Нас захищає армія, важке озброєння й авіація, але також і дещо невидиме: наша вихованість, культура, готовність поводитися морально у складній ситуації.
Наше ввічливе "добрий день" і "дякую", усмішка, бажання комусь піднести важку валізу, поділитися теплом власного дому чи їжею, підвезти, пожертвувати гроші на благодійність - це найдорожча валюта воєнного часу. Бо саме це робить нас людьми, бо саме заради того, щоб ми мали можливість продовжувати цивілізоване життя, нас захищає велика армія наших героїв.
Я довго досліджував історію Юґославії й обложеного Сараєва, тому знаю, що один із найболючіших ударів по ворогу - це збереження власної гідності. Ворог хоче перетворити нас на тварин, на загнаних страхом звірів, тому кожен вияв людської гідності не просто ображає, а принижує його.
Бо коли беззбройні люди виходять перед військову техніку, коли вони співають гімн - вони вже перемогли. Бо перемогли свій страх, і самою своєю присутністю на площі показують, що варвар атакує цивілізаційно вищу спільноту. Культурну спільноту. Виховану спільноту.
Сьогодні солістка гурту Вів'єн Морт виставила відео, на якому вона грає на клавішах і співає пісню. Спитала: чи доречно це? Я думаю - так. Україна воює за те, щоб наші діти гралися й сміялися, щоб наші співаки співали, а поети писали вірші, щоб викладачі читали лекції, а художники малювали картини, щоб в Опішні випалювали найкращу в світі кераміку, а найбільшою суперечкою серед українців був срач про те, чи треба класти у борщ квасолю.
Бо ця війна - в тому числі через і за культуру. Коли жителі героїчного Мелітополя виходять проти ворожої техніки на вулиці - це не тільки мужність, а й КУЛЬТУРА. Бо цих людей батьки виховали так, що вони звикли мати власну думку, сміятися з влади й протестувати. Право на мітинг, яке так відрухово, автоматично спрацьовує в українців, навіть не снилося росіянам - їм би і в голову не прийшло виходити на площу проти чужої бойової техніки, всі би поховалися в ізбах і хлєбали щі в лаптях.
Культура - це не тільки високе мистецтво, книжки й симфонії, а й неписаний кодекс нашого повсякденного життя. Це в тому числі й те, як сьогодні ми виявляємо нашу великодушність, коли піклуємося про людей у біді. Як підтримуємо одне одного й знаходимо час подумати про тих, хто далеко, кому важче, кого любимо.
Щоразу, коли в чаті отримую питання "як ти?", почуваюся так, ніби по ворогу влучила ще одна ракета. Бо якщо хтось у цей страшний час знайшов хвильку, щоб подумати про іншого, то вже переміг: зберіг у собі людське. Я дякую за всі ці повідомлення й питання, хоч і не на всі встигаю відповідати.
І розумію, що навіть найменше миле слово, простий вияв турботи додає сил і впевненості. Бо поки є кому спитати "як ти?", доти є й за кого боротися.
Комментариев нет:
Отправить комментарий