Игорь Эйдман: Мы думали найти спасение от империи-государства в его культуре, но попали в ловушку

В ленте постят юмористический тест на имперскость. Смысл в том, что как бы не ответил на него россиянин, его все равно запишут в империалисты. 

Многим смешно. Мне нет. Недавно одна украинская активистка сказала мне, что каждый человек, выросший в России, в той или иной степени получил имперскую закваску. Я поначалу возмутился, а потом стал вспоминать своё детство босоногое и понял, что она права. Нас воспитывали империалистами и ксенофобами.

Десятилетиями россиянам внушали в школе, вещали из телевизора и радио, что другие народы "сплотила навеки" их "великая Русь", русские создали самую большую державу, они - старший брат других, а Россия - "щедрая душа" всех защищает и всем помогает. А из очередей, троллейбусов, курилок неслось другое, более откровенное: нацмены - зверьки, ч-ки, х-хлы оборзели, мы всех кормим и т.п. В Москве ещё свой был имперский пафос - гордитесь, что вы москвичи, жители столицы великой сверхдержавы, Киев или Тбилисси - это наша провинция.

Трудно было всё это проигнорировать, хотя бы в какой-то степени этим не отравиться. Вам удалось? Снимаю шляпу. Другие возят это имперское ксенофобство с собой по всему миру, адаптируя его под местные реалии: в Израиле, Германии, США. А мне всю жизнь, следуя завету классика, приходится его из себя буквально выдавливать.

Казалось бы, мне, как еврею, легче было защититься от имперского влияния. Я был в этой империи чужим и хотел из неё свалить уже тогда. 

Однако оказалось, что это не совсем так. Да, в империи евреи были изгоями. Но помимо государства существовала "великая русская культура и могучий русский язык". И здесь культурный еврей ощущал себя своим, был как рыба в воде. 

Мы думали найти спасение от империи-государства в его культуре, но попали в ловушку. Культура для нас стала оправданием империи.

В российском общественном сознании имперская культура - единственно великая, а культуры малых, "покоренных" народов - вторичны, второсортны. Это ощущение культурного превосходства семья и школа формирует с раннего детства.

Имперская культурная спесь и снобизм оказались не чужды и многим российским евреям, включая, например, великого Бродского. Русская культура вместе с английской, французской, немецкой, итальянской воспринималась частью "высшей культурной лиги". Было приятно ощущать принадлежность к ней, а не к каким-то "провинциальным". За культурной идентификацией, шла политическая принадлежность, империя в какой-то момент становилась "своей". Меня тоже не миновала чаша сия. 

Тест на имперскость может быть предельно короток и прост: родился и вырос в России? Значит был заражён в той или иной степени имперством. Осознал это? Тогда есть шанс на выздоровление. Не осознал? Значит и шанса нет.

Александр Морозов: "Русский мир" как ложное присвоение "универсализма культуры и любви"

Коля Клименюк написал большую колонку во Франкфуртер Альгемайне. Надо сказать, что она гораздо глубже известного текста Владимира Ермоленко, который был опубликован в Standard. 

Это два программных текста, атакующих "русскую культуру". 

Ермоленко в своем тексте акцентирует колониализм и насилие. И это легко оспаривать. 

А вот Клименюк ставит вопрос гораздо глубже: проблема в любви и универсализме.

Действительно, ясно, что Бродский не был "русским империалистом". Но когда он возражал Кундере, он возражал с позиций присвоенного "универсализма культуры". И вот этот "присвоенный универсализм" он нам - во всяком случае моему поколению - казался вполне естественным, чуть ли не "природным". 

Да, этот универсализм был одной из опор культурного сопротивления "советизму", но при этом в момент, когда "история пошла" и народы стали самоопределяться, он сыграл с нами злую шутку. 

Откуда бралось представление о том, что культурный национализм соседних народов - это "культурный провинциализм"? Оно опиралось не на "русское величие", а вот как раз на "высокий универсализм", к которому якобы мы имеем отношение. Бродский возражал Кундере с позиций "мы тут вместе с Оденом и Джоном Донном" считаем, что культура выше, чем "все это мелкое". 

И второй момент у Клименюка тоже очень точный. Русская культура ведь пропагандирует не "насилие" как таковое, а "любовь". И вот эта "любовь", если к ней присмотреться, вся построена на нарушении границ чужого пространства. Эта "любовь" тоже претендует на эмоциональный универсализм. "Ты че, меня не любишь? Ну, как это может быть?! Ведь любовь - это основа всего. Еще ап. Павел говорил, что любовь движет миром. Давай, люби меня!". 

И тут трудно с Колей не согласиться. Этот заход гораздо точнее объясняет и "путинизм". Потому что в "путине" тоже ведь главное это не риторика "имперского величия" и "силовой политики". А ее ядром является постсоветское присваивание себе "универсализма" (это мы стоим на старых универсальных ценностях, которые сейчас преданы Западом) и на постсоветской "любви" ("я к вам с добрыми чувствами, мы с вами братья и один народ, а вы нас ненавидите, как же так, ведь миром правит любовь?!"). И получается, что вот этот путинский универсализм "культуры и любви" - разумеется, абьюзивный и террористический - совершенно смыкается с машинальным интеллигентским - ровно таким же - самопониманием российского культурного сообщества - "мы же наследуем универсализму и апостолу Павлу, мы отвергаем ложное "величие", империализм и шовинизм, это само собой и мы хотим, чтобы люди были братьями, и культура - как мы ее себе конструируем - якобы создает нам "домик", в котором мы уверенно чувствуем себя борцами с тоталитаризмом и всяческим культурным партикуляризмом ("провинциализмом")"...

Андрей Шуман: Феномен искусственной деформации черепа

 Искусственная деформация черепа - довольно распространенная традиция, но у этой традиции обнаруживается только один единственный источник -  докерамический неолит A, ранненеолитическая культура Леванта и северной Месопотамии, X--IX тысячелетия до н.э. Это самый ранний неолит, к слову. 

Затем эту традицию можно обнаружить в очень многих культурах бронзы в Евразии -- от Египта и до катакомбной культуры, а также во многих городских культурах обеих Америк -- от майя и до инков.

На Севере Индии традицию деформации черепа практикрвали эфталиты. Так, на монетах эфталитов правители часто изображаются с вытянутыми черепами. Рустам на росписях Пенджикента изображен именно как правитель эфталитов.

В Африке за пределами Египта традиция формируется очень поздно. В XX в., к примеру, она сохранилась у племени Мангбету.

Сложно сказать, какие были мифологические основания этой традиции. Но, интересно, что она появляется с неолитом. Чаще такой череп был атрибутом воина-аристократа. Как у сарматов и эфталитов.

P.S. Искусственно деформированные черепа найдены в Австралии (Коу-Свомп). Возраст 13000 лет, что ли. Есть некоторые разногласия касательно них, но Дробышевский говорит - да, несомненно, искусственная деформация

Александр Морозов: Путинизм и "русская культура"

Путинизм и "русская культура". Раздаются голоса: культуру Кремль использует в своем пропагандистском продвижении. Но тут реальная ситуация такова, на мой взгляд. Если мы смотрим со стороны современного мира, то многие явления так. наз. "русской культуры" - давно глобализованы, их никто не "продвигает". Они "сами". Нелепо сказать: вот идет война, поэтому не будем ставить Чехова, показывать Тарковского, издавать Шаламова. Это все - "работает само", само себя воспроизводит в современном контексте глобального культурного обмена. 

