Фергад Туранли: Людина з великою душею (про професора Гриця Халимоненка)

На фото - Халимоненко Гриць Іванович, доктор філологічних наук, професор,  під час зустрічі зі студентами 4-го курсу спеціалізації «Сходознавство» історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (21 листопада 2019 р.). Світлина зроблена доц. Олегом Купчиком

Туранли, Фергад. Людина з великою душею // Від Шота Руставелі до Юнуса Емре. Матеріали міжнародної наукової конференції «Від Шота Руставелі до Юнуса Емре: наукова конференція присвячена пам’яті Гриця Халимоненка», яка відбулась 26–27 листопада 2024 р. / Упорядник д. і. н. Я. В. Пилипчук. Київ-Вінниця : ТВОРИ, 2024. (укр., азерб., тур., пол., узб.., англ. мовами). С. 131–135. 187 с.

Анотація. Це спогад* про життя та творчість видатного вченого – доктора  філологічних наук, професора та перекладача-письменника Халимоненка Гриця Івановича. Спогад про людину, котра гідно та хоробро боролася на своєму професійному фронті за утвердження української національної ідеї. Викладені нотатки щодо історії дійової співпраці автора цих нотаток з Г.І. Халимоненком у  царині освіти та науки і в організації міжнародних наукових конференцій. Зокрема, стосовно концепції розвитку в Україні сходознавства, яка полягала у  підготовці спеціалістів з широким спектром і глибоким знанням відповідного фаху. Наголос робиться на стані сходознавчих досліджень та розвитку саме української тюркології, яка зазнавала серйозні репресії з боку більшовицько-комуністичної влади. У цьому контексті наукові студії Гриця Халимоненка,  зокрема вивчення його спадщини, мають особливу важливість для подальшого становлення та розвитку української тюркології, в тому числі  й кримотатарознавства.

Ключові слова: життя, Халимоненко, спогад, українська тюркологія,  українська національна ідея, репресія, наукова спадщина

Основний зміст. Буремними були часи, коли у 1990-х роках відбулася  знаменна подія в новітній історії Україні, а саме ‒ проголошення відновлення її  державної незалежності та початок її утвердження, зосібна ‒ розвиток міжнародної співпраці в галузі освіти та науки. В то час, коли я навчався в аспірантурі Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, в 1994 році за рекомендаціями академіка Омеляна Пріцака  та академіка Володимира Грабовецького  мене було відряджено до Стамбульського університету з метою дослідження теми дисертації «Українсько-кримські  відносини в середині XVII століття (за тюркськими історичними джерелами)». Під час стажування в названому університеті навесні 1994 року професор кафедри загальнотюркської історії цього університету Музафер Юреклі познайомив мене з українським націоналістом, поетом-перекладачем, зосібна кримськотатарської поезії , Миколою Мірошниченком (1 січня 1947 р. – 7 липня 2009 р.), з яким наше братерство тривало до останнього дня його наземного життя. А тоді останній вивчав турецьку мову на освітньому курсі «Фонду дослідження тюркського світу» у Стамбулі. Після завершення навчального процесу в 1994 році, я на канікулах повернувся до України й зустрілися з поетом у Києві, де він познайомив мене з Грицем Івановичем Халимоненком – щирою, доброзичливою, інтелектуальною людиною. Ми з ним приємно спілкувалися українською та турецькою мовами та обговорювали різноманітних питань щодо розвитку тюркології, організації навчання відповідних дисциплін в університетах, зосібна вчений підтримав тему мого дослідження тому, що вчений сам досліджував питань, котрі стосувалися історії українсько-турецьких мовних контактів . Адже тривала наша дійова співпраця на царині згаданої науки, зокрема у контексті студіювання історії взаємин між Україною й тюркськими країнами. Продовжуючи цю думку варто сказати, що однією з перших наукових заходів було організовано нами в 1995 році в літературно-історичному факультеті Стамбульського університету міжнародну конференцію щодо історії українсько-турецьких відносин з нагоди 400-річчя від дня народження гетьмана Богдана Хмельницького за участю українських науковців Ярослава Дашкевича , Гриця Халимоненка та Віталія Кононенка  Названа конференція стала подією історичної ваги в житті українських учених, зокрема в розвитку наукової співпраці між зазначеними країнами. Варто сказати, що на цій конференції було ухвалено рішення про відкриття спеціальності «українська мова та література» в названому університеті, котре відбулося після революції гідності 2014 року.

У 1997 році під час захисту моєї дисертації  в Інституту археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України  Гриць Іванович прибув з групою студентів турецької групи з Київського національного університету імені Тараса Шевченка і виступив із сильною промовою на захист моєї дисертації. Принагідно заначимо, що засідання спеціалізованої вченої Ради проходив за участю видатних учених-інтелектуалів, зокрема керівника експертної ради дисертації Дашкевича Ярослава Романовича  та голови зазначеної вченої ради Соханя Павла Степановича , а також Калакури Ярослава Степановича  та ін. 

Владимир Емельянов: Нарратив "индивидуальная мифология"

Я намерен ввести в литературоведение, а пожалуй, и в нарратологию вообще, понятие "индивидуальная мифология". 

Это навязчивые образы и сюжеты, которые развиваются автором текста, спектакля, фильма на протяжении всей его жизни и прямо не связаны с социальными событиями его биографии. 

Индивидуальная мифология может быть связана с темпераментом, со временем рождения, еще с какими-то особенностями психофизиологии, а также с навязчивыми образами, приходящими во сне (что тоже имеет основу в реакциях организма). 

То есть, помимо прочитанных книг, встреченных собеседников с их историями, событий политической жизни, событий личной жизни, в сознании есть доминантные образы и сюжеты, преследующие человека постоянно, потому что они встроены в него хронотопом. 

Пушкин зациклен на осени, Гоголю не давали покоя какие-то шитые изделия, Достоевский постоянно думал о ребенке, которого кто-то мучает, Лермонтова преследовала мысль о русалке, ундине, которая хочет его утопить, герои Чехова все время хотят уехать, Брюсов всюду видит Ассаргадона и сам себя тоже им считает, герой Маяковского все время моет руки и жаждет чистоты, Хлебников желает читать клинопись созвездий и познать время, Высоцкий постоянно пишет про лед, на котором не может стоять и который его давит... 

У каждого художника есть повторяющиеся навязчивые образы. 

Но есть они и у ученого. Например, Менделеева всю жизнь преследовала тема веса. Сперва он измерял атомные веса и открыл Периодический закон, а потом ушел в Палату мер и весов и сконструировал эталоны, да еще написал трактат о колебании весов. И так далее. 

По-видимому, индивидуальная мифология - это нижайший слой, базис, на который дальше все надстраивается. Она основа смыслополагания и сама ни из чего не объясняется.

