Микола Бандрівський: Відкриття штучних тунелеподібних печер в Українських Карпатах: дослідники зупинилися перед чимось неочікувано цікавим?

Мабуть, чи не кожен з нас колись та й чув щось про «укриті скарби» в наших горах. З ким тільки не пов'язували ті «незбагненні багатства»: і з опришками, і шляхтичами, і турками та з татарами… А вже скільки народних оповідок записано про ті коштовності в Карпатах, то вже й не перелічити. 

А що каже наука на цю тему, наприклад, археологія ? – спитаєте ви.

До останнього часу археологія щодо «скарбів у Карпатах» зберігала мовчання. Ну, погодьтеся: то не справа науковців ганяти по горах у пошуках скарбів. І справа тут не в банальному ризику для наукової репутації як дослідника, а у тому, що не було жодної, більш-менш задокументованої, «зачіпки» за яку можна було б вхопитися і щось робити у тому напрямку.

Аж раптом… Ні, давайте все ж спершу спроможемося на кілька абзаців трохи нудного, але необхідного наукового викладу.

Отже, нашим петрогліфічним загоном, який провадить пошуки і фіксацію давніх наскельних зображень і петрогліфів в Івано-Франківській і Львівській областях, під час археологічних розвідок в горах було виявлено низку об'єктів, які названо штучними тунелеподібними печерами. У вказаних районах їх задокументовано, поки-що, три: біля сіл Середній Березів і Шешори-Прокурава Косівського району та ще один біля села Сукіль Долинського району Івано-Франківської області.

Так, в Середньому Березному обстежена нами печера знаходиться на відстані близько 200 метрів на схід від села із західної сторони гори Діл. Печера має вигляд прямого тунелю довжиною до 15 метрів і шириною 0,80-1,5 метра висотою до 2,30 метра. На відстані 8 метрів від входу є заповнений водою вхід до нижнього тунелю, до якого ведуть вирубані у камені сходинки і які проглядаються до 3,5 метра у глибину під водою. Рівень води у цьому бічному вході – радше, резервуарі, починається з глибини 1,20 від рівня долівки печери. На бічних стінах і на склепінні печери  простежуються сліди грубо виламаної породи, однак без слідів додаткового опрацювання зубилом.

Ще одна печера виявлена  неподалік Шешорів точніше на відстані 200 метрів на північний схід від села Прокурава в урочищі «Царина». Печера знаходиться в глибокій розщелині з якої витікає струмок. Підхід до неї стрімкий, з обидвох сторін оточений майже вертикальними  скельними «стінами» висотою до десяти метрів. З обидвох сторін при вході у бічних стінах видно вирубані у скелі пази для закріплення в них торцевих частин дерев'яних конструкцій. Сама печера має вигляд прямого тунелю довжиною 27 метрів при ширині до 1,5 метра, який трохи далі від входу має бічне відгалуження у вигляді тунелю довжиною 6,1 метра. Висота печери в місці розгалуження  понад чотири метри, стіни вкриті сталактитовою кіркою, а в самій печері – вогко і холодно, зі стелі постійно капає вода, а з глибини тунелю витікає джерело.

Микола Бандрівський: Чи мали тамплієри свої осідки на землях сучасної Західної України?

Про тамплієрів більшість з нас знає, що близько 800 років тому це був один із наймогутніших військово-релігійних Орденів середньовічної Європи. А от, чи були ці рицарі-хрестоносці на теренах сьогоднішньої Західної України?

А знаєте, що? Давайте спочатку подумки перенесемося у часи князя Данила Романовича, який був сучасником тамплієрів. Ви можете мені сказати: "...а що тут може бути цікавого..? Про різні храми, Галич і корону з Риму нам все це давно відомо...".

Воно то так, але... Оте одне "але" й не дає мені спокою ))) Спершу застановімося над таким: незважаючи на те, що частина читачів (окрім фахівців) й надалі вважає Візантійську імперію надійним, одновірним і рівноправним партнером галицьких князів, однак насправді такої держави як Візантійська імперія в часи князя Данила... не існувало. Бо на місці колишньої могутньої Візантійської імперії з якою постійно вів справи князь Роман Мстиславич (батько майбутнього короля Данила), із 1204 року постала - не менш сильна - Латинська імперія, яка проіснувала до 1261 року (так співпало, що саме того року відійшов до Вічності й сам князь Данило).

Гаразд, тут ви можете сказати: "...ну, і що з цього..? Яке відношення  може мати якась далека Латинська імперія до нашого сильного, незалежно-самостійного і всіма коханого галицько-волинського князівства?" 

Перш, ніж перейти до основного, поясню тут у кількох словах: всі ми знаємо, що майже усі давньоруські князі, які владарювали на теренах сучасної України у ХІІІ столітті, залишили після себе сотні підвісних свинцевих печаток якими в їх канцеляріях скріплювали пергаментні документи. Тобто, у ті часи майже усі давньоруські володарі мали персональні чи державні печатки, окрім двох князів: Данила Романовича і його сина Льва від часу правління яких  до нас чомусь не дійшло жодної (!) ні персональної, ні державної підвісної печатки. Випадковість? Чи тут слід написати типу: "може ще знайдуть їх печатки..."? Ні, судячи з усього не знайдуть ніколи, бо скрупульозні і постійні пошуки данилових і левових печаток тривають вже не одне століття...

То, у чому ж справа? Відповідь може виявитися доволі несподіваною: уся справа у нюансах тогочасних правових документів які стосувалися Галицької і Львівської землі (тут мус розмежовувати ці поняття).

Що я маю на увазі? А те, що за свідченням авторитетного історика-хроніста Никити Хоніята (кін. ХІІ ст.) Галицьке князівство, на відміну від інших руських князівств, було візантійською «топархією», тобто автономною провінцією Візантійської імперії. Тобто, щонайпізніше від другої половини ХІІ століття, галицька Русь (або ж, принаймні, основна її частина) не була самодостатнім і незалежним державним утворенням, як ми традиційно звикли собі уявляти, а представляла собою - щонайменше впродовж кількох десятиліть - автономну провінцію Візантійської імперії. 

Більше того, Візантійський імператорський двір розглядав галицького князя як Hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалося до давнього гасла: «союзний Риму народ» - cocii populi Romani. Тому, не дивно, що переважна більшість тогочасних візантійських джерел стосуються в основному Галицької Русі, володар якої часто протиставлявся володарю Києва і розглядався як цілком самостійний. Але, не лише візантійські автори називали Русь складовою частиною Візантійської імперії. Про це в унісон пишуть і тогочасні авторитетні та достовірні джерела на які до праці М.Войнара, а нещодавно і І.Паславського, мало зверталось уваги.

А от коли 13 квітня 1204 року хрестоносці й учасники 4-го Хрестового походу взяли приступом Константинополь, то на руїнах колишньої Візантійської імперії й повстала цілком нова держава - Латинська імперія (як її називали греки) або ж Романія (як її називали самі хрестоносці). Так от, створена хрестоносцями Латинська імперія успадкувала всі ці королівства (напр. Фессалонікійське), князівства (наприклад Ахайське), герцогства (наприклад Афінське) та інші, донедавна підвладні Константинополю, державні утворення.

Взявши до уваги вищенаведене свідчення Никити Хоніята про Галицьке князівство як про візантійську топархію (тобто, автономну провінцію цієї імперії) та інші докази такого підпорядкування, можемо обережно припустити, що хрестоносці, завоювавши Візантію і витіснивши православного Патріарха до Нікеї, у 1204 році номінально успадкували (серед підлеглих Візантії територій) також і якийсь різновид права на Галицьке князівство. Тобто, з цього моменту його (Галицького князівства) територія могла розглядатися, принаймні якийсь час, як канонічна територія Латинської імперії хрестоносців, оскільки Константинопольський Патріархат, до якого належали галицькі православні церкви, вже був ліквідований.