Но это - половина дела. Вторая половина заключена в вопросе о том, что именно Кремль "использует". И тут при внимательном взгляде хорошо видно, что Кремль в своих пропагандистских целях - да и вообще в силу своего "культурного горизонта" - пользуется лишь тремя конкретными культурными темами, а все остальное просто игнорирует, либо использует внутри страны исключительно в форме "фестиваля в усадьбе" на кириенковский "президентский грант". 

И эти три культурные темы, прилаженные к пропаганде, таковы:

- "победа над фашизмом", "героизм", "великая отечественная война";

-  метафизический конфликт с Западом (ресентимент, обида, происки, заговор, т.е. "от разрушения византии до майдана");

-  "любовь к родине, несущей насилие и страдания" (апроприация Ахматовой и проч., т.е. выстраивание линейки культурных фигур, которых можно использовать для укрепления лояльности в отношении людоедского государства).

И если говорить о том, что должно быть "переработано", т.е. возвращено из извращенного кремлевского контекста - в реальность, - это три эти темы. Они и составляют то ядро культурных символов, которые привели к агрессии. 

А все то, что глобализовано - оно уже включено в круговорот рефлексии, оно не в руках Кремля. Там уже Стоппард интерпретирует Герцена, а Барнс - Шостаковича. Там уже поделана большая работа и она будет идти своим ходом. Тем более, что в глобальном мире меняются старые рамки идентичностей. И то, что какие-то культурные явления исторически случились в территориальной зоне, для которой Петербург или Москва были столицами, и поэтому они в старых словарях могли называться "русской культурой" - сейчас это все глубоко вчерашний день. Европейский мир все дальше уходит от всякого "эссенциализма".  Никто торжественно и громко не кричит сейчас "немецкая культура" (подчеркивая ее "немецкость") или "французская культура". Наоборот: говорят о конкретных культурных явлениях, вовлеченных ранее или вовлекаемых сейчас в глобальный оборот. 

Поэтому - если ставить себе какие-то цели в переработке культурных оснований эволюции постсоветской политической системы в РФ, то надо четко навести фокус, показать, что именно было взято кремлевцами "в работу" и как использовано.

Тарас Лютий: Чи настає кінець Західного світу?

З моменту появи двотомника Освальда Шпенґлера «Присмерк Західного світу» (1918, 1922) суперечки про перспективи глобального Заходу ні на мить не вщухають. А за нинішнього ґерця між західним світом і «рускім міром» подібні питання взагалі загострюються не на жарт. І от уже буквально з перших рядків цього грубезного опусу читач знайомиться з одкровеннями про те, що західноєвропейсько-американська культура переходить у стадію свого згасання. Ба більше, відбувається воно на проміжку 1800–2000 років. Що ж означає ця теза?

Скажемо відверто, вислід Шпенґлера не є несподіваним. Адже автор і сам визнає вплив на хід своїх міркувань ніцшеанських концептів, як-от «декаданс», «нігілізм» або «переоцінка цінностей», які трохи раніше свідчили про сутінки Заходу. В дусі «філософії життя» Шпенґлер порівнює існування культур із організмами, що проходять визначальні цикли: народження, зростання, розквіт, занепад і смерть. Отже, геть усім культурам відведено свої місце і час. А їхнє становлення передбачає наявність трьох елементів: Душі (як можливості щось утілити), Життя (того, що звершує) і Світу (себто, здійсненого). 

Філософ наводить і декілька способів розгляду буття культур. Один спирається на закономірності, а отже, має справу із застиглими формами. Інший покладається на аналогії, що дає змогу схоплювати живі форми. Зрештою, йдеться про натуралістичний (науковий, систематичний) та історичний (поетичний, споглядальний) досвіди. Перший набувається мірою того, як дослідник вивчатиме природу, висновуючи сукупність законів (звідси й пошана до числа та причинності, хоча вираховувати можна лише неживе). Другий отримується від народження й полягає в тому, що спостерігач взорує на становлення (тобто на життя, яке не має меж). Віддаючи перевагу останньому підходові, Шпенґлер ошелешує жаскою, проте знаною, принаймні з часів Шопенгавера, сентенцією: людство ніколи не мало жодної визначеної мети чи бодай якогось плану розвитку, адже підпорядковується принципам, які виникли в осередку окремих культур, де розігруються унікальні ідеї, пристрасті та варіанти їх прояву.

Звідси випливає, що історія культури є не прогресом, а звершенням її можливостей і нагадує калейдоскоп утворень і перетворень дивовижних органічних форм. Спочатку вони оприявнюються хаотично, а вже потім потрапляють на вищий щабель. І тоді на перший план виходять видатні постаті (Александр, Діоклетіан, Мохаммад, Наполеон) або події (Пелопоннеська чи Тридцятилітня війна). І нехай між культурами не зникає взаємодія, всі вони мають винятковий триб існування. Чимало з них, окрім єгипетської, мексиканської та китайської, зазнавали впливу давніших культур. Одначе, говорити про загальні чи постійні чинники не випадає. Це відчувається, коли нам несила зрозуміти наріжні поняття, сформовані всередині своєрідної культури. Для нас залишається загадкою вавилонський світ, а отже, колись і західний світ буде незрозумілим для подальших культур. А тому варто вести мову про щось таке, як індійський, арабський, античний, західний та інші різновиди культурного мислення.

Згідно зі Шпенґлером, головною вадою західного типу мислення є намагання все розглядати крізь призму універсальної точки зору. Якщо репрезентант античної культури, Платон, говорить від імені еллінів, яких, на відміну від варварів, тільки й уважає людьми, то виразник західної культури, Кант, намагається висловлюватися про загальні закони, властиві людству в цілому. А втім, скільки є запитів, стільки ж має бути і відповідей. Усяка історична епоха передбачає власний пошук і погляд. Ось чому, підкреслює Шпенґлер, немає ніякої загальнолюдської культури чи моралі. Проте подібне твердження суперечитиме раціональній західній традиції, бо залишається небезпека зашпортатися у тотальній відносності. Хоча, здається, Шпенґлера той релятивізм не лякає ніскільки. Навпаки, він увиразнює разючі культурні відмінності. Приміром, античну чуттєво-тілесну статичну культуру іменує «аполонійною», а просторову динаміку західної культури називає «фавстівською» за персоналізм і жагу пізнання.

Що ж тоді вважати точкою занепаду? Аби це збагнути, необхідно взяти до уваги, що Шпенґлер не ототожнює зазвичай синонімічні поняття «культура» і «цивілізація». В його уявленні цивілізація є ознакою завершення культури. Ба більше, філософ удається до поетичного пояснення, а надто коли стверджує, що цивілізація довершує долю культури. Ідея Долі властива кожній культурі. Вона розгортається як повноцінна картина світу й осягається через мистецтво чи трагедію. Отже, цивілізація — не живе тривання буття культури, а штучний, виснажений, завершальний її стан, який веде до неорганічних і змертвілих форм. Культура помирає, коли її душа вичерпує можливості на рівні народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук і подібного. Колись стоїцизм і буддизм явили завершення, відповідно, античної та індійської культури. 