Микола Величкович: Олександр (Олелько) Островський - трагічна і велична доля

 26 червня, в день його пам’яті, згадаємо Олелька (Олександра Павловича) Островського - письменника, драматурга, актора, режисера. З певних причин це ім'я залишалося маловідомим загалу й лише нині повертається до нас із мороку незаслуженого забуття.

Відомостей про життя Олелька Островського досить мало, здебільшого вони фрагментарні й часом мають суперечливий характер. Найбільше відомостей подають листи Володимира Короленка до Х.Раковського, в яких наведено страхітливі факти розгулу чекістського терору в Полтаві 1919-1920 рр. Є ще книга «Розгром Полтави», яку видав у діаспорі Дмитро Соловей (перевидана 1994 року видавництвом «Криниця» у Полтаві).

Достеменно відомо, що Олелько (Олександр) Островський є уродженцем тогочасного повітового центру – провінційного містечка Золотоноша. Щодо дати народження існують розбіжності: зустрічається як 1880, так і 1887 роки. Зате цілком достовірними є дані про походження Олександра. Родина мала давнє козацьке коріння, зростав хлопець у сім’ї повітового справника. Батьки мали достатньо статків, тож змогли дати сину гідну освіту. Олександр навчався у місцевій класичній гімназії, далі вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Найбільше талановитий студент цікавився українською історією та літературою.

Саме в Києві викристалізувалися його націонал-патріотичні переконання. Прочитавши брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна», юний Олелько загорівся ідеєю віддати всі свої сили справі визволення України з колоніального ярма.

По закінченню університету, Олександр повернувся до рідної Золотоноші, де обійняв скромну посаду писаря Мушкетової нотарні. Юнак став активним учасником революції 1905 – 1907 рр., входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобинцем. Ймовірно, що Олександр був одним з організаторів Золотоніського повстання у жовтні 1905 р. Уже після революції він пов’язав свою долю з Українською соціал-демократичною робітничою партією і став одним із найактивніших її функціонерів.

В 1906 році, за рекомендацією Олени Пчілки, Олександр вступив до драматичної школи ім. М. Лисенка і через три роки її успішно закінчив. Волею примхливої долі він опинився на Західній Україні в амплуа актора (очевидно, дебютував ще в Золотоніському аматорському театрі). Мешкав у Коломиї, грав на сцені Львівського українського театру. Є версія, що Олександр заприятелював зі знаменитими Тобілевичами та був кумом корифея українського театру Панаса. Саксаганського. Саме на Галичині Олександр зустрів своє кохання - надвірнянську дівчину Галю (також театральну актрису). Згодом вони одружились, народилось двоє доньок.

Як письменник Олелько Островський заявив про себе 1906 року на сторінках «Громадської думки» і «Ради». Спочатку це були фольклорно-етнографічні замальовки та невеликі оповідання, що змальовували побут селянського життя Полтавщини, але їм була притаманна гостра соціальна критика царського уряду.

Євген Баран: Полонений навіки літературою

ХИМЕРА
На білому засніженому полі стоїть зелений Будда,
А навколо сніг все та сніг - ні усмішки, ні зорі,
А навколо всі люди поснули - один залишився Буддою,
Позеленів від печалі, пожовтів, почорнів.
І я упертий маленький чоловік іду босий
                                                   по білому полю.
На полі сніг все та сніг - ні усмішки, ні зорі,
Але я не почорнію, не пожовтію, не позеленію,
                                                       я не стану Буддою,
Я чекатиму - може сніг розтане навесні.
(Юрій Покальчук. Химера. Луцьк. 1994).

Юрій Покальчук (1941-2008) був одним із перших, хто відчув незбагненні метаморфози літератури і в літературі на початку 90-х. Як написав в анотації до збірочки його брат Олег, -  "Лінія його життя, про яке можна було б написати не одну книгу, завжди проходила там, де театр нашого спільного абсурду межує з театром воєнних дій". Неймовірно точне визначення.

Вперше побачив  Покальчука у містечку Сколе на Львівщині у вересні 1983. Він виступав у школі, де я був на практиці, приїхавши із Максимом Міщенком, сином Леоніли Міщенко, тоді завкафедрою української літератури Львівського університету.

Виступав у ролі живого письменника, оскільки тоді йому амплуа "перекладач" було для учнів далеким і незрозумілим, забавляючи учнів веселими історіями.

У 90-х це вже була инча людина, колишній зять Гончара, перетворився у літературного денді, і література для нього стала способом людського набування. Це його влаштовувало, і він собі "бавився" у вірші, у прозу - від порнографічної до нібито історичної; перекладав з іспанської, перший переклад новел Кортараса українською 1983 таки його, Покальчука; їздив у Европу, здається, з кимось він там жив у Франції. Словом, чоловік дурачився як дитина, хоча інколи в очах прозирав вселенський сум, а ще підозра до "чужаків". Таким я його побачив у "Купідоні" в лютому 2004, коли приїхав на т.зв. писательський з'їзд під відкритим небом.

Чи щось залишиться з його писання для нащадків, - таке питання Покальчука вже не цікавило. Колія була вибрана, вибиратися з неї вже було пізно, та і не було потреби. Як і більшість писателів він став залежним від колії творчости, час від часу відчуваючи задоволення від добровільного полону...

Костянтин Рахно: Пішов у Вирій академік Петро Петрович Толочко

Людина старого гарту, з гарними, великопанськими манерами, що, в принципі, стояла вище загальної маси за інтелектуальним розвитком, проте їй категорично не вистачило смаку й аполітичності, навіть просто несуєтності, щоб стати солідним позапартійним моральним авторитетом нації, якому б прощали певну старорежимність, вінтажну несучасність поглядів, як ми прощаємо нашим дідусям і бабусям. Як не вистачило і Мирославу Поповичу чи тій же Ліні Костенко.

Його ранні книги, такі, як "Таємниці київських підземель", були гарними й навіть сміливими. Зараз так писати науково-популярні тексти мало хто вміє. Вони творили українськість. Пізні, типу "Кочові народи степів України", втратили ту легкість пера й зухвалість.

Як і решта легальних інтелектуалів його покоління, за доби незалежності він наполегливо робив усе, щоб зіпсувати собі некролог. 

Як адміністратор науки, він створив в археології незалежної України гнилу атмосферу політичної доцільності й угодовства, де чавилася вільна думка, якщо їй суперечила, і навпаки, дозволялися будь-які екстравагантні теорії, якщо були на злобу дня. 

Як громадський діяч, він змінював політичні погляди зліва направо й справа наліво, встигнувши побути націонал-демократом і комуністом, соціалістом і центристом ліберального штибу, щоразу запеклим. Його прикінцевий поворот у радикальне москвофільство був відверто моторошним, але не моторошнішим і не безглуздішим за аналогічний демонстративний поворот Поповича в радикальний ліволібералізм.

