Ключові слова: соціологія, дискурсологія, ментальність, інформаційна політика.
Вступ. Події останніх десятиліть у Східній Європі, особливо агресія з боку Російської Федерації вподовж останніх семи років, винесли на поверхню і зробили окодосяжними глибинні процеси, в основі яких є експансія і захоплення чужих та суверенних територій. Також отримали нове прочитання події пострадянського періоду і з високою роздільністю стали зрозумілішими як окремі інтенції, так і цілі процеси. Більшість явищ на міжнародному рівні у 90-ті роки минулого століття та протягом останніх двох десятиліть не сприймалися як системна діяльність з підриву ідеологічної, економічної чи ін. стабільності. Лише у світлі останніх подій значна кількість фактів, які відбувалися в минулому, отримали нове прочитання. Тепер стає зрозумілою діяльність Російської Федерації у сфері інформаційних технологій та інформаційної політики загалом. Комплекс дій сьогодні та у минулому насправді є широким спектром на перший погляд достатньо дистанційованих чинників, але сумарно вони експлікують агресивну політику та руйнівні інтервенції з боку Російської Федерації до країн, які зовсім недавно отримали незалежність та змогу самостійно прокладати свій шлях у майбутнє. Очевидним є те, що найбільші сили пропагандистської машини були сфокусовані на Україні. Наша країна зазнала найбільш потужних інтервенцій. У силу пацифістських настроїв в Україні, віри у перемогу добра, упевненості в тому, що настали нові часи – ера розквіту демократії та добросусідства, довіри до укладених угод і підписаних меморандумів, з другого боку – провізоричних процедур роззброєння та ліквідації зброї масового ураження, демілітаризації окремих регіонів (виводу військ з іноземним базуванням), формування економічних альянсів, припинення чи заморожування воєнних конфліктів у різних регіонах нашої планети (виведення військ з Афганістану) ці та багато інших як локальних, так і загальнопланетарних процесів успішно приспали обережність народів (колишніх радянських республік) і сформували колективну впевненість, що жахи Другої світової війни, як і ХХ століття загалом, не можуть повторитися в принципі. Ця внутрішня заспокоєність стала камертоном на пострадянському просторі, і низка країн з легкістю впровадила політику роззброєння, підтримувала торговельно-економічні зв’язки. Також показовим фактом цього періоду було функціонування значної кількості телеканалів, які базувалися за межами країни або, якщо були національними, то все ж залишалися проросійськими. Також до національних телеефірів було допущено немало телесеріалів, телепрограм з вираженими або замаскованими проросійськими настроями. До механізмів інформаційної інтервенції додалися преса, радіо, шоу-бізнес, видавнича справа, туристичний бізнес, різного роду фестивалі та виставки, спорт, мережа транспортних сполучень, можливість працевлаштуватися на засадах постійної зайнятості, вахтовим методом чи на сезонні роботи, зв’язки у науковій сфері, співпраця силових та військових структур, можливість купувати нерухомість та провадити бізнес у сусідній країні, а також продажний олігархат та ін. Ці та інші чинники загалом сформували колективний портрет Східної Європи, її мовну свідомість [2, с. 124]. У цьому гурті також фігурували окремі країни колишнього так званого Варшавського договору, країни Азії, Африки, Латинської Америки. Абсолютна більшість політиків, дипломатів, політологів вищого рангу, культурологів, соціологів та інших фахівців розглядали окремі конфлікти, які мали місце у цьому просторі не як симптоми глобальної кризи цивілізації, а як складний процес народження (трансформації) нової системи, реорганізації дійсності, мовляв, конфліктні процеси є природним явищем, після якого неминуче повинна наступити фаза тотальної стабільності [14, с. 128]. Мілітаризація, агресивна налаштованість маскувалися під театральне дійство – гру м’язами, і ніхто не очікував серйозної загрози від Росії, Північної Кореї чи економічно успішного Китаю. Питання перерозподілу територій чи агресивної анексії стали явищами минулого часу. Такі загальні настрої та уявлення панували у середовищі світових політичних еліт, які не побачили імперських інтенцій РФ [13, с. 241].