Прикметно, що цивілізація пов’язана у Шпенґлера ще й з імперіалізмом. Зрештою, свою книгу він пише в часи краху західних імперій, у переддень нацистського райху та нової світової війни. Всередині людини культури нуртує творчий потенціал, тоді як у людини цивілізації помітна енергія, що скерована назовні. Чи ж не через це у візії Шпенґлера західна культура добігає кінця після свого суттєвого надламу? Ще одна ознака деградації — скептицизм, який дається взнаки занепадом мистецтва, появою матеріалізму, соціалізму, недолугого парламентаризму, має ознаки недовіри до науки, позначається розростанням великих міст і техносфери. 

З другого боку, потрібно визнати, що кризові явища — річ цілком звикла для повноцінного життя культури. Тож, запитаймо себе: чи не є вони новітнім пошуком, який є ознакою налаштування культури на інший курс?

Показово, що Шпенґлер наголошує на відмінностях поміж «російською» та «фавстівською» душею. У першій, попри позірну схожість на західну культуру, відчувається «примітивний московський царизм». Росіян змушують жити в умовах штучно вигаданої історії, яку вони сприймають як догму. До того ж, вибудовані на західний штиб російські міста не мають органічної єдності з типово рустикальним ландшафтом. Хіба ж це не парадоксально: російське прагне виглядати по-західному, втім Захід тут ненавидять? Тому сподівання на те, що умовна «російська культура» здобуватиме самобутню силу — марні. В цій традиції все відмінне завжди сприймалося вороже, вичавлюючи важливі елементи, які могли бодай чимось зарадити народженню направду повноцінної культури.

Певна річ, смішно говорити про вічне існування культур. Але беззаперечно те, що західна культура, подібно до всіх інших, теж колись зійде зі сцени. 

Проте є один чи не найвагоміший чинник, який дозволяє їй протриматися довше в історичному плині. Це заохочення до самокритики. Таким, попри пророцтва Шпенґлера, наразі й виглядає рецепт її оновлення.

Павел Шехтман: Одна из причин нынешней идиотизации и наступления нового варварства - это отрыв людей от культурной традиции в мире массовой культуры

Одна из причин нынешней идиотизации и наступления нового варварства - это отрыв людей от культурной традиции в мире массовой культуры.

Что я имею в виду?

В старину ребенок, по крайней мере из образованных классов, по мере социализации, социализировался в общей "высокой" культуре взрослого мира. Даже совсем маленький европеец 18 века, зачитывавшийся бульварными брошюрками про Амадиса Галльского, через них приобщался к миру средневековой рыцарской традиции. Потом он поступал в школу и его настольными книгами становились Корнелий Непот, Плутарх, Тит Ливий - там он находил своих героев. Плюс разумеется Библия. Плюс книжки о путешествиях, комедии, трагедии, романы, особенно романы. Потом к этому прибавлись авторы вроде Вальтера Скотта и Фенимора Купера. 

Что же мы видим теперь? Ребенок растет в мире образов сказки, переходящих в образы подросткового фентези, все это имеет НЕКОТОРОЕ отношение  к той жизни которая его окружает и НИКАКОГО отношения к историко-культурной традиции. Даже Зевсы и Гераклы, попадая в мир Спайдерменов и Суперменов, теряют всякую связь со своими прототипами. 

Этому могла бы противостоять школа, если бы задалась целью целенаправленно, с младых ногтей, воспитывать ребенка в культуре и формировать его культурный кругозор - чтобы кроме Спайдерменов в кругу его героев были и Геракл (то есть мифологический, а не поп-культурный Геракл), и Одиссей  с Ахиллом, и и Леонид с Муцием Сцеволой, и король Артур, и Один, и Олег со Святославом, и Сагайдачный с Богуном, и Жанна д'Арк и скажем Мюрат. Но школа ставит задачу в основном напихать информацией, большая часть которой в сущности никогда не пригодится...

Владимир Емельянов: О высоком и его потере в современном обществе

 Мои тезисы в  дискуссии о высоком и его потере в современном обществе.

1. Источник чувства высокого - взгляд в небо, созерцание голубизны дневного неба и черной бездонности мира звезд. Ни лес, ни море,  ни даже горы не рождают такого чувства. Потому что небо вне земли, а эти на земле.

2. Чувство неба - основа храмостроительства. Пирамиды-зиккураты-храмы.

3. В современном мире небо не является источником высокого. Оно или часть быта (самолеты), или источник опасности (бомбы), или образ безнадежного одиночества (однородный космос). Короче, неба больше нет.

4. Религии тоже нет. Потому что Бог в известной нам Вселенной отсутствует.

5. Небо и высокое были основой иерархии. Нет неба - нет аристократии, нет высокого вкуса.

6. Высокое связано с пафосом трагедии. Пафос смешон уже Чехову. Больше нет трагиков, пьесы Чехова - комедии.

7. Если раньше источником невроза было низкое, то теперь высокое (мысль А. Мелихова). Высокое запачкано в коллективных злодействах, поэтому его нужно прятать, а отсюда невроз.

8. Можно ли вернуть чувство высокого? Мы его возвращаем сегодня через произведения искусств прошлого. Другого источника как будто нет. Но через Рублева, Баха, Лермонтова, Толстого, Тарковского высокое воспроизводимо.

9. Чувство высокого присуще каждому человеку. Но одна эпоха помогает его достать, а другая подавляет.

Реплика при обсуждении доклада Андрея Тесли "О высоком"

Источник категории высокого это взгляд человека на небо, на голубизну дневнего неба и на ночное звездное небо. 

Очень важно понимать, что высокое существовало не всегда. Мы обнаруживаем чувство высокого с 28 века до н.э. Тогда в Египте, Шумере и Эламе святилища начинают превращаться в ступенчатые храмы, ориентированные на небо. Небесное начинает сливаться с религиозным именно в начале 3 тыс. до н.э. До этого религия это только зоолатрия, культ предков и культ плодородия. Небесное - это то, что объединяет всех. 

Небесное законодательно для всех, потому что есть точные периоды обращения небесных тел, которые древние люди Востока считали законами жизни, стараясь привести земную жизнь в соответствие с небесными законами. 

Соединение небесного и религиозного порождает и религиозную, и эстетическую категорию высокого. 

Высокое – то, что связано с небом и противоположно земному. А храм существует для того, чтобы связать земное и небесное, верхнее и нижнее. И с самого начала храм называется по-аккадски зиккурат “высота”. 

В I тыс. в иудаизме мы это высокое начинаем терять, потому что основной идеей там становится Бог, который не имеет формы и положения в пространстве. Все формулы, связанные с небесным храмом в Ветхом Завете, восходят к месопотамским, в самом иудаизме культа высокого как небесного нет, небо здесь разлучено с религией. 

