17 березня 2024 року - 150 років з Дня народження Слуги Божого, славетного політичного, культурного, релігійного діяча, президента Карпатської України Августина Волошина.
Історики називають його "президентом одного" дня. 15 березня 1939 року — Карпатська Україна проголосила державність. Сойм ухвалив Конституцію, державну мову — українську, синьо-жовтий прапор, герб «Тризуб» та національний гімн "Ще не вмерла України...
Все це відбувалося в час вторгнення угорської армії за підтримки нацистської Німеччини, яким допомагали польські військові групи, здійснюючи різноманітні диверсії. Війська Чехословаччини, що залишали територію Карпатської України, фактично повернули зброю проти українців.
7 липня 1939 року угорці, підтримані Гітлером та Муссоліні, остаточно анексували Карпатську Україну.
Ця анексія супроводжувалася жорстоким терором проти українців. Європейська Політика невтручання, «примирення агресора» сильних «світу цього» лише заохочувала окупантів.
До кінця другої світової війни Августин Волошин лишаєся у Празі, нехтуючи пересторогами соратників. У травні 1945 «СМЕРШ» заарештовує громадянина суверенної держави і етапує до Москви, де в Лефортівській тюрмі гине президент Карпатської України.
Прикро, що про цю трагічну сторінку в нашій історії мало знають у світі, але оборона Карпатської України від загарбників у нерівному бою дала натхнення для майбутніх поколінь. Ми зараз проливаємо кров за існування, за нашу українську ідею і бачимо, як сьогодні Україну захищають дві бойові одиниці під назвою “Карпатська Січ”.
Переможемо! Слава Україні!
----------------
Zenon Borovets
ДУХОВЕНСТВО В ОБОРОНІ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТИ^ ЩОДНЯ ГОТУВАВ СЕБЕ ДО СМЕРТИ ЗА УКРАЇНУ
17.03.1874 – у с. Келечин на Закарпатті в сім’ї сільського священника народився Августин Волошин, священник УГКЦ, папський прелат (1933), президент Карпатської України, Герой України. Лише оволодівши угорською мовою зміг поступити та закінчити Ужгородську гімназію (1883-1892). За рекомендацією єпископа записався на теологічний факультет Будапештського університету, проте у зв’язку з хворобою через рік змушений перервати навчання та повернутися до Ужгорода, де закінчив духовну семінарію (1896). Одружився з донькою професора Ужгородської гімназії та родичкою О. Духновича Іриною Петрик (1896). В подружжя не було дітей, тому вони опікувалися приватним сиротинцем із 22 дітей, для якого купили великий двоповерховий будинок. Дружина активно займалася громадською та харитативною діяльністю, проте у 1936 несподівано померла від злоякісної пухлини вуха.
У 1897 рукоположений на священника, душпастирював у Цегольнянському храмі Ужгорода. Закінчив Вищу педагогічну школу в Будапешті (1899-1900), отримавши фах викладача математики і фізики в середніх навчальних закладах. Добре володів німецькою, угорською, сербською, словацькою, латинською та грецькою мовами. Професор (1900-1917) та директор (1917-1939) Ужгородської вчительської семінарії. Зробив велетенський вклад в розвиток української освіти на Закарпатті. Послідовно виступав проти мадяризації українців, переведення богослужінь на угорську мову, намагань угорської окупаційної влади замінити кирилицю на угорську графіку, обстоював самобутність та окремішність української мови. Непримиренно боровся також із намаганнями москвофілів, об’єднаних в Товаристві ім. Духновича насаджувати у школах та в книговиданні московитську мову. Один з керівників крайового товариства «Просвіта» (1920-1939), організатор та почесний голова «Учительської громади» (1929-1939), голова Етнографічного товариства Підкарпатської Русі (1935), голова Педагогічного товариства Підкарпатської Русі (1937-1938), ініціатор створення в Ужгороді (на базі Українського вільного університету) вищого навчального закладу (1938), проте початок війни не дав можливости реалізувати ці наміри. Засновник першого українського професійного театру на Закарпатті Руського театру товариства «Просвіта».
Підготував та видав понад 40 шкільних підручників, граматик, читанок, букварів. Автор праць з питань мовознавства, літературознавства, історії, культури, соціології, політології, богослов’я. Як письменник писав оповідання, побутові та історичні драми, п’єси, перекладав українською мовою богословську літературу. У 1930-х чимало зробив для інформування світу про голодомор в підрадянській Україні. Редактор релігійної газети «Благовісник» (1902-1938), заснованої для оборони Церкви від необґрунтованих нападок з боку інших конфесій, єдиної в Угорщині української газети «Наука», за Чехо-Словачиини виходила під назвою «Свобода» (1903-1938). Співзасновник та редактор низки інших українських газет і часописів, видавництва «Пчілка», акціонерного товариства «Уніо» (1902-1938). Ініціатор створення Підкарпатського банку, асекураційного товариства «Бескид», засновник і голова Крайового кооперативного союзу, фабрики дзвонів «Акорд» в Ужгороді, фабрики свічок «Геліос» у Горянах, фабрики сірників у Чинадієво тощо.
