Андрій Сошніков: Хроніки виходу з Азіатської матриці: Анатомія модерного українства / Andriy Soshnikov: Chronicles of Exiting the Asian Matrix: Anatomy of Modern Ukrainianness

Щоб зрозуміти, чим є модерне українство, треба спочатку скинути з очей полуду чужої софістики. Століттями нас переконували, що історія — це лінійний процес, де великі народи будують держави, а малі — служать для них етнографічним матеріалом. Це витончена брехня. 

Історія — це не лінійка, це картярський стіл. А правила гри за цим столом завжди писали в Лондоні, Парижі чи Берліні. Петербург же завжди був лише галасливим і дещо дикуватим прикажчиком, якому дозволяли збирати недоїдки зі столу справжніх господарів світу.

У цієї глобальній грі Україна застрягла в унікальній текстурній пастці. Нас намагалися назавжди розчинити в Азіатській матриці. Це особлива, вкрай витончена тоталітарна система. Це коли гігантська державна машина копіює європейську форму — будує хмарочоси, купує суперкомп’ютери, шиє дорогу форму для чиновників, — але всередині зберігає суто ординську, деспотичну суть. У цій матриці території безмежні, а людина — ніщо. Її завдання — бути безликою цифрою в чужих геополітичних звітах. 

На світовій карті суб’єктності нашу країну просто зафарбовували в колір цієї тоталітарної пустелі. Вас ніби немає в юридичному полі. Ви — невидимки. 

Модерне українство — це, перш за все, акт раптового і для багатьох дуже неприємного проявлення. Це коли декорація раптом оживає, бере в руки інструменти і починає перебудовувати театр під власні потреби. Це момент, коли етнос, який довго намагалися утилізувати всередині бездушного тоталітарного конвеєра, усвідомлює себе як Технологію Свободи.

Старе, традиційне українство, яке так плекала тоталітарна система, було суто етнографічним. Матриця дуже любила «малоросійські пісні», вареники та вишиванки. Чому? Бо етнографія — це безпечно. Етнографія — це музей. А з музею ніхто не стріляє. Якщо ви зводите свою ідентичність лише до туги за минулим та солов’їної мови у вакуумі, ви вже програли. Вас законсервували всередині азіатського тоталітарного заповідника.

Модерне українство здійснило радикальний розрив із цим хуторянським гетто. Воно перетворило ідентичність із фольклорного додатка на сучасне програмне забезпечення. 

Нація — це не кров і не спільні предки, які тисячу років тому орали одне й те саме поле. Нація — це операційна система для виживання та домінування в XXI ст. Цей новий український софт виявився дивовижно гнучким і смертоносним для азіатської вертикалі. Його головні характеристики — це повна відсутність віри в «доброго царя» чи єдине начальство, мережева структура, де люди здатні збиратися в складні самоорганізовані структури за хвилини через месенджери, а також гіпер-адаптивність. Це здатність миттєво освоювати будь-яку технологію — від крипти до військових дронів — і використовувати її не за інструкцією, а так, як вигідно тут і зараз. Нарешті, це іронічний стоїцизм, коли весь світ може котитися в прірву, але українець поставить на паузу кінець світу, щоб пожартувати про це в соцмережах і зібрати донат на ЗСУ. Ми перетворилися з об’єкта чужих маніпуляцій на суб'єкт, який сам створює нові правила гри на ходу.

Богдан Червак: ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ ВДОМА!

Через 88 років Вождь повернувся до рідного народу, за свободу якого боровся все своє життя. Він залишив по собі Ідею, яку не змогли знищити жодні вороги, які б методи не застосовували, — Ідею Української Самостійної Соборної Держави, відновлення якої відбулося в 1991 році. 

Як зазначив Голова ОУН Богдан Червак:

Здійснилася мрія багатьох поколінь українських націоналістів: засновник і перший голова ОУН полковник Євген Коновалець на рідній землі.

Йому віддає честь незалежна Україна і українська нація.

Нагадаю, що кожен новий голова ОУН, починаючи від Андрія Мельника, мав за обов’язок домагатися повернення його праху в Україну.

І я безмежно радий, що, нарешті, це вдалося зробити."

Це історична мить для сучасного покоління: разом з Євгеном Коновальцем ми повертаємо свою історію, гідність і спадок. Лише та нація має майбутнє, яка шанує своїх Героїв, що боролися за неї і віддали свої життя. В Пантеоні Героїв славетний Вождь займе почесне місце. 

І, як наголосив Голова ОУН — Богдан Червак, повернення Коновальця зробить українців ще сильнішими у війні з Москвою та скріпить нашу віру в перемогу.

Україно, Твій Син вдома, зустрічай з гідністю і честю!

Українці, наслідуймо Чин Вождя!

Боротьба триває! Слава Україні! Вождеві слава!

Андрій Поцелуйко: Від «національного міфу» до національного сенсотворчого наративу

 Поняття «національний міф» у гуманітарному дискурсі має складне й неоднозначне звучання. У повсякденному вжитку слово «міф» часто сприймається як синонім вигадки або неправди, що може створювати хибне враження про явища, які насправді мають важливе культурне й історичне значення. Саме тому в сучасних дослідженнях дедалі частіше використовують поняття «національний історичний наратив», «національний сенсотворчий наратив» або «символічна модель національного минулого».

На відміну від розуміння міфу як вигаданої історії, у культурологічному та історіософському сенсі йдеться про систему уявлень, через яку спільнота осмислює своє походження, історичний досвід і майбутнє. Такий наратив не лише описує минуле, а й надає йому певного значення. Він визначає, які події вважаються ключовими, які постаті стають символами, а які цінності пов’язуються з історією певної спільноти.

