Володимир Єрмоленко: За усієї разючої подібності Трампа і Путіна, між ними є суттєва відмінність

За усієї разючої подібності Трампа і Путіна, між ними є суттєва відмінність.

Трамп - продукт суспільства надлишку. Стилю життя, для якого немає обмежень. Роби, що хочеш, бери від життя все. Переступай всі перепони, зокрема й моральні. Коли зникають обʼєктні перепони (бо вже доступні всі речі, яких хочеться), постає ілюзія зникнення і субʼєктних перепон. Інші люди перетворюються на інструменти та обʼєкти. Вони - речі, які нічого не відчувають. Їм не треба співчувати. Так надмірний гедонізм перетворюється на жорстокість.

Путін - продукт суспільства нестачі. Його ключовий міф - «блокада Ленінграда». Його головне слово - «лішенія». В суспільстві «лішеній» народжуються російські «лішніє люді». У цій психології страждання зникає ідея радості та насолоди. Єдина моя насолода - що інший страждає більше, ніж я. І тому коли «лішніє люді лішеній» дістають владу, вони хочуть, шоб інші теж страждали. «Ми страждали, тепер страждайте ви». Ви маєте «лішиться» найдорожчого, маєте випробувати «лішенія». Так надмірний культ страждання перетворюється на жорстокість.

На виході маємо дві жорстокості, дві системи презирства до людської гідності, які, однак, випливають з різних джерел. «Страждальницька», однак, сильніша за «гедоністичну». Вона має більше витримки і вміє терпіти. Її садизм не спонтанний, а добре спланований і витриманий. Він уміє маніпулювати гедоністичною жорстокістю, підсовуючи їй постійні «насолоди», зокрема і епстін-стайл.

А от витримка українців цей садопутінізм бісить. Бо як би нам не було боляче, ми не збираємося страждати більше, ніж вони. Ми бережемо в собі здатність радіти життю, навіть попри біль і втрати. І це російського колективного путіна бісить. Він не знає, що з цим робити.

Володимир Єрмоленко: Це війна між світами життя і смерті

Український світ, як частина європейського, тримається за життя. Вважає, що життя має втілення в особистості. Вважає, услід за Сковородою, що природа персональна. Що кожна людина має право на свою природу і на своє природне / сродне буття, і тому неможливо добре прожити чуже життя. Життя неможливо купити і продати, його не можна замінити, воно незамінне.

Російський світ, принаймні сьогодні, не вважає життя цінністю. Його можна купити і продати, воно замінне, масово замінне. Життя, як власність, можна експропріювати. Практика масової заміни одних життів іншими - це війни, вбивства, депортації, зміна ідентичності і тд. Тобто смерть. Смерть у російському світі не є чимось сакральним, це просто інструмент - і до того ж головний інструмент управління. Тому Росія сьогодні - танатократія. Правління через смерть. І була нею більшу частину своєї історії.

Успішність танатократіі досягається через баналізацію смерті, насильства і страждання. У танатократії банальним стає не лише субʼєкт зла, а й його обʼєкт. Стражданнями та смертями нікого не здивуєш. Тому відбувається їхня нормалізація.

Сила кожного світу містить, як дзеркало, його слабкість - і навпаки. 

Українська любов до життя історично призводила і призводить сьогодні до героїчних дій - але також до пристосуванства, адаптації, відмови від себе заради виживання і тд. 

Російська любов до смерті призводить до того, що система починає пожирати і вбивати саму себе.

Нам вкрай важливо підсилювати сильні сторони нашої біофілії, і нівелювати її слабкі сторони. І шукати слабкі сторони російської танатократії.

Російський міф великого царя грунтується на тому, шо цар - єдиний хто опанував смерть. Він здатен на екстремальне насильство саме тому, що приручив смерть, став для неї недосяжний. І щойно російська людина стикається з реальністю - що цар старий, немічний, слабкий, смертний - її світ поступово руйнується. Щойно цар перестає бути переможцем, він перестає бути справжнім. А коли нема царя - нема і Росії.

В Україні базовою настановою є недовіра до лідера. Тому лідер тут постійно змагається за підтримку народу. Лідер замінний, народ - ні.

В Росії базовою настановою є презирство царя до народу. Тому народ понад усе боїться втратити царя. І що більше цар убиває, то більше він доводить свою незамінність. Народ замінний, лідер - ні.

Тому Росія рідко переживає поразки у війнах на своїх кордонах. Після цих поразок (а їх було багато) починаються процеси послаблення авторитарної влади. Щоправда потім здебільшого цар повертається.

Але колись він не повернеться.

