Олег Баган: Звернення від Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова

ЗВЕРНЕННЯ ДО ВСІХ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА СЕРЕДОВИЩ УКРАЇНИ

від Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова

       Як керівник НІЦ ім. Д.Донцова, я, Олег Баган, повідомляю, що з липня місяця 2026 р. буду вимушений піти з кафедри української літератури ДДПУ ім. І.Франка, на якій працював від 1990 р., себто 36 років. Роблю це через постійні інтриги, підступи та наклепи завідувача кафедри, Петра Іванишина, теж члена НІЦ ім. Д.Донцова і знаного теоретика націоналізму. Ця людина, одержима заздрістю та кар’єризмом, за останні пів року вилила на мене тонни бруду.

       Нагадаю, що після смерті Петрового батька, Василя Іванишина (1944–2007) та скандального захисту П.Іванишиним докторської дисертації (2007), на яку виявилося аж 11 негативних відгуків, проти нього розпочалася кампанія тиску й дискредитації. Тоді саме я, Олег Баган, був єдиною людиною на філологічному факультеті ДДПУ ім. І.Франка, яка відкрито підтримала Петра і подала йому руку для спільної боротьби. Завдяки моїй ініціятиві зі створення Центру Донцова (серпень 2007) ми отримали політичну платформу, щоб відбивати атаки скритих українофобів, «патентованих патріотів» та профанаторів і плідно розвивати ідеологію націоналізму. Петро Іванишин використав платформу Центру Донцова для зростання свого авторитету, адже інтернет-сайт Центру (з цим допоміг Дмитро Ярош) діяв від 2007 р., а я як керівник Центру провів сотні різноманітних заходів – презентацій, круглих столів, публічних виступів, наукових конференцій, виступаючи в містах по всій Україні, – одночасно працюючи й на авторитет Петра Іванишина як члена Центру.

        Саме я виступив редактором-видавцем у десятках проєктів, серед яких найвидатнішим було видання «Вибраних творів» Д.Донцова в 10 т., і цим приніс визнання нашому Центру в усій Україні. Також я став головним редактором двох знакових видань: наукових збірників «Український націоналізм: історія та ідеї» (2008) і (2010) та «Вісниківство: літературна історія та ідеї» (2009) і (2012). Гадаю, закономірно тоді ж мене нагородили премією ім. С.Бандери за громадянську активність. В усіх них брав участь і Петро Іванишин і це працювало на зростання авторитету нашого Центру.

        Протягом усіх років від дня смерті Василя Іванишина я був незмінним учасником та організатором наукових семінарів ім. В.Іванишина, які проводилися щорічно, написав не одну статтю про Василя Іванишина, а також, у співавторстві із П.Іванишиним, написав монографію «Василь Іванишин: Інтелектуальна біографія» (2024). У науковій сфері саме мене вважають чільним учнем Василя Іванишина, який в різних напрямках розвинув його ідеї. Тому нинішнє паплюження мого імені з боку сина Василя Іванишина виглядає як плювання в бік пам’яті про Батька.

Nik Bron: "Пугу-пугу, козак з Лугу!"

На цьому зображенні представлений портрет Федора Полоуса, козацького військового діяча, непримиренного противника Речі Посполитої, кошового отамана та гетьмана запорізького козацтва кінця XVI – початку XVII століття. 

Федір Полоус увійшов в історію як один із перших козацьких лідерів, хто чітко розмежував інтереси вільного запорозького лицарства та заможної реєстрової еліти, яка шукала компромісів із ворогом.

Федір Полоус вперше згадується в історичних архівах у 1590 році, коли із козацьким загоном перебував у Бихівській волості Білорусі, де від імені гетьмана Чановицького вимагав податку на ко­заків, зброю і продовольство. 

У 1594 році згадується Федір Полоус як отаман загону реєстрових козаків, що стояв залогою недалеко від Січі на острові Хортиця. 

Навесні 1594 року схилив запорожців до спільного з реєстровцями походу проти Буджацької орди. На чолі загону козаків брав участь у морському поході на Білгород у складі війська гетьмана Григорія Лободи. Загін Полоуса діяв як у морі, так і при штурмі фортеці з суші надзвичайно успішно, а сам отаман здобув добру славу на Січі.

У червні 1594 року полк Полоуса у складі війська гетьмана Богдана Микошинського штурмував Очаків. 

Федір Полоус обирався кошовим отаманом Запорозької Січі у 1595–1596, 1598–1599, 1601–1603, 1606–1608 роках. 

Навесні 1595 року кошового отамана Федора Полоуса обирають Гетьманом Війська Запорозького. 

Федір Полоус відіграв помітну та безкомпромісну роль у козацьких війнах кінця XVI століття, будучи яскравим представником радикального, незаможного козацтва (так званої «голоти»). Його діяльність у період повстання Наливайка 1594–1596 років та одразу після нього демонструє глибокий внутрішній розкол у козацькому середовищі. 

Відбулася урочиста церемонія зустрічі праху Вождя ОУН, полковника УНР Андрія Мельника та його дружини Софії

ВОЖДЯ ОУН, ПОЛКОВНИКА УНР АНДРІЯ МЕЛЬНИКА УРОЧИСТО ЗУСТРІЛИ НА УКРАЇНСЬКОМУ КОРДОНІ 

Андрій Атанасович Мельник (12 грудня 1890 – 1 листопада 1964) український державний, військовий та політичний діяч, полковник армії УНР, Голова Організації Українських Націоналістів (1938-1964). Один з найближчих соратників Євгена Коновальця. 

У пункті пропуску «Ужгород» відбулася урочиста церемонія зустрічі праху Андрія Мельника та його дружини Софії Мельник (Федак). Вона стала символом історичної справедливості – після десятиліть вигнання одного з провідників українського державницького руху повернувся на Батьківщину.

Труни з прахом Андрія Мельника та Софії Мельник (Федак) на рідну землю занесли на руках українські воїни-прикордонники, тричі прихиливши їх у символічному поклоні.

В урочистій церемонії зустрічі взяли участь заступниця керівника Офіс Президента України  Ірина Верещук голова Закарпатська обласна державна адміністрація Мирослав Білецький представники духовенства, військові, ветерани, ліцеїсти, пластуни.