Результати дослідження.
Перше десятиліття нового століття відзначилося ще однією специфікою. Багато країн, які отримали чи вибороли незалежність, у різний спосіб переживали період «дорослішання». Тут спостерігається диференціація за різними ознаками. Були країни, які мали значний історичний досвід побудови державної системи (країни Балтії). Були країни, в яких був відсутній історичний досвід боротьби за незалежність (Білорусь). Були країни, які впродовж своєї історії вели боротьбу проти інтервенції інших народів (республіки Північного Кавказу та Закавказзя). Також виділялися особливістю республіки Центральної Азії, у культурних традиціях яких мала місце релігійно-світоглядна спорідненість і підпорядкування сильному лідерові, кланові тощо. Також слід звернути увагу на те, що територія колишнього Радянського Союзу – це ще й більше двох десятків автономних республік, так званих національних меншин, у культурно-світоглядних традиціях яких боротьба за незалежність не була «прошита», і вони адаптувалися до радянського світопорядку. Загалом цей сурогат народів, національностей, мов, культур, традицій був абсолютно штучним утворенням та існував винятково завдяки жорсткому диктату лідера, комуністичної партії та силових структур. Внутрішньо скріплюючих стрижнів, природних і толерантно запрограмованих речовин, які б зв’язували систему і робили її органічно цілісною, не було. Варто зазначити, що епоха Радянського Союзу (особливо післявоєнного періоду) відзначилась великими міграціями (змішуваннями) народів, які були замасковані під ударні комсомольські будови, розробку копалин, збір урожаю (освоєння цілини), відбудову міст і регіонів (після стихійних лих) і т. п. Більшість учасників цих «стовпотворінь» поступово втрачали свою ідентичність, жодна двомовність не була можливою [6, с. 48]. У цих регіонах завжди панувала одна (російська) мова, і вивчення рідної мови навіть за умов значної кількості локального проживання представників одного етносу не передбачалося.Варто також зазначити, що російська видавнича індустрія була результативною і, слід віддати їй належне, продукувала багато якісної наукової, навчальної і художньої літератури. Висока активність цієї галузі залишається незмінною і в сьогоденні. Також інтенсивно тиражувалася і пропагандистська література.
Якщо детальніше розглядати механізм системотворення, то не можна стверджувати, що не було сформовано системи як такої. Вона, беззаперечно, була, але основна слабкість її полягала у неспроможності ефективно оновлюватися [1, с. 86]. Їй були органічно властиві фіктивні цінності, імітативна дружба народів, вражаюча неефективність економіки, низький рівень життя та паразитуюча бюрократія. Комуністична партія, як наглядовий орган, вичерпала свій ресурс у 60–70-х роках і стала важким баластом для системи. Тому у 80-х роках (за інерцією) основним скріплюючим матеріалом ще була функціональна комуністична ідеологія (яка гарячкувато нав’язувала себе на всіх рівнях соціальної драбини), а також в міру прогресуючої інфляції комуністичної ідеї почала тиражуватися і штучно «розкручуватися» ідея великої перемоги. Сакралізація перемоги і канонізація воїна-визволителя породили радянську маргінальну скульптурну форму – найчастіше це воїн у пориві бойової звитяги або сумуюча жіноча постать. Також весь радянський простір та «країни соціалістичного табору» рясніли військовою технікою на постаментах – гарматами, танками, літаками. І, що важливо, ці сакралізовані міфологеми найчастіше були не у місцях поховань жертв Другої світової, а в центрах населених пунктів, які не мали логічної чи історичної «прив’язки» до зображених символів. Ці скульптурні об’єкти повинні були бути нагадуванням і перманентним входженням у свідомість та підсвідомість громадян і в такий спосіб канонізуватися – виконати сугестивну функцію [11, с. 8]. Тож у 70-х – на початку 90-х років минулого століття на тлі інфляції комуністичної ідеї та основного її носія – В. І. Леніна інтенсивно цементується та наповнюється інформаційним змістом і метафорою воїн-визволитель. При цьому не рекомендовано було говорити про масштабні поразки періоду Другої світової і великі зради, фатальний непрофесіоналізм та слабкодухість командування, злочинні накази і свідоме знищення мільйонів співвітчизників, про безпідставне знищення міст, храмів, музеїв. Ніколи не звучала тема ролі НКВС, СМЕРШ, загороджувальних батальйонів та інших каральних органів, на руках яких була кров мільйонів співвітчизників. Також варто додати, що це були категорії військ, які мали найменші втрати у результаті бойових дій. Саме їм після війни було запропоновано роль героїв, воїнів-визволителів, мужніх лицарів-захисників, з чим вони охоче погодилися, тоді як справжні герої, часто не поховані, залишилися на полях битв або перейшли у категорію невідомого солдата.