Термін «національний історичний наратив» акцентує увагу на тому, що історія існує не тільки як сукупність фактів, а й як спосіб їхнього відбору та інтерпретації. Будь-яке суспільство створює певну оповідь про себе, у якій минуле набуває логіки та смислу. Ця оповідь допомагає формувати колективну пам’ять і підтримувати відчуття належності до певної культурної та політичної спільноти.

Поняття «національний сенсотворчий наратив» є ще ширшим, оскільки підкреслює не лише описову, а й творчу функцію історичних уявлень. Такий наратив створює рамку, через яку суспільство пояснює власний досвід, пережиті конфлікти, досягнення та випробування. Він допомагає відповісти на фундаментальні питання колективної ідентичності: хто ми, звідки ми походимо і які цінності визначають наше спільне існування.

Водночас поняття «символічна модель національного минулого» дозволяє побачити, що національна історична пам’ять завжди містить елементи символізації. Минуле не просто зберігається у вигляді фактів — воно переосмислюється через образи, пам’ятні події, героїчні постаті та культурні символи. Саме через ці символічні структури історія стає частиною суспільної свідомості.

Таким чином, заміна поняття «національний міф» на «національний сенсотворчий наратив» чи «національний історичний наратив» не є лише мовною зміною. Вона дозволяє точніше передати складність явища: йдеться не про вигадані історії, а про способи, за допомогою яких суспільство інтерпретує власне минуле, формує ідентичність і створює спільний простір значень.

Олег Баган: Звернення від Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова

ЗВЕРНЕННЯ ДО ВСІХ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА СЕРЕДОВИЩ УКРАЇНИ

від Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова

       Як керівник НІЦ ім. Д.Донцова, я, Олег Баган, повідомляю, що з липня місяця 2026 р. буду вимушений піти з кафедри української літератури ДДПУ ім. І.Франка, на якій працював від 1990 р., себто 36 років. Роблю це через постійні інтриги, підступи та наклепи завідувача кафедри, Петра Іванишина, теж члена НІЦ ім. Д.Донцова і знаного теоретика націоналізму. Ця людина, одержима заздрістю та кар’єризмом, за останні пів року вилила на мене тонни бруду.

       Нагадаю, що після смерті Петрового батька, Василя Іванишина (1944–2007) та скандального захисту П.Іванишиним докторської дисертації (2007), на яку виявилося аж 11 негативних відгуків, проти нього розпочалася кампанія тиску й дискредитації. Тоді саме я, Олег Баган, був єдиною людиною на філологічному факультеті ДДПУ ім. І.Франка, яка відкрито підтримала Петра і подала йому руку для спільної боротьби. Завдяки моїй ініціятиві зі створення Центру Донцова (серпень 2007) ми отримали політичну платформу, щоб відбивати атаки скритих українофобів, «патентованих патріотів» та профанаторів і плідно розвивати ідеологію націоналізму. Петро Іванишин використав платформу Центру Донцова для зростання свого авторитету, адже інтернет-сайт Центру (з цим допоміг Дмитро Ярош) діяв від 2007 р., а я як керівник Центру провів сотні різноманітних заходів – презентацій, круглих столів, публічних виступів, наукових конференцій, виступаючи в містах по всій Україні, – одночасно працюючи й на авторитет Петра Іванишина як члена Центру.

        Саме я виступив редактором-видавцем у десятках проєктів, серед яких найвидатнішим було видання «Вибраних творів» Д.Донцова в 10 т., і цим приніс визнання нашому Центру в усій Україні. Також я став головним редактором двох знакових видань: наукових збірників «Український націоналізм: історія та ідеї» (2008) і (2010) та «Вісниківство: літературна історія та ідеї» (2009) і (2012). Гадаю, закономірно тоді ж мене нагородили премією ім. С.Бандери за громадянську активність. В усіх них брав участь і Петро Іванишин і це працювало на зростання авторитету нашого Центру.

        Протягом усіх років від дня смерті Василя Іванишина я був незмінним учасником та організатором наукових семінарів ім. В.Іванишина, які проводилися щорічно, написав не одну статтю про Василя Іванишина, а також, у співавторстві із П.Іванишиним, написав монографію «Василь Іванишин: Інтелектуальна біографія» (2024). У науковій сфері саме мене вважають чільним учнем Василя Іванишина, який в різних напрямках розвинув його ідеї. Тому нинішнє паплюження мого імені з боку сина Василя Іванишина виглядає як плювання в бік пам’яті про Батька.

Андрій Поцелуйко: Мова спротиву: термінологічний світ Дмитра Донцова у критиці російського імперіалізму

 Дмитро Донцов належить до тих українських мислителів, які прагнули не лише описати політичну реальність, а й пояснити її глибинні психологічні та культурні причини. Його термінологічний апарат був своєрідною системою понять, через які він аналізував механізми поневолення України Російською імперією. Для Донцова імперське панування не обмежувалося військовою силою чи адміністративним контролем — воно проникало у свідомість народу, формувало залежність і послаблювало здатність до самостійного політичного існування.

Одним із ключових понять Донцова було **«малоросійство»**. Він використовував цей термін для характеристики не етнічної приналежності, а певного типу світогляду — прийняття імперської ієрархії, у якій Україна виступає як другорядна частина чужого політичного простору. На думку мислителя, найбільша небезпека полягала не лише у зовнішньому тиску Росії, а в тому, що частина українського суспільства могла внутрішньо погодитися зі становищем підлеглості.

Іншим важливим поняттям було **«провансальство»**. Донцов критикував ним український культурний рух, який, на його думку, часто зосереджувався на фольклорі, мові чи традиціях, але не переходив до створення сильної політичної нації. Для нього культура без державної волі була недостатньою. Він вважав, що нація повинна не тільки зберігати свою спадщину, а й прагнути влади, самостійності та історичної активності.

