Якось мені до рук потрапило кілька десятків афоризмів краєзнавця, педагога і поета із села Сільця Ямницької територіальної громади Івана ДРАБЧУКА, серед яких на другому місці – після поваги до гідності іншої людини – був такий: «Коли людина перестає читати – вона починає деградувати». І саме ці слова стали для мене вагомим стимулом, щоб у редакційному проєкті «Літературна світлиця» познайомити читачів з цим потужними працелюбом і шанувальником краєзнавчого і поетичного слова. Таких до самозабуття замилуваних у слово і відданих слову трудолюбів, яких не торкнулася тля «побронзовіння», я ще називаю панами і водночас слугами слова й дуже пишаюся, що маю за честь представляти їх на шпальтах «Галичини».
– Я народився і живу в селі Сільці, яке дуже люблю, – оповідає Іван ДРАБЧУК. – Моя мала батьківщина мене завжди окрилює і дає наснагу до творчості. Але, крім рідного села, у мене є ще два особливі місця, образно кажучи, місця сили, без яких, напевно, я б не відбувся. Це Духова криниця і місто Галич. І кожне зокрема, і всі разом. І Галич близько до Сільця, а Духова криниця – ще ближче. Це не тільки головні предмети моїх краєзнавчих досліджень, вони дають мені натхнення до роботи. Я повинен був обов’язково написати про своє село. Це не данина моді, а бажання дослідити, як жили у ньому колись люди, чим займалися, як минали їхні свята і будні тощо. Якщо є коріння, то й мають бути плоди.
Я давно думав, як і чому в мені поєдналися історія й філологія? Бо ж закінчив не лише істфак, а й філологічний факультет ПНУ ім. В. Стефаника. Згодом зрозумів, що все мені передалося від моєї світлої пам’яті матері Марії. Вона була також вчителькою – початкових класів. Я народився 1966 року. І того ж року мама закінчила Станіславський вчительський інститут, а факультет – історико-філологічний! Тож самі розумієте, що я, образно кажучи, ще в утробі матері ходив з нею на іспити. Гени… Все передалося. Тож так склалося, що я і історик, і поет. Мама все говорила жартома, що я ходив до школи, коли ще до школи не ходив. І моє життя змалечку пов’язалося зі школою. А питання, ким стати у житті, переді мною ніколи не стояло, бо я завжди знав, що буду вчителем. Батько помер молодим, а мама самотужки виховала нас чотирьох.
– А коли Ви, Іване, почали, образно кажучи, пильніше придивлятися до слова і відчувати до нього потяг? Це було краєзнавче чи поетичне замилування?
– Навіть не можу згадати, як це сталося. У часі навчання на істфаці я писав курсову роботу з римського права під керівництвом професора світлої пам’яті Ярослава Заборовського і як студент поставився до такого дослідження дуже ретельно й відповідально. Він мене похвалив і сказав, що у мене є відчуття дослідника. Тоді я замислився над його словами. Очевидно, відтоді й прокинувся у мені краєзнавець. А вірші почав писати вже згодом, як пішов до війська. Була розлука, ностальгія за рідними, за селом… Я навіть деякі поезії надсилав до редакції «Комсомольського прапора», але й досі не знаю, чи їх друкували. Але перші спроби поетичні було зроблено.
– Як вдається поєднувати відповідальність історика-краєзнавця і образотворення поета?
– До речі, краєзнавству також притаманна образність, адже це не академічна наука. На історичному факультеті наш курс був дуже сильний. Чимало з них стали відомими науковцями і докторами наук. Олег Жерноклеєв, Ігор Райківський, Ігор Соляр, Степан Борчук… Вони помічали мою схильність до пошуку і досліджень та завжди кликали в науку. Але я обрав краєзнавче поле, де є не тільки факти, а й художній вимисел чи припущення. Мені на цьому полі комфортно. І моя перша книжка була краєзнавчою. Редактор тисменицької районної газети «Вперед» Володимир Заник зробив дуже приємний сюрприз – у редакційній серії видав мою книжку «Непізнана минувшина». Річ у тім, що я у газеті вів сторінку з такою назвою. Ніколи й не думав, що з моїх публікацій може вийти книжка. Вихід видання дав мені крила й піднесення.