Під час церемонії на знак пошани труни вкрили державними прапорами й вишитими українськими рушниками з гуцульськими орнаментами, пластуни здійснили урочистий чин передачі землі з Красного поля, адже саме Андрій Мельник як Голова ОУН долучився до створення Карпатської Січі, підтримуючи прагнення закарпатців до волі.

Із пункту пропуску «Ужгород» Андрія та Софію Мельників проводжали під звуки гімну ОУН «Зродились ми великої години». Попереду у них дорога до місця їхнього вічного спочинку – міста Києва, столиці вільної Української Держави, якій вони присвятили своє життя.

22 травня ц. р. прах Голови ОУН полковника Андрія Мельника і дружини Софії доставлений до Патріаршого Собору УГКЦ.

І це не випадково! Саме митрополит УГКЦ Андрей Шептицький благословляв Полковника на становище Голови ОУН і підтримав його боротьбу за відновлення державної самостійності України. Церква у всі часи зберігала памʼять про Полковника, молися за нього і його дружину у підпіллі в Україні та на еміграції. Нарешті, перші молитви здійснено у Києві, головному храмі Церкви у присутності праху світлої памʼяті подружжя Мельників.

Низький уклін Патріарху Святославу  за те, що першими у столиці прийняли Голову ОУН Андрія Мельника і його дружину Софію.

У ПАТРІАРШОМУ СОБОРІ УГКЦ ВІДСЛУЖИЛИ ПАНАХИДУ ЗА АНДРІЄМ МЕЛЬНИКОМ 

У Патріаршому Соборі Українська Греко-Католицька Церква провели заупокійне богослужіння за Головою ОУН, полковником Армії УНР Андрієм Мельником та його дружиною Софією Мельник (Федак). 

Вшанувати їхню памʼять прийшли заступниця керівника Офісу Президента України Ірина Верещук, Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров, голова ОУН Богдан Червак, речник Головного управління розвідки Андрій Юсов.

Прах Андрія та Софії Мельників повернули в Україну з Люксембургу, де вони були поховані на цвинтарі Боневуа.  Їх перепоховають на Національному військовому меморіальному кладовищі.  

25 травня 2026 р. Лідера ОУН Андрія Мельника та його дружину перепоховали на Національному меморіальному кладовищі.

Друже Голово, слава Богу, Ви повернулися у Київ.

Фото - Іван Шете

Йосип Верещинский - хрестний батько українського народу

 Є люди, які воюють мечем. А є ті, хто змінює хід історії тихо — словом і думкою. Про них рідко пишуть у підручниках. Їх не знімають у кіно. Але саме вони закладають те, що переживає століття.

Одним із таких був Йосиф Верещинський. Уявіть XVI століття. Українські землі — між імперіями. Постійні набіги, війни, розпорошене суспільство. Люди ще не називають себе єдиним народом так, як ми сьогодні. І саме в цей час з’являється монах, який бачить далі, ніж більшість.

Йосиф Верещинський (бл. 1530–1598) — католицький єпископ Київський, мислитель, автор політичних трактатів. Він не командував військами. Але він намагався зрозуміти: як зробити так, щоб ці землі вистояли. Його зброєю було слово. У своїх працях він писав про козаків не як про розрізнені загони, а як про силу, яку можна організувати в державу. Він пропонував те, що тоді звучало майже фантастично: створити на українських землях впорядковану козацьку структуру, яка стане не лише військом, а основою політичного ладу.

Його ідея була простою і сміливою одночасно: ці землі можуть бути не окраїною — а суб’єктом. 

Він звертався до пап Римських, до імператора Рудольфа II, до правителів Європи. Але не як прохач. Він пропонував план: укріпити козацьке військо, перетворити його на силу, яка стане щитом Європи від османських і татарських нападів. І разом із цим — дати цим землям політичну форму.

Його тексти цікаві ще й іншим. У них з’являється формулювання, яке сьогодні здається очевидним: “український народ”. У XVI столітті це не просто слова. Це — нове мислення. Бо назвати людей народом — означає визнати, що вони мають право на існування як спільнота, а не як територія між іншими державами.

Йосиф Верещинський також розумів інше: без освіти не буде ні держави, ні свободи. Він підтримував розвиток шкіл, говорив про необхідність навчання, і навіть пропонував створення “лицарської школи”, де б поєднували військову підготовку і знання.

Бо воїн, який мислить, — сильніший за того, хто просто б’ється. Він не став героєм битв. Не залишив після себе гучних перемог.

Його ім’я не стало символом епохи. Але він зробив те, що іноді важливіше за перемогу: він сформулював ідею Ідею того, що ці землі — не просто територія. Що люди, які тут живуть — не просто населення. Що вони — народ.

І, можливо, саме з таких тихих голосів починаються всі великі історії. Бо перш ніж народ стає силою - він має стати думкою.

 Пам’ятаємо тих, хто думав наперед!

Володимир Грицевич: Омелян Терлецький про роль політико-географічного положення України в її розвитку у різні історичні епохи

13 лютого, у річницю смерті згадуємо Омеляна Терлецького (1873-1958) - галицького педагога, громадського діяча, історика.

Геополітичні ідеї та прогнози вченого щодо політичного майбутнього Української держави.

Для початку і першої половини ХХ століття характерною була активізація наукової думки свідомої частини української інтелігенції щодо перспектив суверенності та майбутності української держави. Це було викликане геополітичними зрушеннями внаслідок Першої світової війни, появою на світовій карті великого монстра СРСР, як спадкоємця Російської імперії, першою за кілька століть можливістю (хоча й не реалізованою) створення незалежної Української держави. 

Саме тому в цей час з’явилася когорта українських дослідників, які своєю працею заклали наукове підґрунтя суверенітету України, обґрунтували територіальне розташування її етнічних земель, показали її історичну спадкоємність та видатне місце в історії Європи, зафіксували і розвинули культурно-цивілізаційні надбання нашого народу.