Мабуть власне через такі-от нюанси міжнародної політики князь Данило Романович навіть теоретично вже не міг бути  незалежним і самодостатнім правителем, а мусив лавірувати між Латинською імперією, Римом, угорським королем і монголами. Причому, угорський король судячи із наявних правових актів мав певні юридичні підстави на володіння частиною територій які колись визнавали владу галицького князя (наприклад, один із кращих сучасних знавців русько-угорських відносин в часи Середньовіччя, Мирослав Волощук пише, що саме "...Арпади мали доволі серйозні юридичні підстави на володіння Середнім Подністров’ям і, можливо, навіть деякими волинськими землями..." (Волощук, 2006, с.100). Мабуть тому наш княжий Галич з довколишніми територіями у ХІІ-ХІІІ століттях неодноразово виходив зі складу Русі і входив до угорського королівства: наприклад у 1188-1189, 1211-1214, 1219-1221 роках.

А тепер власне й перейдемо до двох моментів, які пов’язані з Орденом тамплієрів і галицько-руськими теренами.

Микола Бандрівський: Галицько-волинська княгиня Констанція, дружина княза Лева І

Замок, в якому брали шлюб наші князь Лев і королівна Констанція (сьогоднішні світлини тієї фортеці)

Нині отримав низку цікавих світлин зі замку Зволен у Словаччині, в якому брали шлюб князь Лев і княжна Констанція близько 800 років тому. Зробив ці фото і оперативно вислав Nestor Chornovus (син Володимира Чорновуса), який мандрує тими краями. 

Почати слід, мабуть, з того, що давньоруський Львів знав у своїй багатовіковій історії чимало гарних, мудрих і сильних жінок. Імена переважної більшості з них, як і імена їх чоловіків, вже давно канули у небуття. 

Проте ім’я однієї з тих жінок, яка не лише вражала сучасників своєю красою, але й вірою свого серця, європейська історія все ж таки донесла до нашого часу. Ім’я цій (багато в чому все ще загадковій для істориків) особистості – княгиня Констанція (1237-1302 роки) – вірна і довголітня дружина одного з найвидатніших західноруських князів - Льва Даниловича, з якою він прожив більш як півстоліття.

У своєму земному житті, як і кожен з нас, несла свій хрест і княгиня Констанція - з терпіннями і випробовування, про які сьогодні ніхто вже не довідається. Знаємо лиш одне, що пам’ять про неї довгі роки зазнавала несправедливої наруги: майже через три століття після відходу її у Вічність, на догоду чиїмсь амбіціям, княгиню Констанцію оголосили «римо-католичкою», основуючись лише на тому одному факті, що вона була донькою угорського короля Бели ІV з династії Арпадів. 

Однак в останні роки, здавалось би, так пропагована окремими науковцями і львівськими екскурсоводами приналежність княгині Констанції до католицтва, чим раз частіше починає піддаватися сумнівам.

 Які на це є підстави? 

Микола Бандрівський: Галичина у зброярському мистецтві завжди відрізнялася від решти сьогоднішніх українських територій

Давні галичани знали толк у війні: ще три тисячоліття тому вони рубалися легкими і добре збалансованими мечами наносячи противникові дуже важких ударів. А розширений на кінці  клинок меча давав додатковий ефект "розвалювання" рубленої рани.

Галичина у зброярському мистецтві завжди відрізнялася від решти сьогоднішніх українських територій. В значній мірі можливо тому, що тогочасні галицькі спільноти (незалежно від їх етнічного походження) все були ближчими до Європи і до тих металообробних зброярських центрів в яких винаходили, запозичували і на свій кшталт творчо переосмислювали все те, що допомагало в ефективному веденні війн і завдаванні ворогові впродовж найкоротшого часу якнайбільших втрат і страждань.

Фактично тоді - близько трьох тисячоліть тому - був своєрідний "вибух" цього універсального типу клинкової зброї колючо-рубаючого призначення на сьогоднішніх західноукраїнських теренах. Уявіть собі: тільки на території Галичини у різний час виявлено 36 цілих бронзових мечів та десятки фрагментів інших. Усі, відомі на сьогодні екземпляри галицьких тогочасних мечів розділено на три групи: 1-мечі з окремо вилитим руків'ям (15 екз.); 2-мечі із суцільним (тобто, відлитим разом із клинком) руків'ям (8 екз.); 3-мечі або їх фрагменти, докладна інформація про які, відсутня (13 екз.). 

Найцікавішим з них є, мабуть, довгий бронзовий меч зі села Язловець Бучацького району Тернопільської області (зберігається в Археологічному музеї у Кракові). Центр ваги язловецького меча  зумисне зміщений до кінця, за рахунок розширення у листоподібну форму верхньої частини клинка (див. рисунок). Такі мечі призначалися для нанесення  дуже важких ударів, причому часто по захищеному панциром противникові. Розширений на кінці  клинок меча давав додатковий ефект "розвалювання" рубленої рани, а за рахунок збільшення ваги в цій частині леза, додатково посилював удар. Прекрасна збалансованість  клинка з Язлівця при ударі зводила до мінімуму віддачу на руків'я. Антеноподібне навершя руків'я меча з Язлівця було не декором, а мало суто практичне значення: 1 - при нанесенні колючого удару втримувало долоню на руків'ї, не даючи їй зісковзнути; 2 - слугувало опорною точкою при висмикуванні меча з противника.

Меч з Язлівця не був призначений для фехтування. Цього не допускала своєрідна збалансованість клинка, тому використання його у пішому бою було малоефективним.  Язлівецький меч, який ви бачите на рисунку, скоріш за все слід відносити до групи кавалерійських мечів, які від звичайних мечів відрізнялися значно довшим клинком, що зумовлено було необхідністю "діставати" піших воїнів із сідла.  Крім того, при рубанні кавалеристів між собою вершник повинен був мати можливість прикрити клинком увесь свій корпус (до сідла), коли противник наносив удар.

Отож, оглядаючи за склом музейної вітрини бронзовий меч, вкритий смарагдовою патиною, все пам'ятаймо, що дивимося ми не лише на дуже давню і незвично цікаву річ а  - на зброю, яка більш як три тисячоліття тому комусь не раз захищала життя, а комусь - обірвала мрії і плани у той злополучний, для нього день...

Микола Бандрівський: Львівський Арджуна (про язичницького бога на будинку, навпроти Українського католицького університету у Львові)

Львів мабуть ніколи не перестане дивувати своєю екзотикою. Чомусь, гості міста швидше вловлюють ті нюанси його неповторності, повз які не раз байдуже проходимо ми - львів’яни.

Багато з нас знає корпус Українського католицького університету на вулиці Мушака. А от, чи звертали ви увагу на будинок навпроти, зокрема на торцеву його частину? Ні? То тоді при нагоді придивіться. Запевняю вас – отримаєте дивовижний емоційний допінг…

Коли я вперше помітив це велетенське химерне зображення висотою більше двох метрів, то був мало не шокований від несподіванки. Як так? У фешенебельному районі Львова раптом… абсолютно язичницький персонаж! І то де – навпроти корпусу УКУ, в якому у міжвоєнному часі знаходилася римо-католицька гімназія, а потім греко-католицька богословська академія.