И вот что делает христианство? Иисус трансцендирует небесное. Он говорит: “Отец наш небесный”, “Царство небесное”, “царство Мое не от мира сего”. И Он имеет в виду не физическое небо, а Небо того мира, над которым властвует Он сам. Это принципиальный, важнейший поворот в понимании категории высокого. В христианстве высокое начинает связываться с Небом духовным, возникают понятия Небесного Иерусалима и Небесного Града. И это трансцендирование небесного в христианстве в конечном итоге спасает человечество. 

Потому что мы с течением времени лишаемся физического неба как источника высокого. Запускаются в небо монгольфье, потом появляются самолеты. Небо становится частью нашего быта. Мы летаем, мы водим самолеты, для нас небо уже не источник высокого, мы наравне с небом. Небо становится для нас источником опасности (бомбы, снаряды), небо становится источником довольно пессимистических мыслей об однородном черном космосе: “Миры летят, года летят, глухая Вселенная глядит в нас мраком глаз”. Значит, уже в 1912 году Блок рассматривает звездный космос как источник абсолютно безнадежного, безвыходного бытия. 

Поэтому физическое небо в 20 веке уходит. И остается нам только литургическое Небо, которое есть в христианстве и которое спасает для нас чувство высокого. По мере того, как человечество все дальше и дальше уходит от веры, чувство высокого сохраняется для нас в произведениях высокого искусства, которое или когда-то было религиозным, или нацелено на восстановление религиозного. Мы можем через Рублева, Баха, Тарковского восстановить чувство высокого. 

Но найти высокое рядом с собой мы больше не можем. Поэтому можно сказать, что мы находимся в периоде достаточно серьезного кризиса, когда чувство высокого можно испытать либо в церкви, в евхаристическом общении, либо в концертном зале, реже в кино. 

Обратим внимание на то, что чувство высокого уходит из театра уже во второй половине 20 века. Нет трагиков, нет трагедий. Последним трагиком был Остужев, и он последний, кто играл Уриэля Акосту. Сейчас в театре есть драма, есть комедия, но трагедии нет, и даже Шекспир играется как драма. 

Еще один аспект потери высокого в том, что чувство высокого во многом себя скомпрометировало. Оно рождало тот пафос, который становился основой разных антигуманных идеологий. А под флагом этих идеологий творились различные бесчинства и злодейства. И поэтому проблема еще в том, что, когда человек хочет высказать свое чувство высокого, он себя сдерживает, потому что он боится проявить тот самый пафос, который в глазах других людей сделает его приверженцем какой-либо политической идеологии. Значит, нам нужно быть осторожными и с собственным чувством высокого. Что дальше произойдет с нашим чувством высокого – об этом нужно думать. 

Но пока наше физическое небо утрачено и наше внутреннее Небо оспорено, нам остается только литургическое, духовное Небо. Чувство высокого осталось сейчас лишь внутри Церкви, и то оно достигается при службах не каждый раз.

Теперь что касается христианства и нигилизма. Я давно хочу сказать, что возможность нигилизма и атеизма потенциально заложена в христианстве. Бог унизился до Богочеловека, а потом до позорной казни Богочеловека как преступника. Очередным, но ожидаемым унижением, является отрицание Бога в рациональной мысли. Казалось бы, наступила смерть Бога. Но ничего подобного не произошло. Атеизм только маркирует некоторую точку, когда гиря неверия доходит до пола, после чего начинается новое восставление веры. Вслед за материализмом и нигилизмом начинается внезапное развитие религиозно-космической философии. Я согласен с докладчиком, что в христианстве есть период нигилизма, но дело именно в том, что это нормально, поскольку христианство подразумевает нигилизм и преодолевает нигилизм.

Антон Санченко: Культура як конденсатор

 Якщо розглядати культуру як конденсатор, то заряду, накопиченого братствами та їхніми школами й академіями за часів Сагайдачного, вистачило на вибух Хмельниччини (всього 6 років), а якихось півдесятка козацьких літописів і мазепинського бароко по ній - на формування козацького міфу і накопичення заряду впродовж всього забороненого 19 століття і як результат - нові визвольні змагання 1917-1921. Всього 4 роки. 

Парадоксальним чином, власну державність інтелігенція розміняла на українське шкільництво й мистецтво. Власне, й Радянський Союз з його ідеологією інтернаціоналізму (показною, але) був вимушеним кроком імперії, інакше Україна вже не ставала в стійло. Знадобилася ритуальна автономія аж до представництва в ООН. 

Розстріляне відродження тривало неповних 10 років, але я наполягаю, що саме його вітальна енергія вистрілила в 1991. А шкільництво так-сяк трималося аж аж до того часу. В нас ніколи не було стільки грамотних українською  людей, усі попередники писали для 30 українських сімей з вулиці Руської у Львові чи вулиці Жилянської у Києві.

І ще - в нас ніколи не було 30 спокійних років. Те, що за цей час написано, знято, зіграно, ще лише належить осмислити, але коли спеціалісти по Розстріляному відродженню порівнювали той період з культурним бумом 2016-2019 років, вони погоджувалися, що сучасний значно потужніший за те, що дали нам наші 20-ті, його просто ні з чим порівняти. Просто тому, що всі вже грамотні. Наші військові письменники написали за 7 років вже більше книжок, ніж ветерани ВОВ за 70. Просто тому що свобода і нема цензури. А в СРСР усю "лейтенантську прозу" писали 5-6 перевірених авторів. Все життя про одне і те ж. А на мемуари мав право не кожен полковник. Мемуари рядового? Ви смієтесь. І так, до речі, в них досі.

І таке ж буяння вітальності особисто мені було помітне, скажімо, в фантастиці чи в перекладах, а зараз геть несподівано для кризи - в наукпопі. 

Найбільша кількість надрукованих українською книжок за всю історію - і за назвами і за сукупним накладом. Найбільша кількість знятих українських фільмів. Найбільша кількість українських пісень. Вікіпедія за кількістю статей наймелодійніша в світі. Тощо.

Всього три роки сприяння і 27 років невтручання своєї держави.

Просто уявіть собі, що такого заряду цей конденсатор не накопичував ще ніколи. Не влізай, уб'є. Якби хто попробував влізти.

Воно, звісно, по-різному може піти, аж до окупації, але з Божою поміччю ми вже запалили таку свічку, яку, я вірю, їм не загасити ніколи.

Ярослав Золотарев: "Русская культура" - оружие империи для угнетения народов, и таковой в полной мере и остается

По поводу русской культуры и "не надо обвинять культуру за преступления империи" и так далее.

Данная позиция только кажется демократической. Дело в том, что если в Италии, Германии, Польше централизованных государств не было, и именно в таких условиях там кодифицировались языки и культура, то в России язык создала империя, все писатели работали строго в условиях империи и только ее ценности и воспроизводили. Невозможно в России найти что-то антиимперского в культуре, за исключением народного фольклора, а он на народных языках написан.

Тут фактически продолжается обычный путинский прием, когда он переносит какие-то западные права или статусы, установленные по другому поводу, на Россию и требует чего-то там для своей азиатской империи, совсем другой на самом деле страны. Немецкая культура - это совсем другое, для другого была сделана. А "русская культура" - оружие империи для угнетения народов, и таковой в полной мере и остается.