Особливе місце у його системі займала критика **«москвофільства»**. Донцов розглядав орієнтацію на Москву як прояв політичної залежності та втрати власного центру мислення. Він вважав, що імперія утримує народи не лише силою, а й через створення ілюзії спільності інтересів між панівною державою та підкореним народом.

Для опису наслідків такого впливу Донцов використовував образи на кшталт **«московської отрути»**. Це була метафора культурного й психологічного проникнення імперії, яка, за його переконанням, послаблювала національну свідомість, формувала недовіру до власних сил і привчала до залежності.

Центральним поняттям його політичної філософії була боротьба з **«рабською психологією»**. Донцов вважав, що тривале перебування під чужою владою може виробити звичку до покори. Протилежністю цьому стану він проголошував **«волю до влади»** — здатність нації діяти, творити власну державу і бути суб’єктом історії.

Таким чином, терміни Донцова створювали не просто політичний словник, а цілу систему діагнозів. Він описував імперію не тільки як зовнішнього ворога, а як силу, що намагається змінити свідомість підкорених народів. Його відповіддю була ідея формування нової політичної еліти — людей із почуттям відповідальності, державницьким мисленням і готовністю відстоювати незалежність.

Термінологія автора залишається прикладом того, як мова політичної думки може ставати інструментом аналізу історичних процесів.

Головна сила донцовського словника полягала в тому, що він намагався пояснити: імперія існує не лише через кордони та армії, а й через ідеї, які закріплюються у свідомості людей. Саме тому його поняття були спрямовані не тільки проти зовнішнього панування, а й проти внутрішньої готовності це панування прийняти.

Олександр Бугела: Ідеологічний фундамент новітньої української державност. Частина І: тризуб і троянда

Ідеологічний фундамент новітньої української державності під час Визвольних змагань 1917-1921 років та вплив на сучасність.

Частина І: тризуб і троянда

«Українська революція, яку надихали мрії про національне визволення, так саме як і ідеали соціалізму, привела до створення національної держави (1917-1920), а відтак і радянської республіки (1923)» [1]

Доба Визвольних змагань 1917–1921 років є одним з найцікавіших етапів новітнього українського державотворення. Стрімке розгортання подій, відкриття численних вікон можливостей та величезна підтримка населення. Здавалось що може піти не так? Як виявилось багато чого. Завжди щось може, а скоріш за все обов’язково піде не так. 

Одне з моїх зацікавлень є ідеї та їх історія. В Україні ідеї мають свою історію. Сьогодні може здаватись, що наша країна має націоналістичні ознаки. Принаймні такою хочуть бачити Україну націонал-патріотична спільнота. Ультранаціоналістичною, фашистською і навіть нацисткою Україну намагаються показати московити та їх посіпаки. Іноді те саме провертають і сусіди поляки, чи то борячись зі своїми історичними травмами/міфами чи то заграючи з популістськими настроями посполитих. 

Водночас ті самі московити показають нас прогресистами та гендеристами, а деінде у країнах Європи та в США всі ці візії рясно дублюються тими самими посіпаками або «проконсервативними» політичними або громадянськими силами (насправді політичними фарисеями, які граються у популізм). Але яка Україна насправді? Націоналістична чи прогресистська? Чи можливо націонал-прогресистська? 

І на це питання є відповіді. Однак, спочатку потрібно спробувати проаналізувати ідейний та світоглядний фундамент новітньої української державності, породжену ними культуру, встановити причинно-наслідкові зв’язки та порівняти з сучасністю. 

Нація, як політична спільнота збиралась не у вакуумі. Існував конкретний соціально-політичний контекст. Весна народів (Весна націй) [2], що відбувалась у Європі у 1848–1849 років породила численні національні рухи, деякі з яких одразу взяли курс на відокремлення від імперій і побудову власних держав, а інші задовольнялись ідеями культурних автономій. У ті часи національне не завжди співпадало з державним. Частіше національне ототожнювалось з культурою, мовою і традиціями. Повсюди популярним стають національні культура і фольклор, причому абсолютно не обов’язково, щоб люди, які щиро цікавились національною мовою та культурою були націоналісти. Наприклад серед російських дворян було не мало поціновувачів української культури, наприклад сім’я майбутнього гетьмана Павла Скоропадського або численні комуністичні рупори по типу Хвильового. Одні були монархістами-консерваторами, а інші республіканцями-більшовиками і ніхто з них не був українським націоналістом. Сьогодні це явище яскраво представлено в Каталонії, населення якої у масі своїй будучи ультралівим бореться за створення власної національної держави. 

Софія Дніпровська: Вдосконалення форм політичної організації та кристалізація політичної ідеології - цілком у межах нашої волі і суб'єктивних можливостей

 Україна, говорячи мовою психології, пропустила сензитивний період формування громадянської й національної свідомості, бо в сер. XIV ст., коли в Європі прискорився процес коагуляції етнічно споріднених регіонів, нас розшматували і наш народ опинився в неволі, де регулярно проціджувався крізь криваве сито негативного добору. 

Державницькі сили через катастрофічно несприятливу міжнародну кон'юнктуру регулярно зазнавали поразки і відсікалися на маргінеси - а виживала й домінувала тенденція вузькогрупової (вузькосімейної/кланової/корпоративної/регіональної) солідарності. 

Тому й досі переважна більшість українців ментально застрягла в XIV-XV ст. і поняття "держава" і "нація" залишається для неї пустим звуком, не наповненим ніякими конкретними алгоритмами поведінки, навіть коли вони ці звуки регулярно виголошують з високих трибун, в ефірах, на площах і майданах. 

Особи, які щиро вважають себе патріотами й націоналістами, можуть грізно скандувати: "пам'ятай, чужинець - тут господар українець!", а потім іти чоломкатися з чужинцями і торпедувати на їхнє замовлення політиків і духовних лідерів українського походження - і не відчувати ніякого когнітивного дисонансу, якщо така поведінка є вигідною для особистої кишені і сімейного добробуту. 