Щоб далі не втомлювати вас різними історіями, які пов’язані із зображенням цієї войовничої людиноподібної химери у захисних лускатих обладунках, скажу коротко: автором цього барельєфу, який постав тут у 1913 році, є Владислав Яроцький, а архітектори – Генрик Заремба і Мартин Хшановський. Ці фахівці назвали свій барельєф коротко і влучно: «Війна». Справді, дивлячись на оскалену пащеку і войовничо розставлені ноги та загрозливо підняті руки, ніякої іншої асоціації – окрім війни – це зображення не викликає.

Кого ж, ті митці, на ньому відтворили?

На мою думку, тут зображений Арджуна – герой давньоіндійського епосу Махабхарата, про якого є також багато написано у Бхагават-Гіті, яка була створена близько 500 років до народження Христа. Саме Арджуна вважається індусами втіленням бога Індри. Як і на справжніх скульптурах Арджуни, львівський персонаж тримає у правій руці стрілу, а у лівій – лук. І, як й на автентичних давньоіндійських зображеннях, львівський Арджуна представлений зі зміями, які звиваються довкола його горла.

Я досі не встановив, хто ж був замовником цього незвичайного і войовничого барельєфу, які наміри керували тим, хто задумав і оплатив це далеко не дешеве «задоволення». Отой таємничий замовник львівського Арджуни ніби точно щось знав більше про війну, оскільки замовив його створення за рік перед початком кривавої Першої Світової, в якій і Львів і вся Галичина більше року спливали ріками крові…

Микола Бандрівський: Сардинія і... Галичина

На світлині ви бачите молоду жінку у традиційному, для середземноморського острова Сардинія, національному вбранні. Розкішна сукня, прегарні сережки й такі ж вишукані нагрудні прикраси - все видає у їх власниці досконалий смак і слідування традиціям.

Ну, і звісно, отой спокійний, сповнений самоповаги, її погляд та характерні риси обличчя. Окрім того, смуглявість, темна пігментація її волосся і - підкреслено європеоїдне лице - безпомилково видають у ній мешканку Центрального Середземномор'я (райони Апеннінського півострова та ін.).

... Проводячи розкопки у різних куточках Галичини і багато спілкуючись, я не раз відзначав, про себе, певну особливість антропологічних рис галичанок, які, як я тоді припускав, назагал тяжіють до півдня Європи. І в манері спілкування, і в їх (галичанок) ментальності, часами ніби вловлюється отой незримий і закорінений у дуже далеких епохах, генетичний зв’язок з тогочасними цивілізаціями півдня Європи.

Так от, до чого я веду: в останні роки на заході України чим раз більше віднаходять речей (зброя, прикраси, ритуальні предмети та ін), які безсумнівно були виготовлені у тих віддалених районах Центрального Середземномор'я. Звісно, потрапити на наші землі всі ці речі могли в різний спосіб: внаслідок торгово-вимінних контактів, як імпорт або ж як військова здобич (трофей). Але!..

Є таке поняття як картографування знахідок. Так от: якщо взяти, для прикладу, бронзові етруські церемоніальні шоломи (див. фото), то вони (ці шоломи) утворюють на заході України компактне гніздо, де в різних місцях їх знайдено чотири екземпляри. Причому, в інших районах України, такі етруські шоломи відсутні (нагадаю, що датуються вони близько 2700 років тому). Немає таких етруських шоломів і на суміжних територіях Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії, Німеччини, Австрії та ін. Цікаво, правда ж?

Особливий інтерес, у цьому плані, становить бронзова статуетка із околиць села Лужани Кіцманського району Чернівецької області, яка зображає воїна у повний зріст зі щитом і мечем у руках та у захисному шоломі з маленькими ріжками (див. рисунок). Ця статуетка з Лужан має найближчі аналогії серед зразків металопластики культури нурагів на острові Сардинія і пов’язується першовідкривачем - Миколою Ільківим, з народом шардана, який, як припускають дослідники, походив з Балканського півострова. Іншими словами, у галицькій археології ранньозалізної доби вимальовується доволі цікава проблема, вирішення якої може мати певну причетність до питань походження сьогоднішніх галичан.

... На такі-от, несподівані асоціації наштовхнуло фото цієї імпозантної сардинійки, про яку йшла мова на початку допису. Ану ж, вже в недалекому майбутньому, ми матимемо змогу провести порівняльні ДНК-аналізи між тим населенням, яке замешкувало сьогоднішню Галичину близько 2700 років тому, і тим населенням, яке в той час заселяло Центральне Середземномор'я. От, цікаво, які результати (схожості ?, спорідненості ?), ми отримаємо у підсумку? 

Звісно, за минулі тисячоліття терени Галичини перетнуло десятки народів і етносів. І, цим, наші підкарпатські землі, нічим не відрізняються від інших культурно-етнічних лакун Стародавньої Європи. Народи якийсь час проживали, потім, під впливом воєн, епідемій чи інших лих вимирали або ж відходили на інші землі, звідки, за якихось пару століть знову вертали на раніше обжиті рідні землі, де за той час вже встигли оселитися носії інших культур. І так тривало повсемісно. 

А, от, чи у всій тій міжетнічній колотнечі залишалися острівки відносно автохтонного населення, яке не було зачеплено тими міграційними хвилями (свого часу, Лариса Крушельницька назвала такі утворення "ізолятами"), ще треба з'ясувати...

Микола Бандрівський: Чи правомірно співставляти сучасну росію із Золотою Ордою, а росіян - із ординцями?

От, зараз, багато хто співставляє знавіснілих російських агресорів із Золотою Ордою і ординцями, як дикими і безжальними кочівниками Степу. Чи справедливим є таке порівняння? Давайте розміркуймо разом.

По-перше, Золота Орда була лише незначною частиною гігантської імперії Чингісхана, створення якої він проголосив на курултаї у 1206 році і яка простягалася від узбережжя Тихого океану на сході до Карпат на заході.

Чінгісхан казав, що він будує державу, в якій дівчина зможе пройти зі щитом, наповненим золотими коштовностями від одного кінця його імперії, до іншого і, при цьому, залишиться не лише незайманою, але навіть жоден перстень чи якась із перлин, не пропаде з того скарбу на щиті.

По-друге, грандіозність замислів Чінгісхана підкріплена маршрутами його походів: завоювавши Пекін та Середню Азію, його війська дійшли до сьогоднішньої України, де у битві на Калці він розбив об'єднані сили руських князів. Одночасно із завоюваннями, Чінгісхан провів жорсткі економічні реформи та, що називається, "з нуля" переформатував всемонгольске військо. Мусимо пам'ятати: монголи - не тюрки (!). До тюрків, як відомо, відносяться татари. Тюркські народи, створювали у той час свої оригінальні і доволі розвинуті (у розумінні традицій степових цивілізацій) власні держави.

По-третє: прямуючи, через терени сьогоднішньої України, до Угорщини, монгольська орда перейшла усю Галичину, не зруйнувавши тут жодного міста, і не спаливши на цих землях, жодної фортеці. 

Микола Бандрівський: Зникле кельтське місто на Львівщині: чому не розпочинаємо його пошуки?

Багато хто з нас замилуваний в Античний Світ: у його скульптури, храми, історію чи міфологію. Хоча, для нас, галичан, античність  зараз сприймається як щось дуже далеке а до того ж ще й частково зникле, одним словом - "не наше".

А, між тим реальність виглядає куди цікавішою.