К тому же это наезд на украинцев и белорусов, которые создали собственные культуры, хотя могли просто усвоить "русскую", к чему их империя и принуждала. Они их потому и создали, что имперская была антинародной и не выражала мыслей и чувств украинского народа. А выражала и выражает чувства империалистов и угнетателей.  А поляки в это время создавали культуру, которая воспевала сопротивление угнетателям. Теперь ее к российской хотят приравнять? Нет, не может быть равна культура тех, кто восстали и тех, кто подавляли их восстание!

Могц=ут указать, что во Франции и Испании централизованное государство было. И, конечно, оно было в Византии. Но они и погибли. Эти три империи и должны критиковаться,  К тому же Франция из этих трех имеет традицию революций и парламентов, которые Россия не имеет. А Испания за свой авторитаризм действительно погибла, в чем кстати каются кастильские интеллектуалы и видят проблемы как раз в культуре тоже. 

Как видим, в попытках оправдать империю - обычная россиянская демагогия, где всё подводят под одно понятие (генерализация), а потом проецируют на Россию. В то время как европейские страны и тем более Индия и Китай - совсем разные и в особенности разные по отношению к РФ. Чтобы иметь права, как у поляков, надо как-то забыть прошлое, в котором поляков убивали как раз за то, что те боролись за свои права. А как его забыть? Его уже не забудешь.

Владимир Емельянов: Задача человека в том, чтобы избавиться от истории в себе и впустить в себя мировую культуру

Будучи историком, за 35 лет понял, что историей мы называем войны и самую гнусную политику. Мировая история - зло. Добро это мировая культура.

Будучи культурологом, за 25 лет понял, что основа добра мировой культуры заложена в одной тонкой линии развития: Древний Восток - Античность - Европа. 

Поликультурность есть, но плодотворна только в том случае, если боковые культуры примыкают к этой линии. Например, ислам велик там, где он работает с идеями греков и сирийцев. Во всех остальных случаях будет либо красивый пустоцвет, либо агрессивное зло.

Казалось бы, что в мировой культуре немало шедевров, воспевающих войну. Но нет. они - о поражении и о тех уроках, которые из него извлекают. Воспевание гибнущего героя - это молодая штука, не раньше Нового времени и революций. И происходит оно из культа святых христианских мучеников и воинов за веру, типа Роланда.

Напомню, что в романе Толстого "Война и мир" тот, кто хочет извлечь из войны собственную славу, оказывается достоин смерти. Болконский - обезьяна Наполеона.  История, сиречь война, это палка в руках обезьяны. А диссидент и миротворец спасается Провидением.  Пьер выживет и победит! 

Будучи гражданином России, за 52 года жизни понял, что больше всего в России люблю Петербург и петербургский период ее истории. Хоть Петербург плохо связан с православной верой, уступая первенство Москве и более старым городам, но в области культуры как абсолютного добра он лидирует.

Видимо, задача человека в том, чтобы избавиться от истории в себе и впустить в себя мировую культуру. Это основа гуманизма. Наступающее новое средневековье неизбежно должно смениться новым Возрождением.

Андрій Любка: Культура проти варварства

Горить Харків, бомблять Житомир, окупанти їздять вулицями Мелітополя... Від цього жаху можна збожеволіти, але на противагу мороку є й багато світла. 

Нас захищає армія, важке озброєння й авіація, але також і дещо невидиме: наша вихованість, культура, готовність поводитися морально у складній ситуації. 

Наше ввічливе "добрий день" і "дякую", усмішка, бажання комусь піднести важку валізу, поділитися теплом власного дому чи їжею, підвезти, пожертвувати гроші на благодійність - це найдорожча валюта воєнного часу. Бо саме це робить нас людьми, бо саме заради того, щоб ми мали можливість продовжувати цивілізоване життя, нас захищає велика армія наших героїв. 

Я довго досліджував історію Юґославії й обложеного Сараєва, тому знаю, що один із найболючіших ударів по ворогу - це збереження власної гідності. Ворог хоче перетворити нас на тварин, на загнаних страхом звірів, тому кожен вияв людської гідності не просто ображає, а принижує його. 

Бо коли беззбройні люди виходять перед військову техніку, коли вони співають гімн - вони вже перемогли. Бо перемогли свій страх, і самою своєю присутністю на площі показують, що варвар атакує цивілізаційно вищу спільноту. Культурну спільноту. Виховану спільноту. 

Сьогодні солістка гурту Вів'єн Морт виставила відео, на якому вона грає на клавішах і співає пісню. Спитала: чи доречно це? Я думаю - так. Україна воює за те, щоб наші діти гралися й сміялися, щоб наші співаки співали, а поети писали вірші, щоб викладачі читали лекції, а художники малювали картини, щоб в Опішні випалювали найкращу в світі кераміку, а найбільшою суперечкою серед українців був срач про те, чи треба класти у борщ квасолю. 

Бо ця війна - в тому числі через і за культуру. Коли жителі героїчного Мелітополя виходять проти ворожої техніки на вулиці - це не тільки мужність, а й КУЛЬТУРА. Бо цих людей батьки виховали так, що вони звикли мати власну думку, сміятися з влади й протестувати. Право на мітинг, яке так відрухово, автоматично спрацьовує в українців, навіть не снилося росіянам - їм би і в голову не прийшло виходити на площу проти чужої бойової техніки, всі би поховалися в ізбах і хлєбали щі в лаптях. 

Культура - це не тільки високе мистецтво, книжки й симфонії, а й неписаний кодекс нашого повсякденного життя. Це в тому числі й те, як сьогодні ми виявляємо нашу великодушність, коли піклуємося про людей у біді. Як підтримуємо одне одного й знаходимо час подумати про тих, хто далеко, кому важче, кого любимо. 

Щоразу, коли в чаті отримую питання "як ти?", почуваюся так, ніби по ворогу влучила ще одна ракета. Бо якщо хтось у цей страшний час знайшов хвильку, щоб подумати про іншого, то вже переміг: зберіг у собі людське. Я дякую за всі ці повідомлення й питання, хоч і не на всі встигаю відповідати. 

І розумію, що навіть найменше миле слово, простий вияв турботи додає сил і впевненості. Бо поки є кому спитати "як ти?", доти є й за кого боротися.

Андрей Шуман: А что такое цивилизация и сколько таких цивилизаций?

Это одно из интуитивных понятий, которое возникает в XIX в. Мол общества развиваются из состояния дикости в цивилизацию. Но такое развитие может быть параллельным и независимым. Вот и возникает ряд независимых цивилизаций: индская цивилизация, египетская цивилизация и т.д.

Есть ещё понятие культура. Оно уже более конкретное - состоит из материальной (археологической) культуры и содержания письменных памятников. 

А вот цивилизация... это чисто оценочное понятие. Какая-то культура, которую мы считаем самостоятельной и самодостаточной, объявляется планетарных масштабов культурой в себе и культурой из себя, потенциальным халифатом. Но в известном смысле каждая культура и самостоятельна и самодостаточна по определению, поэтому их и различают между собой. Но ни одна культура планетарных масштабов быть не может. 