У сузір’ї таких вчених можна назвати Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Степана Рудницького, Григорія Величка, Мирона Кордубу, Юрія Липу, Івана Крип’якевича, Володимира Кубійовича та інших. На них великий вплив справила діяльність Івана Франка, Миколи Міхновського, Бориса Грінченка і т.д. Кожен з цих вчених заслуговує окремої наукової розвідки та публікації. Водночас, деякі імена поки-що залишаються невідомими, або маловідомими для української та світової спільноти. Тому сьогодні згадаємо Омеляна Терлецького, який зробив свій унікальний внесок у скарбницю геополітичного усвідомлення українського народу.

Він був тим інтелігентом, який своєчасно виступив на захист української ідентичності з розгорнутими науковими публікаціями. Як за університетською освітою, так і за практичним спрямуванням, Терлецький поєднав у собі два фахи: історію та географію, що виявилося дуже цінним для його наукових досліджень. 

Геополітичні ідеї Омеляна Антоновича актуальні і в наш час, їх можна вважати інтелектуальним надбанням української науки. Розглянемо такий аспект його творчої спадщини, як політико-географічне положення України в контексті наукових думок інших авторів того часу.

Великий українець Великої Уграїни: Oрест Кудатын — 100 ий / Оресту Ткаченко — 100 лет

 Ӧрест Кудатын — 100 ий / Оресту Ткаченко — 100 лет.

Сегодня у нас знаменательный день — столетие человека положившего начало научной реконструкции мерянского языка, и тем самым сыгравшего ведущую роль в изучении мерянской истории.

Особое внимание научной общественности привлекли его монографии «Сравнительно-историческая фразеология славянских и финно-угорских языков» (1979), «Мерянский язык» (1985), «Записки теории языкового субстрата» (1989).

Все три работы были написаны, опубликованы, представлены и защищены перед научным сообществом еще во времена СССР.

Орест Ткаченко, по специально разработанной научной методике, доказал, что великоруссы Верхневолжья формировались на финно-угорской этнической основе.

Личный вклад в науку:

1) Обоснование нового сопоставительно-исторического метода;

2) Разработка теории языкового субстрата;

3) Реконструкция мертвого мерянского языка.

Вечная память! Валгаж шарнаш!

Арт: Ӧрест Кудатын. Орест Ткаченко. Анди Мерӓн (Андрей Мерянин). 2025 год.

Фергад Туранли: Людина з великою душею (про професора Гриця Халимоненка)

На фото - Халимоненко Гриць Іванович, доктор філологічних наук, професор,  під час зустрічі зі студентами 4-го курсу спеціалізації «Сходознавство» історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (21 листопада 2019 р.). Світлина зроблена доц. Олегом Купчиком

Туранли, Фергад. Людина з великою душею // Від Шота Руставелі до Юнуса Емре. Матеріали міжнародної наукової конференції «Від Шота Руставелі до Юнуса Емре: наукова конференція присвячена пам’яті Гриця Халимоненка», яка відбулась 26–27 листопада 2024 р. / Упорядник д. і. н. Я. В. Пилипчук. Київ-Вінниця : ТВОРИ, 2024. (укр., азерб., тур., пол., узб.., англ. мовами). С. 131–135. 187 с.

Анотація. Це спогад* про життя та творчість видатного вченого – доктора  філологічних наук, професора та перекладача-письменника Халимоненка Гриця Івановича. Спогад про людину, котра гідно та хоробро боролася на своєму професійному фронті за утвердження української національної ідеї. Викладені нотатки щодо історії дійової співпраці автора цих нотаток з Г.І. Халимоненком у  царині освіти та науки і в організації міжнародних наукових конференцій. Зокрема, стосовно концепції розвитку в Україні сходознавства, яка полягала у  підготовці спеціалістів з широким спектром і глибоким знанням відповідного фаху. Наголос робиться на стані сходознавчих досліджень та розвитку саме української тюркології, яка зазнавала серйозні репресії з боку більшовицько-комуністичної влади. У цьому контексті наукові студії Гриця Халимоненка,  зокрема вивчення його спадщини, мають особливу важливість для подальшого становлення та розвитку української тюркології, в тому числі  й кримотатарознавства.

Ключові слова: життя, Халимоненко, спогад, українська тюркологія,  українська національна ідея, репресія, наукова спадщина

Основний зміст. Буремними були часи, коли у 1990-х роках відбулася  знаменна подія в новітній історії Україні, а саме ‒ проголошення відновлення її  державної незалежності та початок її утвердження, зосібна ‒ розвиток міжнародної співпраці в галузі освіти та науки. В то час, коли я навчався в аспірантурі Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, в 1994 році за рекомендаціями академіка Омеляна Пріцака  та академіка Володимира Грабовецького  мене було відряджено до Стамбульського університету з метою дослідження теми дисертації «Українсько-кримські  відносини в середині XVII століття (за тюркськими історичними джерелами)». Під час стажування в названому університеті навесні 1994 року професор кафедри загальнотюркської історії цього університету Музафер Юреклі познайомив мене з українським націоналістом, поетом-перекладачем, зосібна кримськотатарської поезії , Миколою Мірошниченком (1 січня 1947 р. – 7 липня 2009 р.), з яким наше братерство тривало до останнього дня його наземного життя. А тоді останній вивчав турецьку мову на освітньому курсі «Фонду дослідження тюркського світу» у Стамбулі. Після завершення навчального процесу в 1994 році, я на канікулах повернувся до України й зустрілися з поетом у Києві, де він познайомив мене з Грицем Івановичем Халимоненком – щирою, доброзичливою, інтелектуальною людиною. Ми з ним приємно спілкувалися українською та турецькою мовами та обговорювали різноманітних питань щодо розвитку тюркології, організації навчання відповідних дисциплін в університетах, зосібна вчений підтримав тему мого дослідження тому, що вчений сам досліджував питань, котрі стосувалися історії українсько-турецьких мовних контактів . Адже тривала наша дійова співпраця на царині згаданої науки, зокрема у контексті студіювання історії взаємин між Україною й тюркськими країнами. Продовжуючи цю думку варто сказати, що однією з перших наукових заходів було організовано нами в 1995 році в літературно-історичному факультеті Стамбульського університету міжнародну конференцію щодо історії українсько-турецьких відносин з нагоди 400-річчя від дня народження гетьмана Богдана Хмельницького за участю українських науковців Ярослава Дашкевича , Гриця Халимоненка та Віталія Кононенка  Названа конференція стала подією історичної ваги в житті українських учених, зокрема в розвитку наукової співпраці між зазначеними країнами. Варто сказати, що на цій конференції було ухвалено рішення про відкриття спеціальності «українська мова та література» в названому університеті, котре відбулося після революції гідності 2014 року.