Слід віддати йому належне: імпортованим теоріям хозарського пізнього заснування Києва і різним каганатам він мужньо протистояв і аргументовано опирався, бо зберігав вірність деяким україноцентричним поглядам академіка Бориса Рибакова і вже не міг переглядати їх. Але варто було йому зійти зі сцени, згідно з терміном його молодості, "зашелестіти", як нас заходилися позбавляти міста Кия ті, кого він сам понабирав і вивів у люди.

Він був надто легкою мішенню для критики, особливо з боку націонал-демократів старшого покоління.

Ті, що прийдуть після нього, будуть набагато гіршими й небезпечнішими - не такими розумними й начитаними, з відверто вахлацькою  невихованістю, невмінням триматися, що подаватимуться як просунута європейська розкутість, але вчасно запишуться в ліволіберали й ховатимуть свою набагато більшу українофобію за "патріотизмом", "небінарністю", "майданністю", "байрактарівщиною" і "євроінтеграційністю". Гіршими тому, що нинішній час з його грантожерством вимагає ще більших компромісів із совістю, ще більшого лицемірства, ще більшої особистої деукраїнізації. Більше гасел, більше політики, більше істерики в ЗМІ.

І з ними буде важче впоратися.

Юрій Журавель: 150 років з Дня народження Слуги Божого, славетного політичного, культурного, релігійного діяча, президента Карпатської України Августина Волошина

17 березня 2024 року - 150 років з Дня народження Слуги Божого, славетного політичного, культурного, релігійного діяча, президента Карпатської України Августина Волошина.

Історики називають його "президентом одного" дня. 15 березня 1939 року — Карпатська Україна проголосила державність. Сойм ухвалив Конституцію, державну мову — українську, синьо-жовтий прапор, герб «Тризуб» та національний гімн "Ще не вмерла України... 

Все це відбувалося в час вторгнення угорської армії за підтримки нацистської Німеччини, яким допомагали польські військові групи, здійснюючи різноманітні диверсії. Війська Чехословаччини, що залишали територію Карпатської України, фактично повернули зброю проти українців.

 7 липня 1939 року угорці, підтримані Гітлером та Муссоліні, остаточно анексували Карпатську Україну.

Ця анексія супроводжувалася жорстоким терором проти українців. Європейська Політика невтручання, «примирення агресора» сильних «світу цього» лише заохочувала окупантів.

 До кінця другої світової війни Августин Волошин лишаєся у Празі, нехтуючи пересторогами соратників. У травні 1945 «СМЕРШ» заарештовує громадянина суверенної держави і етапує до Москви, де в Лефортівській тюрмі гине президент Карпатської України.

 Прикро, що про цю трагічну сторінку в нашій історії мало знають у світі, але оборона Карпатської України від загарбників у нерівному бою дала натхнення для майбутніх поколінь. Ми зараз проливаємо кров за існування, за нашу українську ідею і бачимо, як сьогодні Україну захищають дві бойові одиниці під назвою “Карпатська Січ”.

Переможемо! Слава Україні! 

----------------

Zenon Borovets

ДУХОВЕНСТВО В ОБОРОНІ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТИ^  ЩОДНЯ ГОТУВАВ СЕБЕ ДО СМЕРТИ ЗА УКРАЇНУ

17.03.1874 – у с. Келечин на Закарпатті в сім’ї сільського священника народився Августин Волошин, священник УГКЦ, папський прелат (1933), президент Карпатської України, Герой України. Лише оволодівши угорською мовою зміг поступити та закінчити Ужгородську гімназію (1883-1892). За рекомендацією єпископа записався на теологічний факультет Будапештського університету, проте у зв’язку з хворобою через рік змушений перервати навчання та повернутися до Ужгорода, де закінчив духовну семінарію (1896). Одружився з донькою професора Ужгородської гімназії та родичкою О. Духновича Іриною Петрик (1896). В подружжя не було дітей, тому вони опікувалися приватним сиротинцем із 22 дітей, для якого купили великий двоповерховий будинок. Дружина активно займалася громадською та харитативною діяльністю, проте у 1936 несподівано померла від злоякісної пухлини вуха.

Зенон Боровець: Іван Богун, видатний військовий і державний діяч часів Хмельниччини, неодноразовий наказний гетьман, полковник подільський, згодом – кальницький і паволоцький.

360 років тому: 27(12).02.1664 – біля с. Комань поблизу м. Новгород-Сіверського на Чернігівщині поляками розстріляний Іван Богун, видатний військовий і державний діяч часів Хмельниччини, неодноразовий наказний гетьман, полковник подільський, згодом – кальницький і паволоцький. 

Вважається, що народився у м. Брацлав, нині на Вінниччині близько 1618 в сім’ї дрібного шляхтича. До початку повстання під керівництвом Б. Хмельницького про нього майже нічого не відомо. Здобув добру освіту, правдоподібно навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Також побутують версії про навчання в польському колегіумі або у Берліні, де отримав фах інженера-фортифікатора. Припускається, що володів шістьма мовами. Перші відомості про військову службу пов’язані з обороною Азова перед турецькими військами султана Ібрагіма (1637-1642), в якій командував одним із загонів. У 1640-х як реєстровий козак брав участь в походах проти кримських татар, виправах на прикордонні московські землі, правдоподібно перебував на королівській службі в Кодаку. Орієнтовно наприкінці 1630-х – на початку 1640-х одружився, окремі дослідники пишуть, що мав двох синів – Тимофія і Григорія.

Перші згадки про участь Богуна у Визвольній війні українського народу (1648-1657) містяться у «Реєстрі Війська Запорізького 1649 року», де він значиться в числі козаків (в літературі також, що був в числі старшини) Чигиринського полку. Ймовірно від 1650 полковник кальницький. В лютому-березні 1651 керував обороною Вінниці проти польського війська під командуванням Калиновського та Лянцкоронського, які мали плани після здобуття міста наступати на Київ. Спритним маневром Богун заманив важку польську кінноту на лід з попередньо прорубаними та замаскованими ополонками на річці Південний Буг, де втопилося чимало вершників. Відтак з невеликою залогою організував ефективну оборону фортеці, перетворивши вишколене польське військо на велику безпорадну юрбу. Коли ж на допомогу оборонцям наспіли уманський полк Осипа Глуха та полтавський полк Мартина Пушкара поляки, покинувши обоз, кинулись до відступу. Польське суспільство було пригнічені цією бездарною виправою, а провину за загибель великого числа шляхти та поразку покладало на Калиновського та Лянцкоронського. Богун переслідував противника до Кам’янця-Подільського, який штурмував 29.04-1.05.1651. 

