Отже, почну з двох писемних джерел.
По-перше, десь на початку 1320-их років відомий географ, мандрівник і державний діяч венецієць Маріно Санудо Старший (значення праць якого порівнюють із відкриттями Марко Поло) у своїй капітальній праці "Liber secretorum fidelium crucis" серед маси інших сюжетів оповідає про появу золотоординських кочовиків у країнах Центральної Європи. Власне, про галицькі землі Маріно Санудо згадав у листі до короля Франції Філіпа VI, який він написав десь на початку жовтня 1334 року. У цьому листі Маріно Санудо пише, що "...Надалі є на Русі двоє князів, що коряться Татарам, які тримають землю величезну з народом численним, слідують греків [релігійними] стопами. й звідки проникають коштовності різні у значній кількості до Франції, до Німеччини, до Італії... й на півдні проте є Русь Мала, яка граничить на заході з Польщею, на півдні, отже, з Угорщиною, і на сході з татарами Узбека, господаря свого уже згаданого...".
По-друге, вищенаведене свідчення якимсь дивним чином перегукується із повідомленням ще одного середньовічного автора - швейцарського ченця-францисканця (а, заодно, й знаного хроніста й автора фундаментального "Chronicon a Friderico II Imperatore ad annum 1348", брата Йогана із Вінтертура, який, описуючи події початку 1340-их років вказує, що "...кажуть, тому що імператор Татарський незадовго до цього часу двох поганських королів цілком достойних поставив на чолі русів, які їх один за одним потруїли..."
Пару літ тому, львівський дослідник Ілля Паршин, завідувач відділом історії середніх віків Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, аналізуючи ці свідчення зауважив, що "...ступінь підпорядкованості галицько-волинських володарів кочівникам у XIV столітті - питання малодосліджене" (див. покликання на цю працю під моїм дописом). Про якусь особливу роль, яку мала у той час галицька держава, свідчить й те, - пише вищезгаданий дослідник, що династія наших Романовичів у той час не проводила перепис (на зразок обліку) свого населення, так як це робили інші руські князівства перебуваючи у складі Золотої Орди.
Отже, які висновки (чи, радше, припущення) можна зробити із вищенаведеного?
По-перше, в історичній науці існує корпус писемних (а, тут додам - і археологічних) джерел, які неспростовно свідчать про фактичну, а не лише номінальну, підпорядкованість галицької Русі золотоординським правителям впродовж близько півтораста літ (у межах ХІІІ-ХIV століть). Чи було це "жорстоким і ганебним монгольським ігом" для галицьких земель? Таких свідчень я, поки-що, не знаходжу. Мабуть, що ні, бо усі, без винятку, галицькі князі часто і з великою охотою використовували ординські війська для залагодження своїх військово-політичних (і, нерідко - матримоніальних) потреб.
Наприклад, для протидії польському королю Казимиру ІІІ, галицько-волинський князь Юрій ІІ Тройденович попросив у хана Узбека багатотисячне військо. І той йому ці кочівницькі полки, одразу надав, що дало змогу галичанам у 1337 році заатакувати Польщу.
Через три роки після цих подій (коли у квітні 1340 року під мурами Львова з"явилися польські війська того ж Казимира ІІ), то, на прохання Голови боярської Ради воєводи Дмитра Детька, хан Узбек знову надав львів’янам 40-тисячне військо для походу на Польщу.
По-друге, результатом отих спільних галицько-золотординських військових дій проти короля Казимира ІІІ стало те, що польський король змушений був закінчити із Галицькою Руссю війну і укласти з галичанами мир, а крім того Казимир ІІІ у тому мирному договорі відмовлявся від будь-яких претензій на наші землі. Але!
Дочекавшись смерті хана Узбека (1341), король Казимир ІІІ таки поїхав на поклін у Золоту Орду і отримав там ярлик на правління, за що він сплатив ординцям (за рік наперед!) данину та зобов’язався її сплачувати й надалі, що юридично і фактично зробило його (Казимира ІІІ) васалом золотоординських ханів. Тобто, польський король пішов тим самим шляхом, яким до нього пройшли й галицькі вінценосні володарі, демонструючи перед Золотою Ордою, цілковиту покору...
Комментариев нет:
Отправить комментарий