У 1997 році під час захисту моєї дисертації  в Інституту археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України  Гриць Іванович прибув з групою студентів турецької групи з Київського національного університету імені Тараса Шевченка і виступив із сильною промовою на захист моєї дисертації. Принагідно заначимо, що засідання спеціалізованої вченої Ради проходив за участю видатних учених-інтелектуалів, зокрема керівника експертної ради дисертації Дашкевича Ярослава Романовича  та голови зазначеної вченої ради Соханя Павла Степановича , а також Калакури Ярослава Степановича  та ін. 

Владимир Емельянов: Нарратив "индивидуальная мифология"

Я намерен ввести в литературоведение, а пожалуй, и в нарратологию вообще, понятие "индивидуальная мифология". 

Это навязчивые образы и сюжеты, которые развиваются автором текста, спектакля, фильма на протяжении всей его жизни и прямо не связаны с социальными событиями его биографии. 

Индивидуальная мифология может быть связана с темпераментом, со временем рождения, еще с какими-то особенностями психофизиологии, а также с навязчивыми образами, приходящими во сне (что тоже имеет основу в реакциях организма). 

То есть, помимо прочитанных книг, встреченных собеседников с их историями, событий политической жизни, событий личной жизни, в сознании есть доминантные образы и сюжеты, преследующие человека постоянно, потому что они встроены в него хронотопом. 

Пушкин зациклен на осени, Гоголю не давали покоя какие-то шитые изделия, Достоевский постоянно думал о ребенке, которого кто-то мучает, Лермонтова преследовала мысль о русалке, ундине, которая хочет его утопить, герои Чехова все время хотят уехать, Брюсов всюду видит Ассаргадона и сам себя тоже им считает, герой Маяковского все время моет руки и жаждет чистоты, Хлебников желает читать клинопись созвездий и познать время, Высоцкий постоянно пишет про лед, на котором не может стоять и который его давит... 

У каждого художника есть повторяющиеся навязчивые образы. 

Но есть они и у ученого. Например, Менделеева всю жизнь преследовала тема веса. Сперва он измерял атомные веса и открыл Периодический закон, а потом ушел в Палату мер и весов и сконструировал эталоны, да еще написал трактат о колебании весов. И так далее. 

По-видимому, индивидуальная мифология - это нижайший слой, базис, на который дальше все надстраивается. Она основа смыслополагания и сама ни из чего не объясняется.

Микола Величкович: Олександр (Олелько) Островський - трагічна і велична доля

 26 червня, в день його пам’яті, згадаємо Олелька (Олександра Павловича) Островського - письменника, драматурга, актора, режисера. З певних причин це ім'я залишалося маловідомим загалу й лише нині повертається до нас із мороку незаслуженого забуття.

Відомостей про життя Олелька Островського досить мало, здебільшого вони фрагментарні й часом мають суперечливий характер. Найбільше відомостей подають листи Володимира Короленка до Х.Раковського, в яких наведено страхітливі факти розгулу чекістського терору в Полтаві 1919-1920 рр. Є ще книга «Розгром Полтави», яку видав у діаспорі Дмитро Соловей (перевидана 1994 року видавництвом «Криниця» у Полтаві).

Достеменно відомо, що Олелько (Олександр) Островський є уродженцем тогочасного повітового центру – провінційного містечка Золотоноша. Щодо дати народження існують розбіжності: зустрічається як 1880, так і 1887 роки. Зате цілком достовірними є дані про походження Олександра. Родина мала давнє козацьке коріння, зростав хлопець у сім’ї повітового справника. Батьки мали достатньо статків, тож змогли дати сину гідну освіту. Олександр навчався у місцевій класичній гімназії, далі вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Найбільше талановитий студент цікавився українською історією та літературою.

Саме в Києві викристалізувалися його націонал-патріотичні переконання. Прочитавши брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна», юний Олелько загорівся ідеєю віддати всі свої сили справі визволення України з колоніального ярма.

По закінченню університету, Олександр повернувся до рідної Золотоноші, де обійняв скромну посаду писаря Мушкетової нотарні. Юнак став активним учасником революції 1905 – 1907 рр., входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобинцем. Ймовірно, що Олександр був одним з організаторів Золотоніського повстання у жовтні 1905 р. Уже після революції він пов’язав свою долю з Українською соціал-демократичною робітничою партією і став одним із найактивніших її функціонерів.

В 1906 році, за рекомендацією Олени Пчілки, Олександр вступив до драматичної школи ім. М. Лисенка і через три роки її успішно закінчив. Волею примхливої долі він опинився на Західній Україні в амплуа актора (очевидно, дебютував ще в Золотоніському аматорському театрі). Мешкав у Коломиї, грав на сцені Львівського українського театру. Є версія, що Олександр заприятелював зі знаменитими Тобілевичами та був кумом корифея українського театру Панаса. Саксаганського. Саме на Галичині Олександр зустрів своє кохання - надвірнянську дівчину Галю (також театральну актрису). Згодом вони одружились, народилось двоє доньок.

Як письменник Олелько Островський заявив про себе 1906 року на сторінках «Громадської думки» і «Ради». Спочатку це були фольклорно-етнографічні замальовки та невеликі оповідання, що змальовували побут селянського життя Полтавщини, але їм була притаманна гостра соціальна критика царського уряду.

Євген Баран: Полонений навіки літературою

ХИМЕРА
На білому засніженому полі стоїть зелений Будда,
А навколо сніг все та сніг - ні усмішки, ні зорі,
А навколо всі люди поснули - один залишився Буддою,
Позеленів від печалі, пожовтів, почорнів.
І я упертий маленький чоловік іду босий
                                                   по білому полю.
На полі сніг все та сніг - ні усмішки, ні зорі,
Але я не почорнію, не пожовтію, не позеленію,
                                                       я не стану Буддою,
Я чекатиму - може сніг розтане навесні.
(Юрій Покальчук. Химера. Луцьк. 1994).