Приміром, як би ви відповіли на питання: чи знали давні греки і римляни про наш підкарпатський край, про Дністер (у його середній і верхній течії), зрештою, про самі Карпати? Не буду розписувати тут цю проблему, а скажу коротко: і елліни, і вже ранні латиняни не лише знали, але й чудово орієнтувалися на тогочасній карті Європи, де знаходиться ота "гора Карпатос", які спільноти мешкають на передкарпатті і прилеглому Придністров’ї. Все це давно відоме і опубліковане у численних наукових працях із коментарями та відповідними покликаннями на першоджерела і літературу.

Усвідомлюючи обмеженість формату, нижче коротко закцентую увагу лише на одному давньому манускрипті, в якому йде мова не лише про терени сучасної Галичини, але й подаються доволі точні координати (свого роду GPS античного світу) кількох непорушних об’єктів, які тут (у тому часі) знаходилися,  у тому числі й на території теперішньої Львівщини.

Мова йде про документ під назвою "Керівництво з географії", який був написаний давньогрецьким математиком, астрономом і географом Клавдієм Птолемеєм у місті Александрія приблизно у 141 році (у цій своїй праці Птолемей використав записки Маріноса з Тіри, який жив у ІІ столітті до нар. Хр.).

Так от: Клавдій Птолемей вказує у Середньому і Верхньому Придністров’ї назви чотирьох міст (урбанонімів), а у 8-ій книзі визначає їх географічне розташування, довготу і широту у градусах і мінутах.

Ще у 1992 році я зробив спробу злокалізувати ці урбаноніми на сучасній карті, а результати своїх розрахунків я тоді опублікував у низці своїх праць (див. покликання під текстом допису).

Микола Бандрівський: Галицька Русь під правлінням хана Узбека або: чому багато хто з нас, як нечистий ладану, все ще остерігається визнати очевидні факти 600-літньої давнини

Так, годжуся з вами: заголовок допису доволі неочікуваний. Чи, правомірно взагалі - отак ставити питання: якесь підпорядкування галицької Русі та ще й ординцям? Давайте спершу спокійно проаналізуємо те, що відомо на цю тему, а вже опісля робитимемо висновки.

Отже, почну з двох писемних джерел. 

По-перше, десь на початку 1320-их років відомий географ, мандрівник і державний діяч  венецієць Маріно Санудо Старший (значення праць якого порівнюють із відкриттями Марко Поло) у своїй капітальній праці "Liber secretorum fidelium crucis" серед маси інших сюжетів оповідає про появу золотоординських кочовиків у країнах Центральної Європи. Власне, про галицькі землі  Маріно Санудо згадав у листі до короля Франції Філіпа VI, який він написав десь на початку жовтня 1334 року. У цьому листі Маріно Санудо пише, що "...Надалі є на Русі двоє князів, що коряться Татарам, які тримають землю величезну з народом численним, слідують греків [релігійними] стопами. й звідки проникають коштовності різні у значній кількості до Франції, до Німеччини, до Італії... й на півдні проте є Русь Мала, яка граничить на заході з Польщею, на півдні, отже, з Угорщиною, і на сході з татарами Узбека, господаря свого уже згаданого...".

По-друге, вищенаведене свідчення якимсь дивним чином перегукується із повідомленням ще одного середньовічного автора - швейцарського ченця-францисканця (а, заодно, й знаного хроніста й автора фундаментального "Chronicon a Friderico II Imperatore ad annum 1348", брата Йогана із Вінтертура, який, описуючи події початку 1340-их років вказує, що "...кажуть, тому що імператор Татарський незадовго до цього часу двох поганських королів цілком достойних поставив на чолі русів, які їх один за одним потруїли..."

Пару літ тому, львівський дослідник Ілля Паршин, завідувач  відділом історії середніх віків Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, аналізуючи ці свідчення зауважив, що "...ступінь підпорядкованості галицько-волинських володарів кочівникам у XIV столітті - питання малодосліджене" (див. покликання на цю працю під моїм дописом). Про якусь особливу роль, яку мала у той час галицька держава, свідчить й те, - пише вищезгаданий дослідник, що династія наших Романовичів у той час не проводила перепис (на зразок обліку) свого населення, так як це робили інші руські князівства перебуваючи у складі Золотої Орди.

Отже, які висновки (чи, радше, припущення) можна зробити із вищенаведеного?

Микола Бандрівський: Галицька Русь і Золота Орда

Давня Галичина була під владою монголів майже півтора століття. І, це для нас не приниження, оскільки могутня імперія монголів підкорила, на той час, увесь Китай, країни Середньої Азії та встигла поставити на коліна частину європейських держав. Як то все відбувалося на підкарпатських землях..?

Про хана Батия і ті спустошення, які привнесли його армії на терени руських князівств, знають усі. Здавалось-би, про що тут може бути мова: ті дикі ординці для нас вороги і все тут... Саме таке розуміння послідовно пропагувала радянська, а сьогодні, російська історіографія та численні прихильники саме такого бачення перебігу подій, у сьогоднішній Україні. Але, дійсність виявляється, куди цікавішою..!

Почну із простого. Якщо ви гадаєте, що орда Батия (правильніше, Бату-хана) пройшла "вогнем і мечем" по всій Галичині, як і по деяких інших руських князівствах, то тут ви помиляєтеся.  Жодного (!) міста у Галичині, монгольські війська не знищили. Наприклад, у стольному Галичі (на території теперішньої Івано-Франківської області) досі не знайдено жодних слідів монгольського штурму і руйнувань, які б могли відноситися до того часу (1241 року). І, це попри майже півтора століття інтенсивних археологічних розкопок в самому Галичі та на його околицях. Те саме можемо сказати й щодо усіх інших підкарпатських твердинь: жодного монгольського наконечника стріли і слідів пожарищ там досі не виявлено.

Навіть, під час розкопок усім вам відомої наскельної фортеці Тустань у Сколівських Бескидах, попри два десятиліття пошуків не знайдено жодних ознак штурму, який би можна було приписати монгольським військам (хоча через сусідні сучасні міста Синевидсько і Сколе, того 1241 року пройшло понад 60 тисяч батиєвих вершників у напрямку до Верецького перевалу, а звідтам - на горішнє Потисся і на історичний Альфельд, тобто на Середньодунайську низовину). На урицьких скелях, на яких була збудована Тустань, також не знайдено жодного вістря монгольської стріли, хоча різнотипних центральноєвропейських наконечників стріл до луків і арбалетів, там знайдено буквально кілограми (можу це стверджувати, оскільки я особисто брав участь у розкопках Тустані впродовж кількох польових сезонів спочатку під керівництвом Лариси Крушельницької, а згодом під орудою Михайла Рожка). 

Отож, чим пояснити таку разючу невідповідність між тим, що нам десятиліттями пропагують про "Батиєву навалу на Галичину" і очевидним станом речей?

Микола Бандрівський: Чи правомірно співставляти сучасну росію із Золотою Ордою, а росіян - із ординцями?

От, зараз, багато хто співставляє знавіснілих російських агресорів із Золотою Ордою і ординцями, як дикими і безжальними кочівниками Степу. Чи справедливим є таке порівняння..? Давайте розміркуймо разом.

По-перше, Золота Орда була лише незначною частиною гігантської імперії Чингісхана, створення якої він проголосив на курултаї у 1206 році і яка простягалася від узбережжя Тихого океану на сході до Карпат на заході.

Чінгісхан казав, що він будує державу, в якій дівчина зможе пройти зі щитом, наповненим золотими коштовностями від одного кінця його імперії, до іншого і, при цьому, залишиться не лише незайманою, але навіть жоден перстень чи якась із перлин, не пропаде з того скарбу на щиті.

