Роксана Харчук: Природа історичних міфів однакова, але природа націй, які їх використовують, різна

Прочитала статтю відомого есеїста з УП Михайла Дубинянського про так званий непродуктивний героїзм, до якого він зачислює і АК, і УПА, і Українські визвольні змагання 1917–1921 рр., вважає, що у нинішньому польсько-українському протистоянні зійшлися два однакові міфи. Пропонує відмовитися від непродуктивного героїзму, спиратися натомість на ЗСУ.

Цікаво, як назве Дубинянський ЗСУ і нинішній наш спротив, якщо Україна не отримає очікуваної перемоги? Зрозуміло, це також буде непродуктивний героїзм. 

Яке цинічне формулювання! До речі, в Україні не бʼють, на щастя, російськомовних. Вони не бояться російською розмовляти будь-де. Українців у Польщі за українську мову бʼють. Дубинянському в Польщу взагалі не варто потикатися, бо за ототожнення АК з непродуктивним героїзмом його там просто вбʼють. В Україні ніхто його і пальцем не зачепить. 

Чого можна хотіти від такого цинічного есеїста, що сидить, мабуть, у якійсь Барселоні і шпарить свої нікчемні текстики? Та якби не так званий непродуктивний героїзм українців, поляків, що був спрямований і проти німців, Гітлера було б побороти значно складніше. 

Поляки завдяки своєму непродуктивному героїзму отримали і укр., і німецькі етнічні землі. 

Українці завдяки своєму спротиву отримали Західну Україну, що увійшла до складу УРСР. Сталін нікому нічого не дарував. Усе це вирішувалося на Ялтинській конференції й було оплачено кровʼю українців і поляків. 

Природа історичних міфів однакова, але природа націй, які їх використовують, різна. Одні нації шовіністичні, інші намагаються вижити у постійних війнах і утисках. Хай рос. імперіалізм жахливий, але польські утиски українців не кращі. 

Дубинянський взагалі не розуміє, громадянином якої країни він є. Ніхто від нього не вимагає патріотизму. Але здоровий глузд і елементарні знання у есеїста все ж мають бути.

Роксана Харчук: Про повноту української літератури

У нас склалося хибне враження, наче ми бачимо українську літературу, зокр. літературу 20 ст., уповні. 

Думаю, це велика помилка. Напр., відкрила для себе цього літа еміграційного письменника Федора Дудка, автора роману-тетралогії з доби української революції 1917--1921 рр. «В заграві». Однак найцікавішим мені видається його історичний роман про Мазепу "Великий гетьман", що витримав 2 вид.: 1936 р. і 1948 р. 

Українські видавці роблять кардинальну помилку, коли переважно свої зусилля спрямовують на перекладну літературу (хоча я розумію, що під перекладну літературу вони отримують гранти, тому займатися перекладами вигідно). 

Аналогічно ми прагнемо перекладати найсучасніших наших письменників іноземними мовами, оминаючи класиків. Класики мертві, тому слово за живими. Однак часто мертві класики мають більшу вагу для культури і для розуміння України, ніж живі. 

Федір Дудко  (7 травня 1885 - 1 березня 1962) однозначно має значення для української літератури, бо він написав роман про Мазепу, потрактувавши історичну місію цього гетьмана адекватно. Однак що означає "адекватно" для інтелектуалів, для яких поняття історичної правди не має жодного значення? 

Саме тому в Україні й немає видавця, який спроможний перевидати традиціоналіста Федора Дудка чи авангардиста Андрія Крижанівського. Підкреслю: ніхто їх не перевидасть, окрім самих же українців. 

Сучасні письменники і видавці мають розуміти, що з таким підходом до літератури їх теж забудуть. Бо гарно писати про пам'ять теоретично, але складно втілювати теорію в практику. 

Дуже сумно дивитися на так званий український книжковий ринок, в якому визначено зовсім не ті пріоритети, в якому панують ідеї, які зазнали краху, який не здатний формулювати ідеї власні. Поки що зацікавлені можуть прочитати роман про Мазепу Федора Дудка на Діаспоріані.

Роксана Харчук: Україна як приклад існування правди

Будь-хто вам скаже, що нинішній світовий хаос - наслідок боротьби за сфери впливу. 

Однак мені здається, що згаданий хаос також є наслідком тези, яка була надмір популярною у 20 ст., особливо після 2 світової війни: ідеться про повну кризу правди, про твердження, наче її нема, бо у кожного індивіда, нації, суспільства правда своя. Людство не може, як бачимо, жити, коли кожний зі своєю правдою. 

А чому, а тому, що за таких умов жодні правила і організації (типу ООН, НАТО, ЮНЕСКО і т.д.) не працюють, а дехто про ці правила ще й напише: правила -- це тоталітаризм, то хай живе анархія! 

Безперечно, історична правда існує. Про неї свідчить час. Приклад України, її етногенез -- це свідчення існування правди, яку не можна заткнути, знищити, перекреслити. 