Юрій Покальчук (1941-2008) був одним із перших, хто відчув незбагненні метаморфози літератури і в літературі на початку 90-х. Як написав в анотації до збірочки його брат Олег, -  "Лінія його життя, про яке можна було б написати не одну книгу, завжди проходила там, де театр нашого спільного абсурду межує з театром воєнних дій". Неймовірно точне визначення.

Вперше побачив  Покальчука у містечку Сколе на Львівщині у вересні 1983. Він виступав у школі, де я був на практиці, приїхавши із Максимом Міщенком, сином Леоніли Міщенко, тоді завкафедрою української літератури Львівського університету.

Виступав у ролі живого письменника, оскільки тоді йому амплуа "перекладач" було для учнів далеким і незрозумілим, забавляючи учнів веселими історіями.

У 90-х це вже була инча людина, колишній зять Гончара, перетворився у літературного денді, і література для нього стала способом людського набування. Це його влаштовувало, і він собі "бавився" у вірші, у прозу - від порнографічної до нібито історичної; перекладав з іспанської, перший переклад новел Кортараса українською 1983 таки його, Покальчука; їздив у Европу, здається, з кимось він там жив у Франції. Словом, чоловік дурачився як дитина, хоча інколи в очах прозирав вселенський сум, а ще підозра до "чужаків". Таким я його побачив у "Купідоні" в лютому 2004, коли приїхав на т.зв. писательський з'їзд під відкритим небом.

Чи щось залишиться з його писання для нащадків, - таке питання Покальчука вже не цікавило. Колія була вибрана, вибиратися з неї вже було пізно, та і не було потреби. Як і більшість писателів він став залежним від колії творчости, час від часу відчуваючи задоволення від добровільного полону...

Костянтин Рахно: Пішов у Вирій академік Петро Петрович Толочко

Людина старого гарту, з гарними, великопанськими манерами, що, в принципі, стояла вище загальної маси за інтелектуальним розвитком, проте їй категорично не вистачило смаку й аполітичності, навіть просто несуєтності, щоб стати солідним позапартійним моральним авторитетом нації, якому б прощали певну старорежимність, вінтажну несучасність поглядів, як ми прощаємо нашим дідусям і бабусям. Як не вистачило і Мирославу Поповичу чи тій же Ліні Костенко.

Його ранні книги, такі, як "Таємниці київських підземель", були гарними й навіть сміливими. Зараз так писати науково-популярні тексти мало хто вміє. Вони творили українськість. Пізні, типу "Кочові народи степів України", втратили ту легкість пера й зухвалість.

Як і решта легальних інтелектуалів його покоління, за доби незалежності він наполегливо робив усе, щоб зіпсувати собі некролог. 

Як адміністратор науки, він створив в археології незалежної України гнилу атмосферу політичної доцільності й угодовства, де чавилася вільна думка, якщо їй суперечила, і навпаки, дозволялися будь-які екстравагантні теорії, якщо були на злобу дня. 

Як громадський діяч, він змінював політичні погляди зліва направо й справа наліво, встигнувши побути націонал-демократом і комуністом, соціалістом і центристом ліберального штибу, щоразу запеклим. Його прикінцевий поворот у радикальне москвофільство був відверто моторошним, але не моторошнішим і не безглуздішим за аналогічний демонстративний поворот Поповича в радикальний ліволібералізм.

Слід віддати йому належне: імпортованим теоріям хозарського пізнього заснування Києва і різним каганатам він мужньо протистояв і аргументовано опирався, бо зберігав вірність деяким україноцентричним поглядам академіка Бориса Рибакова і вже не міг переглядати їх. Але варто було йому зійти зі сцени, згідно з терміном його молодості, "зашелестіти", як нас заходилися позбавляти міста Кия ті, кого він сам понабирав і вивів у люди.

Він був надто легкою мішенню для критики, особливо з боку націонал-демократів старшого покоління.

Ті, що прийдуть після нього, будуть набагато гіршими й небезпечнішими - не такими розумними й начитаними, з відверто вахлацькою  невихованістю, невмінням триматися, що подаватимуться як просунута європейська розкутість, але вчасно запишуться в ліволіберали й ховатимуть свою набагато більшу українофобію за "патріотизмом", "небінарністю", "майданністю", "байрактарівщиною" і "євроінтеграційністю". Гіршими тому, що нинішній час з його грантожерством вимагає ще більших компромісів із совістю, ще більшого лицемірства, ще більшої особистої деукраїнізації. Більше гасел, більше політики, більше істерики в ЗМІ.

І з ними буде важче впоратися.

Юрій Журавель: 150 років з Дня народження Слуги Божого, славетного політичного, культурного, релігійного діяча, президента Карпатської України Августина Волошина

17 березня 2024 року - 150 років з Дня народження Слуги Божого, славетного політичного, культурного, релігійного діяча, президента Карпатської України Августина Волошина.

Історики називають його "президентом одного" дня. 15 березня 1939 року — Карпатська Україна проголосила державність. Сойм ухвалив Конституцію, державну мову — українську, синьо-жовтий прапор, герб «Тризуб» та національний гімн "Ще не вмерла України... 

Все це відбувалося в час вторгнення угорської армії за підтримки нацистської Німеччини, яким допомагали польські військові групи, здійснюючи різноманітні диверсії. Війська Чехословаччини, що залишали територію Карпатської України, фактично повернули зброю проти українців.

 7 липня 1939 року угорці, підтримані Гітлером та Муссоліні, остаточно анексували Карпатську Україну.

Ця анексія супроводжувалася жорстоким терором проти українців. Європейська Політика невтручання, «примирення агресора» сильних «світу цього» лише заохочувала окупантів.

 До кінця другої світової війни Августин Волошин лишаєся у Празі, нехтуючи пересторогами соратників. У травні 1945 «СМЕРШ» заарештовує громадянина суверенної держави і етапує до Москви, де в Лефортівській тюрмі гине президент Карпатської України.

 Прикро, що про цю трагічну сторінку в нашій історії мало знають у світі, але оборона Карпатської України від загарбників у нерівному бою дала натхнення для майбутніх поколінь. Ми зараз проливаємо кров за існування, за нашу українську ідею і бачимо, як сьогодні Україну захищають дві бойові одиниці під назвою “Карпатська Січ”.