Така модель інтерпретації минулого продовжувала обростати міфами, легендами, абсолютно вигаданими історіями. А там, де не було звитяги, її придумали історики, поети, художники, кінематографісти. Слід додати, що сьогодні вся правда про цей період історії залишається в архівних документах Другої світової, які налічують мільйони одиниць. Їх термін зберігання і секретності збіг у 2020 році, однак продовжений до 2049 року. Станом на сьогодні Російська Федерація – єдина країна у світі, яка у такий спосіб позиціонує документи того періоду.
Говоримо тут про те, що Друга світова війна у 80-ті і 90-ті роки досягла свого ідеологічного апогею і стала основним «скрепом» у формуванні державної системи, культури, світогляду, стилю Російської Федерації. І тут варто зазначити: у цих перебігах спостерігається унікальний симбіоз – накладання фіктивної картини світу, неправди, міфологізованої героїки на пролетарську свідомість, культуру, ментальність. Ця деталь відіграє ключову роль у формуванні східноєвропейського політичного ландшафту і сьогодні. Акцентуємо увагу на термінопонятті «пролетарська», оскільки в епоху соцреалізму відстоювалася думка про новий напрямок в естетиці, і роль інтелігенції у цьому процесі було зведено до мінімальних параметрів. Інтелігенція виконувала функцію обслуговуючого персоналу – задовольняла потреби правлячого режиму. І якщо брати за основу тезу, що інтелігент – це завжди особистість; неприхована громадянська позиція; відчуття гідності; самодостатність; інтелект, заснований на аналітичному мисленні; знання мов, історії та культури; вміння орієнтуватися у масиві інформаційних посилань та бачити глибинні причинно-наслідкові зв’язки, то, як наслідок, він виконує функцію локомотива в культурно-еволюційних процесах [7, с. 125]. Відсутність фундаментальної освіти; дріб’язкове пристосуванство і меркантильність; прислуговування; страх перед системою та жалюгідне підтакування п’яному матросові з «маузером» у руці чи будь-якому партійному адептові, а також віртуозне жонглювання фразами на підтримку ідей світової революції чи на партійних з’їздах і впадання в екстаз під час проходження повз трибуну на демонстраціях; генетично успадковане плебейство, яке у засаді було мотивоване глибинним бажанням соціологізуватися і довести свою вартісність; абсолютна поглинутість прагненням будь-якою ціною зробити кар’єру (причому покадрові зміни слайдів очевидності, зміна стратегічних напрямків розвитку та завдань партії не були завадою), з віртуозністю циркового жонглера підхопити нові прагнення партії; органічна потреба прислуговувати та інформувати «компетентні органи» про діяльність оточуючих сумарно породили новий тип «інтелігенції радянської епохи», яку можна означити як деформовану модель соціальної свідомості, що з причин значних розбіжностей на субстантивному рівні нею не є, а є лише специфічним квазіутворенням [7, с. 128]. Наслідком та ілюстрацією зазначеного були фальшиві партійні збори, звіти про виконання планів, ажіотажне вирубування виноградників чи тотальне руйнування пам’яток сакрального мистецтва – загалом було сурогатом з найрізноманітніших соціокультурних збочень. Як уже зазначалося, процес «вигорання» системи свідомо чи інтуїтивно активізував потребу пошуку нових скріплюючих механізмів.