Особливо талант воєначальника проявив у битві під Берестечком (1651), коли після зради татар та захоплення ними в полон Богдана Хмельницького й Івана Виговського козацька армія опинилася на межі катастрофи. Обраний наказним гетьманом, Богун організував оборону та у вкрай несприятливих обставинах зумів вивести козацьке військо з оточення. У березні 1653, маючи всього лише 400 козаків успішно чинив спротив 1,6 тисячному загону С. Чарнецького та під Монастирищем вщент його розгромив і здобув великий обоз. Того ж року разом з Тимошем Хмельницьким брав участь в поході на Молдавію (Сучавський похід), а після загибелі Тимоша під Сучавою (22.09.1653), як наказний гетьман, вивів козацький корпус в Україну. В облозі під Жванцем (09-12.1653) польське військо під командуванням короля Яна Казимира від повного розгрому знову врятувала зрада татар, яким поляки віддячились дозволом грабувати українські землі та брати в ясир українських селян. Тоді Богун на чолі 10-тисячного загону громив татар, що для грабунку розділилися на менші відділи, чимало з них знищив та взяв у полон. Від кінця 1653 і впродовж 1654-1655 вів безперервні бойові дії проти коронного війська та татар на Брацлавщині й Уманщині. В 1655 керував обороною Умані, яку польське військо попри чисельну перевагу так і не змогло здобути. Цього ж року звів великий бій з переважаючими польськими силами під містечком Охматів.

В тодішній політичній ситуації послідовно обстоював самостійність та державність українського народу та був непримиренним противником як промосковської так і пропольської орієнтації. У 1651 різко виступив проти суттєвих поступок польській стороні та укладення Б. Хмельницьким Білоцерківського договору. В 1654 був у числі противників союзу з Московським царством та відмовився присягати на вірність московському царю.

Євген Баран: Галицький будитель Іван Гушалевич (1823-1903)

Мир вам браття, всім приносим.
Мир - то наших отців знак,
Мира з неба всі днесь просим,
Чи багатий, чи бідак.

Разом руки си подаймо
І, як браття, ся любім,
Одні другим помагаймо,
К спільній меті поспішім!

Що ж нам нині на заваді?
Все вже зникло, тепер час!
Далі й в мирі, далі й в ладі
В ім'я Боже, лише враз!

Мир вам, мир вам, руські діти, 
І гаразд вашим хатам!
Разом сили сполучіте,
Добре, добре буде нам!

(Іван Гушалевич, 1848).

Чому Іван Франко в 1903 році, у великій статті, що була написана після смерти Івана Гушалевича (1823-1903), назвав цей вірш безідейним і реакційним, відомо лише Франкові. Бо в травні 1848 (7 травня, називає дату Франко), коли було написано сего вірша під час революційної весни народів, - галицькі русини взагалі не знали з чого починати, і що робити. І Головна Руська Рада, створена тоді, Гушалевич увійшов у її склад, лише намацувала кроки по відшуканню шляхів національної ідентичности.

Музику написав Теодор Леонтович (1812-1886), народжений на Любачівщині, а помер і похований у Новосілці Язлівецькій (Бучаччина). Головна Руська Рада визнала цю пісню революційним гімном Галичини.

Що цікаво, Паушівка, де 4 грудня народився Іван Гушалевич, до 1856 року значилася як село Язловецького повіту (після 1856 - вже Чортківського), а мої Барани прийшли в Паушівку з Язловець (згадував мій тато, що йому про це казав його тато, а мій дідусь Василь).

Батьки Гушалевича померли від тифу 1835, і він виховувався у родичів у Базарі, а відтак закінчив Бучацьку гімназію; Львівську духовну семінарію; богословський та філософський факультети Львівського університету. 

Ні в Базарі, ні у Паушівці прізвище Гушалевич не збереглося, але є Гошуляки (моя прабаба Ірина Баран, з дому Гошуляк, донька Юрія). Чи були вони родичами, зараз сказати трудно, але так чи інак, походять з одного кореня, і якісь родинні перегуки швидше усього були.

Так, Гушалевич став жертвою "москвофільської" політики царської Московії, яка створила і оплачувала політичні настрої галичан з 1819 року. І це свідоме світоглядне москвофільство спалило його талант, про що говорить і Франко.

Але нині, коли Іванові Гушалевичу виповнюється 200 літ,  варто говорити про чин просвітництва, а Гушалевич, яко священик у 50-60 роках на Калущині, а відтак посол до Галицького сейму від Калуша і Войнилова, і посол до австрійського парляменту - Райхсрату -  від Калуша, Войнилова і Болехова, зробив багато для просвіти галичан і популяризації руської мови. Не кажучи, що в його доробку є поема "Добош", і переклад  й дослідження "Слова о полку Ігоревім"...

Найлегше оцінити минуле з погляду сучасного, і найтяжче прожити теперішнє, не відаючи про майбутнє.

Бо, попри язичіє, яке спалило майже весь талант Гушалевича, - про що знову ж таки писав Франко, називаючи в ряді цих покручених язичієм талантів, окрім Гушалевича, Головацького, Наумовича, Петрушевича, - прориваються у його творчости ноти народного, того справжнього, що дозволяє сьогодні вписувати Гушалевича у покоління галицьких будителів:

Розлийтеся скорій любимі звуки,
Пусть вас услишить рідна сторона;
Як в час побачень і як в час розлуки
Заплаче і утішиться вона.

Для неї довольно стільки лиш поруки,
Що іще єй незавмерла струна,
Що всі єї терпіння і всі муки
Розлетяться з ударами перста.

Скорій надією ви отозвітесь!
Ми слишим ваші чуднії акорди
І сили повні і життєвої борьби.
Звучіть! - воскресінням пронесітесь!

Вздригнулися вікові могили.
Народні звуки то ви їх пробудили?

(Іван Гушалевич. Галицькі відголоси. Львів. 1880. Вірш "Народні звуки" з циклу "Родинні сонети").

Ярослав Калакура: Не маємо права забувати!

 Доречно почати словами знаного письменника і науковця Віктора Жадька : "Не маємо права забувати!".

5 років тому відійшов у Світ Вічності відомий український вчений, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки Май (Михайло) Панчук.

У прощальному слові директор академічного Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Олег Рафальський образно сказав: "Треба вчитися жити без Мая Івановича...". А воно не виходить. Не вистачає його мудрості, прозорливості, стратегічного і критичного мислення, людської доброти, порядності, чуйності, дружньої поради і підтримки

. На його пошану та інших фундаторів новітньої української етнополітології видана книга "Цивілізаційна ідентичність українства" . Добра і світла память!

Гражданин Кыргызстана Алмаз Кудабек уулу заявил о создании тюркоязычного батальона «Туран», который воюет в составе вооруженных сил Украины

Чергова непоправна втрата для України

Чергова непоправна втрата для України. 

Костянтин Миколайович Тищенко (31.07.1941 – 23.07.2023) – доктор філологічних наук, професор кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу КНУ імені Шевченка, вiдомий фахiвець у галузi загального, романського i схiдного мовознавства, перекладач, полiглот, який володів понад 50 мовами. Знавець арабської, фінської, баскської, перської. Засновник єдиного в світі Лінгвістичного музею.