– А у школі Ви провадили якусь гурткову краєзнавчу роботу?
– Так, у мене був краєзнавчий гурток. Але тепер за новими правилами на провадження гуртка потрібно мати дев’ять годин навантаження, а така кількість не вписується у моє тижневе навантаження. Та були діти і є, яких краєзнавчо-пошукова робота дуже цікавила і цікавить. І музей свого часу історико-етнографічний у школі також був, але згорів. То частину його експонатів ми віддали в Ямницю, а решту – у нашу сільську бібліотеку. Прикро, дуже жалкую, що так сталося. Музей був великим доробком. Приїжджали вчителі з різних сіл, екскурсійні групи, тож було що показати. Може, доречно було б хоч краєзнавчий куточок зробити у сільському Будинку культури. Думаю, що кожне село мало б мати свій музей. Бо історія є тим стрижнем, на якому тримається вся інша надбудова.
– Ви ще працюєте у Національному заповіднику «Давній Галич»…
– Так, уже понад двадцять років. Ця робота – то і співпраця, і творчість. До речі, про Галич я написав більше статей, ніж про своє рідне село. За час роботи у заповіднику вже написав шість книг про Галич. Намагаюся торкатися того краєзнавчого поля, яке ще не досліджене. Наприклад, якось мене зацікавили галицькі бояри, які не лише були дуже багатими, а й як представники місцевої знаті дбали про рідний край, чим протиставляли себе князям. Отож написав і опублікував статтю, присвячену трьом найвизначнішим представникам галицького боярства – Володиславу Кормильчичу, Судиславу Бернатовичу і Доброславу Суддичу. Довелося попрацювати з літописами, польськими хроніками та ін.
Також досліджував історію наших предків – слов’янського племені білих хорватів – одного із семи, які творили основу Київської Русі. Моє село Сілець розташоване на межі Покуття й Опілля. А що воно опільське, помітно навіть з давнього одягу та його орнаментів. І в моїх поетичних творах є чимало опільських лексичних вкраплень. Це стається підсвідомо – без спеціального умислу. Вихлюпується із серця, або приходить Згори.
Мені треба було свої перші вірші записувати. Та тільки згодом я призвичаївся, вставав серед ночі і їх записував. А вперше подумав, що можу писати вірші, після зустрічі у 1995 чи 1996 роках зі світлої пам’яті Олександром Смоляком у редакції згаданої газети «Вперед», куди я вирішив принести свої твори. Його вважаю своїм хрещеним батьком у літературі. Хоч він і писав прозу, але після того ознайомлення з моїми творами відтак час від часу благословляв їх до друку в газеті. Але я ніколи навіть не думав про окрему збірку поезій. У нашому селі вчителькою української літератури працювала Ольга Храбатин – уродженка Угринова, яка прочитала мої твори й написала наприкінці: «Обов’язково подати до друку». Такі слова послужили для мене благословенням.
А ще дуже хочу добрими словами згадати Йосипа Карпіва з Клубівців на Тисмениччині. Він редагував більшість моїх книг, які побачили світ. До речі, й оту мою першу книжку «Поезія зірок» 1995 року готував також Йосип Дмитрович. Дякую Богові, що такі люди зустрічалися і зустрічаються у моєму житті. Серед них – і Любов Бойко, завідувачка інформаційного сектору в заповіднику «Давній Галич» й чудова поетеса. Саме вона очолює літературне об’єднання «Нащадки Митуси», до якого належу і я. Таке спілкування у колі однодумців дуже надихає. Я себе як поета не афішую і розумію добре свій рівень. Із задоволенням читаю поезії Галини Турелик чи Богдана Томенчука, захоплююся філософськими рядками Неоніли Стефурак, люблю твори Любові Пушко із села Побережжя…
– А як твориться Вам у часі війни?
