У цьому сенсі можна розрізнити фізичний або матеріальний об’єкт і культурний феномен, який виникає в його сприйнятті та інтерпретації.
Найпростіше це побачити на прикладі опери. Уявімо, що професор музикознавства і людина без спеціальної музичної освіти сидять в одному оперному театрі й слухають ту саму виставу. Фізично вони перебувають перед одним і тим самим об’єктом: тією самою сценою, тими самими виконавцями, тією самою музикою, тим самим текстом. Але чи справді вони сприймають один і той самий культурний феномен?
Для музикознавця опера може постати як складна система музичних і драматургічних відношень. Він може чути тематичні зв’язки, розпізнавати жанрові моделі, помічати гармонічні особливості, історичні алюзії, цитати, стилістичні відхилення, специфіку оркестровки, характер виконавської інтерпретації. Одна музична фраза для нього може бути пов'язана з цілою історією музичної теорії.
Для непідготовленого слухача та сама фраза може бути просто красивою або сумною музикою. Він може переживати драматичну ситуацію, співпереживати персонажам, захоплюватися голосами або сценографією. Те, що для музикознавця є структурним елементом композиції, для іншого слухача може взагалі не існувати як окремий феномен.
Отже, відмінність полягає не лише в обсязі інформації, якою володіють два реципієнти. Вони фактично конституюють різні об’єкти досвіду.
Це не означає, що один із них «чує правильно», а інший — «неправильно». Їхні сприйняття організовані різними системами культурних кодів. Професійна компетентність дозволяє диференціювати те, що для непідготовленої людини залишається нерозчленованим потоком звуків. Знання створює нові об'єкти сприйняття.
Можна сказати, що культурна компетентність збільшує не лише кількість інформації, яку людина отримує від твору, а й кількість самих феноменів, які вона здатна в ньому побачити або почути.
Саме тому музикознавець може почути в одному творі форму, лад, тематичну роботу, цитату, жанрову алюзію та історичний стиль, тоді як пересічний слухач сприйматиме все це як єдину емоційну цілісність.
Цей принцип можна поширити далеко за межі музики. Картина для мистецтвознавця є не просто набором кольорових плям. Археологічна знахідка для археолога — не просто предмет із каменю або металу. Релігійний символ для релігієзнавця — не просто зображення. Історичний документ для історика — не просто аркуш тексту. У кожному випадку професійне знання створює мережу відношень, у межах якої матеріальний предмет набуває нового культурного статусу.
Особливо показовим тут є міф. Одна й та сама міфологічна розповідь може існувати в різних режимах сприйняття. Для дитини це може бути просто цікава історія про богів і героїв. Для віруючої людини — священна оповідь. Для письменника — джерело сюжетних мотивів. Для психолога — символічна структура. Для структураліста — система бінарних опозицій. Для компаративіста — елемент ширшої міфологічної традиції.
Текст залишається тим самим, але культурний феномен змінюється разом із системою його прочитання.
Це дозволяє по-новому подивитися і на масову свідомість. Люди можуть перебувати в одному інформаційному середовищі, але жити в різних символічних реальностях. Один і той самий політичний образ для однієї людини є історичним символом, для іншої — пропагандистським кліше, для третьої — національним міфом, а для четвертої — просто фотографією.
Тут виникає важливий зв'язок із когнітивною моделлю Канемана. Різні культурні компетенції визначають не тільки те, що людина знає, а й те, які характеристики об’єкта вона взагалі помічає. Система 1 швидко розпізнає знайомі образи та патерни, тоді як Система 2 може здійснювати їх свідомий аналіз. Але те, що саме буде розпізнано як значуще, залежить від попередньо сформованих культурних схем.
Тому можна уявити культурне сприйняття як своєрідний фільтр:
матеріальний об’єкт → культурні коди → компетентність реципієнта → когнітивна обробка → інтерпретація → пережитий культурний феномен.
На цьому рівні постає фундаментальна проблема: чи існує культурний об’єкт незалежно від його інтерпретації?
Якщо відповісти радикально, можна сказати: ні, оскільки «об’єкт культури» завжди вже є результатом певної системи розрізнень та інтерпретацій. Але більш поміркована позиція здається продуктивнішою. Матеріальна або текстуальна основа існує незалежно від конкретного реципієнта, але її статус як культурного об’єкта реалізується через певні способи сприйняття.
Отже, не варто казати, що опери, міфу чи картини «не існує». Правильніше сказати, що не існує єдиного, абсолютно нейтрального культурного феномену, який однаково даний усім реципієнтам.
Одна й та сама опера може бути одночасно музичним твором, театральною виставою, історичним документом, соціальним текстом, емоційним переживанням і предметом професійного аналізу. Жодна з цих перспектив не обов'язково вичерпує її зміст.
Таким чином, культура існує не лише у своїх об'єктах, а й у способах їхнього бачення, слухання, читання та інтерпретації. Культурний об'єкт є своєрідною точкою перетину матеріальної форми, культурної традиції, знання та суб'єктивного досвіду.
Саме тому одна й та сама опера може бути для професора музики і для людини без музичної освіти фізично одним об’єктом, але феноменологічно — різними об’єктами досвіду. І в цьому полягає один із фундаментальних парадоксів культури: чим більше людина знає про культурний об’єкт, тим більше різних об’єктів вона здатна в ньому побачити.
Комментариев нет:
Отправить комментарий