Добра, чуйна, надзвичайно шляхетна старосвітська людина, залюблена в українське слово та таємниці топоніміки, в український фольклор і класичну літературу, у рідну Глухівщину та її говірки з загадковими дифтонгами. Його серцю були близькі Персія з її зороастрійцями, Осетія, Земля басків, Єгипет, Туніс, Таврійський півострів із генуезькими назвами вітрів. Блискучий оповідач, він міг, наприклад, процитувати вірш грузинською, а потім власний віршований переклад його. Найдивовижніші його ідеї, які він викладав з неперевершеним науковим хистом і які викликали подив у профанів, знаходили потім несподівані підтвердження. З ним завжди було про що поговорити...

В Україні він був відомим, але незатребуваним. В іншій країні його багатомовні студенти стали б елітою мовознавства, літературознавства, дипломатії. Започатковані ним напрямки перетворилися б на цілі наукові школи. Його наукові праці часто ігнорувалися чи зазнавали остракізму від глузливих невігласів. Тому його наукова діяльність була прикладом особистої мужності й жертовності. Костянтин Миколайович дуже вразливо переживав руйнування реформаторами української науки, звуження її горизонтів, закриття кафедр, а разом з ними - цілих напрямків у гуманітаристиці. Він не поділяв ліволіберальні цінності й не боявся про це писати. Він любив Україну і вірив у неї...

Порожнеча більшає... Україна порожніє...

Владимир Емельянов: Читая Шафаревича, удивляясь ему, споря с ним, лучше видишь себя и даже далекую древность

100 лет Шафаревичу. Бесстрашному мыслителю, которого я сравниваю с Чаадаевым. Ему присуще мужество мысли (как Шостаковичу в музыке). 

За одно только сравнение советского сталинизма с 3 династией Ура ему нужно ставить памятник как историку культуры. Он увидел сходство между этими системами по нескольким критериям: 1) сверхцентрализация, 2) бюрократия как господствующий класс, 3) плановое хозяйство, 4) внеэкономическая эксплуатация и концлагеря, 5) разорение провинций и скопление богатств в столице. Струве пытался намекнуть на то же самое, когда издавал тексты о трудоднях работников и о концлагерных сводках смертности. А Шафаревич открытым текстом сказал, что СССР - это Ур сегодня. И через четверть века за этой идеей пошли шумерологи. Появилось даже сравнительное исследование гимнов Шульги и песен о Сталине.

Второе, за что я благодарен Шафаревичу, это идея "малого народа". Принадлежность к нему я чувствую всю свою жизнь. Русские староверы - это другая судьба: культ Книги, отсутствие алкоголя, хуторская, а не деревенская жизнь, религиозный, а не национальный патриотизм, сильное чувство собственности, почтение к богатству, инициатива в бизнесе и в науке. Малые народы России - это и староверы, и поморы, и потомки государственных крестьян, и живущие в городах евреи, поляки, литовцы, немцы, ассирийцы, армяне. Мы вот такие, трезвые и неколлективные, активные и свободные, ограниченные только законом, который усвоен с детства. Поэтому прав Шафаревич: малый народ хочет выйти за грань настоящего, он недоволен, он хочет улучшения действительности. Оттого ему так трудно с "большим народом", прозябающим в стабильности, желающим жесткой иерархии, социальной уравниловки, чтущим почву, кровь, государство, но забывшим про Бога и закон.

Читая Шафаревича, удивляясь ему, споря с ним, лучше видишь себя и даже далекую древность. Прекрасный кандидат на чаадаевскую роль официального сумасшедшего, не получивший ее только потому, что сперва был Солженицын, а потом пришел Галковский.

Алекс Доля: Меч Жанны д'Арк

 Монах аббатства Сен-Дени и летописец Жан Шартье в своей «Хронике» рассказывает, что во время подготовки к походу на осажденный врагами Орлеан Жанна неожиданно потребовала, чтобы послали людей в церковь Сент- Катрин-де-Фьербуа с письмом к тамошним священникам, в котором она объясняла, что за алтарем этой церкви хранится меч. Удивленные священники действительно обнаружили там меч и передали его Жанне. На поиски меча отправился один оружейных дел мастер из Тура, а священнослужители церкви Сент-Катрин- де-Фьербуа подарили Жанне ножны, равно как и жители Тура. Таким образом, у нее было двое ножен: одни из алого бархата, другие из золототканой материи.

На судебном процессе в Руане, Жанну спросят о том, как она узнала, что в этой церкви был спрятан меч, и запротоколируют следующий ответ Жанны: 

— Этот меч лежал в земле, весь проржавевший, и на нем было выгравировано пять крестов. Я узнала, что меч находится там, от своих голосов, но никогда не видела человека, который отправился за ним. Я написала священнослужителям этой церкви, чтобы они были так любезны отдать мне этот меч, и они мне его послали. Этот меч был неглубоко зарыт в землю... Как только меч был найден, священнослужители потерли его, и ржавчина легко отпала... 

Тот факт, что меч был найден за алтарем, закопанным, в целом не является чем-то необычным. В те дни солдаты обычно оставляли свои мечи или доспехи в знак благодарности после битвы. Существует множество легенд о том, кто мог оставить этот меч. Одна из версий гласит, что он принадлежал Карлу Мартелу, деду Карла Великого, остановившего мусульманское вторжение в Европу. Есть две версии этой легенды. Согласно первой Карл Мартел основал церковь Святой Екатерины де Фьербуа и что он тайно закопал свой меч для следующего человека, которого выберет Бог, чтобы найти его и спасти Францию. Вторая версия гласит, что он оставил его там в качестве подношения после своей победы в Туре.

Как выглядел наверняка этот меч мы не знаем, более того, мы даже не знаем как точно выглядела Жанна. Единственное ее изображение созданное при жизни прикрепляем второй картинкой. Автором ее является Клеман Фокемберг.

Кирилл Серебренитский: Крапивин, Грин и Казанцев как потомки польских наполеоновских офицеров

...нет, ну надо же: и Крапивин! 

(... имею же и я иногда право на восклицательный знак?). 

Только вчера обнаружил. 

... вот в этом и кроется мистерия - безмолвная, бесчеловечно ироничная; 

в таких вот сплетениях архивных орнаментов, переходящих, если всматриваться правильно, в метафизические криптограммы. 

... Тот самый Крапивин, Владислав Петрович. 

Википедия монотонно бормочет: 

"...отец - Пётр Крапивин - родился в феврале 1903 года в Пултуске в семье бедных польских дворян...". 

 В том самом "Уральском следопыте", от 14 октября 2021 года - статья "Тайна семьи Крапивиных". 

( Через год после кончины: литератор умер 1 сентября 2020 года). 

Статью опубликовала Лариса Крапивина, - "командор детской парусной флотилии «Каравелла», яхтенный капитан, член Союза журналистов России, кандидат педагогических наук, почётный работник сферы молодёжной политики РФ". 