Переможемо! Слава Україні! 

----------------

Zenon Borovets

ДУХОВЕНСТВО В ОБОРОНІ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТИ^  ЩОДНЯ ГОТУВАВ СЕБЕ ДО СМЕРТИ ЗА УКРАЇНУ

17.03.1874 – у с. Келечин на Закарпатті в сім’ї сільського священника народився Августин Волошин, священник УГКЦ, папський прелат (1933), президент Карпатської України, Герой України. Лише оволодівши угорською мовою зміг поступити та закінчити Ужгородську гімназію (1883-1892). За рекомендацією єпископа записався на теологічний факультет Будапештського університету, проте у зв’язку з хворобою через рік змушений перервати навчання та повернутися до Ужгорода, де закінчив духовну семінарію (1896). Одружився з донькою професора Ужгородської гімназії та родичкою О. Духновича Іриною Петрик (1896). В подружжя не було дітей, тому вони опікувалися приватним сиротинцем із 22 дітей, для якого купили великий двоповерховий будинок. Дружина активно займалася громадською та харитативною діяльністю, проте у 1936 несподівано померла від злоякісної пухлини вуха.

Зенон Боровець: Іван Богун, видатний військовий і державний діяч часів Хмельниччини, неодноразовий наказний гетьман, полковник подільський, згодом – кальницький і паволоцький.

360 років тому: 27(12).02.1664 – біля с. Комань поблизу м. Новгород-Сіверського на Чернігівщині поляками розстріляний Іван Богун, видатний військовий і державний діяч часів Хмельниччини, неодноразовий наказний гетьман, полковник подільський, згодом – кальницький і паволоцький. 

Вважається, що народився у м. Брацлав, нині на Вінниччині близько 1618 в сім’ї дрібного шляхтича. До початку повстання під керівництвом Б. Хмельницького про нього майже нічого не відомо. Здобув добру освіту, правдоподібно навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Також побутують версії про навчання в польському колегіумі або у Берліні, де отримав фах інженера-фортифікатора. Припускається, що володів шістьма мовами. Перші відомості про військову службу пов’язані з обороною Азова перед турецькими військами султана Ібрагіма (1637-1642), в якій командував одним із загонів. У 1640-х як реєстровий козак брав участь в походах проти кримських татар, виправах на прикордонні московські землі, правдоподібно перебував на королівській службі в Кодаку. Орієнтовно наприкінці 1630-х – на початку 1640-х одружився, окремі дослідники пишуть, що мав двох синів – Тимофія і Григорія.

Перші згадки про участь Богуна у Визвольній війні українського народу (1648-1657) містяться у «Реєстрі Війська Запорізького 1649 року», де він значиться в числі козаків (в літературі також, що був в числі старшини) Чигиринського полку. Ймовірно від 1650 полковник кальницький. В лютому-березні 1651 керував обороною Вінниці проти польського війська під командуванням Калиновського та Лянцкоронського, які мали плани після здобуття міста наступати на Київ. Спритним маневром Богун заманив важку польську кінноту на лід з попередньо прорубаними та замаскованими ополонками на річці Південний Буг, де втопилося чимало вершників. Відтак з невеликою залогою організував ефективну оборону фортеці, перетворивши вишколене польське військо на велику безпорадну юрбу. Коли ж на допомогу оборонцям наспіли уманський полк Осипа Глуха та полтавський полк Мартина Пушкара поляки, покинувши обоз, кинулись до відступу. Польське суспільство було пригнічені цією бездарною виправою, а провину за загибель великого числа шляхти та поразку покладало на Калиновського та Лянцкоронського. Богун переслідував противника до Кам’янця-Подільського, який штурмував 29.04-1.05.1651. 

Особливо талант воєначальника проявив у битві під Берестечком (1651), коли після зради татар та захоплення ними в полон Богдана Хмельницького й Івана Виговського козацька армія опинилася на межі катастрофи. Обраний наказним гетьманом, Богун організував оборону та у вкрай несприятливих обставинах зумів вивести козацьке військо з оточення. У березні 1653, маючи всього лише 400 козаків успішно чинив спротив 1,6 тисячному загону С. Чарнецького та під Монастирищем вщент його розгромив і здобув великий обоз. Того ж року разом з Тимошем Хмельницьким брав участь в поході на Молдавію (Сучавський похід), а після загибелі Тимоша під Сучавою (22.09.1653), як наказний гетьман, вивів козацький корпус в Україну. В облозі під Жванцем (09-12.1653) польське військо під командуванням короля Яна Казимира від повного розгрому знову врятувала зрада татар, яким поляки віддячились дозволом грабувати українські землі та брати в ясир українських селян. Тоді Богун на чолі 10-тисячного загону громив татар, що для грабунку розділилися на менші відділи, чимало з них знищив та взяв у полон. Від кінця 1653 і впродовж 1654-1655 вів безперервні бойові дії проти коронного війська та татар на Брацлавщині й Уманщині. В 1655 керував обороною Умані, яку польське військо попри чисельну перевагу так і не змогло здобути. Цього ж року звів великий бій з переважаючими польськими силами під містечком Охматів.

В тодішній політичній ситуації послідовно обстоював самостійність та державність українського народу та був непримиренним противником як промосковської так і пропольської орієнтації. У 1651 різко виступив проти суттєвих поступок польській стороні та укладення Б. Хмельницьким Білоцерківського договору. В 1654 був у числі противників союзу з Московським царством та відмовився присягати на вірність московському царю.

Євген Баран: Галицький будитель Іван Гушалевич (1823-1903)

Мир вам браття, всім приносим.
Мир - то наших отців знак,
Мира з неба всі днесь просим,
Чи багатий, чи бідак.

Разом руки си подаймо
І, як браття, ся любім,
Одні другим помагаймо,
К спільній меті поспішім!

Що ж нам нині на заваді?
Все вже зникло, тепер час!
Далі й в мирі, далі й в ладі
В ім'я Боже, лише враз!

Мир вам, мир вам, руські діти, 
І гаразд вашим хатам!
Разом сили сполучіте,
Добре, добре буде нам!

(Іван Гушалевич, 1848).