Возьмём любую цивилизацию, например, Мезоамерики. Вроде независимо развивают земледелие как форму производящего хозяйства. Затем появляются там ранние государства. Но, тем не менее, выяснили, что в Мезоамерику проникают земледельцы с уже существующей технологией выращивания тыквы из... Старого Света. Другие культуры вроде кукурузы сделали культурными уже на месте (хотя проблема кукурузы в том, что нет её дикорастущих аналогов). Металлургия в Мезоамерику приходит уже из Перу. И приходит мучительно долго.

Со Старым Светом и его цивилизациями ещё сложнее разобраться. Древний Египет, который общается с вассальными городами на аккадском языке, не слишком уж независим от вавилонской культуры хотя бы в выборе языка общения и т.д. Потом и вовсе восстановили экономические связи периода бронзы, и оказалось, что обмен товарами и технологиями имел колоссальные масштабы на огромнейших территориях с региональным разделением труда. Какие тут независимые цивилизации? Зерно из Египта, сыр из Дании.

Так что я бы слово цивилизация удалил бы из научного лексикона. Оно мало, что значит, кроме оценочности и желания какую-то культуру посчитать уникальной и самозамкнутой вселенских масштабов, вроде русской цивилизации или исламской цивилизации. А культуры все уникальны, но самозамкнутыми не были и никогда не будут. Из одной культуры всю вселённую не построить.

Дмитро Корчинський: Україна можлива лише як аристократичний, місійний проект

Якщо для пересічного московита, ідеальна московія - це щось на зразок православного Китаю, то для нас ідеальна Україна – це україномовна Польща. 

Але польські ідеалісти не відчувають себе щасливішими за українських. А німецькі та французькі – за польських.

 Для прикладу, візьмемо національну культуру, бо її найлегше взяти. Вона деградує скрізь.

В Україні вважають, що національній культурі та самоідентифікації заважає панування на ринку московської попси та бульварщини. Прогресивні київські книговидавці мріють витіснити московське лайно українським лайном. Їм здається, що верхні поверхи національної культури можуть бути збудовані лише на національному плебейському фундаменті.

 Це правильна, але разом із тим  трагічна думка. Бо транснаціонального культурного лайна завжди буде більше, аніж рідного. Культурна автаркія так само неможлива, як економічна. Чужого ми завжди будемо носити, їсти, слухати, дивитись, купляти, читати, танцювати більше, аніж власного.

 Боротьба може точитися хіба що за те, щоб для українців англомовні оригінали заступили свої московські переклади.

Національна культурна місія полягає в тому, щоб привнести через власні видатні досягнення свої національні риси до світового культурного ейдосу. Скажімо, світовий кінематограф – це перш за все американський кінематограф. Змагатися з ним можливо лише на верхніх щаблях. Він панує в сьогоденні, але у вічності скандинавських стрічок залишиться, можливо, не менше, аніж американських. 

Зосередженість на вічності, вибагливість, витонченість, елітарність, ефективність – риси, непритаманні широким трудящим масам. Україна можлива лише як аристократичний, а  отже, місійний проект. 

У мене, для прикладу, сильно псується настрій, коли я помічаю, що мої книжки стають зрозумілі інтернет-юзерам.

 Для націотворення потрібна окремішність. На Північному Кавказі в кожній долині – окремий нарід. Між народами – гори. Але весь сучасний світ – рівнина. І бар'єри можливі не вертикальні, але горизонтальні. Як в родових вежах горців: під час небезпеки, на нижчому поверсі – вівці, нагорі – джигіти, з носом, зазвичай задраним догори.

Володимир Єшкілєв: Чинник часу

Ми недооцінюємо час. Ми звикли до його незмінності, ми не уявляємо собі іншого. Культурологи розповідають нам, що відчуття часу – плинне й непевне, що, на відміну від самого часу, воно далеке від вселенської непорушності. Що люди із безлічі країн у різні епохи відчували час по-різному. Але це знання дуже абстрактне, воно для нас десь на десятому плані за актуальністю, воно майже не торкається нашої уяви.

Однак саме відчуття часу формує культури і цивілізації. 

Радісно-цвинтарне відчуття часу мешканців Кемі назавжди застигло у пірамідах Саккари і Гізи. Буддійські ступи запечатали запетльований час дхарми, а готичні собори – “вертикальне” переживання пророкованого виповнення часів. Навіть “хрущоби” є свідками певної темпоральної культури. Свідками очікувань тих “гвинтиків” радянського ресентименту, які на своїх крихітних кухоньках читали матеріали партійних з’їздів і “Туманність Андромеди” Івана Єфремова, їли котлети, пили горілку, спішили жити та марили райським комуністичним безчассям.

Але, напевно, ніколи ще, рахуючи від кроманьйонців і до наших днів, сусідні покоління так не відрізнялися за відчуттям часу. І ніколи ще ця різниця не була такою “культурно намацальною”, як нині.

Буває, наживо чи в онлайні говорю про дискурс Гіпермодерну. І коли шановна аудиторія просить ескізно, без широкої культурологічної експозиції пояснити його відмінність від Постмодерну, я починаю з відчуття часу. Тут між “модерном на П” і “модерном на Г” – прірва.

Постмодерн розглядав (на наших землях – досі розглядає) час як тяглість компетентного переживання. У цьому дискурсі час стає універсальною цінністю за допомогою складної рефлексії на історію культури. 

Для Постмодерну є принципова різниця між часом освіченої людини і часом профана. Час освіченої людини мислився як продовження певної традиції компетентності, як верхівка цілої піраміди втраченого і віднайденого часу мислителів, митців, експертів та збирачів знань від найдавніших часів до наших днів. Передбачалося, що цінність проживання часу всіх цивілізованих людей має підлягати ієрархічному поділу за ознаками “якості” і “кваліфікації”. Найціннішим (і найдорожчим у валютному вимірі) мав стати час креативної, викладацької та управлінської еліт, компетентність яких зросла на тому типі освіти, взірцями і моделями для якої є системи британських привілейованих коледжів та американських університетів другої половини минулого століття.

Національна Рада Тюрків Карапапаків України спільно зі світом відзначає 207-му річницю від дня народження українського Кобзаря!

 

Національна Рада Тюрків Карапапаків України спільно зі світом відзначає 207-му річницю від дня народження українського Кобзаря!

Тарас Григорович Шевченко , без сумніву, одна з найпопулярніших постатей в українській культурі, історії, мистецтві, державотворенні. Його творчий спадок і сьогодні є безцінним скарбом та гордістю українського народу, а життєвий шлях – прикладом й натхненням здобувачів свободи й державної незалежності

Сучасні технології й соціальні мережі «оживили» образ Тараса Шевченка, актуалізували цінності митця та історичні образи, наповнили новими сенсами видатні прозу та поезію, увінчали пізнаванністю картині галереї.

Мільйони українців пишаються національною приналежністю до видатної особистості і приєднуються до флешмобу  #ШевченкоВголос.

⭐️ Національна Рада Тюрків Карапапаків України висловлює свою солідарність та шану 207-мій річниці пам’яті Т.Г.Шевченка і спільно із ⭐️Мечеть, Ісламський культурний центр "Аль Ісра" підтримує літературні читання Шевченкових віршів. 