( Это супруга сына писателя, - которая, похоже, сейчас утвердилась на крапивинском наследии, как Екатерина Великая).

В статье - уточнение:  "В роду Крапивиных смешана польская и русская кровь.... До октябрьской Революции все семьи, в том числе и дворян, были многодетные...  Петр Фёдорович Крапивин родился 6 февраля 1903 года (по новому стилю) в городе Пултуск на реке Нарев в 60 километрах к северу от Варшавы. Его родители: Фёдор Амвросиевич и Фёкла Войцеховна Крапивины – по происхождению из обедневших польских дворян". 

Разумеется, тут уже - некоторый сбой: Крапивин - фамилия не польская, мягко говоря. Но "польские дворяне" несомненно, присутствуют, - через бабушку писателя, по имени Фёкла, - т есть Тэкла, - и прадедушку, по имени Войцех. 

Сергій Тримбач: Довженкова смерть мені нагадує смерть Фауста - у версії Гьоте

Фінал моєї лекції «Довженко. Пророк і дзеркало». Довженко-центр, 23 березня 2023 р.

Довженкова смерть мені нагадує смерть Фауста - у версії Гьоте…

Мефістофель скликає лемурів, злих духів, аби приготувати могилу для Фауста. Сліпий Фауст чує дзвін лопат, йому здається, що це народ будує греблю. Він не розуміє, що насправді риють могилу - і не комусь, а саме йому. Тим часом в його уяві виникає грандіозна картина багатої, процвітаючої країни, де живе вільний щасливий народ. І  Фауст промовляє сокровенне: мить, ти прекрасна! І помирає…  Падаючи в руки лемурів.  Та Мефістофелю не вдалося заволодіти душею Фауста. З’являються янголи і виграють поєдинок у лемурів, потому відносять душу Фауста на небеса: її врятовано. 

Довженко, як відомо, упродовж 1950-х подовгу жив у Новій Каховці, спостерігав за будівництвом ГЕС. Апокаліптичні почуття, пов’язані з жахом втрати, нищення України в роки війни, змінюються на  радісніші, оптимістичніші. «Все, що було зі мною в Каховці,- запише він,- … все було щастям моїм. І людей любив, як ніколи».   І зринають «ліві» мріяння про можливість перемоги комунізму, тотальної справедливості, про замало не ренесансну гармонію людського життя. І вже бачиться перемога добра над злом, коли возсія краса людська над світом.

Він осліп на старість, Довженко, як той Фауст. Одначе ж у підсумку душа його була порятована, вона вознеслась на вищі щаблі духу - і відлетіла. Та недарма на його могилі у землі московитській можна прочитати: «Умер в воскресенье». Він воскресне, а власне - воскресає щораз при зустрічі з ним: екранним, літературним, малярським. 

А  Мефістофель (Сталін з попихачами) програв Довженкові-Фаусту. Сивому, сліпому, якому видавалось в останні роки, що профукав життя, величезний талант свій, профукав, видмухуючи в труби  осанну режиму «великого вождя». Та ба, усе вийшло навпаки - у програній партії знайшлися ходи для перемоги. Перемоги над Мефістофелем і його багатомільйонною армією лемурів. 

От тільки що ж відбувалося насправді, чим були ті звуки, які чув Довженко під час будівництва греблі у Новій Каховці? В якій нині знову повнісінько злих лемурів… То будівничі були, як думав Довженко, чи злі духи, що рили могилу - і Довженкові, й Україні,  а може й цілому світові?

Те, що відбувається нині, коли Мефістофель знову виповз на сонячну сторону буття, щосили прагнучи застувати її своїми тіньовими брилами, не налаштовує на оптимістичну відповідь.

Тільки ж генії, пророки бачать більше - те, що перекрите історичним горизонтом і чого нам, простим смертним, не дано побачити. Повіримо генію Олександру Довженкові.  Повіримо Українському Слову, яке недремно стоїть на сторожі Українського Життя, а власне усього світу.

Костянтин Рахно: Пішов у Вирій Дмитро Павличко. Один з останніх Великих Поетів

Пішов у Вирій Дмитро Павличко. Один з останніх Великих Поетів. 

Він прожив складне життя і часто в минулому писав не те, що ми зараз хотіли б бачити. Але цей гріх є і в багатьох тих, хто записався в дисиденти та нонконформісти.

Він часто надто близько підходив до суєти світу сього, вникав у те, що можна було оминути й краще написати щось про любов до України, про ліс, про природу, про птахів і тварин. Як і Петро Толочко, Борис Олійник та Мирослав Попович, він, на превеликий жаль, утратив шанс стати таким солідним позапартійним моральним авторитетом нації, якому б прощали певну старорежимність, несучасність поглядів, як ми прощаємо нашим дідусям і бабусям, і водночас до якого б дослухалися. Але не тим, хто обожнює сервільних і неукраїнськихйого судити.

Просто, на відміну від тих усіх одноденок, він мав Дар. Дар жорсткий, сильний, аполонічний, такий, що обпікає. Вони забудуться. А він залишиться.

Отче наш, Тарасе всемогущий,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі, як правда, сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім.
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь;
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь.
Язики отруйні і брехливі
Вогняним мечем пообтинай.
Проколи серця товсті й ліниві
І гноївки випусти Дунай.
Всіх вельмож — рабів німих і подлих —
Скинь в геєну, а слова хули —
Потурнацький, безголовий мотлох —
На вогнях оновлення спали.
Дай нам силу ідолів знімати
З п’єдесталів чорної олжі,
Бурити казарми й каземати,
Де виймають душу із душі.
Не введи в спокусу мсти і слави,
Вкинь в палющу хижу ненасить
Мудрості і знамено криваве
Дай нам не соромлячись носить.
Поклади нам сонце на зіниці —
Променем туди, де непроглядь.
Хай підносять очі люди ниці,
Хай в незрячих більма погорять.
Мислям нашим дай ясне поліття,
А поетам — спину, що не гнесь.
Дай нам пам’ять на тисячоліття,
Непокору і любов на днесь.
І не одпусти нам ні на йоту
Борг, забутий в клекотах забав;
Сплатимо його із крові й поту,
Тільки од лукавства нас позбав.
Да святиться слова блискавиця,
Що несе у вічну далечінь
Нашу думу й пісню. Да святиться
Між народами твоє ім’я. Амінь.
1965

Вадим Штепа: Лебедь фактически был "русским де Голлем"

У меня иногда спрашивают: как ты, антиимперец, можешь быть сторонником генерала Лебедя, если он воевал за Приднестровье?

Отвечу в тысячный раз - для тех, до кого до сих пор не дошло: Лебедь поехал в Приднестровье в 1992 году не по своей воле, а по приказу своего Верховного главнокомандующего - президента Ельцина. Но уже через 2 года, в 1994, он подал рапорт об увольнении из российской армии, и в 1996 году баллотировался в президенты как независимый кандидат. И 31 августа 1996 года подписал Хасавюртовский мир со своим коллегой - генералом Асланом Масхадовым. 

