У сучасному світі уява часто сприймається як щось другорядне: здатність мріяти, фантазувати або тимчасово відволікатися від дійсності. Ми звикли протиставляти уяву реальності, ніби перша належить царині суб'єктивного і несправжнього, а друга — об'єктивному світові фактів. Проте в історії людської думки існувала зовсім інша традиція. Для багатьох філософів, містиків та натурфілософів уява була не втечею від реальності, а одним із найпотужніших інструментів її формування.
Одним із найяскравіших представників такого погляду був Парацельс — лікар, алхімік і мислитель XVI століття. Саме він розвинув поняття Imaginatio vera, або «істинного воображення». Для нього справжня уява була не хаотичним потоком фантазій, а творчою силою, здатною впливати на людське тіло, душу та навіть на навколишній світ. У цьому понятті прихована ціла філософія людини, її внутрішньої сили та відповідальності за власне життя.
Два обличчя уяви
Парацельс розрізняв два принципово різні види уяви.
Перший — це звичайна фантазія. Вона складається з випадкових образів, бажань, страхів, мрій та ілюзій. Такі образи народжуються і зникають без внутрішньої дисципліни. Вони розсіюють увагу людини, роблять її залежною від зовнішніх вражень та емоцій. Фантазія може бути приємною або лякаючою, але вона залишається пасивною.
Другий вид — це Imaginatio vera. Істинне воображення виникає тоді, коли свідомість досягає високого рівня зосередженості. Людина не просто бачить внутрішній образ, а утримує його всією силою своєї волі, уваги та віри. Образ перестає бути випадковою картинкою і стає внутрішньою реальністю.
Для Парацельса різниця між цими двома станами була такою самою, як між іскрою та полум'ям. Одна миттєво згасає, інша здатна змінювати світ навколо себе.