Звичайно, Україна не є носієм стовідсоткової правди, бо правда завжди десь посередині двох конфліктуючих поглядів, але абсолютна правда у випадку України після падіння УНР полягає в тому, що її поділили між собою СССР і Польща, Буковину анексувала Румунія, Закарпаття на правах автономії увійшло до Чехословаччини. 

Чи є у Європі країна із драматичнішою долею? 

І ніхто й досі не відчуває відповідальності за історичні кривди, завдані Україні. 

І нинішня ЄС не реагує на відгомін цих минулих подій відповідно, а доведеться реагувати. 

Ліві кричать про злочини європейських колонізаторів в Африці. Чого ж ці борці за справедливість не подивляться на Україну, яку в міжвоєнне двадцятиліття 20 ст. колонізувала найвільнолюбніша і найреволюційніша країна світу Польща, а тепер намагається довести, що це поляки -- безневинні жертви власної ж колонізації.

 І все це на тлі смертей українців від російських ракет -- поляки цим смертям радіють, уважають, що це акт історичної справедливості. З польської перспективи, росіяни мстяться за польські кривди. То хто в такому разі поляки? Ясно -- молодші брати росіян. Як це огидно. 

Як можна вірити, що війна закінчиться, якщо світ втратив елементарний моральний орієнтир? 

Польща-Христос народів у часовій перспективі виявилася карикатурою на Христа. Егоїстична нація, лицеміри, класичні єзуїти зі своїми 5 ракетами для Петріот, за які отримають 50 новеньких.. ЄС треба ще більше виділяти коштів Польщі, яка з вдячності цей ЄС колись таки розвалить.

Роксана Харчук: Література нині має формувати в українських громадян різного походження головну ідею: нам треба зберегти свою державу і свою ідентичність у цій війні

Прочитала розмову з Іллею Авербухом в "Українському тижні"  про те, як він викладає українську літературу в Мічигані. 

Головна думка: показати Україну не як травмовану й цікаву країну, а як складний культурний світ. Авербух наголошує на мультикультурності України. Саме цим, а не травмою, на його думку, вона й цікава його студентам. 

Можливо. Але мені здається, що так дослідник не вперше створює ідеалізовану, пасторальну картинку українського світу. 

Насправді український світ -- це постійна боротьба, боротьба навіть в плісняві Застою. Після 1991 року вже чимало писалося про постколоніальну ситуацію України, про рожеві окуляри, крізь які варто дивитися на світ. Щоправда, подивитися на світ крізь рожеві окуляри не вийшло, бо світ живе поки що за зовсім іншими законами -- на жаль, звірячими. Доба гуманізму взагалі скінчилася з російсько-українською війною, якщо хтось іще цього так  і не зрозумів. Права людини поступаються перед правами політичних націй. Національні інтереси правлять світом. 

Становлення ж України як політичної і постколоніальної нації має характерну особливість: фактично Україна була б стерта вже у 1980-х завдяки денаціоналізації в СССР. Випадковість (Чорнобиль) змінила ситуацію докорінно. Чорнобиль відродив Україну як майбутнього політичного гравця. Всі радянські громадяни (незалежно від свого походження) ідентифікували себе як радянських людей, тобто русскіх. Мене абсолютно не переконує теза, наче Хрущов, Брежнєв, Громико і т.д. були українцями і будували СССР як українці. Були вони радянськими людьми, будували СССР як радянські люди. 

До речі, Бандера попри те, що був громадянином 2 Речі Посполитої, почувався таки українцем, і то політичним українцем. Бо українці у 19 ст. були нацією волонтерів (громад), у 20 ст. -- нацією дисидентів. 

Що я хочу цим сказати? Прикро, що Ілля Авербух, який є все ж одним із найвідоміших викладачів української літератури в США, так і не розуміє особливості української літератури, яку визначив Сергій Єфремов. Ця література в умовах не тільки імперської Росії, а й у сприятливіших умовах Австро-Угорщини була головним мотором формування української політичної нації. В СССР українська література зберегла українську мову як головний маркер нації, що існувала винятково на папері під назвою УРСР. 

Прекрасно, що в нас є авангард типу Хвильового, Семенка, Шкурупія. Однак американським студентам треба донести, що ці авангардисти підпорядковувалися вимогам соцреалізму. Вони фальшували історичну правду. Петлюра для них не був українським героєм, хоча і Петлюра, і Мазепа, і Бандера (хай вони потерпіли поразку) нині є для українців героями, бо вони заплатили власним життя задля ідеалу української держави. Далекоглядність Шевченка полягає саме в тому, що й після поразки він вважав Мазепу героєм України. І цим він творив не міф, а українську суб'єктність. 