Запрошуємо у весняну подорож оспіваними шляхами мудрості та любові. Душевне декламування теплих віршованих рядків презентують юні представники Національної Ради Тюрків - Карапапаків України – діти із тюркських сімей, кримських та казахських татар:

Саміра - 13 років 

Мар'ям - 10 років 

Мухаммед - 12 років 

Ельміра - 8 років 

Айша - 12 років 

Аміра - 10 років

Нехай світле ім’я великого сина українського народу лунає з гордістю крізь віки та кордони, а безсмертне Кобзареве слово слугує джерелом непогасної любові до свого народу й значущості рідної землі. 

З весною у серці!..

Національна Рада Тюрків Карапапаків України 

TR/ 💫Ukrayna Karapapak Türkleri Milli Konseyi, Ukraynalı Kobzar'ın doğumunun 207. yıldönümünü tüm dünyayla birlikte kutlamaktadır. 

Taras Hryhoroviç Şevchenko; Ukrayna tarihinin, kültürünün, kültürünün, sanatının ve devlet oluşumunda en popüler figürlerinden birisidir.

Yaratıcı ve değerli mirası, Ukrayna halkının paha biçilmez hazinesi, gururu olmakla birlikte özgürlük ve bağımsızlık arzulayanlar için örnek ve ilham kaynağıdır.

Modern teknolojiler ve sosyal medya ağları Taras Şevchenko'nun imajını ve hatırlarını yeniden canlandırmasının yanında, sanatçının kattığı değerleri ve tarihi imgeleri hayata geçirmesine vesile olmuştur. Değerli sanatçının eserlerinin günümüz internet hizmetleri sayesinde sanal ortamda olağanüstü düzyazı ve şiirlerleri ile doldurulmuş ve paylaşılan zengin resim galerileri sayesinde sanatçı tanınmışlığı artmıştır. 

Milyonlarca Ukraynalı, tanınmış bu değerli şahsiyetleriyle gurur duymakta ve #ShevchenkoVolos hashtag’a katılım sağlamaktadırlar.

⭐ Ukrayna Karapapak Türkləri Milli Konseyi, Taras Şevçenko'nun 207. yıldönümü dolayısıyla dayanışma ve birlikteliğimizi önemsiyor ve ⭐ Mosque İslam Kültür Merkezi "Al İsra" ile birlikte Şevchenko'nun şiirlerinin okunmasını tüm samimiyetiyle destelemektedir. 

Sizi bilgelik ve sevgi için söylenen mısralarla bahar yolculuğuna davet ediyoruz. Size, Ukrayna Karapapak Türkleri Milli Konseyi olarak, Ukrayna'nın Karapapak Türk’ü, Kırım Tatarı ve Kazak çocuklarından oluşan genç temsilcilerimiz tarafından büyük içtenlikle okunan sıcak bir şiir sunulmaktadır:

Samira 13 yaşında

Meryam 10 yaşında

Muhammet 12 yaşında

Elmira 8 yaşında

Aişe 12 yaşında

Amire 10 yaşında

Ukrayna halkının büyük oğlu ve parlak ismi değerli sanatçımızın ismi tarih ve sınırlar boyunca gururla söylensin, şiirleri kulaklarda yankılansın ve Kobzar'ın ölümsüz sözü halkı ve memleketinin önemi için yadsınamaz bir sevgi kaynağı olsun.

Kalbimde ilkbahar ile !..

Ukrayna Karapapak Türkleri Milli Konseyi

Джоэль Мокир: Почему европейцы победили

 Американо-израильский историк экономики Джоэль Мокир констатирует:

"Великая ирония истории: европейцы смогли колонизировать, подчинить и эксплуатировать людей по всему миру. Однако потомки этих покоренных народов сегодня намного богаче своих предков.  Что же стало причиной? Ответ — европейские знания".

В 1250 году европейцы отставали от других цивилизаций, но к XVIII веку, началу промышленной революции, уже вышли в лидеры. Этот прорыв случился не благодаря большему объёму знаний, а благодаря другим мировоззрению и компетенциям. 

Мировоззрение

1. Скептицизм

Средневековая европейская интеллигенция — за некоторыми заметными исключениями — твердо верила, что носители классических знаний священны. Но затем появились сомнения. К 1500 году такая критика стала более распространенной. К 1700 году Коперник, Галилей, Декарт, Ньютон и многие другие создали новую науку, пренебрегая классическим «каноном».

В других цивилизациях — китайской, мусульманской, индийской — традиционалисты в основном победили. То же самое было и с еврейской цивилизацией в Европе до 1750 года. Там вместо того, чтобы испытывать и критиковать традиционные знания, интеллектуалы занимались экзегезисом и филологией, спорили о том, что древние мудрецы «на самом деле имели в виду».

2. Открытость

Европейцы с ранних времен были готовы учиться у других цивилизаций и с готовностью принимали (или крали) их идеи, а затем совершенствовали их. После 1500 года, когда они начали путешествовать по миру, они переняли и научились делать индийский хлопок, китайский шелк и фарфор, а также растить многие культуры из Нового Света.

Одно из объяснений — конкуренция. Европа была глубоко раздроблена по многим направлениям: разные династии, княжества, города, университеты, религии. Если знания каким-то образом были полезны, было важно их получить, чтобы сохранить конкурентоспособность страны. 

3. Неофилия

Европейская элита выработала вкус к новому и незнакомому и награждала новаторов-интеллектуалов. Люди, которые придумывали новые идеи (как в искусстве, так и в науке), награждались и пользовались высоким статусом. Интеллектуалы часто попадали под покровительство и конкурировали за места при дворе и в окружении знати: там они занимались медициной, навигацией, баллистикой, инженерией, астрологией и другими практическими областями знаний.

В результате в период между 1500 и 1750 годами было предложено много радикально новых идей. Некоторые из них были разработаны самими европейцами, другие — переняты из других стран. Не все эти новые идеи были хороши. Многие из них были фальшивыми или просто ошибочными. При этом знания, которые работали, приносили гораздо большую пользу, чем где-либо еще.

Компетенции.

Улучшались материалы и повышалось качество труда ремесленников. 

Например, Бенджамин Хантсман, часовщик из Шеффилда, научился производить высококачественную сталь: более однородную и с меньшим количеством примесей. Тигельная сталь играла важную роль в производстве деталей машин, инструментов, пружин и всего остального, что нуждалось в материале, который был бы прочным и долговечным. 

Итог

Начавшийся в XVIII веке экономический рост был обусловлен сочетанием мировоззрения («культуры») и компетенций («умений»). Оба эти фактора претерпели значительные изменения в ранней современной Европе и создали предпосылки для Промышленной революции.

Софія Дніпровська: Чому ми так любимо європейське середньовіччя і чому воно таке привабливе

Тому, що феодалізм, попри всі його жорстокості і незручності, які наша розніжена постіндустріальним комфортом натура вже навряд чи витримала б, був живою і плідною соціальною тканиною.

Бо саме в лоні станового, патріархального середньовічного суспільства зародилося сучасне індустріальне/ринкове/буржуазне, що щедро годує нас плодами технічного прогресу.

Полісна демократія в соціальному плані була безплідною і там, де не відбулося потужного вливання германської варварської крові, що несла "ген феодалізму" (як у Візантії), здеградувала, закостеніла і сконала під копитами азійських завойовників.

Середньовіччя асоціюється з дитинством - періодом засвоєння базових архетипів, бо дитинство - це чарівні казки про королів, королев, принців, принцес, хоробрих лицарів, фей, тролів, гномів, чаклунів, зачаровані замки, тощо, що відображають реалії середньовічної Європи з її тричленною структурою соціуму і магічним напівязичницьким світоглядом.

Хто не любить Європу і прагне переробити її на свій копил, завжди не любить (немите, смердюче, забобонне, фу-фу-фу) середньовіччя, де не все куплялося й продавалося і не всюди можна було проникнути хитрістю і нахабством...

Бо коріння сучасної європейської цивілізації сягають у "темні віки". Вирвіть це коріння з колективної пам'яті й підсвідомості - і дерево європейського життя всохне, і піде на розпил новим хазяям світу, в топку їхніх пекельних машин...

P.S. Раннє покріпачення селянства в процесі захоплення земель військовою елітою у 9-10 ст. відіграло позитивну роль, бо зруйнувало общину, яка була гальмом технічного прогресу в сільському господарстві, яке було основою подальшого індустріального прогресу. 

Феодалізм в Русі був до монгольської навали  був значно ближчий до західноєвропейського, ніж польсько-литовський. Пізнє закріпачення в 15-16 ст. яке в Західній Європі не відбулося, навпаки гальмувало прогрес в Речі Посполитій та Великому князівстві Литоському.  В той час як на українських землях община вже розпалася в 15 ст., її законсервували литовські статути і правові акти Польщі і Угорщини. У ВКЛ і РП, на відміну від Русі, не склалося союзу міст і монархів і не було логічного для Західної Європи абсолютизму, що й зробило їх легкими жертвами Москви і німців.

Упирі, вовкулаки та зомбі: чому саме ці персонажі отримали таку шалену популярність в поп-культурі

Упирі, вовкулаки та зомбі давно перестали бути атрибутами лише фільмів жахів, ставши позитивними героями кінематографа, комп'ютерних ігор та реклами.

Але чому саме ці персонажі отримали таку шалену популярність в поп-культурі?

Можливо, річ у тому, що ці герої є певною репрезентацією структури середньовічного суспільства.

Вампіри — це аристократія та духовенство (згадаємо, що найпопулярніший вампір всіх часів має графський титул).

Вовкулаки та інші перевертні — це військові, як і лицарі, так і найманці, що в мирному житті мають образ людини, але виконуючи військову функцію, перетворюються на нещадних хижаків. Цікаво, що український козак-характерник Сученко також народився від собаки.

Зомбі, всупереч екзотичній назві, є доволі традиційним образом нешляхетного живого мерця. Це символ народних мас, страшних своєю бездумною ксенофобією, яка штовхає їх на знищення всіх, хто не є таким як вони. Вдягненні в лахміття зомбі, без магічного контролю влаштовують великі проблеми для всіх інших.

Таким чином, сучасна поп-культура зберігає в собі знання про попередні стани суспільства та життя наших пращурів, використовуючи інтуїтивно зрозумілі сучасній людині символи.

Александр Волынский: Археократия - это принцип самоорганизации человечества

 

Археократия - это принцип самоорганизации человечества. 

Если развернуть его во времени, то он будет представлять этапы развития общества. 

Индивидуализм соответствует Дикости (Палеолит). 

Общинность, этничность, религиозность соответствуют Варварству (Неолит). 

Государство - это Цивилизация (от Античности до Модерна). 

Следующий этап  - Мировое Коммунистическое Правительство.

Володимир Єшкілєв: При брамі темних часів, або Про інституціональну культурну пам’ять

Людині властиво чіплятися за минуле. І не лише тому, що вона має щоденну потребу спиратися на спільний (громадський, суспільний, цивілізаційний) досвід. Одним із суттєвих складників людської природи є пам’ять як  постійне відтворення образів минулого. Культура й цивілізація складені з цих образів, наче з цеглинок. І людська спільнота не лише “використовує пам’ять” як інструмент життя, вона живе через пам’ять, живе пам’яттю. Життя людської спільноти на 90%, або й на 95% – чисте згадування.

Освіта, яка сама на 100% є згадуванням, заштампувала до наших уявлень про цивілізаційний та культурний поступ старий середньовічний шаблон, ідеологему про те, що все “нове” має органічно витікати зі “старого”. Знамените nanos gigantum humeris insidentes Бернара Шартрського – “ми подібні до карликів, які влаштувалися на плечах гігантів” – відмовляє в рації всьому, що не спирається на досвід попередників. Це відчуття власної “карликовості” в ХХ ст. зрослося з ресентиментним мисленням “повсталих мас” і з претензіями мільйонів “маленьких людей” на велику та унікальну значущість.

У карликів зростало невдоволення, проте вони не спішили злазити з плечей гігантів, будуючи різні варіанти “міфології пам’яті” та залучаючи померлих гігантів до своїх смішних ресентиментальних оповідок про “страждання талановитих людей”. Ішов час, революційну епоху змінила постмодерна “реакція”. Гігантів ставало все менше, критично мало. Карлики нахабніли.

І саме тепер нам випадає жити за такої доби, коли карлики вирішили, що плечі гігантів – не найкраща позиція. Карлики злізли з тих плечей і зраділи тому, що горизонт звузився. “Нас дурили! – підняли крик карлики. – Все простіше, ніж нам розповідали. Нас репресували, нас гнітили, нам брехали, що Земля кругла і крутиться навколо Сонця, хоча всі нормальні люди бачать, що це Сонце крутиться навколо пласкої Землі”. Покричавши, карлики усвідомили, що їм у світі вузького горизонту дуже комфортно. Що це їхній світ. Що в ньому вони не відчувають себе карликами. А якщо добре вип’ють і потягнуть косяка, то й море по коліно, наче правдивим гігантам.

А ще в карликів з’явилися гаджети, а в них – відповіді на всі питання. Тому карлики звільнили свої карликові голови від багажу знань. Багаж і до того не був важким, але викинули і його. Більшість карликів, знайшовши в собі внутрішнього кочовика (так модно), вирішила зайнятися потоками: великими, малими й зовсім дрібними. Бо, як каже карликова мудрість, де тече, там обов’язково капне. Але меншість зрозуміла, що біля потоків буде штовханина, і тому обрала шлях активізму.

“Світ гігантів був світом несправедливості, – сказала активна меншість. – І ця несправедливість неподолана. Треба звільнити світ від інституціональної пам’яті про гігантів. А якщо не вийде, то від інституціональної пам’яті взагалі. Навіщо нам та інституціональна пам’ять, якщо через браузер можна у два кліки знайти та скачати всі необхідні лайфхаки?”

Так і почався Гіпермодерн, епоха кочової тоталітарності та маніфестального (фронтального) ідіотизму.