«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Але в науці існує консенсус, який радше нагадує змову, аби вважати наш етногенез від часів трипільської цивілізації казково-романтичним дилетантством. Але це питання неоднозначне...
Ми чомусь маємо не виділятись з ряду інших країн Європи з історією їхнього етногенезу, адже там усе почалось з раннього середньовіччя. Що почалось?..
В ранньому середньовіччі почався етнополітико генез деяких країн, пізніше християнізація Європи, а не етногенез. Якщо в Англію прийшли англи, сакси, юти десь на початку нашої ери (5 ст.), то це лише етногенез англійців загалом, а не кельтів. Пракельтські племена там з часів бронзової та залізної доби, проте, якщо остаточно втратять свою мову, то ні про який ірландський або шотландський етногенез й мови не можна буде вести. Те ж саме з білорусами. В історичній перспективі з втратою мови вони можуть зникнути, як етнос, розчинитися в імперії, а з часом втрати будь-яку суб'єктність, навіть ту формальну і мінімальну, яку мають сьогодні.
Ми ж на нашу землю в основній своїй масі не прийшли ані на межі нашої ери, ані пізніше. А безперервний розвиток та формування української мови гіпотетично можна підтвердити з часів трипільців. Такі наукові розвідки є. В бронзову добу з наших теренів вийшли носії індоєвропейських мов, а предки українців тут залишились. І вдруге заселили Східну Європу та Балкани вже в першому десятилітті нашої ери.
Формування мови є стрижневим елементом. Без своєї мови етнос - не етнос, а лише політична одиниця, різнонаціональна нація без основного етносу. Такі нації з часом чудово розчиняються в імперіях.
Тепер виникає велике запитання, наприклад, етногенез румунів вести з часів їх безпосереднього проживання на рідній землі, чи з часів зміни своєї мови з дако-фракійської на імперську римську, точніше романську мову? Але це їхня справа, як трактувати свій етногенез. У нас такої зміни не було.
Українська мова своїм коріння сягає часів енеоліту та бронзової доби з певними трансформаціями в часи античності та деякими середньовічними запозиченнями, зокрема й тюркськими. Те ж саме стосується генетичних витоків основної частини населення наших теренів.
Ще один чинник етногенезу - це історія, а саме усвідомлення тяглості від певних історичних народів і етнополітичних формацій у межах етносу, який декларує своє право на окремішність. Тобто, ви не зберегли мову свого народу з давніх часів, але зберегли історичну пам'ять та якісь особливості культури. Така собі геокультурно-геополітична ідентичність.
Цікавими в питаннях етногенезу є французи. Але й там роблять акцент на мову. Французи - латиномовні нащадки кельтомовних галлів та германців, які сьогодні через сучасну національну строкатість перетворились в інклюзивну націю з акцентом на обов'язкове володіння французькою мовою і асиміляцію меншин до французьких культурних цінностей. Сьогодні друга за кількістю носіїв у них арабська мова. Але якщо ти громадянин Франції, значить ти француз, який насамперед володіє французькою мовою. Це ототожнення у них закріплене на рівні законодавства.
Українці НЕ настільки національно строката нація, наскільки імперсько змоскальщена. Та й сучасна російська мова - це штучне койне і це не мова Русі, це ані церковнослов'янська, ані тодішня розмовна...
Права національних меншин треба враховувати і поважати, але русифікованих українців маємо повертати до їх національних джерел лагідно з боку взаємоввічливості та нелагідно з боку цілеспрямованої державної політики. А поліетнічним потрібно визначатись зі своєю національною ідентифікацією.
Кожен громадянин України є українцем, якщо й не етнічним, то політичним, і він зобов'язаний володіти українською мовою.
ЕТНОГЕНЕ́З (від етно… і …генез) – сукупність соціально-історичних, духовно-культурних процесів та природних чинників, що зумовлюють виникнення, становлення і розвиток етносу. Етнічна історія народів обумовлена взаємодією антропол., лінгвіст., демогр., госп.-культур., психол. та ін. чинників (ЕНЦИКЛОПЕДІЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ).
ОтветитьУдалитьНе можемо ми простежити етногенез українців з енеоліту і бронзи. Слов'яни на історичній арені з'являються в V ст. у Корчакській і пеньковській культурах під назвою склавіни і анти. Археологічні дослідження фіксують їхню появу в мінорі у фіналі Черняхівської культури в ІV ст.
Можемо простежити, бо за часів бронзи були нерозділені прабалтослов'яни, мешкали в регіоні білорусського Полісся і сусідніх земель. Праслов'яни як діалектна група прабалтословян виокремилися під впливом іранських народів (скіфів і сарматів).
Удалить