По-друге, грандіозність замислів Чінгісхана підкріплена маршрутами його походів: завоювавши Пекін та Середню Азію, його війська дійшли до сьогоднішньої України, де у битві на Калці він розбив об'єднані сили руських князів. Одночасно із завоюваннями, Чінгісхан провів жорсткі економічні реформи та, що називається, "з нуля" переформатував всемонгольске військо. Мусимо пам'ятати: монголи - не тюрки (!). До тюрків, як відомо, відносяться татари. Тюркські народи, створювали у той час свої оригінальні і доволі розвинуті (у розумінні традицій степових цивілізацій) власні держави.

По-третє: прямуючи, через терени сьогоднішньої України, до Угорщини, монгольська орда перейшла усю Галичину, не зруйнувавши тут жодного міста, і не спаливши на цих землях, жодної фортеці. 

Уявіть собі: 60-тисячне монгольське військо повернуло в районі сьогоднішнього Стрия у напрямку Сколе і безперешкодно попрямувало до Верецького перевалу, перейшовши звідти у горішнє Потисся, а, після цього спустилось на Середньодунайську низовину (історичний Альфельд). До слова: під час археологічних розкопок наскельної фортеці Тустань у Сколівських Бескидах, не виявлено жодного (!) наконечника стріли кочівницького типу, у той час як наконечників стріл центральноєвропейських типів того часу, експедиція Михайла Рожка знаходила кілограмами (повірте, сам брав участь у тих розкопках і знаю, що кажу).

По-четверте, уявіть собі наукові реалії сьогоднішнього дня: дослідники буквально по тижнях і місяцях знають, що робив і де був Чінгісхан, але...досі не можуть з'ясувати до якої релігії Чінгісхан належав і якому Богові (чи богам) він вклонявся.  Судячи з того, що Чінгісхан не лише терпимо, але й толерантно ставився до різних виявів віри в єдиного Бога (християнство, юдаїзм, мусульманство) та вірив у Вічне Небо, то частина дослідників небезпідставно припускає, що він міг вклонятися єдиному Всевишньому Богу. Чи був це Аллах, Тенгрі чи Небо з його видимими іпостасями - Сонцем, Місяцем та Зорями, до сьогоднішнього дня, невідомо...

І, врешті, по-п'яте: якби сучасні науковці змогли якось реінкарнувати Чінгісхана то він, почувши, що його державу співставляють  із якоюсь росією - незрозумілим утворенням із мутним минулим, то він, спересердя, вигукнув би: "Та, Боже, збав! Порівнювати отих північних невдах із величною країною, яку я створив..? Та ви при своєму розумі?!"

Микола Бандрівський: Про т. зв. "останки князя Осьмомисла"

Тридцятиліття повторного відкриття "останків князя Осьмомисла": сумніви посилюються і закрадається підозра, чи не маємо ми, тут, справу з історичним фейком....

Завтра, 14 листопада, для мене - особливий день, бо минає рівно тридцять років відтоді, як я, з двома своїми колегами - Романом Суликом і Юрком Лукомським,  під час розкопок у підземеллі Святоюрського собору у Львові, відкопали перепоховані останки чоловічого скелету, які сьогодні увійшли в науку під назвою: "останки князя Осьмомисла".

Серед кісток, які ми тоді - 14 листопада 1991 року віднайшли, лежала скляна капсула із запискою, яка була написана на бланку Музею НТШ довоєнного періоду, датована 31 серпня 1939 роком, мала розлогий текст і підписана Ярославом Пастернаком (її повний текст з коментарями ми опублікували в "Записках НТШ" і в "Богословії"). В Записці мовилося, що це саме ті людські кістки, які він знайшов у 1937 році у кам'яному саркофазі під підлогою Свято-Успенського собору княжого Галича.

І, як це прийнято в науці, ми не мусіли вірити лише "на слово" навіть такому авторитетному знавцеві археології, яким був Ярослав Пастернак, а тому зіставили знайдені ним тоді в Галичі кістки з їх фотографіями, які цей вчений опублікував у своїй книзі "Старий Галич" (Краків, 1944). При зіставленні цих світлин з тими кістками, які знаходилися у викопаній нами скриньці, виявилося, що вони – ідентичні. Причому, навіть, у деталях: як от, черепні шви, очні орбіти, форма і прикус зубів, місця зламів на кістках та ін. Ці наші припущення підтвердив також Зенон Погорецький – професор антропології Саскатунського університету з Канади, якому ми, на пару днів, передали ті кістки на вивчення (він же, зробив тоді першу графічну й пластичну реконструкції за знайденим черепом).

Отже, усі сумніви відпали: перед нами знаходилися тлінні останки людини, яку Ярослав Пастернак і, майже всі дослідники донині, ідентифікують з особою князя Ярослава Осьмомисла.

Микола Бандрівський: Галицька Русь як топархія Візантійської імперії і королівство Латинської імперії

Спочатку кілька слів про нещодавнє знайдення у княжому Галичі частини середньовічної печатки, аналіз якої й став причиною появи цього допису.

Почну з того, що два тижні тому Олександр Алфьоров на своїй сторінці у ФБ опублікував фрагмент печатки, який був знайдений близько півтора роки тому у селі Крилом поблизу Галича на Івано-Франківщині (те, що цей уламок печатки походить саме з Крилоса, я теж можу підтвердити, оскільки перевіряв цю інформацію).

Печатка, як печатка - скажете ви. Що у ній може бути цікавого, адже таких сьогодні немало віднаходять по різних усюдах. Воно то так, але:

По-перше: печатка ця - латиномовна, а їх, на теренах колишньої Галицької Русі, виявлено одиниці. Судячи з реконструйованого Олександром Алфьоровим (за майже ідентичними печатками - див. світлину) напису, цей новознайдений крилоський екземпляр належав канцелярії магістра лицарського ордену Госпітальєрів, Ґарену де Монтеґю, який очолював це чернече згромадження з 1207 по 1228 роки (сам же документ, до якого була підвішена  ця печатка, був надісланий до княжого Галича, на думку згаданого публікатора, у межах, приблизно, 1207-1217 роках);

По-друге: ця новознайдена, у Крилосі, печатка є не просто свідченням дипломатичних (чи, якихось інших) стосунків між княжим Галичем і хрестоносцями, а віддзеркалює щось значно істотніше і важливіше. Що я маю на увазі? Якщо спрощено, то - наступне:

Щонайпізніше від другої половини 12 століття, Галицька Русь (або ж, принаймні, основна її частина) не була самодостатнім і незалежним державним утворенням, як ми традиційно звикли собі уявляти, а представляла собою - щонайменше впродовж кількох десятиліть - автономну провінцію Візантійської імперії. До таких припущень спонукає низка тогочасних писемних джерел, зокрема твердження історика-хроніста Никити Хоніята (кін. ХІІ ст.) про те, що Галицьке князівство, на відміну від інших руських князівств, було візантійською «топархією», тобто автономною провінцією Візантійської імперії.  Більше того, Візантійський імператорський двір розглядав галицького князя як Hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією  прирівнювалося до давнього гасла: «союзний Риму народ» - cocii populi Romani. Тому, не дивно, що переважна більшість тогочасних візантійських джерел стосуються в основному Галицької Русі, володар якої часто протиставлявся володарю Києва і розглядався як цілком самостійний.  