– Було важко. Я був у шоці після звістки про повномасштабну навалу російських загарбників 24 лютого. Західна Україна таке вже пережила з настанням 17 вересня 1939-го – і терор, і вбивства, і знущання… Те, що москалі роблять тепер на сході України, вони вже робили у минулому столітті. Наші діди й бабусі вже бачили тих «визволителів». Я думав, що вже не зможу писати. Але на нас сьогодні дивляться зі світлин на «сотці» в Івано-Франківську українські герої, і я розумію: вони хочуть, щоб кожен знав, за що вони поклали на вівтар свої життя – щоб ми нарешті навчилися будувати Україну. Бо історія показала, що ми добре вміємо воювати, здобувати, виборювати і проголошувати незалежність, а коли потрібно будувати – не виходить. Згадаймо Козацьку Державу, ЗУНР чи УНР, Центральну Раду і Директорію… Та й упродовж тридцяти років Незалежності України потрібно було дбати про свою державу, а не розкрадати її…
Я зрозумів, що й після 24 лютого потрібно жити. Йшов до школи – до дітей, бачив в їхніх очах майбутнє і розумів, що не смію опускати руки і здаватися. Емоції зашкалювали, але я повернувся до творчості. Писалось, та зі скрипом. Нині переважно працюю над краєзнавством у персоналіях, над дослідженням постатей відомих галичан, але на родинному рівні.
– Що для Вас означає слово – пошук, першину, образ?
– Слово для мене – все, це як світильник у житті. Але таки пошук і першина – передусім. Все життя працюю зі словом, та розумію, що його, як алмаз, постійно потрібно вигранювати. Щоб читачі насолоджувалися словом. Але, повторюю, не потрібно шукати межі досконалості, бо її просто не існує. А працювати над собою – велике діло. У моєму набутку понад два десятки краєзнавчих книг і сім – поетичних, тож я таки більше краєзнавець, аніж літератор. Зрозумів, що потребує великої дослідницької уваги й етнографічне краєзнавство. Все немилосердно зникає, а особливо болить, що відходять за межу носії тих народних скарбів.
– Яку роль відіграє, на Ваш погляд, слово у часі війни?
– Нині воно дуже потрібне. Кожна людина, коли її переповнюють емоції, потребує й такого самовираження. Дивуюся, коли кажуть, що не потрібно газет чи книжок, бо є інтернет. Я виріс на друкованому слові і добре знаю його вагу. Як? Знищити газети? То катастрофа. Стільки зникло «районок»… На Калущині, Рожнятівщині, в Галичі… А що далі? Невже ми хочемо, щоб відтак нашу історію знову писали замість нас? Невже вкотре потрібно повертатися до того, що починали колись? Така ситуація зі станом друкованих ЗМІ, зокрема і на Прикарпатті, дуже небезпечна. Або хтось свідомо знищує пресу, або через невігластво. Адже вижити періодичній пресі у нинішніх реаліях дуже непросто. Українська нація розумна і читаюча, тож люди вже самі собі оберуть читання до смаку. Але якщо говорити про літературну творчість, то думаю, що передусім тепер потрібна громадянська лірика, аби підтримати дух тих, хто захищає Україну в окопах. Не слід плакати чи скиглити, що, мовляв, світло надовго вимкнули, а потрібно кожному робити все можливе й неможливе для перемоги.
…Свого часу кандидат історичних наук і доцент ПНУ ім. В. Стефаника Ігор Коваль писав: «Якщо І. Драбчук не зробив би більше нічого, а тільки повернув із забуття пам’ять про Духову Криницю як символ нашої національної вірності, незнищенної християнської традиції, то його ім’я уже було б золотими літерами записано в аннали українського краєзнавства».
Комментариев нет:
Отправить комментарий