Змінити цю нездорову практику самими лише вербальними практиками неможливо (хоча й роль просвітництва теж не варто применшувати). Тільки переконлива політична перемога свідомої частини суспільства може заохотити широкі народні маси до перегляду своїх світоглядних установок. 

А для такої перемоги потрібні як мінімум 2 умови: сприятлива міжнародна кон'юнктура і добре структурована, енергійна, солідарна й агресивна політична сила. 

І якщо міжнародна кон'юнктура не є предметом нашого вибору, то вдосконалення форм політичної організації та кристалізація політичної ідеології - цілком у межах нашої волі і суб'єктивних можливостей

Norton Herskár: Держава є інструментом нації для самозбереження та самореалізації

Держава є інструментом нації для самозбереження та самореалізації. Головною метою і виправданням існування держави Україна є забезпечення безпеки та створення умов для розвитку українців.

Протягом останніх десятиліть у популярному політичному дискурсі щодо поняття "нація" утвердилося те, що Умланд називає "конструктивістським консенсусом". Це домінування модерністських теорій, які трактують нації як продукт індустріальної модернізації, масового друку, капіталізму та політичної інженерії. Праці Бенедикта Андерсона "Уявлені спільноти" та Ернеста Ґеллнера "Нації та націоналізм" сформували парадигму, в якій нації постають як принципово модерні феномени, що виникають не раніше кінця XVIII століття.

Ця парадигма, попри свою певну евристичну цінність для розуміння західноєвропейського націотворення, наштовхується на серйозні обмеження при аналізі досвіду "бездержавних" та поневолених народів. Зокрема, її ліберальна версія, концепція "політичної нації" як спільноти громадян, об'єднаних юридичними зв'язками та громадянським патріотизмом, виявляється "ексклюзивною" щодо тих самих націй, які вона начебто прагне зробити "інклюзивними".

Модерністські концепції нації є західноцентричними, створені імперськими народами та слабо застосовними до поневолених націй. Вони абсолютизують досвід імперій і не враховують досвід бездержавних, поневолених народів.

Модерністські теорії породили нормативну концепцію "політичної" або "громадянської" нації, особливо популярну в ліберальному дискурсі. Згідно з цією моделлю, нація визначається не через етнічну приналежність, а через громадянство та лояльність державі, національна ідентичність є добровільним вибором, а не успадкованою даністю, мова, культура, релігія є приватною справою індивіда, а не конститутивним елементом нації, а держава має бути "нейтральною" щодо етнічних культур.

Для поневолених народів ця модель особливо небезпечна. Вона фактично легітимізує імперіалістичну логіку, коли імперія пропонувала підкореним народам інтегруватися як громадяни імперії, відмовившись від етнічної окремішності. Російська імперія створювала категорію "росіян", совєтський режим "совєтського народу", сучасна росія намагається замінити "росіян" на "рускіх". Концепція політичної нації структурно подібна до цих імперських проєктів асиміляції. Чи є випадковістю, що авторами модерністської концепції нації є британці - представники однієї з найбільших імперій в історії людства?

Володимир Вятрович: Націоналізм і демократія: формула української самореалізації

Націоналізм у своєму базовому, не спотвореному сенсі — це прагнення нації якнайповніше реалізувати власний потенціал через незалежну державу. Йдеться не лише про формальний суверенітет, а про можливість самим визначати правила життя, напрям розвитку, систему цінностей і місце у світі. Саме тому націоналізм не є жорстко прив’язаним до однієї ідеології: у різні історичні моменти і в різних націй  він може поєднуватися з тими політичними системами та цінностями, які, найкраще сприяють досягненню цієї мети.

Український націоналізм, що визрів на початку ХХ століття в боротьбі за власну державу, пройшов складний і драматичний шлях таких поєднань. Під час Української революції 1917–1921 років він природно взаємодіяв із соціалістичними ідеями, які тоді домінували в Європі та обіцяли соціальну справедливість і оновлення суспільства. У 1920-х роках частина українського руху намагалася знайти спільну мову з комунізмом, сподіваючись, що в межах совєтського експерименту вдасться здобути якусь форму національної самореалізації. У 1930-х роках з’явилися ілюзії щодо можливого тактичного зближення з фашизмом — як реакція на кризу ліберальних демократій і пошук «сильних» моделей державності.

Усі ці спроби виявилися або хибними, або тупиковими. Вони не дали українцям того, чого прагнув націоналізм від самого початку, — стійкої, визнаної та життєздатної незалежної держави. 

Натомість найефективнішою виявилася «співпраця» українського націоналізму саме з демократією. Саме у форматі національно-демократичного руху наприкінці ХХ століття була досягнута головна його мета — відновлення незалежності України.

Це не випадковість і не історична аномалія. Демократія виявилася тим середовищем, яке найповніше розкриває потенціал української нації. Бо ключова риса, яка робить нас українцями і вирізняє в історичній перспективі, — свободолюбність. Прагнення до самоврядування, недовіра до надмірної централізованої влади, готовність захищати свою гідність і право вибору — ці риси погано поєднуються з авторитарними чи тоталітарними моделями, але природно резонують із демократичними інститутами.

Не менш важливий і зовнішній вимір. Саме міжнародна система, оперта на демократичні цінності, норми міжнародного права та принцип самовизначення народів, дала українцям можливість не лише проголосити власну державу, а й отримати її світове визнання. Без цього середовища незалежність залишилася б декларацією, а не політичною реальністю.

Тому відстоювання демократії — як основи внутрішнього розвитку України та як фундаменту ліберально-демократичного світопорядку — це не данина моді, яка нібито минає. Це внутрішня й зовнішня передумова нашої найефективнішої самореалізації як нації.