Найближча аналогія до щойновиявленої печатки у Крилосі біля Галича 

Але, не лише візантійські автори  називали Русь складовою частиною Візантійської імперії. Про це в унісон пишуть і тогочасні авторитетні і достовірні джерела на які до праці М. Войнара, а нещодавно і І. Паславського, мало зверталось уваги. Наприклад, німецький хроніст Адам Бременський пише, що Русь – це «перлина Константинопольського престолу і найкоштовніша окраса Греції».  Інший тогочасний німецький історик  Отто Фрайґенський  повідомляє, що коли 1142 р. на Русі було вбито  й пограбовано кількох німецьких  міщан-колоністів, то король Конрад ІІІ звернувся до візантійського імператора, щоби той покарав русинів як своїх підданих».  

На якийсь особливий статус Галицької Русі у ХІІ - поч. ХІІІ ст. вказує й той факт, що Романа Мстиславича майже всі тогочасні західноєвропейські хроністи називають королем (rex), а не просто князем (dux).  Зійшовши на престол, король/князь Роман Мстиславич одразу відновив союз з Візантією про що опосередковано свідчить факт перебування близько 1200 р. галицького посольства в Константинополі в складі Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара.

Із падінням Константинополя 13 увітня 1204 року і цілковитого знищення учасниками 4-го Хрестового походу Візантійської імперії, на її руїнах повстала цілком нова держава - Латинська імперія (як її називали греки) або ж Романія (як її називали самі хрестоносці). Так от, створена хрестоносцями Латинська імперія успадкувала цсі ті королівства (напр. Фессалонікійське), князівства (напр. Ахайське), герцогства (напр. Афінське) та інші, донедавна підваладні Константинополю, державні утворення.

Взявши до уваги вищенаведене свідчення Никити Хоніята про Галицьке князівство як про візантійську топархію (тобто, автономну провінцію цієї імперії) та інші докази такого підпорядкування, можемо обеhежно припустити, що хрестоносці, завоювавши Візантію і витіснивши православного Патріарха до Нікеї у 1206 році успадкували (серед підлеглих Візантії, територій), також і Галицьке князівство. Тобто, з цього моменту його (Галицького князівства) територія могла розглядатися, принаймні якийсь час, як канонічна територія Латинської імперії хрестоносців, оскільки Константинопольський Патріархат, до якого належали галицькі церкви, вже був ліквідований.

Микола Бандрівський: Гріб Аттіли слід шукати у Карпатах? А, чому б і ні? Давайте поміркуємо

Спершу для тих, то "не в темі": Аттіла - один з наймогутніших володарів Європи середини 5 століття. Завойовуючи одну державу, за іншою, Аттіла зі своїми гунами поставив на коліна майже всі великі європейські держави і дійшов аж до Риму. Ні до, ні після того гунського нашестя, історія нашого континенту, не знала настільки сильного і впливового вождя. Сотні книжок і фільмів написано і відзнято про цю непересічну особистість. Майже кожна сучасна європейська держава може похвалитися своїм доробком на "гунську тематику", окрім... України. 

Ще з радянських часів, була негласна заборона якось виокремлювати гунський період у давній історії УРСР (а, тим більше, виділяти археологічну культуру чи, хоча б, тип пам'яток, які б могли належати власне гунам, а не їх численним союзникам і ворогам). Натомість, українським археологам "милостиво" дозволялося оперувати у своїх працях лише назвою "пізньоримський період". І ця тенденція майже в незмінному вигляді зберігається до сьогоднішнього дня. 

Більше того, за час Незалежності, у нашій країні не вийшло майже жодної статті, жодної монографії, не захищено жодної дисертації, у назвах яких фігурували б слова "гуни" чи "Аттіла". Більше того, з подачі російської школи археології, яка сьогодні у неймовірних масштабах тиражує міфи про ніби-то  центроальноазіатське походження скіфів і гунів, нам і далі вперто нав'язують концепцію тюркського або ж угро-фінського походження Аттіли і гунів в цілому, що йде всупереч свідченням пізньоантичних і ранньосередньовічних істориків.

Уявіть собі: на сьогоднішній день ніхто не може з впевненістю вказати на основні ознаки гунської матеріальної культури. При чому, не лише у нас, але й в інших країнах. Навіть ті дослідники, яких інші деколи вважають "світилами у науці" (гунського періоду), нічого нового, окрім повторюваних історіографічних кліше, досі, на цю тему, так і не написали...

Можу навіть сказати, що гунська тематика в Україні, як і у решті країн Європи, до сьогоднішнього дня все ще перебуває ніби у напівмістичному стані: про гунів всі чули і майже все знають про їхні основні військові рейди (навіть підраховано, скільки тисяч осіб могло бути задіяно у тій чи іншій збройній кампанії), а, от, тикнути пальцем на карту і сказати: "осьо, з цього місця здійснювалися атаки гунів у ті роки" чи: "саме тут була держава Аттіли" (а, не тимчасова, його, ставка), досі ніхто так і не спромігся аргументовано довести. 

Микола Бандрівський: Тризуб: погляд зі Львова

На фото - геральдична підвіска початку ХІ століття з княжим знаком, виявлена під час археологічних досліджень кладовища стародавнього Чернігова на пл. Перемоги №64 (розкопки В.Скорохода). Припускають, що на цій підвісці зображено знак першого (з відомих у літописах) чернігівського князя Мстислава Володимировича.

Хотів би поділитися кількома короткими думками щодо тризуба, які вам можуть видатися цікавими.

По-перше: між часом використання зображення тризуба на монетах та інших речах (підвісках, зброї та ін.), що припадає на кінець Х-ХІ століття і часом повторного використання тризуба в українській державній символіці, запровадженого у 1918 році, існує дуже великий часовий розрив - у 900 років!

Задумаймося: чому давньоруські князі, ні у ХІІ, ні у ХІІІ століттях, ні володарі наступних віків ніде (!) не використовували зображення тризуба? Після одинадцятого століття тризуб, на цілих 900 років, з нез'ясованих причин, ніби канув у небуття. На цю обставину нещодавно ще раз звернув увагу Олег Однороженко у дискусії про сучасний герб нашої держави.

 Може, у ті післяВолодимирові століття, не знали про цей знак? Та ні, про що-що, а про символ Святителя Русі, знали всі. Гадаю, ті давньоруські князі, які сходили на престол після князя Володимира Великого, щось знали таке, що не дозволяло їм продовжувати традицію використання тризуба у державних справах. Або ж, цей знак не був "знаком княжої держави Володимира Великого", а лише особистим вензелем чи монограмою цього володаря, на що нещодавно звернув увагу Олександр Алфьоров.

Тобто, підсумуємо: близько 900 років зображення тризуба, на території сьогоднішньої України, не використовувалося.

По-друге: досі немає однозначної відповіді на питання - чому усі (!) найдавніші зображення тризубів, які датуються Х-ХІ століттями сконцентровані майже виключно в межах сьогоднішніх Київської, Чернігівської і Сумської областей (де, властиво, і знаходилася, у той період, Русь) і чітко співпадають з межами поширення, в той час, срібників і златників, які мають на собі такий же тризубий знак. 

В той же час, на заході сучасної України - на теренах Галичини, Волині, а також на Поділлі, Покутті та Буковині жодного з тогочасних зображень тризубів, немає. Так само повністю відсутні, на цій території, златники і срібники володимирового зразка. Це дає підстави ставити під сумнів входження частини  вищеназваних теренів включно з Галичиною - навіть на короткий період - до складу давньокиївської держави. Оскільки, в такому разі, її грошовий обіг мав би покривати усю її територію. 

Можливо, на подільських теренах і на землях західніше Збруча - в Галичині, могли у той час існувати інші, аніж Русь, протодержавні утворення з окремішньою системою державної символіки і власним (відмінним від київського) грошовим обігом, в якому переважали дирхеми і західноєвропейські денарії.

