Микола Величкович: Олександр (Олелько) Островський - трагічна і велична доля

 26 червня, в день його пам’яті, згадаємо Олелька (Олександра Павловича) Островського - письменника, драматурга, актора, режисера. З певних причин це ім'я залишалося маловідомим загалу й лише нині повертається до нас із мороку незаслуженого забуття.

Відомостей про життя Олелька Островського досить мало, здебільшого вони фрагментарні й часом мають суперечливий характер. Найбільше відомостей подають листи Володимира Короленка до Х.Раковського, в яких наведено страхітливі факти розгулу чекістського терору в Полтаві 1919-1920 рр. Є ще книга «Розгром Полтави», яку видав у діаспорі Дмитро Соловей (перевидана 1994 року видавництвом «Криниця» у Полтаві).

Достеменно відомо, що Олелько (Олександр) Островський є уродженцем тогочасного повітового центру – провінційного містечка Золотоноша. Щодо дати народження існують розбіжності: зустрічається як 1880, так і 1887 роки. Зате цілком достовірними є дані про походження Олександра. Родина мала давнє козацьке коріння, зростав хлопець у сім’ї повітового справника. Батьки мали достатньо статків, тож змогли дати сину гідну освіту. Олександр навчався у місцевій класичній гімназії, далі вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Найбільше талановитий студент цікавився українською історією та літературою.

Саме в Києві викристалізувалися його націонал-патріотичні переконання. Прочитавши брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна», юний Олелько загорівся ідеєю віддати всі свої сили справі визволення України з колоніального ярма.

По закінченню університету, Олександр повернувся до рідної Золотоноші, де обійняв скромну посаду писаря Мушкетової нотарні. Юнак став активним учасником революції 1905 – 1907 рр., входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобинцем. Ймовірно, що Олександр був одним з організаторів Золотоніського повстання у жовтні 1905 р. Уже після революції він пов’язав свою долю з Українською соціал-демократичною робітничою партією і став одним із найактивніших її функціонерів.

В 1906 році, за рекомендацією Олени Пчілки, Олександр вступив до драматичної школи ім. М. Лисенка і через три роки її успішно закінчив. Волею примхливої долі він опинився на Західній Україні в амплуа актора (очевидно, дебютував ще в Золотоніському аматорському театрі). Мешкав у Коломиї, грав на сцені Львівського українського театру. Є версія, що Олександр заприятелював зі знаменитими Тобілевичами та був кумом корифея українського театру Панаса. Саксаганського. Саме на Галичині Олександр зустрів своє кохання - надвірнянську дівчину Галю (також театральну актрису). Згодом вони одружились, народилось двоє доньок.

Як письменник Олелько Островський заявив про себе 1906 року на сторінках «Громадської думки» і «Ради». Спочатку це були фольклорно-етнографічні замальовки та невеликі оповідання, що змальовували побут селянського життя Полтавщини, але їм була притаманна гостра соціальна критика царського уряду.

Його твори передруковували по всій Україні. Хоча вже вступав у повні права модернізм, але ще були в силі різні модифікації реалізму, зокрема етнографічний реалізм. Островський вводив до історичних оповідань етнографічний реквізит, описи козацьких обідів, звичаїв і традицій. У 1912 р. письменник підсумував ранню свою творчість збіркою «В сутінках ночі» — 14 оповідань, деякі з них, як «Хведоркова груша», виходили окремими виданнями.

З початком Першої світової війни Островськийі був призваний до діючої армії. Служив спочатку на Південно-Західному, а згодом на Кавказькому фронтах. Саме в цей період, у неймовірно важких умовах, були написані більшість його оповідань та повістей напрямку історичної беллетристики. Втім, як засвідчують листи Олександра з фронтів, у нього дедалі більше вичерпувалося бажання воювати «за царя й вітчизну» (чужу йому Російську імперію), і зріла думка будь-якою ціною повернутися в нуртуючу доленосними подіями Україну.

Влітку 1917 року Олександру нарешті вдалось реалізувати задум, і по поверненню в рідну Золотоношу, він з головою поринув у круговерть суспільних справ. Як людина військова, у серпні Островський організував і очолив Золотоніський курінь – формування, яке захищало повіт від набігів різношерстих загонів мародерів. Із загоном добровольців він вигнав із Золотоноші червоногвардійський підрозділ під командуванням комісара Гальперіна.