У світі «політичного закону джунглів», де панує лише воля хижаків на кшталт путінів, трампів та сі, в України просто немає шансів реалізувати свій потенціал. А можливо — навіть шансів вижити. Тому вибір на користь демократії для нас — не ідеологічна примха, а питання історичного виживання і гідного майбутнього.

Гімн Евксинії, Дочці Великого Понту, Праматері України

О, Евксиніє, світлолика,
Дочко безмежного Понту Великого,
Із хвиль чорних і синіх
Ти постала — тиха й грізна.

Море було твоїм лоном,
Вітер — твоїм подихом,
Сіль і глибини — твоєю кров’ю,
А береги — твоїми долонями.

Ти вивела народи до світла,
Ти навчила берег любити степ,
Там, де хвиля цілує землю,
Народилась доля України.

О, Мати шляху і пристані,
Берегине договору й честі,
Ти дала ім’я морю гостинному
І зробила його домом, а не безоднею.

Пам’ятаємо тебе в шумі хвиль,
У співі чайок над лиманами,
У снах мореплавців і хліборобів,
У солі сліз і радості повернення.

Благослови наші води й поля,
Наші міста і кургани пам’яті,
Хай не висохне корінь роду,
Хай не зрадить берег море.

Славимо тебе, Евксиніє,
Мати глибин і землі родючої,

Ти — початок дороги,
Ти — пам’ять, що не тоне.

Слава Евксинії — Матері Моря і України.

Андрій Поцелуйко: Що таке екзистенційний націоналізм

## 1. Що таке екзистенційний націоналізм

**Екзистенційний націоналізм** виникає не з ідеології, а з ситуації **граничної загрози**.

Його формула проста і жорстка:

> *або ми існуємо — або нас не буде.*

Це не про “кращу модель держави”, не про ВВП, не про етнографію.

Це про **буття проти небуття**.

Тому він:

* не потребує складної теорії;

* не апелює до майбутнього щастя;

* не торгується.

## 2. Чому саме війна його народжує

Війна робить те, чого не може зробити жодна ідеологія:

* скасовує абстракції,

* радикалізує вибір,

* стирає нейтральність.

У мирі можна бути “поза політикою”.

На війні **необраність теж є вибором** — і часто смертельним.

Тут екзистенціалістська теза *“ти відповідальний навіть за те, чого не робив”* стає буквальною.

## 3. Ключова інверсія: від «я» до «ми»

Класичний екзистенціалізм стартує з самотнього “я”.

Екзистенційний націоналізм робить різкий поворот:

> *я існую, бо існує “ми” — і навпаки.*

Це не розчинення індивіда, а **взаємна залежність буття**:

* моє життя має сенс лише якщо спільнота виживе;

* спільнота виживе лише через конкретні індивідуальні вчинки.

Тут народжується нова етика:

**жити — значить тримати позицію**.

## 4. Чому він такий мобілізуючий

Бо він говорить мовою, яку розуміє тіло, а не лише розум:

* страх смерті,

* сором втечі,

* гідність опору,

* пам’ять про загиблих.

Це не “віра в ідею”, це **переживання реальності**.

Ліберальні формули типу “цінності”, “права”, “процедури” у цей момент звучать порожньо — не тому що вони хибні, а тому що **запізнілі**.

## 5. Герой і смерть

В екзистенційному націоналізмі:

* герой — не той, хто сильний;

* а той, хто **прийняв можливість смерті** і не відступив.

Це майже чистий Гайдеґґер: *буття-до-смерті*, але не в тиші філософського кабінету, а в окопі.

Смерть тут не романтизується — вона **нормалізується** як горизонт.

## 6. Темна сторона (і її не можна ігнорувати)

Саме тому він небезпечний.

Коли “існування” стає абсолютом:

* будь-яка критика виглядає як зрада;

* мораль легко редукується до лояльності;

* насильство починає виправдовуватися самим фактом війни.

Екзистенційний націоналізм **не має вбудованих гальм**.

Він або переходить у правовий порядок після війни — або радикалізується до культу смерті.

## 7. Український випадок — не теоретичний

В Україні це не концепт, а **досвід**:

* ідентичність як рішення “залишитись”;

* мова як маркер життя, а не символ;

* держава як інструмент виживання, а не контракт.

Тут фраза

> “я українець”

> часто означає

> “я не зник”.

Це максимально екзистенційна формула.

Pro Aris et Focis («За алтари и очаги»; "За вівтарі і вогнища")

Pro aris et focis («за очаг и дом») и Pro Deo et patria («за Бога и отечество») — две латинские фразы, использовавшиеся в качестве девиза многих семей, воинских полков и учебных заведений. 

Pro aris et focis буквально переводится как «за алтари и очаги», но античные авторы использовали его для выражения привязанности ко всему самому дорогому, а более идиоматически переводится как «за очаг и дом», поскольку латинский термин aris обычно относится к алтарям домашних духов (ларов) и часто используется как синекдоха для обозначения семейного очага. В этом смысле знаменитый римский оратор и юрист Цицерон использует это выражение, чтобы подчеркнуть важность этой темы в своём философском труде «De Natura Deorum» (3.94)

Семейный девиз

Pro Aris et Focis — девиз многих семей, таких как Бломфилды из Норфолка, Малвихиллы из Ирландии, Уэйты из Шотландии, частного клуба в Австралии, Объединённого клуба военнослужащих Квинсленда и военных полков по всему миру, таких как Миддлсексский йоменский полк в Великобритании, Королевский Квинслендский полк в Австралии и Викторианский стрелковый полк в Канаде. Во Франции, во время Французской революции, этот девиз взял себе Анри дю Вержье, маркиз де Ла Рошжаклен, генерал-аншеф Католической и Королевской армии в Вандее - «Pour nos autels et nos foyers!» («За наши алтари и наши очаги!").