Література нині має формувати в українських громадян різного походження головну ідею: нам треба зберегти свою державу і свою ідентичність у цій війні. Усі ми почуваємося українцями. Ми жертвуємо (кожен по-своєму) заради України -- вільної країни вільних людей. Країни, що протистоїть авторитарній Росії й цілій цивілізазії диктатур: Китаю, Північної Кореї, Ірану і їм подібним. 

Ілля Авербух звертає увагу на те, що український націоналізм є визвольним. Саме так. Свобода Україні і всім народам -- саме в цьому й полягає сенс української національної ідеї, яка, як казав один політик, не спрацювала. Він помилився: українська національна ідея чи не єдина нині реальна ідея, ідея, за яку платиться життям, яка працює на всі 100. Тому вона й переможе. 

Розмову з Авербухом читати цікаво, але в силу власного архіїзму я з ним сперечаюся)))

Роксана Харчук: Історія - істота мстива. Шовінізм - це найбільша загроза людства.

Довелося прочитати допис про те, який націоналізм страшний. 

Націоналізм буває різним: і корисним, і некорисним. Колись так і писали: буває захисний націоналізм (як в нинішній Україні, що протистоїть рос. агресії), а буває наступальний, що принижує і поневолює інші нації. 

Я б уживала щодо некорисного націоналізму, який свідчить про національну винятковість, месіанізм, культ нац. страждання, поняття шовінізм. 

До речі, усі найсучасніші компаративістичні українсько-польські студії можна переважно викинути на смітник, бо вони не показують польського шовінізму (самі поляки люблять уживати поняття "курчовий націоналізм"). Ці студії, навпаки, замилюють польський шовінізм. То навіщо вони потрібні? Для Скопусів? 

Між українцями і поляками існує засаднича відмінність: українці, що лише тепер здобувають суб'єктність, ніколи не відзначалися шовінізмом на державному рівні, бо й держави не мали (УРСР була фікцією і антидержавою). 

Поляки і в Першій, і в Другій Речі Посполитій, і в ПНР, і в Польщі, що є членом ЄС (де ж ваші, шановні, національні демократичні критерії? га?), були і залишаються шовіністами. 

І українська гуманітаристика завинила протягом 30 років Незалежності тим, що замилювала цей факт. А навіщо тій гуманітаристиці були лемки, що її обходила Холмщина і ті етнічні українці, яких Польща асимілювала в унітарній державі -- не було у Польщі й у кінці 1980-х національних меншин -- усі були поляками (і то курчовими, тобто хворими на шовінізм). 

Поляки ніколи не могли виконати свого цивілізаційного призначення саме через цей шовінізм. Іван Франко прекрасно про це написав. 

Роксана Харчук: Лише прагматизм у стосунках між українцями і поляками

Українці дивуються, як це росіяни і поляки зійшлися у своїй ненависті до свідомих українців, до українців, які боролися за свою незалежність. 

Та нічого дивного нема. Обидві ці нації колонізували свого часу Україну, українці боролися проти росіян і поляків-колонізаторів. Хмельницький потрапив у москальські лапи саме через шляхетних поляків, що ніколи не бачать далі власного носа. 

Українці боролися також проти угорців-колонізаторів і проти румунів-колонізаторів. 

Таке враження, наче люди не вчили історії України в школі. Невже всі забули, як ділили між собою Україну ці колонізатори? 

Лише Австрsz не залишила після себе в українців ненависті, образи, точніше травми, як тепер прийнято говорити. Навпаки, від Марії-Терезії українська Галичина почала еволюціонувати, принаймні за її часів було знищене "підданське невільництво", тобто рабство селян, а Катерина ІІ, нагадаю, впровадила на російській Україні кріпацтво, це вона купила козацтво за дворянство і знищила Січ. Конституційна монархія Габсбургів була толерантною до всіх національних меншин, тому саме в Галичині розвивалася українська справа, коли в російській частині навіть книгодрукування українське було неможливим. 

Нагадаю про "нову еру", угоду з поляками, яку конструював Володимир Антонович. Довго ця ера не протривала. Поляки завжди були національно сильнішими за українців, навіть у часи поділів Польщі. 

Поляки були і залишаються нацією шовіністичною. І їхня проблема в тому, що вони не хочуть цього визнати. Ото Словацький Юліуш писав про Польщу, що є павичем серед народів, Гомбровіч Вітольд намагався боротися з цією польською манією величі. Однак все це -- як горохом об стінку. Що праві, що ліві, що центристи. Дуже все це сумно. 

Українці, звичайно, не янголи. Українці полякам ніколи друзями не були і не будуть -- я це збагнула у досить молодому віці, навіть в часи, коли поляки гралися в українофільство. 

Але поляки просто поза будь-яким прагматизмом, бо руйнують свій захист від росіян. Руйнують в ЄС усю шляхетну політику паразитування на українцях, що стримують російський вал. Кая Каллас, мабуть, в шоці. 

Лише прагматизм у стосунках між українцями і поляками. Віршики, сльози і розчулення тут недоречні.