Чому Іван Франко в 1903 році, у великій статті, що була написана після смерти Івана Гушалевича (1823-1903), назвав цей вірш безідейним і реакційним, відомо лише Франкові. Бо в травні 1848 (7 травня, називає дату Франко), коли було написано сего вірша під час революційної весни народів, - галицькі русини взагалі не знали з чого починати, і що робити. І Головна Руська Рада, створена тоді, Гушалевич увійшов у її склад, лише намацувала кроки по відшуканню шляхів національної ідентичности.

Музику написав Теодор Леонтович (1812-1886), народжений на Любачівщині, а помер і похований у Новосілці Язлівецькій (Бучаччина). Головна Руська Рада визнала цю пісню революційним гімном Галичини.

Що цікаво, Паушівка, де 4 грудня народився Іван Гушалевич, до 1856 року значилася як село Язловецького повіту (після 1856 - вже Чортківського), а мої Барани прийшли в Паушівку з Язловець (згадував мій тато, що йому про це казав його тато, а мій дідусь Василь).

Батьки Гушалевича померли від тифу 1835, і він виховувався у родичів у Базарі, а відтак закінчив Бучацьку гімназію; Львівську духовну семінарію; богословський та філософський факультети Львівського університету. 

Ні в Базарі, ні у Паушівці прізвище Гушалевич не збереглося, але є Гошуляки (моя прабаба Ірина Баран, з дому Гошуляк, донька Юрія). Чи були вони родичами, зараз сказати трудно, але так чи інак, походять з одного кореня, і якісь родинні перегуки швидше усього були.

Так, Гушалевич став жертвою "москвофільської" політики царської Московії, яка створила і оплачувала політичні настрої галичан з 1819 року. І це свідоме світоглядне москвофільство спалило його талант, про що говорить і Франко.

Але нині, коли Іванові Гушалевичу виповнюється 200 літ,  варто говорити про чин просвітництва, а Гушалевич, яко священик у 50-60 роках на Калущині, а відтак посол до Галицького сейму від Калуша і Войнилова, і посол до австрійського парляменту - Райхсрату -  від Калуша, Войнилова і Болехова, зробив багато для просвіти галичан і популяризації руської мови. Не кажучи, що в його доробку є поема "Добош", і переклад  й дослідження "Слова о полку Ігоревім"...

Найлегше оцінити минуле з погляду сучасного, і найтяжче прожити теперішнє, не відаючи про майбутнє.

Бо, попри язичіє, яке спалило майже весь талант Гушалевича, - про що знову ж таки писав Франко, називаючи в ряді цих покручених язичієм талантів, окрім Гушалевича, Головацького, Наумовича, Петрушевича, - прориваються у його творчости ноти народного, того справжнього, що дозволяє сьогодні вписувати Гушалевича у покоління галицьких будителів:

Розлийтеся скорій любимі звуки,
Пусть вас услишить рідна сторона;
Як в час побачень і як в час розлуки
Заплаче і утішиться вона.

Для неї довольно стільки лиш поруки,
Що іще єй незавмерла струна,
Що всі єї терпіння і всі муки
Розлетяться з ударами перста.

Скорій надією ви отозвітесь!
Ми слишим ваші чуднії акорди
І сили повні і життєвої борьби.
Звучіть! - воскресінням пронесітесь!

Вздригнулися вікові могили.
Народні звуки то ви їх пробудили?

(Іван Гушалевич. Галицькі відголоси. Львів. 1880. Вірш "Народні звуки" з циклу "Родинні сонети").

Ярослав Калакура: Не маємо права забувати!

 Доречно почати словами знаного письменника і науковця Віктора Жадька : "Не маємо права забувати!".

5 років тому відійшов у Світ Вічності відомий український вчений, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки Май (Михайло) Панчук.

У прощальному слові директор академічного Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Олег Рафальський образно сказав: "Треба вчитися жити без Мая Івановича...". А воно не виходить. Не вистачає його мудрості, прозорливості, стратегічного і критичного мислення, людської доброти, порядності, чуйності, дружньої поради і підтримки

. На його пошану та інших фундаторів новітньої української етнополітології видана книга "Цивілізаційна ідентичність українства" . Добра і світла память!

Гражданин Кыргызстана Алмаз Кудабек уулу заявил о создании тюркоязычного батальона «Туран», который воюет в составе вооруженных сил Украины

Чергова непоправна втрата для України

Чергова непоправна втрата для України. 

Костянтин Миколайович Тищенко (31.07.1941 – 23.07.2023) – доктор філологічних наук, професор кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу КНУ імені Шевченка, вiдомий фахiвець у галузi загального, романського i схiдного мовознавства, перекладач, полiглот, який володів понад 50 мовами. Знавець арабської, фінської, баскської, перської. Засновник єдиного в світі Лінгвістичного музею.

Добра, чуйна, надзвичайно шляхетна старосвітська людина, залюблена в українське слово та таємниці топоніміки, в український фольклор і класичну літературу, у рідну Глухівщину та її говірки з загадковими дифтонгами. Його серцю були близькі Персія з її зороастрійцями, Осетія, Земля басків, Єгипет, Туніс, Таврійський півострів із генуезькими назвами вітрів. Блискучий оповідач, він міг, наприклад, процитувати вірш грузинською, а потім власний віршований переклад його. Найдивовижніші його ідеї, які він викладав з неперевершеним науковим хистом і які викликали подив у профанів, знаходили потім несподівані підтвердження. З ним завжди було про що поговорити...

В Україні він був відомим, але незатребуваним. В іншій країні його багатомовні студенти стали б елітою мовознавства, літературознавства, дипломатії. Започатковані ним напрямки перетворилися б на цілі наукові школи. Його наукові праці часто ігнорувалися чи зазнавали остракізму від глузливих невігласів. Тому його наукова діяльність була прикладом особистої мужності й жертовності. Костянтин Миколайович дуже вразливо переживав руйнування реформаторами української науки, звуження її горизонтів, закриття кафедр, а разом з ними - цілих напрямків у гуманітаристиці. Він не поділяв ліволіберальні цінності й не боявся про це писати. Він любив Україну і вірив у неї...

Порожнеча більшає... Україна порожніє...

Владимир Емельянов: Читая Шафаревича, удивляясь ему, споря с ним, лучше видишь себя и даже далекую древность

100 лет Шафаревичу. Бесстрашному мыслителю, которого я сравниваю с Чаадаевым. Ему присуще мужество мысли (как Шостаковичу в музыке). 

