Олег Гуцуляк: Ірландський Хелловін і Бармбрек як заміна Жертовного Оленя

На фото - Вогонь Самайну — давнє ірландське джерело Хелловіну. Джерело: Óg Childcare

 Головна особливість ірландського Хелловіну полягає в тому, що Ірландія є його безпосередньою батьківщиною. 

Сучасне свято походить від давньокельтського свята Самайн (Samhain), яке знаменувало завершення збору врожаю, початок нової темної частини року («кельтського нового року») та момент, коли межа між світом живих і духів ставала найтоншою.

Ключові автентичні риси ірландського Хелловіну

Ліхтарі з ріпи замість гарбузів: традиційний «Ліхтар Джека» (Jack-o'-Lantern) в Ірландії різали з твердої ріпи або брукви. Гарбузи з'явилися пізніше, коли ірландські емігранти перенесли традицію до Північної Америки, де гарбузи були більш доступними та м'якшими для різьблення.

Традиційний хліб Бармбрек (Barmbrack): обов'язкова страва - солодкий хліб із сухофруктами, у який запікають предмети-пророцтва на майбутній рік:

Перстень - до швидкого весілля;

Монета - до багатства;

Шматочок тканини - до бідності;

Горошина - весілля цього року не буде.

За сучасними правилами безпеки, кожен предмет перед запіканням ретельно миють, ошпарюють окропом і загортають у невеликі шматочки чистого пергаментного паперу або фольги, щоб ніхто випадково не проковтнув металевий предмет чи нитку.

Священний вогонь (Bonfires): вогнища в Ірландії мають практично-магічне значення. За давніми уявленнями, вогонь відганяв злих духів (Aos Sí / фейрі), а вугілля з нього відносили додому, щоб запалити вогнище на новий сезон.

Первісне перевдягання (Guising): люди вдягали шкіри й маски з тварин або бруднили обличчя сажею не задля розваги, а щоб «замаскуватися» під духів і бути непоміченими, коли ті виходять у світ живих.

Традиційні ігри з яблуками: яблука вважалися символом потойбіччя та родючості. Звідси походить гра Snap Apple (спроба вихопити ротом яблуко, підвішене на мотузці) та гадання на яблучній шкірці.

***

Ось автентичний традиційний рецепт ірландського хліба Бармбрек (Barmbrack або Bairín Breac). Назва походить від галльського breac, що означає «плямистий» - через велику кількість родзинок та цукатів усередині.

Драгослав Срейович: Олень у сербських народних звичаях

Стародавні народи вірили, що в оленя щороку відпадають роги, щоб наступного року вони виросли знову — ще більшими, сильнішими і красивішими. Так ці роги в народному уявленні стали символом, який прекрасним чином об'єднує в собі смерть і відродження, воскресіння і безсмертя. Олень був священною твариною великої ефеської богині Артеміди. Діоніс, Цернуннос і Христос часто ототожнювалися з оленем або зображувалися з оленячими рогами на голові. У Малій Азії олень відомий як священна тварина ще з другої половини III тисячоліття до нашої ери. Так само і в Європі народна фантазія дуже рано оточила цю тварину легендами, тому олень і сьогодні у нашого та інших європейських народів залишився божественною істотою, наділеною магічною силою.

Численні народні звичаї, пов'язані з оленем, — особливо маскування (рядження) в оленя — відомі майже у всіх європейських народів. С. Троянович описує один цікавий звичай у сербів і валахів у Банаті. Цей звичай практикується у Святвечір (Баднє вече) і на Мале Різдво (день святого Василя). Тоді «молодь кутається в шуби так, щоб не було видно облич», а на жердині носить спеціальну маску-клацалку (клоцалицю), з якою «ходять від хати до хати, пританцьовують, і заради забави їм дарують фрукти, гроші, яйця і хто що може». Клацалка робиться з дерева і має форму кінської голови, «але до її чола прикріплюють дві гілки, які виглядають як оленячі роги з відростками». Під нижньою щелепою підвішують дзвіночок, а роги прикрашають різнокольоровими паперовими стрічками. Клацалку супроводжує молодий чоловік, який грає на фрулі (сопілці) або свистить, а «серби при цьому співають не лише благочестиві, а й легкі, жартівливі світські пісеньки». Троянович абсолютно справедливо зауважив, що спочатку клацалка повинна була мати форму оленя, на що вказує і етимологія слова шербуль (від латинського cervus), як цю клацалку і сьогодні називають серби і валахи в Банаті. Звичай із клацалкою не обмежений одним лише Банатом. В. Караджич згадує клацалку і в Пожаревці, порівнюючи її зі схожим звичаєм у Дубровнику.