Руйнація Радянського Союзу і втеча колишніх «республік-сестер» у свої мовно-культурні, територіальні та національно-історичні сепарації не залишили для Російської Федерації як спадкоємиці попередньої політичної системи ніяких когезійних механізмів та орієнтирів, крім «спільний слов’янський простір», «економічний союз» та «велика перемога», або «деды воевали». Впродовж останнього десятиліття минулого століття і першого десятиліття нинішнього століття відбувався процес «перезавантаження» державних систем, і станом на 2010–2020 роки пострадянський простір демонструє строкату картину: окремі республіки та регіони (Середня Азія) впадають у глибоке середньовіччя; регіони Кавказу згадали колишні образи та претензії і відновили ворожнечу; країни Прибалтики відгородилися «китайською стіною» від свого недавнього минулого і безальтернативно взяли орієнтир на Захід тощо.
Доля України у цьому контексті виглядає специфічно. Східні промислові регіони перебували у стані ностальгії за радянським минулим і періодично фарбували золотою фарбою бюст В. Леніна. Західні регіони визначилися з головним вектором розвитку – це Європа і європейські стандарти життя. Дещо розгубленими виявилися центральні області України, але з початком «нульових» та у зв’язку з Помаранчевою революцією остаточно переорієнтувалися на Захід. Але по суті весь український соціополітичний простір залишався біполярним. І тут важливо зауважити: саме Україна у своєму загалі зазнає з кінця 90-х інтенсивних та перманентних інформаційних інтервенцій з боку Російської Федерації. Основною причиною було усвідомлення окремими політичними колами наших сусідів своєї неповноцінності без великого та працьовитого українського народу, без родючих земель України та її унікального географічного положення. Тут варто повернутися до питань інтелектуальної еліти, інтелігенції та дискурсу як такого. Оскільки на пострадянському просторі (за винятком прибалтійських республік) було вимито інтелігенцію класичного зразка, а її незначні залишки не мали достатньої питомої ваги, щоб впливати на хід історії, то «шарікови» (М. Булгаков, «Собаче серце») з дитячим завзяттям продовжили крутити кермо історії, розпочате ще століття тому, та культивувати всім відомий з радянських часів тип «людини думаючої» та, відповідно, радикально контрастуючий з демократичним тип дискурсу. Для нього характерними були подвійна мораль та, як зазначалося, багатопланове вибудовування інформаційного простору. Письменники-дисиденти, рукописні самвидави, пошепки розказаний анекдот, прослуховування на коротких хвилях західних радіостанцій, популярність тюремного шансону та інші форми нелегальних чи напівлегальних інформаційних жанрів свідчили про недосконалість та навіть потворність радянської системи. Впродовж останніх десятиліть така модель продовжила своє існування у багатьох формах – починаючи від існування колгоспів та радгоспів (які були вкрай неефективними ні з економічної, ні із соціальної точки зору) до підтримки діяльності комуністичних партій і системного святкування річниць жовтневої революції, 1 та 9 травня тощо. Ключовим моментом цього періоду був прихід до влади В. Путіна, який був породженням «Луб’янки». Замість продовження реформ, формування стійкої економічної бази, сприяння народженню середнього класу і підтримки процесів відновлення інтелігенції класичного типу – з почуттям гідності, відповідальності, без ідеологічної заангажованості і т. п. продовжилась методична робота над реставрацією Радянського Союзу в його повному парадигматичному форматі з його деформованою ідеологією та патологічним авторитаризмом [8, с. 124]. Й ідеї «Другої світової», «великої перемоги», «дідів-героїв, які врятували світ від фашизму» стали ключовими елементами в архітектурному комплексі цієї епохи і продовжили інформаційну інтоксикацію мас, яка була розпочата ще у дореволюційний час. Ключовими ж гаслами тієї епохи були «земля селянам», «заводи робітникам», «мир хатам, війна палацам», «вся влада радам», «за перемогу світового пролетаріату», «пролетарі всіх країн, єднайтеся»…