Микола Карпицький: Гностичний фаталізм - основа терористичної диктатури Кремля

У всіх війнах Росія використовувала солдатські маси як витратний матеріал і перемагала завдяки тому, що солдати готові були йти на смерть. Нинішня війна не є винятком. Техніка рано чи пізно закінчується, а солдатські маси  – ні, і зараз російська армія знову повернулася до старої тактики. Якби українське керівництво зробило ставку на виробництво протипіхотної зброї – мінометів і кулеметів, то росіяни не мали б успіхів на фронті. З якоїсь причини маса людей у Росії готова йти в армію, тобто не цінує своє повсякденне життя, і готова безглуздо вбивати й вмирати, тобто не цінує життя взагалі, ні своє, ні чуже. 

Я припускаю, що причина в особливій духовній спокусі сприймати світ як зло.

Була така духовна єресь – маніхейство, там матеріальний світ вважався злом. Більшовицька ідеологія – варіант маніхейства, оскільки там світ оголошується царством зла й експлуатації, який комуністи мають знищити. Однак духовна єресь – це не ідеологія, а відчуття, тому Путін відмовляється від ідеології та спирається на маніхейське відчуття, що цивілізований світ – чужий і тому зло, яке треба знищити. Якщо комуністи намагалися якось раціонально обґрунтувати боротьбу з навколишнім світом, то російські некроімперіалісти навіть не ставлять такого завдання, вони просто відчувають, що їх оточує зло, і бажають усім смерті.

Маніхейська спокуса поширюється серед влади та її фанатичних прихильників, але є ще маса людей, яка і саму російську владу, і своє повсякденне життя відчуває як щось чуже і безглузде. Це вже інша духовна спокуса – гностицизм. Маніхейство передбачає пошук ворога, постійну ворожнечу з навколишнім світом як злом, але для цього треба бути активним. Гностицизм, навпаки, передбачає пасивну позицію, бо зло – це природний стан світу, який не змінити, тому боротися немає сенсу, та й взагалі все безглуздо.

Уявімо собі звичайного росіянина в такій гностичній спокусі, якому набридла сім'я, робота, борги, а тут пропонують одразу кілька мільйонів за службу за контрактом. Звісно, там можуть вбити, то все одно в житті нічого хорошого немає, чому б не зіграти в «російську рулетку». І ось відправляють його в безглуздий штурм на смерть, а він покірно йде. Нормальній людині не зрозуміти. Якщо втрачати все одно нема чого, чому не пристрелиш командира? Натомість маси солдатів, хвиля за хвилею, йдуть по трупах товаришів і вмирають. Один знайомий український офіцер назвав це «російським фаталізмом», перебуваючи під враженням кадрів військової хроніки, де було зафіксовано, як присіли покурити два російські солдати. У цей момент одному знесло осколком голову. Другий навіть не здригнувся і спокійно докурив. Фаталізм буває різний, але це – особливий, гностичний фаталізм людей, які не бачать сенсу в житті й змирилися зі смертю, як своєю, так і інших людей, яких прийшли вбивати.

Володимир Єрмоленко: Гоголівські «російські» твори - про те, як смерть стає повноцінним суб‘єктом у житті

«Мертві душі» лишається однією з головних метафор, які описують «русскій мір». Маланюк мав рацію, коли побачив у Гоголя саме цю тему та її ключовий вплив на подальшу російську культуру. Коли я бачу всілякі звернення пу до всяких «федеральних зборів», я бачу в «аудиторії» мертві душі, оболонки без серцевини, автомати без облич. Саме вони там роблять кар’єру та проповзають на саму гору. Бо смерть має бути нагорі ієрархії 

Але відмінність Гоголя від, нпрклд, Достоєвського і сучасної чорнухи росліту полягає в тому, що те, що Гоголь бачив хворобою і чому він ставив діагноз, До і ко побачили спасіння Росії, її винятковість і «умомросіюнепонять»

А Гоголь зрозумів ключову річ: смерть теж хоче жити. Смерть хоче мати свій Lebensraum. Вона бореться за свою територію. І задля того вона вплітається в життя, щоб знищити його зсередини. 

Гоголівські «російські» твори - про те, як смерть стає повноцінним суб‘єктом у житті. Смерть як мертві душі, як одиниці людської реальності, які щось говорять і приймають рішення; як механізація, як імітація, як порожність, як сліпа готовність коритися і т. д.

Але Гоголь також показав, як це не парадоксально, життєву силу цієї смерті. Її силу в боротьбі за виживання. І головну річ: у боротьбі за виживання смерть може бути сильнішою за саме життя. Імітація життя може бути сильнішою за саме життя. І це головний жах, який він помітив і який він описав. Можливо, тому, що надто добре його знав.

Рускій мір - це про те, що смерть відчайдушно хоче жити. І через те хоче витіснити з життя саме життя.

Ми бачимо сьогодні досить наочну ілюстрацію того старого діагнозу.