Тайное общество

Pro Aris et Focis — название тайного общества в Брюсселе в 1789 году, которое готовило Брабантскую революцию против австрийского императора Иосифа II. Лидером общества был Жан-Батист Верлой. Однако это общество (Соединённые Бельгийские Штаты или Verenigde Nederlandse Staten) просуществовало недолго, с 1789 по 1790 год.

Девиз учреждений

Формальное прекращение существования «оранжевой» военной Гражданской гвардии в Харлеме и создание нового «Патриотического народного ополчения» под названием «Pro Aris et Focis» (1787 г.). 

«Pro Aris et Pro Focis» — девиз 71-го полка добровольцев штата Нью-Йорк, «Американской гвардии», который был сформирован незадолго до Гражданской войны и участвовал в ней, а также действует практически до настоящего времени. Штаб-квартира находилась в старом здании Арсенала на углу 34-й улицы и Парк-авеню в Нью-Йорке.

«Pro Aris et Focis» — девиз школы «Academia San Jorge», школы для учащихся 12-го класса в Пуэрто-Рико. Этот девиз изображён на гербе и логотипе школы. Школа расположена в Сантурсе, Пуэрто-Рико. 

Pro Aris et Focis — девиз колледжа Марицбург, средней школы в Южной Африке, и этот девиз изображён на гербе школы. 

Это один из девизов Бристольского университета. 

Олександр Сич: Якою має бути позиція націоналіста у внутрішніх політичних конфліктах?

Якою має бути позиція націоналіста у внутрішніх політичних конфліктах? Бо он знову суспільне збурення… Під час війни, а тому особливо небезпечне! І на яку тут ногу стати і як визначити, яка зі сторін має рацію?   

Не втомлююся повторювати, що в еру цифрових технологій й засилля різновекторних інформаційних потоків зовсім легко втратити орієнтацію й стати жертвою суспільного маніпулювання.

А щоби такого не сталося, слід опиратися на свої світоглядні орієнтири й крізь них оцінювати як суспільні явища, так й інформацію, що їх інтерпретує.

Для націоналіста таким орієнтиром є добро нації. Саме нація є центральною категорією ідеології націоналізму і зовнішній світ він оцінює крізь призму того, наскільки захищеною вона в ньому почувається. 

У своїх щоденних діях він послуговується програмою націоналізму. Вона – та ж ідеологія, лишень перекладена на мову поточної політики. В основі націоналістичної програми лежить і політичним ідеалом націоналізму є національна держава. 

Якщо націоналізм покликаний захищати інтереси нації, то держава – головний інструмент такого захисту. Тож кожен націоналіст – обов’язково державник. Він підтримує все те, що посилює національну державу й бореться проти того, що її послаблює.

Держава – це перш за все її інституції. Не може бути сильною держава, якщо слабкі її інституції. Націоналіст завжди виступає за сильну державу в особі її сильних інституцій. 

Кожна держава є надзвичайно вразливою в час свого створення і закріплення основ. За влучним виразом Жан-Жака Руссо вона тоді подібна до військового батальйону в момент формування, коли його найлегше знищити. А тому націоналізм допускає наявність жорсткого, авторитарного стилю управління на етапі становлення національної держави.  Тим більше допустимими авторитарні механізми управління державою є в умовах воєнної загрози. Науковці визнають, що такий авторитаризм носить позитивний, стабілізаційний характер. 

Натомість неприпустимими в умовах воєнного часу є внутрішні суспільні заворушення – вони підривають суспільну стабільність, національну єдність та ослаблюють інституційну спроможність держави.

Хибним є упередження, що націоналізм є антиподом демократії. Як відомо, демократія дослівно з грецької є владою народу. А нація, інтереси якої захищає націоналізм, і є тим народом, який має право сам собою управляти і самостійно визначати свою долю.  Тож цілком органічно, що націоналізм виступає за народоправство. Або ж, за влучним визначенням Миколи Сціборського, за націократію – владу нації на своїй землі і в своїй національній державі. 

Однак не існує однієї рафінованої моделі демократії/народоправства, так само як не існує і єдиної рафінованої моделі націоналізму. 

Націоналізмів є стільки, скільки існує націй на землі. І всі вони є настільки різними, наскільки різними є умови існування кожної нації.

Демократій також є стільки, скільки є народів з тільки їм властивими й історично виробленими моделями внутрішнього самоуправління.

А тому нав’язування одних держав іншим якоїсь «єдиної» моделі демократії, а особливо з втручанням у процес формування і функціонування внутрішньодержавних інституцій, націоналізм вважає формою зовнішнього неоколоніального управління.  

Жоден націоналіст ніколи не змириться з фактом зовнішнього управління національною державою, а чи її окремими інституціями. Бо в такому разі вона не виконує повноцінно завдання щодо захисту національних інтересів й натомість захищає інтереси тих, хто здійснює зовнішнє управління.

У внутрішньо національних конфліктах надзвичайно важливим є збереження атмосфери порозуміння. Без нього держава розвалюється як картковий будинок, а нація і її територія стають об’єктом агресії і загарбання. 

Я можу зрозуміти логіку поступків громадян з іншими світоглядними орієнтирами, але однаковою мірою вимагаю розуміння і моїх націоналістичних.

Плюралізм думок і взаємна повага до них – це одна із головних засад демократії/народоправства. Ігнорування їхнього розмаїття й нав’язування однієї «єдино правильної» – пряма дорога до тоталітаризму. 

Й немає значення, яка ідейно-політична система нав’язує таку «єдино правильну думку» – комунізм, фашизм, нацизм чи лібералізм. Диктатура однаковою мірою небезпечна, незалежно від того, як себе називає диктатор на її верхівці. 

Британський вчений Ентоні Сміт визначає три головні завдання націоналізму – збереження національної ідентичності, національної єдності і національної державності.

В умовах війни з московським агресором ми, українські націоналісти, боремося: за збереження національної держави; за українську ідентичність не тільки в побуті, але й в організації державного життя; за збереження національної єдності.