Микола Бандрівський: Отці-домінікани на Галичині

Чому на Галицькій Русі нашими князями була заблокована діяльність отців-домініканців?

Всі ми знаємо, що отці-домініканці вже через сімнадцять років після заснування свого ордену (12 грудня 1216 року), рушили на Русь. Наприклад, у 1233 році в Києві отці-домініканці вже мали свій монастир, а у Львові, за повідомленням одного з хроністів ордену, ченець-домініканець Яцек Одровонж у 1234 році керував будівництвом, тут, окремого храму.

Звичайно ж, без запрошення чи спеціального дозволу князя і за погодженням з Римом, ніхто б не дозволив отцям-домініканцям навіть переступити межу Галицької держави, чи, Русі, в цілому. Значить, мусіла бути першопричина або ж проблема, причому - поважна і мабуть доволі пекуча, якщо для її вирішення вирішили запросити саме отців-домініканців (їх інша, офіційна назва: брати-проповідники).

"А при чому тут цей жебручий орден братів-проповідників і Галицька Русь?" - спитаєте ви. 

Почати слід з того, що затверджуючи Статут ордену-домініканців, папа Григорій ІІІ спеціально доручив їм боротися з єретичними вченнями і всім тим, що називаємо сатанинськими проявами. Саме із членів цього ордену Ватикан, в усі наступні століття, призначав Головних інквізиторів (на той момент брати-проповідники вже заповзялися викорінювати антикатолицьку єресь альбігойців на півдні Франції). Одним словом - там, де з"являлися домініканці, невдовзі з"являлися й інквізиторські суди.

Висилаючи отців-домініканці у спеціальну місію на Русь, папа Григорій IX, одночасно, доручив їм з’ясувати можливості утворення римо-католицького єпископату на руських землях. Для цього ще в Римі папа затвердив кількох «єпископів без постійної кафедри». Однак, не всюди на Русі, домініканцям були раді. Так, один з хроністів ордену свідчив, що у середині XIII століття в Києві було вбито 92 домініканських ченці, у Галичі — 27, у Житомирі — 4, у Коломиї — 4, у Теребовлі — 8, Новогрудку — 6, Любартові — 7, а в околицях Жовкви біля Львова, був повішений пріор з усім конвентом...

А, отут, власне, й виникає питання: що ж такого робили чи говорили на Русі ці, вбрані у білі плащі, отці-домініканці, якщо їх присутність викликала такий, немислимий за масштабами, спротив?

Відповідь може бути лише одна: домініканці в Галичині лише сумлінно виконували свою справу, якої вони навчилися у своїх західноєвропейських колегіумах і університетах, а саме: відстежувати і викорінювати "сатанинські прояви".

Наші ж галицькі князі, почавши будувати з початку ХІІ століття  білокам"яні величні і гарно оздоблені храми (причому - десятками), разом з тим зіткнулися зі сильною поганською ортодоксією: галицькі язичники й надалі приносили у своїх капищах людські жертвоприношення, а у своїх загумінкових святилищах жерці відмовляли людей від Христового вчення. Своїх же університетів, Галицька держава в той час, не мала і як побороти те мракобісся, яке дозволяло спалювати людей живцем, не знала...

А, якраз, саме на той момент, отці-домініканці на півдні Франції доводили на практиці ефективність своїх методик, зачистивши "під нуль" єресь катарів у Лангедоку... Отож, вибір - хто б це мав, щось подібне робити, на Русі, був невеликий.

Микола Бандрівський: Спалювання людей живцем: досвід Галичини

В Європі живих людей почали масово спалювати з 1275 року, коли на півдні Франції, у Лангедоку, спалили Анжеліку Лабарет, запідозривши її у відьмацтві. Тоді ж, французи, почали «переводити через вогонь»  осіб різного віку і статі, яких підозрювали у антикатолицькій єресі катарів. Такий спосіб «очищення людських душ» невдовзі перейняли Німеччина, Польща, Чехія та інші країни.

   Спалювали жінок і чоловіків за чаклунство і в Галичині, причому останню «відьму» у нас спалили якихось півтораста літ тому. 

Про це, з усією скрупульозністю справжнього вченого-етнографа, описує секретар комісії НТШ і дійсний член Празької і Віденської академій наук, Володимир Гнатюк у своїй праці «Купанє і паленє відьм у Галичині» (1912; лінк на повний виклад його праці див. нижче цього тексту). 

Далі подаю фрагменти його записів, які стосуються подій на території сьогоднішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей.

   Отже, село Нагуєвичі (сьогодні – Дрогобицького району). Під час епідемії холери 1821 року, коли в селі люди почали масово помирати, один хлопчина признався у тому, що він є упирем і вказав на низку односельчан які, ніби-то, теж є упирями і умертвляють людей.  Перелякані тою звісткою селяни зібрали схід села і на тій громадській раді вирішили спалити усіх названих «упирів» на вогнищі з тернини.  Тоді зігнали на майдан посеред села тих «упирів», зв’язали і почали по одному кидати у вогонь. За розповідями очевидців, деякі з них помирали швидко, а дехто зумів якось визволитися і втекти. Однак, після цього спалення, холера не вщухла, а організаторів було притягнуто до відповідальності і позасуджувано на різні терміни. Тоді ж, у сусідньому селі Ясениці Сільній було спалено одного чоловіка, а решта людей не дав попалити місцевий священник, який втрутився у цю справу.

   Не менш трагічні речі діялися й на Гуцульщині. Так, біля села Микуличин біля Яремча, останню «відьму» спалили 1827 року, а у селі Верхній Березів на Косівщині, на околиці села навіть було окреме місце, яке називали «Згарище» і на якому спалювали мертвих «упирів». Далі подам зі слів Семена Бойчука із сусіднього села Текуча, за словами якого «…тут, за горбком, у Березові була відьма…її вночі впіймали, завинули у верету і понесли на Згарище. Положили терня, підпалили та й кажуть, щоби признала, що вона відьма. А вона  ні, та ні. Проситься, плаче…Йо! Не помогло. Спалили… А потім сиділи по криміналах за тото, бо хтось вчув, як вона кричала та й доніс у Коломию знати».

   Ще один гуцул – Дмитро Малкович зі села Зібранівці біля Коломиї розповідав, що «…там у нас, в Березові, звідки я родом, був один чоловік, може й не упир, та й помер надворі через сильний мороз. Коли його поховали, то він потім ходив і кричав…Відьма, що звалася Маруся Перцова сказала, що треба його відкопати, кинути у вогонь і спалити. І, після цього як його спалили на терновому вогні за селом, то вже не чути було ні вівкання, ні нічого».

   Зі слів гуцула Ілька Стовп’юка зі села Іспас, коли у сусідньому селі в черговий раз виявляли відьм, то їх вели на сусідню гору Готарь «…і там розкладали терновий вогонь, і зв’язували, і кидали їх до того огню…То були чоловіки, жінки й дівчата, бо вони не пускали йти дощу…А тато мій казали, що пригадують, як їх дідо ходив туди дивитися, бо від нас багато людей ходило. Відти давали знати, коли тото буде, як тепер віче, та й хто хотів, то і йшов».

   Не менш цікаву розповідь, але вже - про відьму Кошулиху, записав Володимир Гнатюк від 60-літньої Афії Антоняк зі села Голови, що біля Косова. 

Микола Бандрівський: Every child matters

 Індіанці почали палити християнські храми на заході Канади, а 1 липня 2021 року спалили й українську церкву Успіння Пресвятої Богородиці в провінції Альберта.

