Володимир Єшкілєв: Про "довгі" та "короткі" стратегії

 Стратегії, спрямовані на те, щоби «пережити» ворога - це так звані «довгі стратегії». Що вимагають не лише діяльної колективної витримки («довгої волі» з лексикону Ніцше), але й певного способу мислення, що чітко відділяє тривале від минущого, головне від другорядного, аналітику від мемів тощо. А ще ці «довгі стратегії» мають бути підтримані більшістю суспільних еліт. Це – імперативна умова для втілення «довгої стратегії».

З цим в Україні проблеми. Історично більшість українців все ще перебуває у тій сивій «парадигмі попа Ларивона», яка ставить справедливість вище закону, а шаблон (звичаєву модальність) вище за принцип (дискурсивну модальність). Тобто мислить у таких координатах, котрі зрозумілі та зручні для мислення обивателів. Мислить в межах світогляду, що описується шаблонами звичаєвої моралі (етики) і передбачає лише «короткі стратегії».

Обиватель не мислить часовими масштабами, які виходять за побутовий «горизонт сподівань». Тобто не мислить на період, довший за два-три роки. Бо там, вважає обиватель, «невідомо що буде». Хтось з родичів захворіє, хтось вийде заміж, когось звільнять з роботи. Відповідно, «внутрішній планувальник» обивателя не заглядає за дальший горизонт часу.

Виходячи з цього, свої «короткі стратегії» обиватель не будує на абстрактних цінностях. Його мислення не охоплює довготривалих історичних циклів й не виводить на перший план ті проекти, які потребують послідовної роботи кількох поколінь. Тривалість історії у його свідомості існує лише у вигляді звичаєвих шаблонів. У вигляді того, що обиватель рахує за «традицію». Але це не жрецька традиція й не «вічне повернення» до джерел. Це лише механічне (й, часто-густо, неосмислене) відтворення побутових та суспільних ритуалів. Типу: «Батьки так робили й ми так робимо».

Зрозуміло, що такий обивательський традиціоналізм не проектується на «довгі стратегії» національного буття. Він не проектний, а етично-прикладний, історично заглиблений у патріархальні язичницькі (родо-племінні) практики. 

А в тій ситуації, у якій нині перебуває наша держава, він ще й капітулянтський. Бо пропонує ту саму філософію ідентичності, яку нав’язує  нам ворог. Ті самі «духовні скрєпи», лише у профіль.

Адже основою путінізму є той самий різновид обивательського традиціоналізму. Себто, суміш з етнічного націоналізму («наші люди найщиріші і найдуховніші»), російського православ’я («Бог – небесний самодержець, Росія – земний аналог небесної державності») та мілітаризму («бояться, значить поважають», «можєм повторіть»). Й на цьому ігровому полі нашим борцунам за традиційні цінності немає чим крити путінського бубнового туза. В колективних змаганнях на рівні «в кого довший» російські традиціоналісти завжди будуть «традиційнішими» за українських.

Й справа навіть не в тому, що імперський формат абсолютизації «скрєп» (звичаєвих шаблонів) є ефективнішим за національний. Все набагато гірше. Обивательський традиціоналізм, як свідчить історія останніх двох століть, може бути основою «довгої стратегії» (наприклад, стратегії ідентичності) лише у імперському форматі. Там, де звичаєві шаблони з’єднані з «спадковими», так би мовити «апаратно аплікованими» мілітаристськими практиками військово-чиновницької та жрецько-чиновницької еліт.

А в національній державі,такій як Україна, традиціоналізм швидко «вигорає». Він не здатний конкурувати на вільному ринку ідеологій, тому що ніяким чином не відповідає потребам сучасної економіки, інформаційної сфери, культури і мистецтва. Війна актуалізує його, але лише у «капсульованих елітах», обернених на власні «орденські» або корпоративні традиції.

Традиціоналізм базований на відомій спекуляції, яка передбачає апріорну та універсальну вищість колективного інтересу за інтерес окремої особистості. І як тільки за цим шаблоном намагаються будувати державну політику, всім стає незручно. Бізнес не хоче «відстьогувати» швондерам, які виступають від імені колективу (нації, громади), митець не хоче служити підозрілим «святиням» і «вівтарям», креативний клас посилає на три літери тих, хто намагається загнати його у ярмо «суспільної необхідності» та поставити під контроль чиновників.

І якщо путінська «глибинна імперія» ще може протягом певного часу компенсувати цей спротив, вливаючи в свої стратегії сотні мільйонів нафто- і газодоларів, то в національній державі платник податків відразу голосує проти. Обрізаючи всі мрії традиціоналістів про довгу стратегію з присмаком саморобного «ордену мечоносців».

Тому будь-який дрейф нашої влади до того берега, де живе український аналог путінсько-дугінсько-гундяєвського «скрєпного суспільства» закінчиться катастрофою. І цю катастрофу викличе не відраза Заходу до тоталітаризму, а природній спротив обивательського середовища. Воно, це середовище, безперечно, не дуже симпатичне й зовсім не надихає любителів плакатної героїки. Воно не споряджене «довгою волею». Проте прагматичне та тверезе, здатне практично мислити і виробляти озброєння (якщо за це платять). Що «дуже-дуже гут» для тієї спекулятивної демократії (і все ж таки демократії), яка опинилася між Сциллою необхідного і Харибдою можливого.