Це наше місійне право й ми від нього не відступимося!

Гай-Нижник, Павло. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух: у двох книгах

Гай-Нижник П. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух.  К.: Саміт-книга, 2023. Кн. І. 1900–1936 рр. 544 с., іл.

https://sbook.com.ua/uk/home/1020-ukrayinskij-nacional-konservatizm-getmanskij-rukh.html

Гай-Нижник П. Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух. К.: Саміт-книга, 2024. Кн. ІІ. 1937–1945 рр.  588 с., іл.

https://sbook.com.ua/uk/home/1083-ukrayinskij-nacional-konservatizm-getmanskij-rukh-kniga-ii-19371945.html

Два етапи українського націонал-комунізму в українській літературі (до роздумів)

На першому етапі українського літературног націонал-комунізму майже всі довоєнні "націонал-комуністи" (Мазлах, Фітільов-Хвильовий, Блюмштейн-Коряк, Гуревич-Первомайський тощо) не були етнічними українцями. І там був виразний елемент українофобії (зневага до "просвітян", Галичини тощо).

А от повоєнні етнічно українські люди витворюють такий легальний патріотизм, який будується на цілковитому поділянні комуністичних ідей і разом з тим - на безумовній любові до рідної землі, етносу й мови. Туди вписуються і дворяни типу Рильського, і колишні петлюрівці Смолич, Панч, Довженко, Тичина, Яновський, Антоненко-Давидович, Сосюра, і люди з Західної України різного віку з дуже різним, але нерадянським минулим (той же Павличко, Крип"якевич, Козланюк, Лінтур тощо). А головне, виникає нове покоління, що не мало такого нерадянського минулого й писало свою українську рапсодію вже з чистого листа й щиро. Воно мало амбіції, високі запити, почуття власної гідності, в тому числі й національної.

Шри Ауробиндо Гхош: Национализм - это религия, ниспосланная богом, это воплощение одного из аспектов божественного начала

 "... Национализм - это религия, ниспосланная Богом" (Nationalism is a religion that has come from God).

(Sri Aurobindo. Speeches. - Pondicherry : Sri Aurobindo Ashram, 1952. - P. 6)

Нация это "... воплощение одного из аспектов божественного начала".

(Шри Ауробиндо Гхош, 1872-1950)

(цит. за: Степанянц М. Т. Религии Востока и современность // Философия и религия на зарубежном Востоке : XX век / отв. ред. М. Т. Степанянц. - М. : Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1985. - С. 57; общ. - С. 43-71).

What is Nationalism

By Sri Aurobindo.

What is Nationalism? Nationalism is not a mere political programme; Nationalism is a religion that has come from God; Nationalism is a creed in which you shall have to live. Let no man dare to call himself a Nationalist if he does so merely with a sort of intellectual pride, thinking that he is more patriotic, thinking that he is something higher than those who do not call themselves by that name. If you are going to be a Nationalist, if you are going to assent to this religion of Nationalism, you must do it in the religious spirit. You must remember that you are the instrument of God for the salvation of your own country. You must live as the instruments of God….

What you want is not freedom for your countrymen, but you want to replace the rule of others by yours. If you go in that spirit, what will happen when a time of trial comes? Will you have courage? Will you face it? You will see that is merely an intellectual conviction that you have, that is merely a reason which your outer mind suggests to you. Well, when it comes to be put to the test, what will your mind say to you? What will your intellect say to you? It will tell you, “It is all very well to work for the country, but, in the meanwhile, I am going to die, or at least to be given a great deal of trouble, and when the fruit is reaped, I shall not be there to enjoy it. How can I bear all this suffering for a dream?” You have this house of yours, you have this property, you have so many things which will be attacked, and so you say, “That is not the way for me.” If you have not the divine strength of faith and unselfishness, you will not be able to escape from other attachments, you will not like to bear affliction simply for the sake of a change by which you will not profit. How can courage come from such a source? But when you have a higher idea, when you have realized that you have nothing, that you are nothing and that the three hundred millions of people of this country are God in the nation, something which cannot be measured by so much land, or by so much money, or by so many lives, you will then realise that it is something immortal, that the idea for which you are working is something immortal and that it is an immortal power which is working in you. All other attachments are nothing. Every other consideration disappears from your mind, and, as I said, there is no need to cultivate courage. You are led on by that power. You are protected through life and death by One who survives. In the very hour of death, you feel your immortality. In the hour of your worst sufferings, you feel you are invincible….

Ярослав Грицак: Ключевым вопросом нынешнего политического порядка является: сохранится ли свобода как ценность?

Моё субъективное убеждение, что вопрос демократии не является сегодня центральным в глобальном мире. Этот вопрос утратил свое значение в десятых годах, когда мы имели волну революций по всему миру, которые этот вопрос ставили. Арабская весна, восстания в Иране, в Беларуси и т.д. Практически везде эти революции проиграли. За исключением Украины и Туниса. 

Закончилось десятилетие революций и началось десятилетие войн. Если бы эти революции победили, то демократия имела бы более твердые корни и не было бы войн.

Главным вопросом в нынешнем десятилетии стал вопрос безопасности. Даже в демократических странах возникает новый, очень опасный консенсус: делайте с нами что хотите, только обеспечьте нам безопасность! Отсюда имеем успех AfD, Ле Пен и т.д., да и Трамп в США. Наша повестка борьбы за демократию постепенно вытесняется на задний план теми политиками и тем населением, которые хотят иметь безопасность любой ценой.

Ключевым вопросом нынешнего политического порядка является: сохранится ли свобода как ценность? 

Украина доказывает, что свобода является ценностью! Украину на Западе слышат образованные люди, которые собираются, к примеру, на книжные форумы. Но обыватели все громче и громче говорят: «Мы хотим безопасности! Поэтому мы будем голосовать за Трампа, а не за прекрасную Камалу Харрис!»...