Від 1919 розпочав активну політичну діяльність. Співзасновник Руської народної ради, згодом голова Центральної руської народної ради в Ужгороді (1919-1921). Співзасновник і голова Народно-християнської партії (1922-1939), від якої обраний депутатом чехо-словацького парламенту (1925-1929). Підтримував жваві контакти з українськими діячами Галичини, зокрема з митрополитом Андреєм Шептицьким.
Після «Мюнхенської змови» Чехо-Словаччина погодилась на створення автономного уряду Карпатської України, який очолив мадярон Андрій Бродій, о. Августин обійняв посаду статс-секретаря охорони здоров’я і соціального забезпечення (11-26.10.1938). За діяльність на користь Угорщини чеська влада заарештувала Бродія і 26.10.1938 о. Августин став прем’єр-міністром автономного уряду Карпатської України. Як прем’єр сформував новий уряд з українських патріотів. Політичне кредо та програму вмістив у коротку фразу: «...великий 50 мільйоновий український народ не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знов садили нас в тюрми». Вражені глибинними змінами, що їх запроваджував о. Августи та безмежною довірою закарпатських русинів-українців закордонні журналісти писали про нього: «Людина на свойому місці. Український нарід виявив для нього таку любов і таке признання, що назвав його „батьком народу“. Цієї назви не устійнив ніякий закон – вона створена народом».
На посаді керівника автономної держави налагодив роботу промисловості, транспорту, пошти, реформував систему освіти, перевів навчання на українську мову, започаткував створення вищих навчальних закладів, сприяв друку української періодики, розпочав творення національних збройних сил – «Карпатської Січі».
1.11.1938 Віденський арбітраж відібрав від Підкарпатської Русі Ужгород, Мукачево та Берегово з прилеглими селами та передав Угорщині; столиця автономії змушена була переїхати до Хуста. 25.11.1938 в Хусті українська мова запроваджена як державна, а 30.12 назва «Карпатська Україна» стала офіційною для цієї частини етнічних українських земель.
Обраний послом до Сойму Карпатської України (12.02.1939). На засіданні у Хусті парламент проголосив незалежність Карпатської України (14.03.1939) та обрав президентом о. Августина Волошина (15.03.1939).
Після окупації Закарпаття угорськими військами з окремими членами уряду перейшов кордон Румунії (16.03.1939) та невдовзі оселився у Празі (Чехія). Професор Українського вільного університету, завідувач кафедри педагогіки.
Перед приходом радянських військ відмовився переїздити з групою науковців до Німеччини та обійняв ректорські обов’язки. Відразу після захоплення Праги Червоною армією 15.05.1945 заарештований співробітниками СМЕРШу та депортований до Москви, ув’язнений в Лефортівській тюрмі. Попри те, що о. Августин був громадянином Чехо-Словаччини, затримання відбулося відповідно до статей Кримінального кодексу РРФСР за абсурдними звинуваченнями у здійсненні ним на Закарпатті політичної діяльности та проголошенні незалежности Карпатської України за завданням «німецьких фашистів» з метою збройної боротьби проти СРСР і відриву від нього України.
За офіційною версією помер від паралічу серця у Бутирській в’язниці м. Москва 19.07.1945. Відповідно до спогадів засуджених урядовців Карпатської України М. Долиная та С. Клочурака замордований енкаведистами 11.07.1945 і цього ж дня, щоби приховати вбивство відомої в Європі людини, перевезений до лікарні Бутирської тюрми, а дещо пізніше оформлено як природну смерть через хворобу серця.
Отець Августин Волошин у своїй вельми плідній та багатогранній діяльности до кінця днів своїх в першу чергу залишався священником Бога Живого. За спогадами племінниці, в якої у 1936 після смерти дружини деякий час мешкав о. Августин, він готував себе до смерти за Україну і щодня о дванадцятій годині, коли в місті били дзвони, молився із словами: «Прийми, Боже, мою мученицьку смерть за віру, за народ».
Посмертно удостоєний звання Героя України (2002). Місце поховання невідоме; на Ольшанському цвинтарі в Празі встановлено кенотаф. Від 2001 розпочато беатифікаційний процес о. Августина Волошина.
Комментариев нет:
Отправить комментарий