За одно только сравнение советского сталинизма с 3 династией Ура ему нужно ставить памятник как историку культуры. Он увидел сходство между этими системами по нескольким критериям: 1) сверхцентрализация, 2) бюрократия как господствующий класс, 3) плановое хозяйство, 4) внеэкономическая эксплуатация и концлагеря, 5) разорение провинций и скопление богатств в столице. Струве пытался намекнуть на то же самое, когда издавал тексты о трудоднях работников и о концлагерных сводках смертности. А Шафаревич открытым текстом сказал, что СССР - это Ур сегодня. И через четверть века за этой идеей пошли шумерологи. Появилось даже сравнительное исследование гимнов Шульги и песен о Сталине.

Второе, за что я благодарен Шафаревичу, это идея "малого народа". Принадлежность к нему я чувствую всю свою жизнь. Русские староверы - это другая судьба: культ Книги, отсутствие алкоголя, хуторская, а не деревенская жизнь, религиозный, а не национальный патриотизм, сильное чувство собственности, почтение к богатству, инициатива в бизнесе и в науке. Малые народы России - это и староверы, и поморы, и потомки государственных крестьян, и живущие в городах евреи, поляки, литовцы, немцы, ассирийцы, армяне. Мы вот такие, трезвые и неколлективные, активные и свободные, ограниченные только законом, который усвоен с детства. Поэтому прав Шафаревич: малый народ хочет выйти за грань настоящего, он недоволен, он хочет улучшения действительности. Оттого ему так трудно с "большим народом", прозябающим в стабильности, желающим жесткой иерархии, социальной уравниловки, чтущим почву, кровь, государство, но забывшим про Бога и закон.

Читая Шафаревича, удивляясь ему, споря с ним, лучше видишь себя и даже далекую древность. Прекрасный кандидат на чаадаевскую роль официального сумасшедшего, не получивший ее только потому, что сперва был Солженицын, а потом пришел Галковский.

Алекс Доля: Меч Жанны д'Арк

 Монах аббатства Сен-Дени и летописец Жан Шартье в своей «Хронике» рассказывает, что во время подготовки к походу на осажденный врагами Орлеан Жанна неожиданно потребовала, чтобы послали людей в церковь Сент- Катрин-де-Фьербуа с письмом к тамошним священникам, в котором она объясняла, что за алтарем этой церкви хранится меч. Удивленные священники действительно обнаружили там меч и передали его Жанне. На поиски меча отправился один оружейных дел мастер из Тура, а священнослужители церкви Сент-Катрин- де-Фьербуа подарили Жанне ножны, равно как и жители Тура. Таким образом, у нее было двое ножен: одни из алого бархата, другие из золототканой материи.

На судебном процессе в Руане, Жанну спросят о том, как она узнала, что в этой церкви был спрятан меч, и запротоколируют следующий ответ Жанны: 

— Этот меч лежал в земле, весь проржавевший, и на нем было выгравировано пять крестов. Я узнала, что меч находится там, от своих голосов, но никогда не видела человека, который отправился за ним. Я написала священнослужителям этой церкви, чтобы они были так любезны отдать мне этот меч, и они мне его послали. Этот меч был неглубоко зарыт в землю... Как только меч был найден, священнослужители потерли его, и ржавчина легко отпала... 

Тот факт, что меч был найден за алтарем, закопанным, в целом не является чем-то необычным. В те дни солдаты обычно оставляли свои мечи или доспехи в знак благодарности после битвы. Существует множество легенд о том, кто мог оставить этот меч. Одна из версий гласит, что он принадлежал Карлу Мартелу, деду Карла Великого, остановившего мусульманское вторжение в Европу. Есть две версии этой легенды. Согласно первой Карл Мартел основал церковь Святой Екатерины де Фьербуа и что он тайно закопал свой меч для следующего человека, которого выберет Бог, чтобы найти его и спасти Францию. Вторая версия гласит, что он оставил его там в качестве подношения после своей победы в Туре.

Как выглядел наверняка этот меч мы не знаем, более того, мы даже не знаем как точно выглядела Жанна. Единственное ее изображение созданное при жизни прикрепляем второй картинкой. Автором ее является Клеман Фокемберг.

Кирилл Серебренитский: Крапивин, Грин и Казанцев как потомки польских наполеоновских офицеров

...нет, ну надо же: и Крапивин! 

(... имею же и я иногда право на восклицательный знак?). 

Только вчера обнаружил. 

... вот в этом и кроется мистерия - безмолвная, бесчеловечно ироничная; 

в таких вот сплетениях архивных орнаментов, переходящих, если всматриваться правильно, в метафизические криптограммы. 

... Тот самый Крапивин, Владислав Петрович. 

Википедия монотонно бормочет: 

"...отец - Пётр Крапивин - родился в феврале 1903 года в Пултуске в семье бедных польских дворян...". 

 В том самом "Уральском следопыте", от 14 октября 2021 года - статья "Тайна семьи Крапивиных". 

( Через год после кончины: литератор умер 1 сентября 2020 года). 

Статью опубликовала Лариса Крапивина, - "командор детской парусной флотилии «Каравелла», яхтенный капитан, член Союза журналистов России, кандидат педагогических наук, почётный работник сферы молодёжной политики РФ". 

( Это супруга сына писателя, - которая, похоже, сейчас утвердилась на крапивинском наследии, как Екатерина Великая).

В статье - уточнение:  "В роду Крапивиных смешана польская и русская кровь.... До октябрьской Революции все семьи, в том числе и дворян, были многодетные...  Петр Фёдорович Крапивин родился 6 февраля 1903 года (по новому стилю) в городе Пултуск на реке Нарев в 60 километрах к северу от Варшавы. Его родители: Фёдор Амвросиевич и Фёкла Войцеховна Крапивины – по происхождению из обедневших польских дворян". 

Разумеется, тут уже - некоторый сбой: Крапивин - фамилия не польская, мягко говоря. Но "польские дворяне" несомненно, присутствуют, - через бабушку писателя, по имени Фёкла, - т есть Тэкла, - и прадедушку, по имени Войцех.