Как я вижу, на Западе уже нет страха перед государствообразующим национализмом. Появляется представление, что национализм может быть хорошим и конструктивным. В Италии недавно вышла книжка, в которой сказано, что Украина дает пример… Что европейцам нужно возродить старые добрые чувства… В Европе понятие «родина» после второй мировой войны стало плохим понятием. Мол, родина – это Folk, это Reich, с этого началась война. Поэтому не нужно говорить ни про родину, ни про защиту родины, это все милитаризм. А лучше быть пацифистом… Есть еще страх перед национализмом, но есть и переосмысление, что национализм не всегда плох. Второй тип «хорошего национализма» - это Израиль, в котором нормальный, гражданский национализм способствует демократии.

Володимир Єшкілєв: Про "довгі" та "короткі" стратегії

 Стратегії, спрямовані на те, щоби «пережити» ворога - це так звані «довгі стратегії». Що вимагають не лише діяльної колективної витримки («довгої волі» з лексикону Ніцше), але й певного способу мислення, що чітко відділяє тривале від минущого, головне від другорядного, аналітику від мемів тощо. А ще ці «довгі стратегії» мають бути підтримані більшістю суспільних еліт. Це – імперативна умова для втілення «довгої стратегії».

З цим в Україні проблеми. Історично більшість українців все ще перебуває у тій сивій «парадигмі попа Ларивона», яка ставить справедливість вище закону, а шаблон (звичаєву модальність) вище за принцип (дискурсивну модальність). Тобто мислить у таких координатах, котрі зрозумілі та зручні для мислення обивателів. Мислить в межах світогляду, що описується шаблонами звичаєвої моралі (етики) і передбачає лише «короткі стратегії».

Обиватель не мислить часовими масштабами, які виходять за побутовий «горизонт сподівань». Тобто не мислить на період, довший за два-три роки. Бо там, вважає обиватель, «невідомо що буде». Хтось з родичів захворіє, хтось вийде заміж, когось звільнять з роботи. Відповідно, «внутрішній планувальник» обивателя не заглядає за дальший горизонт часу.

Виходячи з цього, свої «короткі стратегії» обиватель не будує на абстрактних цінностях. Його мислення не охоплює довготривалих історичних циклів й не виводить на перший план ті проекти, які потребують послідовної роботи кількох поколінь. Тривалість історії у його свідомості існує лише у вигляді звичаєвих шаблонів. У вигляді того, що обиватель рахує за «традицію». Але це не жрецька традиція й не «вічне повернення» до джерел. Це лише механічне (й, часто-густо, неосмислене) відтворення побутових та суспільних ритуалів. Типу: «Батьки так робили й ми так робимо».

Зрозуміло, що такий обивательський традиціоналізм не проектується на «довгі стратегії» національного буття. Він не проектний, а етично-прикладний, історично заглиблений у патріархальні язичницькі (родо-племінні) практики. 

А в тій ситуації, у якій нині перебуває наша держава, він ще й капітулянтський. Бо пропонує ту саму філософію ідентичності, яку нав’язує  нам ворог. Ті самі «духовні скрєпи», лише у профіль.

Віталій Портников: Українська більшість

 Для мене звичних критеріїв визначення нації – коли мова заходила про українців – завжди було мало, бо я бачив, що люди, які усвідомлюють себе українцями, знаходяться у абсолютній меншості у своїй власній країні, на своїй власній території, формально – серед таких самих українців, як і вони, але безмежно далеких від їхнього власного самоусвідомлення. 

І, до речі, коли ще у юнацькі роки я ухвалював для себе рішення бути саме українським журналістом, я прекрасно розумів, що я буду працювати для цієї меншості. Чесно кажучи, як єврея за походженням, мене це особливо не бентежило, бо я звик бути у меншості і відчувати себе її частиною – що таке бути у більшості, я завжди розумітиму в Ізраїлі, а не в Україні. Але я завжди міг принаймні «сконструювати» те почуття гіркоти, яке я відчував би, якщо би був етнічним українцем, вирішував працювати для українців і відчувати себе у меншості – вся українська культура, вся українська цивілізація буквально просякнуті цим відчуттям гіркоти. 

Українці – повірте мені як спостерігачеві – зовсім не народ журби. Але ця журба української культури – вона як намагання достукатися до свого власного співвітчизника, який тебе не чує і не бачить, проте чудово чує і бачить чужих.

Зараз, під час цієї великої війни, в українців – саме у цивілізаційному сенсі цього слова – є неймовірний шанс нарешті стати більшістю. Носії імперського сприйняття України випаровуються з кожним днем протистояння, навіть російська мова, хай і існує та існуватиме у побуті, але вже практично перестала на українських землях бути мовою цивілізації, навіть російська церква судомно намагається довести, що вона не російська. Ті, кому завжди було все рівно – а їх завжди була тут більшість – «прозрівають» або хвацько усвідомлюють, що тепер українцем бути вигідно. І хай самі вони ніколи ніким не стануть, але зроблять українцями своїх дітей, щоб їм «легше жилося». Так що це може стати третім великим цивілізаційним досягненням останніх десятиріч: Українська державність, Українська церква, українська цивілізаційна більшість.

Олександр Сич: З Днем Відновлення Української Державності, брати і сестри Українці!

З Днем Відновлення Української Державності, брати і сестри Українці!

З величним національним Великоднем, друзі і подруги націоналісти!

Осягнення цілі починається з її уявлення, а вирішення проблеми - з усвідомлення.

Бажаю нам мудрості мати національну еліту, яка, усвідомлюючи залежність, тонко, невтомно і жертовно вибудовуватиме основи Незалежності й з Ідеї творитиме її втілення! 

Слава Тисячолітній Україні!

Легіонам Героїв Слава!