Генерал прошел невероятную мировоззренческую эволюцию в 90-е годы. В 1992 году он выпустил книгу "За державу обидно", где была сплошь ностальгия по ымперии. Но уже в 1996 году он написал книгу "Идеология здравого смысла", где сам же разбивал ымперские шаблоны. Заметим - свои книги писал он сам, а не спичрайтеры. 

Когда в 1998 году, с помощью Алена Делона, он стал губернатором Красноярского края, он назначил своим советником по экономике Виталия Найшуля - одного из самых либеральных российских экономистов. Генерал заявлял: "Мне Москва ваще неинтересна. Мне достаточно работы в кабинете с видом на Енисей". А в сентябре 1999 года он был единственным расейским политиком, который прямо обвинил ФСБ во взрывах домов в Москве и Волгодонске - интервью газете Le Figaro, 30.09.99.

 А была такая транснациональная тема. Весна 1996, пресс-конференция:

- Александр Иванович, а если вас не допустят к выборам президента России, что вы будете делать?

- Ну тогда я буду баллотироваться в президенты Украины! У меня же украинские предки. И Крым никакому Лужкову я не отдам!

Поэтому катастрофа его вертолета в 2002 году может казаться "случайной" только очень недалеким людям. 

Лебедь фактически был "русским де Голлем". И он бы никогда не начал войн ни против Грузии, ни против Украины. Я запомнил его фразу, сказанную в Красноярске в 1999 году: "Миссия генерала - не в развязывании войн. А в том, чтобы их предотвратить".

Я бы очень хотел, чтобы на России произошел военный переворот - и этого ебанутого гебешного подпола убрали бы от власти. Но - нет нового Лебедя. И нет нового Горбачёва. И в этом - историческая трагедия... 

Ігор Лазоришин: Іван Драбчук: розмова з краєзнавцем

Іван Васильович Драбчук (творчі псевдоніми Іван Горощук, Іван Сілецький та криптоніми І. Д., І. С.) – педагог, історик-краєзнавець, поет. Закінчив історичний та філологічний факультети Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. З 1991 року працює вчителем історії та географії в Сілецькій гімназії, а з 2000-го – співробітником Національного заповідника «Давній Галич». Член Національної спілки краєзнавців України, учасник літературно-мистецького об’єднання «Нащадки Митуси» (м. Галич). Автор краєзнавчих студій: «Непізнана минувшина» (1998), «Духова криниця» (2002, 2004), «Пристань віків» (2003), «Чудотворні ікони Прикарпаття» (2003), «З вірою в серці» (2004), «Як почуєш вночі…» (2007), «Галич запрошує» (2007, у співавторстві з В. Дідухом), «Іван Мирон – міністр ЗУНР» (2007, у співавторстві з М. Скаврінком), «Таємниця Духової криниці» (2012), «Чужинці у долі України» та «Жити за Шевченком» (2014), «Галич на вістрі історії» (2017), «Зоря «Просвіти» над Галичем» (2018), «Календарі українських повстанців» (2018), «Відомі уродженці Галича» (2020), «Духовні святині Сільця» (2020), «Традиції, які зникають» (2020); книжок поезій: «Поезія зірок» (1995), «Білоцвіт» (2004), «Дощ осінніх яблук» (2007), «На долонях землі» (2016), «Там, де тече Рутка» (2020), «Сонячний Сідугал» (2021). Іван Драбчук – автор численних публікацій на краєзнавчу та історичну тематику у місцевій періодиці. Лавреат премій імені Памви Беринди (2004, м. Галич), Романа Федоріва (2005, м. Тисмениця) та Марійки Підгірянки (2007, м. Івано-Франківськ). Автор понад 40 власних пісень. Нагороджений грамотою Міністерства культури України, грамотами обласної та районної влади, обласної організації ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка

Якось мені до рук потрапило кілька десятків афоризмів краєзнавця, педагога і поета із села Сільця Ямницької територіальної громади Івана ДРАБЧУКА, серед яких на другому місці – після поваги до гідності іншої людини – був такий: «Коли людина перестає читати – вона починає деградувати». І саме ці слова стали для мене вагомим стимулом, щоб у редакційному проєкті «Літературна світлиця» познайомити читачів з цим потужними працелюбом і шанувальником краєзнавчого і поетичного слова. Таких до самозабуття замилуваних у слово і відданих слову трудолюбів, яких не торкнулася тля «побронзовіння», я ще називаю панами і водночас слугами слова й дуже пишаюся, що маю за честь представляти їх на шпальтах «Галичини».

– Я народився і живу в селі Сільці, яке дуже люблю, – оповідає Іван ДРАБЧУК. – Моя мала батьківщина мене завжди окрилює і дає наснагу до творчості. Але, крім рідного села, у мене є ще два особливі місця, образно кажучи, місця сили, без яких, напевно, я б не відбувся. Це Духова криниця і місто Галич. І кожне зокрема, і всі разом. І Галич близько до Сільця, а Духова криниця – ще ближче. Це не тільки головні предмети моїх краєзнавчих досліджень, вони дають мені натхнення до роботи. Я повинен був обов’язково написати про своє село. Це не данина моді, а бажання дослідити, як жили у ньому колись люди, чим займалися, як минали їхні свята і будні тощо. Якщо є коріння, то й мають бути плоди.

Я давно думав, як і чому в мені поєдналися історія й філологія? Бо ж закінчив не лише істфак, а й філологічний факультет ПНУ ім. В. Стефаника. Згодом зрозумів, що все мені передалося від моєї світлої пам’яті матері Марії. Вона була також вчителькою – початкових класів. Я народився 1966 року. І того ж року мама закінчила Станіславський вчительський інститут, а факультет – історико-філологічний! Тож самі розумієте, що я, образно кажучи, ще в утробі матері ходив з нею на іспити. Гени… Все передалося. Тож так склалося, що я і історик, і поет. Мама все говорила жартома, що я ходив до школи, коли ще до школи не ходив. І моє життя змалечку пов’язалося зі школою. А питання, ким стати у житті, переді мною ніколи не стояло, бо я завжди знав, що буду вчителем. Батько помер молодим, а мама самотужки виховала нас чотирьох.

– А коли Ви, Іване, почали, образно кажучи, пильніше придивлятися до слова і відчувати до нього потяг? Це було краєзнавче чи поетичне замилування?

Антон Санченко: Чотири Миколи Аркаси з Миколаєва

• Микола Андрійович Аркас – син Андреаса Аркаса, адмірал;

• Микола Миколайович Аркас страший, син адмірала, композитор;

• Микола Миколайович Аркас молодший, син композитора, кавалерист;

• Микола Миколайович Аркас третій, американець.

