Але польські ідеалісти не відчувають себе щасливішими за українських. А німецькі та французькі – за польських.
Для прикладу, візьмемо національну культуру, бо її найлегше взяти. Вона деградує скрізь.
В Україні вважають, що національній культурі та самоідентифікації заважає панування на ринку московської попси та бульварщини. Прогресивні київські книговидавці мріють витіснити московське лайно українським лайном. Їм здається, що верхні поверхи національної культури можуть бути збудовані лише на національному плебейському фундаменті.
Це правильна, але разом із тим трагічна думка. Бо транснаціонального культурного лайна завжди буде більше, аніж рідного. Культурна автаркія так само неможлива, як економічна. Чужого ми завжди будемо носити, їсти, слухати, дивитись, купляти, читати, танцювати більше, аніж власного.
Боротьба може точитися хіба що за те, щоб для українців англомовні оригінали заступили свої московські переклади.
Національна культурна місія полягає в тому, щоб привнести через власні видатні досягнення свої національні риси до світового культурного ейдосу. Скажімо, світовий кінематограф – це перш за все американський кінематограф. Змагатися з ним можливо лише на верхніх щаблях. Він панує в сьогоденні, але у вічності скандинавських стрічок залишиться, можливо, не менше, аніж американських.
Зосередженість на вічності, вибагливість, витонченість, елітарність, ефективність – риси, непритаманні широким трудящим масам. Україна можлива лише як аристократичний, а отже, місійний проект.
У мене, для прикладу, сильно псується настрій, коли я помічаю, що мої книжки стають зрозумілі інтернет-юзерам.
Для націотворення потрібна окремішність. На Північному Кавказі в кожній долині – окремий нарід. Між народами – гори. Але весь сучасний світ – рівнина. І бар'єри можливі не вертикальні, але горизонтальні. Як в родових вежах горців: під час небезпеки, на нижчому поверсі – вівці, нагорі – джигіти, з носом, зазвичай задраним догори.
Комментариев нет:
Отправить комментарий