Досвідчений військовий узяв активну участь і у формуванні підрозділів Армії УНР. Поряд з цим Олександр Островський створив у Золотоноші видавництво «Вільна думка», де видавалася патріотична література, в тому числі і його власні твори - драми «Гетьман Мазепа» і «Стрільці», п'єса «Нірвана», історична повість «Петрик» та інші твори, здебільшого на тему історії України. Всього в різних друкарнях надруковано біля двох десятків творів Олелька Островського (від 1908 до 1918 року). Більшість із них сьогодні зберігається у спецсховищах України. Крім того, він усіляко сприяв Михайлу. Злобинцю в розгортанні осередків повітової організації товариства «Просвіта».

Цінним джерелом до характеристики життя й творчості письменника є його твори, зокрема вказівки на час та місце написання і першої публікації. В 1918 року були видані і на сьогодні знайдені книги, у яких містилися повідомлення, що друкуються окремими виданнями «Лебединський кат (1908)», «Петрик», романи «Великий гетьман», «Шибеницею й палями» та «Книга смутку й жалоби» (оповідання 1914–1916 років). Ці п’ять книг ще не знайдено, можливо, вони й не були видані.

Складаючи проспект «Бібліотеки української героїки», упорядник цього видання переглянув перший, бібліографічний, том О.Лейтеса і М.Яшека «Десять років української літератури (1917 — 1927)», щоб виявити забуті чи заборонені свого часу твори та імена. На 347-й сторінці подано відомості про Олелька Островського (названого чомусь Омельком), без будь-яких бібліографічних даних і світлини письменника, очевидно, через те що він був знищений більшовицьким режимом. Але десять творів Олелька подано у повному бібліографічному описі, напевно за примірниками Книжкової палати України, де вони зберігаються і сьогодні у тій кількості і тих бібліографічних характеристиках, які наведені Лейтесом і Яшеком.

Усебічно обдарований, завзятий театрал Островський сказав своє вагоме слово і в драматургії. Наприклад, відомі його п’єси «Гетьман Іван Мазепа», «Нірвана», «Стрільці», «Сільська честь». Як відданий служитель Мельпомени, Олелько зажив слави ще і як режисер.

Не забув він і про найменших читачів, яким адресовано його напрочуд теплі казочки.

Загалом збереглося 28 творів — нарисів, казок, оповідань, повістей і драм, написаних ним у різний час.

Літературна критика перших двох десятиліть ХХ ст. не обійшла увагою твори Олелька Островського. Про нього писали П.Богацький, О.Кисіль, О.Слісаренко, Л.М.Старицька-Черняхівська, А.Ніковський, Т.Черкаський. Відомий письменник і літературознавець Борис Антоненко-Давидович вважав Олелька Островського навіть талановитішим, хоча і менш популярним, аніж відомий співець Козаччини Адріан Кащенко.

З поверненням більшовікив до міста навесні 1919 року, Островський, усвідомлюючи небезпеку для своєї родини, перебрався до Полтави. Тут він став актором місцевого театру, очолював першу українську трупу акторів у Полтаві (Товариство українських драматичних артистів).

Спокійно жити не судилось. Червень 1919 року став для Олелька роковим. Під час концерту в міському театрі Полтави він співав Шевченкове «Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!». Коли дійшов до слів «Оживуть гетьмани в золотім жупані, прокинеться доля, козак заспіва...», присутній на концерті голова губвиконкому Яків Дробніс загорлав російською: «Ету пєтлюровскую сволочь нужно нємєдлєнно арєстовать!». Відразу з’явилися місцеві чекісти, артиста стягнули зі сцени й згодом він опинився в губернській катівні. Більше Олелька ніхто і ніколи не бачив.

Відомий письменник і правозахисник, полтавець Володимир Короленко, намагаючись запобігти страті Островського, звернувся з листом до голови Совнаркому Християна Раковського, де зокрема були такі слова: «Страта його безсудна і неправедна, була б жорстоким викликом абсолютно законним почуттям українців».

Проте ця спроба врятувати Островського виявилася марною. На цей час Островського вже розстріляли у Полтаві, скоріш за все 26 червня 1919 р., хоча чекісти повідомляли про те, що Островського перевезли до особвідділу в Києві. Є підстави стверджувати, що тіло мученика було серед 16 ексгумованих, рештки яких виявили денікінці після зайняття ними Полтави у серпні того ж року. Життєва зоря талановито українця згасла занадто рано: йому не виповнилося й 40, а можливо, навіть й 33 років.

Одна з вулиць у Золотоноші носить його ім'я.