А починати все одно треба з Андреаса. Його названо на честь сина Юпітера і Каллісто, царя Аркадії. Боги вшанували Аркаса, перетворивши на ведмедя, а його матір – ведмедицю. Тобто, ви вже здогадалися, - Велика й Мала ведмедиці – це Аркаси. Гарно бути греком – пів неба рідні. У 1794 році Аркаси разом з ще малим Захарією Аркасом на руках втекли з Туреччини, з Салонік, до Російської імперії, і після багатьох пригод оселилися в Миколаєві. Андреас, до того моряк, відкрив овочеву крамничку. Однак, невдовзі отримав дворянство й став викладати грецьку мову та історію в отому Чорноморському штурманському училищі, про яке я вже писав. Училище переїхало «з Херсона в Миколаїв» фізично залишаючись на місці. Просто заснували Миколаїв, і виявилося, що цей маєток вже відноситься до нього.

Не треба добре знати греків, щоб не здивуватися, що обидва його хлопці, Захарія й Микола, закінчили те штурманське училище, в яке ще й можна було потрапити тільки по блату – існувала ціла черга кандидатів у курсанти і платне навчання поряд з бюджетним за 96 руб. 50 коп. на рік. Отже віддавши обох хлопців за казенний кошт, Андреас Аркас зекономив за три роки 579 рублів. Немала сума. 

Втім, хлопці її відвоювали, потрапивши гардемаринами на російсько-турецьку війну 1828-1829 року, яка точилася переважно біля берегів Болгарії, а ще один випускник миколаївського Штурманського училища – капітан-лейтенант Казарський, литвин – на невеличкому 18-гарматному бригу прийняв бій з двома турецькими лінійними кораблями, вдало зманеврував, щоб турки в диму почали стріляти один по одному, і втік. Це була епічна перемога. Айвазовський присвятив їй цілих дві картини. Казарського потім отруїли, коли він почав боротися з флотськими хабарниками-інтендантами, і поставили йому пам'ятник в Севастополі з написом - «Потомству в прімєр». Що можна прочитати двояко: і як спонукання до героїзму, і як пораду не заїдатися з інтендантами. Але хай там як, обидва ці вчинки свідчать, що морально-патріотичні якості в Штурманському училищі прокачували гарно.

Салман Север: Политбешенец

Скулёж нежных российских беглоэмигрантов, которым сворачивают визы в ЕС, слушаю с презрением.

В августе 2013 г. я покинул Россию, сбежав из-под следствия. Мне было 26 лет. Через три месяца должен был защищать кандидатскую диссертацию.

Осенью был подан в Интерпол. Был заблокирован через Францию и Германию в Шенгенской информационной системе. Отечество гадило как могло.

В одночасье был лишён страны, дома, перспектив, семьи, соратников. Росфинмониторинг заблокировал все счета. В эмиграцию отправился с $1 тыс. налом, парой брюк и сорочек. Первую зиму в Стамбуле проходил в открытых тапках и носках. Живал и столовался у добрых людей где придётся. В день эвакуации из России мой турецкий лексикон состоял из одного слова - "Merhaba", "Привет".

Год потратил на удаление меток о себе из шенгенского "волчьего списка". В январе 2015 г. добился своего от президиума криминальной полиции Германии. С 2014 по 2022 гг. не мог получить от французов внятного ответа на вопрос "почему вы перекрыли мне доступ в Европу?" В их отказах значилось: "Запрашиваемые Вами сведения относятся к защищаемой государством информации".

Не мудрено: российские медиа ославили меня как пропагадиста терроризма, пособника убивавших ментов партизан, вербовщика джихадистов, сатаниста, агента украинского Майдана, связного британских и анатолийских спецслужб, организатора лагерей подготовки боевиков в Абхазии, торговца оружием на Северном Кипре, "чёрного трансплантолога" в Сирии, куратора сети русскоязычных моджахедов в Турции и лицо, причастное к серии подрывов - от автобусов в Волгограде до аэропорта им. Ататюрка. В конце концов стал "русским идеологом полка "Азов".

Это делалось последовательно. Я не возражал против того, сего и третьего, пока СМИ в России не причислили меня к пeдepacтaм (в лучшем смысле слова). Это был перебор.

Друзья называли меня из-за ироничного отношения к любым этикеткам "Салман Радуевич". Мой политический наставник говорил, что русские сваливают на меня всё подряд, "потому что считают оператором кучи стрёмных тем". Я не делал и не заявлял ничего в опровержение.

Шутки шутками, а товарищей сажали в тюрьмы, указывая на причины подброса им оружия, взрывчатки, экстремистских материалов. - Наказание за связь со мной. Знакомых вербовала служба защиты конституционного строя РФ для моей ликвидации, когда я жил в Курдистане. Спасался, уезжал жить туда, где российские ликвидаторы не осмеливаются шуметь.

Когда покидал ту страну, меня намеревались задержать в своих водах греческие пограничники. Почему-то по требованию Франции им нужно было выдать меня россиянам.

Меня помещали в ереванский централ, пока русские готовили фабулу для экстрадиции. Выходил из тюрьмы под залог и в очередной раз сбегал из-под следствия. Количество ищущих меня стран умножалось.

Был вынужден менять имена и фамилии в проходивших через мои руки документах. Знал расценки, каналы, сроки изготовления любых нужных политэмигранту бумаг. "Ночь в Лиссабоне" Ремарка читал так же, как люди разглядывают сэлфи.

Прибывал в Европу как гражданин Ичкерии, но подвергался арестам как бывший россиянин. Полиция защёлкивала браслеты на моих запястьях, подлавливая на пороге миграционной службы. Мне приходилось создавать заслонку от выдачи русским палачам в Армении и Норвегии. Оба государства не верили тому, что моя личность соответствует паспортным данным.

В документах миграционного учёта числился как юридическая фикция - несуществующий гражданин страны, гражданином которой не являюсь. Подпоручик Киже, который бьётся над тем, чтобы доказать, что он есть тот, кто он есть.

В Норвегии полицейские вручали мне бланки для добровольного возвращения на родину. Их не подписывал. Тюрьма "Трандум" располагалась напротив взлётно-посадочной полосы аэропорта, откуда всех нас должны были депортировать. Это угнетающе действовало на сокамерников. 

Мне запрещали жить с домочадцами, запрещали вылететь к ним в Южную Америку. Депортировали семью при каждой попытке приехать ко мне. Свою дочь впервые увидел, взял на руки, когда ей пошёл третий год.

Миграционный делопроизводитель - бугай со стальной хваткой - заявлял, что мой кейс относится к "двум-трём сложнейшим за текущий год; нет ничего случайного в том, что его поручили именно мне". Помимо него, специалиста по фарси с не-чиновничьей выправкой, кейсом занимались пятеро в двух отделах. Один из департаментов расследовал мой след на Ближнем Востоке.