Причиною спалаху ненависті серед індіанців, стали результати розкопок на місці колишніх інтернатів для індіанських дітей, під час яких  було виявлено останки 966 поховань, які належали дітям і підліткам.

.Ці інтернати були частиною державної Програми з асиміляції індіанців (діяла в Канаді з 1863 по 1998 роки), однак керували такими інтернатами, релігійні організації. За цей час канадійська влада відібрала у батьків і помістила в такі інтернати понад 150 тисяч індіанських дітей, де їм забороняли розмовляти рідною мовою, відучували від індіанських традицій і способу життя. Індіанські діти помирали в інтернатах в основному через важкі умови виживання: будівлі були старими, погано опалювалися і в них панувала антисанітарія...

Наприклад, у травні цього року в містечку Камплус в Британській Колумбії, під час земляних робіт виявлено могили 215 дітей. А, сам інтернат у цьому містечку, яким опікувалася римо-католицька Церква, діяв з 1890-го до 1978 року.

Отож, за останній місяць на заході Канади вже згоріло чотири християнські храми. А, тиждень тому, була підпалена і згоріла до тла, українська церква Успіння Пресвятої Богородиці у провінції Альберта. 

З цього приводу, 3-го липня цього року, владика Давид Мотюк (Українська католицька Церква) виступив із Зверненням, в якому сказав, що "... корінні народи Канади зараз потребують нашої молитви, підтримки та дій, адже вони шукають правди та примирення щодо трагедії Житлових шкіл (інтернатів - М.Б.)...Але зараз, перш за все, настав час уважно послухати наших корінних братів і сестер, незалежно від того, наскільки болюча реальність Житлових шкіл. Вони повинні говорити. Ми повинні дослухатися. Тільки тоді правду кажуть, і почують, з надією на примирення і зміцнення зв ' язку наших двох народів..."

25 червня 2021 року представники общини Cowessess First Nation (орган самоуправління корінних народів на південному-сході провінції Саскачевань) оголосили, що на території колишнього римо-католицького інтернату для індіанських дітей, що в поселенні Маріваль у Саскачевані, знайдено ще 751 безіменну дитячу могилу...

Микола Бандрівський: Український містичний модернізм: Всеволод Максимович (1894-1914)

Ми маємо знати своїх: європейської слави художник-модерніст з Полтави, який, у 20-літньому віці, скінчив життя самогубством у Москві...

Про Всеволода Максимовича можна сказати скупо: народився 1894 року у Полтаві, вчився, розважався і... працював. Працював титанічно, незважаючи на свій, майже юний, вік. А сферою його зацікавлень стала античність і давня історія, через переосмислення яких у кольорі і лініях, втілював своє бачення світу в українській сецесії (див. світлини).

Не маючи за плечима, жодних Академій, без спонсорів і меценатів цей, неймовірно обдарований полтавчанин, сам того не хотячи, змусив говорити про себе увесь мистецький світ Європи і Америки. Однак, це визнання прийшло значно пізніше його насильницької смерті у 1914 році.

А, сьогодні, мати у своїй власності твори Всеволода Максимовича, вважають за особливу честь найпрестижніші мистецькі салони світу і найбагатші галеристи наших днів.

Отож, запам"ятаймо:

- двадцятирічний полтавчанин

- український Мікеланджело модерізму

 - досі належно неоцінений співвітчизниками...

P.S. Якби не виставка у 2007 році  в Культурному центрі в Чикаго під назвою "Перехрестя: модернізм в Україні, 1910-1930", то про Всеволода Максимовича  мало хто б знав у нашій державі...

Детально - https://uk.wikipedia.org/wiki/Максимович_Всеволод_Миколайович

Микола Бандрівський: Про Готську та Скіфську єпархії

Про скіфів і готів - ми чули, що таке єпархія - теж знаємо, а, от, що можемо сказати про Готську і Скіфську єпархії? (питання до владик українських Церков від історика й археолога)

Чий Крим? Наш? Якщо наш, то чому сьогоднішні українські Церкви не признаються до нашої церковної спадщини в Криму і на півдні України..?

Адже, Готська єпархія, як всім відомо, виникла в Криму наприкінці ІІІ століття зі столицею у Фео-Доросі на Мангупському плато, а у VIII століття Константинопольський Патріархат підніс її до рівня митрополії. Вірянами ж Готської єпархії були представники різних етносів - скіфи, сармати, гуни, готи, алани та ін., що було типовим для релігійного життя того часу. Більше того, готського єпископа Унілу висвятив сам св. Йоан Златоустий, а єпископ Ульфіла, теж гот, який переклав Святе Письмо готською мовою, навіть був присутній на Константинопольському соборі у 381 році.

Ви скажете, що Готська єпархія тому нами не згадується і не пропагується як спадок Української Церкви через те, що вона, хоч і відносилася до ранньохристиянських Церков, але - сповідувала аріанство, яке було засуджене на Нікейському соборі 325 року. Але! Вельмишановні владики, ці теологічні і богословські нюанси - це ваші внутрішні дискусії. Для української ж держави, для її мирян, тут важливим є сам факт, що вже у дуже віддалені ранньохристиянські часи, близько 1700 років тому (!), на півдні сьогоднішньої України ми мали потужні церковні осідки, з керівниками яких - як з рівними і достойними - говорили і в Константинополі, і у Римі.

Допускаю, що факт аріанської єресі у Готській єпархії, для вас є більш визначальним і важливішим, аніж загальноісторичне значення Готської єпархії для давньоукраїнської історії.

Тоді, чому ви не визнаєте і не пропагуєте релігійно-історичний спадок сусідньої - Скіфської єпархії, східна частина якої займала у III-VIII століттях майже всю сьогоднішню Одеську область і прилеглу частину Херсонської і Миколаївської областей?   Столиця Скіфської єпархії була у м.Томи на території сучасної Румунії. Адже, Скіфська єпархія від самих початків, сповідувала канонічний і правдивий Символ Віри і до Халкідонського собору (до 451 року) була самовласною, тобто незалежною в управлінні своїми церквами. І, лише собор у Халкідоні 28-им своїм правилом, підпорядкував Скіфську єпархію Константинопольському Патріархатові.

А, окрім того, за словами ранньохристиянського історика й візантійського адвоката Ермія Созомена, особливістю Скіфської єпархії було те, що у ній постійно зберігався старовинний звичай, згідно з яким, церквами всієї провінції завжди управляв лише один єпископ.

І, наостанок: наприкінці ІІІ-го століття згадується Євангелік - єпископ Скіфської єпархії, який управляв місцевими церквами при римському імператорові Діоклетіані (284-292 роки), тобто в часи найжорстокіших гонінь і переслідувань перших християн. Від цього часу і аж до середини VI-го століття поіменно відомо дванадцять єпископів вищезгаданої єпархії. Ми не знаємо етнічного походження більшості з них, але про єпископа Феотима окремо сказано, що родом він, скіф.

Вищенаведене свідчить про те, що:

по-перше, ще задовго до так званого Володимирового хрещення 988 року (про яке мовчать майже всі європейські письмові джерела того часу) на півдні сучасної України були потужні ранньохристиянські єпархії - Готська, Скіфська та інші, від яких слід виводити першопочатки сьогоднішніх Українських Церков;

по-друге, керівники тих ранньохристиянських Церков на півдні нинішньої України, були настільки освіченими і обізнаними у питаннях віровчення, що вони на рівних виступали на Вселенських соборах.

Коментарі: