть апогей либерализма, констатация отмены экономического принуждения к труду. Свобода в её изначальном денежном выражении, открывающая путь человека в общество сознательного выбора, а не потребления — как любят говорить так называемые «леваки».

Между тем, левая тема в старом её понимании — это так или иначе способ обслуживания массового бессознательного, к числу сторонников которого я ну никак не отношусь — а напротив, всячески ей противостою на всех уровнях.

Сергій Чаплигін: Римькі боги Конс і Лібер як архетипи консерватзму та лібералізму

Термін «консерватизм» вперше використав учень Ж. де Местра та Ф. де Бональда - Франсуа Рене де Шатобріан в 1821 році.

В своєму журналі «Conservateur» він підсумував погляди своїх вчителів та визначив цим терміном ту традицію, яка сьогодні має називу «класичний консерватизм».

Але філософський підсумок консерватизму походить значно раніше - ще від Е. Берка. Згадаємо - ще Берк дав оцінку непродуманим реформам та нововведенням в своїй книзі «Роздуми щодо революції у Франції».

Таким чином сам термін «консерватизм» виник пізніше появи консервативної  ідеології та філософії.

Сам термін «консерватизм» означає не тільки «збереження».

В індоєвропейських мовах ще - «надійність», «ефективність», «стійкість» (порівняйте «закон» «споконвічно» та ін).

А ось тут цікаво.

В Стародавньому Римі був такий бог Конс (Consus), який відповідав за вирощений та збережений на наступний посів урожай. Тобто він був відповідальний за відтворення та постійне народження у вигляді незмінного відновлюючогося процесу успіху - творчості благ та цінностей на конкретному ґрунті (культурі).

А ще був бог Лібер (Liber), який відповідав за тимчасову та миттєву насолоду зі зібраного урожаю. Це стосувалося аграрного циклу та зовнішнього світу та його ушляхетнення.

Але бог Конс відповідав ще й за ушляхетнення внутрішнього світу людини, нагадуючи їй про тяжку працю на ниві самовдосконалення. А це, як ми знаємо, тяжкий процес - адже шляхетність вимагає постійних зусиль, які пов’язані з творчістю та підтримкою деяких цінностей, які зростають на конкретному ґрунті (культурі). Тому Конс відповідав ще й за розуміння, і саме звернення до нього робило людину розуміючою та усвідомленою (conscius). Звідси також походить здатність рахуватися з розумінням та думками іншої людини, як цінністю, що проявляється в згоді та однодумсті (consesus)

Відповідно будь-яке явище у римлян розглядалося з точки зору руху в бік Вічності (consecrato), що гарантувало успіх, на відміну від profanatio  - непросвітлений та не посвячений стан повного нерозуміння, який веде не лише до неуспіху, а й загибелі.

Істина, для римлян, полягала в знанні мір та меж продуктивного, єдності минулого, сьогодення та майбутнього, - в наслідках та взаємодії...

В історико-культурній та політичній дійсності саме через бога Конса,для будь-якого римлянина,  проявлялася будь-яка традиція успіху, який хотілося мати і в майбутньому

Так що історія дає нам іноваційні уроки - зміни та розвиток ефективні, поки пам’ятають про свій зв’язок та приналежність до тієї постійності, яка їх підтримує...

Андрій Бондар: Навальний - це дешева ілюзія, яку Захід сам її собі створив, піддавшись обману російської інформаційної машини

Західний світ виявляє емпатію через смерть Навального зовсім не так, як він співчував нам через Бучу або Маріуполь. Ні. Це співчуття до рівного собі.

Усе тому, що образ росії пропрацьований на всіх рівнях у західних медіях і різноманітних дискурсах – від академічного до маскультурно-матрьошечного. Він об'ємний, повнокровний, різнобарвний. Співчуваючи Навальному, вони співчувають образу, який вони самі йому залюбки створювали за допомогою великої російської інформаційної машини. І всіляко підігрували цій машині, допомагали, роздували міт борця.

Вони пов'язали свої надії з реально безнадійним проєктом Навального, потьомкінской дєрєвнєй, по суті. І раді були обманюватися всі ці довгі роки. 

Навальний – продукт ілюзорного погляду на Росію. Але погляду, за яким стоїть весь огром імперських можливостей. Він створювався як герой на тлі режиму антигероя путіна. Але був штучним, домальованим і перебільшеним. Він на 95% складався з води і був цілком віртуальним. А це суїцидальне повернення взагалі додало історії ще більшої літературности, дозволивши відкрити кількаденний, цілком щирий і відвертний фестиваль пронизливої емпатії до російського народу і скорботи за Героєм, який, мовляв, щось міг зробити, але йому не дозволив Рок.

Ні, він нічого не міг. І все це дуже низький жанр. Водевіль, анекдот, а найпевніше – хрестоматійний кривавий фарc à la russe. Це розуміємо ми, але нізащо не бажають розуміти люди західного світу. Бо це справді дешевий кривавий фарс, а не, приміром, ліро-епічна поема чи роман-епопея, як бажає переконати західний світ – себе передусім. 

Ні, історія Навального – це історія героя, який ні на сантиметр не посунув російського рабства і не вилікував навіть своїх безпосередніх прихильників від засвоєної безпорадности. Він навіть не переконав їх вийти на мітинг з дерев'яними щитами і палками. Він не став об'єднавчою фігурою навіть для російської ліберальної іноаґентщини.

Але для Заходу він – безперечно, герой. Герой, який не втілив їхніх наївних надій на зміни через трагічну загибель у країні, що принципово не надається до жодних змін. Яка висока трагедія!

Тому загиблі люди в Бучі або Маріуполі – явища для Заходу передусім статистичні. Це безіменні жертви нещасного народу, якому вже навіть допомагати зброєю западло. Попри Бучу, Маріуполь, Херсон, Мар'їнку, Авдіївку, Ізюм і так далі, і так далі. 

Так-от, оце співчуття Навальному на Заході набагато перевищує сотні тисяч українських жертв і мільйони розбитих доль. Це дико і несправедливо. Особливо на тлі того, що відбувається в США з рішенням про допомогу Україні. На емпатію до росіян у них вистачає, а на емпатію до нас ресурс уже вичерпаний. 

І це погана новина, яка свідчить про певну стадію морального розкладу. 

Добра новина та – що крім емпатії, існує ще й раціональний розрахунок. Тож наша надія лише на те, що вони далі допомагатимуть нам бодай як люди-калькулятори – просто тому, що їм наше виживання вигідне. 

І я певен, що, прощаючись зі своєю ілюзією Navalny, вони обов'язково собі знайдуть ілюзію нову. Поки не одужають від росії остаточно.

Александр Волынский: Консервативная Революция. Симуляция или программа?

Интертрадиционалу  посвящается

В  Западной  Европе  после  эпохи  Религиозных  Войн  возникло  понимание, что  Христианство  уже  не  дает  общую  для  всей  Западной  Цивилизации  идею  Блага. Началась  эпоха  Просвещения, придавшая  импульс  Промышленной  Революции, за  которой  началась  эпоха  Политических  Революций, породивших  Национальное Государство. 

Средневековое  общество  было  религиозно-сословным, причем  правящие  классы  практиковали  межэтническую  экзогамию, земледельцы  были  практически  эндогамны,  ибо  находили  себе  супруга  в  соседней  деревне. Фактически,  жизнь  крестьян  в  Средние  века  не  особо  отличалась  от  жизни  сельского  населения  древности. Ценности  крестьянской  общины  тоже  сочетали  в  себе христианские  и  языческие  элементы. Утрата  Церковью  авторитета  вызвала  острую  необходимость  поиска  новых  ценностей.

Изначально  деятели  эпохи  Просвещения  принадлежали  к  космополитической  европейской  элите. Они  писали  научные  труды  на  понятной  элите  латыни  и  основой  Блага  считали  Разум. Классицизм  был  основан  на  убеждении, что  человек - это "табула  раса"  и  его  можно  научить  Благу  по  заветам  Платона  и  Аристотеля, Декарта и  Вольтера.

Но  что  делать  с  простым  народом, с  грубыми  мужиками  и  глупыми  бабами? Вольтер  считал, что  они  должны  продолжать  слушать  своих  господ  и  подчиняться  королю. Когда  дворян  прогнали, а  королю  отрубили  голову, элита  демократизировалась  и  возник  Романтизм. Романтизм -  это  черная  тень Просвещения. Если  Просвещение  ставит  в  центр  Разум, то  романтики  говорят  о  Душе. Из  Романтизма  возник  и  Национализм  с  его  идеями  Народной Души, Крови  и  Почвы.

Промышленность  продолжала  развиваться, колониальная  торговля  расцветала  и  в  духовной  сфере  Просвещение  достигло  своей  высшей  точки – Либерализма. В  самой  общей  форме  либеральное  общество  основано  на  ДОГОВОРЕ  РАЗУМНЫХ  ИНДИВИДУУМОВ,  т. е.  состоятельных,  образованных  мужчин, которых  и  называли  ситуайенами,  т.  е.  горожанами  или  гражданами. Все  остальные  продолжали  жить  в  ТРАДИЦИОННОМ  ОБЩЕСТВЕ. Женщины  и  дети  подчинялись  главе  семьи, глава  семьи  подчинялся  начальству. Проблема  была  только  в  том, что  по  мере  развития  капитализма  уничтожались  и  остатки  ТРАДИЦИОННОГО  ОБЩЕСТВА.

Только  несколько  европейских  государств  и  США  смогли  построить  к  началу  20-го века  либеральное  общество, за  счет  заморских  колониальных  захватов  и  расширения  земель.  В  остальных  странах  и континентальных  империях  разрушение  ТРАДИЦИОННОГО  ОБЩЕСТВА  проходило  очень  болезненно. Именно   духовный  кризис  ТРАДИЦИОННОГО  ОБЩЕСТВА  породил  вторую  волну  Романтизма  в  форме  Консервативной Революции.

Сергій Чаплигін: Про свободу співучасті (freedom) та свободу неучасті (liberty)

Тези про те, що не встиг сказати на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Перспективи республіканізму в Україні та політико-правові трансформації».

З самого початку:

Джеремі Бентам  («геній буржуазної дурості», за Карлом  Марксом). В своєму есе «Деонтологія, або наука про мораль» він чітко характеризує подальший розвиток ліберального мислення - благом є задоволення, а гріхом - біль; корисне є добром, а некорисне - злом.

Все. Крапка. Тут уявлення про "людину як міру речей" досягає апогею.

І цю утилітарну мораль на політику повністю переносить його  послідовник британський філософ, політичний економіст,  член палати громад  Джон Стюарт Мілль.

Ось саме  його ідеї і допомагають  нам детально розібратися, в чому саме полягає ліберальна специфіка розуміння свободи.

Стисло:

1. Поняття "лібералізм" утворено від латинського слова «libertas», тобто «свобода». 

2. Мілль, розмірковуючи про свободу, розділяє дві різні категорії: перша категорія – «freedom» (від англосаксонського кореня «free»), друга –«liberty» (від латинської «libertas»). 

3. Незважаючи на те, що обидва слова на різних мовах позначають приблизно однакове розуміння, Мілль навантажує їх різним змістом.

4. «Freedom», з точки зору Мілля, це «свобода для», «свобода як відкрита можливість творчої позитивної дії», «свобода, свідомо орієнтована на якусь мету», «змістовна свобода». Але для нього ця «свобода» є занадто містичною, абстрактною та довільною, й відповідно, не представляє жодного інтересу. Тобто не заперечуючи цієї свободи («freedom»), Мілль просто пропонує нам відмовитися приймати її до уваги. 

5. Натомість він пропонує нам свою основну увагу зосередити  на інший категорії - «свобод від», трактуючи її словом "liberty".

6.  І тут він зачіпає самий нерв сучасності – звільнення  «Політичного»  від міркувань метафізичного характеру. 

7. «Свобода від» - це звільнення людини (автономного індивіда) від усього, що досі становило суть і сенс традиційного суспільства в якому жила людина - причетність до Бога, буття, міфів, переказів, обрядів,  навколишнього світу, інших людей... 

8. Тобто звільнення від усіх форм співучасті. 

9. Тому лібералізм прагне звільнити людину від будь-якого змісту, надаючи сенсу її існування  повного спокою та повної невизначеності, втечі від усіх зовнішніх і внутрішніх впливів. 

10. На ліберальну пост людину-атомарного індивіда не мають впливати ані держава, ані релігія, ані традиція, ані станові чи якісь інші соціальні інститути. 

11. І тут ми бачимо повне позбавлення як світу, так  і громадських інститутів якого б то не було самостійного значення - емпіричний індивід лібералізму, наданий самому собі, є впевнений в існуванні тільки самого себе і апарату своїх суджень.

12. Тобто людина є повністю «вільною», - головне аби її абсолютно всі залишили в спокої». 

13. А це породжує «в'язницю без стін» - розрив, який призводить до появи нігілістичного світу, що так добре описав Сартр. Почитайте.

Дякую.

Сергій Чаплигін: Чому індивід важливіший за людину, або Звідки беруться фріки

Кожна ідеологія несе в собі певну антропологічну модель. 

В лібералізмі людина є індивідом (Individuum – латиною «неподільний»). Тому в ліберальній оптиці розвиток людських якостей означає її повну індивідуалізацію. Відповідно, історичний процес в ліберальній версії є процесом звільнення людини. 

"Свобода від"

Все соціальне є зовнішнім навантаженням на індивіда, яке пригнічує його свободу. Ліберальний проект і полягає у вивільненні індивіда від цього тягаря й досягнення "свободи від" (Liberty). Це має послідовно відбуватися через звільнення від соціально обтяжливих норм - релігійної та національної ідентичності, від держави, від громадянського обов'язку, від сім'ї, від статі та ін. – все, що заважає індивідуалізації. А будь-які ідеї, які оперують такими категоріями-обмежувачами є ворожими для вільного індивіда сутностями, які необхідно знищити.

Зверніть увагу - в лібералізмі поняття "людина" виключає використання поняття "прогрес". Оскільки індивід не тільки неподільний, він ще й незмінний. Змінюватися може під нього навколишнє середовище, до якої поняття "прогрес" і відноситься. Але по відношенню до людини завдань щодо морального удосконалення в лібералізмі немає.

Свобода самовираження

Принцип "свободи самовираження" сьогодні є одним з основних проявів ліберальної етики. Лібералізм виходить з пріоритетності індивіда, свобода якого є для нього найвищою і безумовною цінністю. Відповідно, проявити свою індивідуальність є головною життєвою установкою для будь-якого індивіда.

Але проявляти індивідуальність, коли її прагне проявити кожен, виявляється все складніше. І ось вже така людина в пошуках своєї "свободи самовираження" доходить до заперечення власної людськості.

Отец Александр Шрамко: Церковь и демократия

И вы имеете полноту в Нем, Который есть глава всякого начальства и власти (Кол 2,10)

Сейчас общим местом стало рассуждение о стихийном монофизитстве православного сознания по отношению к обществу. Однако почему-то это чаще всего интерпретируется как «стремление к бездеятельности», «брезгливый уход от жизни государства и общества». Вот как раз этого-то и не видно.

Как в иерархических структурах, так и в широких церковных кругах прямо-таки довлеет всякого рода политическая озабоченность, существенно заслоняя ту небесную составляющую Церкви, которая и должна была бы свидетельствовать миру о вечном и непреходящем характере христианских истин.

В принципе в этом нет ничего удивительного. Мы живем в век политики. В истории человечества был век каменный, бронзовый, железный. Время, в которое мы живем, все чаще называют политическим веком. Политика стала бесспорной доминантой эпохи. Полосы газет, многочасовые новости до предела наполнены практически только одной политикой. А небольшой привесок спортивных событий лишь дополняет общую картину жизни как непрестанного соревнования и борьбы. Каждый шаг сколько-нибудь значительного человека непременно просвечивается сквозь призму политических интересов и планов. Едва ли не любое общественное явление оценивается, прежде всего, не само по себе, а в смысле того, кто и сколько на этом выиграет.

Религия либералов

Знаете, какая религия у настоящих либералов? Кому они поклоняются?

Они поклоняются Священной Невидимой Руке Рынка! Религия эта имеет целый ряд догматов. Догмат о непогрешимости и справедливости Руки, догмат о греховности вмешательства в ее деятельность, догмат о благости жертв Невидимой Руки. Кстати, жертвы Руке приносятся регулярно. В обычное время — понемногу, в кризисное время — массово. Но если прочие боги требуют молодых девушек и юношей, то Священная Рука предпочитает стариков и инвалидов. А также тех, кто не поклоняется ей.

В этом культе есть святые пророки, чья жизнь считается образцом, а чьи труды также непогрешимы. Сейчас это Гайдар, Чубайс, Хакамада и другие. Есть жрецы, которые вербуются из наиболее отмеченных Священной Рукой. Обычно это миллиардеры, олигархи. Но возможно стать жрецом и просто свято веря и пропагандируя идеи Руки. Есть великомученики — Ходорковский, Березовский, Гусинский.

Даже есть Храм Руки. Там стоит статуя Невидимой Руки из чистого золота с платиновыми ногтями. Пред ней совершаются богослужения. Абрамович, Прохоров, Дерипаска облачаются в мантии, сшитые из стодолларовых банкнот, надевают золотые цепи с бриллиантами. Им помогают мальчики-служки. Это либеральные экономисты, ведущие «Эха Москвы». И вот начинается служба. Возносятся хвалебные молитвы, заверения в вечной верности, жрецы просят Руку и далее быть к ее рабам милостивой.

По завершении службы в зал вводят жертву. Обычно это старик или инвалид. Иногда — хронический безработный. Некоторое время назад в жертву приносили врачей и учителей, но Рука стала отвергать их. Жертву не убиваю, нет. Ведь завет Руки — неприкосновенность человеческой жизни. Несчастного просто приковывают золотыми цепями к статуе Священной Руки и покидают храм на месяц. Когда возвращаются — жертва обычно уже мертва. Но завет Руки гласит, что прикованный виновен сам в своей смерти. Он ведь мог и выкрутиться из оков, спастись. Но оказался лентяем и тугодумом. В годы, когда Рука гневается, жертвоприношение может быть массовым.