З точки зору політології, соціології, культурології, семіотики тощо такий орієнтир є абсурдним по суті і не підпорядковується жодній еволюційній логіці. Тут можемо уявити картину, що сучасна Монголія хоче вибудувати свою державність і в епіцентрі всіх потуг, програм та ідей помістити постать Чингісхана. А країни Південної Азії можуть згадати Тимура (Тамерлана), греки – Олександра Македонського та ін. Але, всупереч логіці, останні два десятиліття в історії Російської Федерації – це методична робота з реставрації Радянського Союзу, реанімація систем цінностей, відновлення картини світу 30–90-х років, міфологізація постатей цієї епохи і цинічне замовчування злочинної діяльності як партійних структур, так і окремих персон. Звідси й агресія щодо найменших спроб зробити ревізію історичних фактів, намагань переглянути події і доповнити їх документами з переліку засекречених, спроб знести пам’ятники партійним лідерам чи військовим. Слід зазначити, що такі інформаційні та ідеологічні вливання припали до смаку значній соціокультурній масі від Балтійського моря до Курил, яка в епіцентр своїх інтенцій поставила В. Леніна, Й. Сталіна і «трудящихся». Інформаційний простір Російської Федерації наповнився старими, збереженими або реанімованими символами та гаслами і, подібно до радіації, став системно ураженим. У цих процесах відстежуються рефлекси російської ідеї, які сформувались у дореволюційну епоху, – «умом Россию не понять…» [10, с. 15].
Значна соціальна маса за короткі 90-ті роки не встигла виробити імунітету чи якогось механізму самозахисту. Не врятувала систему від внутрішньої деградації можливість мандрувати – відвідувати різні країни світу і спостерігати за іншим – альтернативним – світом. Не вплинула на хід історії можливість навчатися за кордоном у престижних вишах, що методично практикувала еліта, та ін. Генетичне плебейство виявилося доволі статичним. Його викорінення потребує багатьох десятиліть, скрупульозних культиваційних робіт та зміни поколінь, а також системного окультурення кожної нової генерації. Невикорінена свідомість люмпен-пролетаріату яскраво унаочнюється на курортах Середземного моря, коли приїжджає група туристів з Російської Федерації, чи при відвідуванні кабінету високого посадовця, чи при візиті у географічну «глибинку»…
Специфіка цього ментального коду полягає ще й у тому, що російський (і не лише російський) «плебс» із робітничо-селянською свідомістю (навіть з дипломом академіка, з погонами генерала чи з документом на право власності дорогої яхти) у жодний спосіб не готовий змінювати свій світ і підпорядковуватися цивілізованим нормам. Він одержимий глобальною безвідповідальністю. Його влаштовує його морально-етичне status quo. Він пишається своєю ницістю і готовий у будь-який момент проявити агресію до представника іншої культури, йому комфортно у статусі циніка. Він ігнорує загальноприйняті норми, його поведінка, мовлення є вульгарними, він не оперує жодними табу при вживанні ненормативної лексики. Що важливо, він – носій пострадянської плебейської свідомості, абсолютно не готовий до аналітичної комунікації, до справедливих критичних зауваг, не готовий до когнітивного дисонансу, до аналізу свого світу у контексті морально-етичних стандартів, до будь-якої опозиції. Фактично це кріпак, якого щойно несподівано звільнили, і він сп’янів від свободи й дещо розгубився, але найбільше його розбещує безкарність. Сором, щем сумління й толерантне ставлення до всього іншого йому не притаманні. Така духовна інвалідність є найбільш бажаним та запитуваним «матеріалом» для правлячих еліт, які своєю чергою маніфестують цю ж плебейську свідомість. Відмінність лише в тому, що вони зуміли в аморальній та криміналізованій системі без досвіду духовного самовдосконалення опинитися на вершині соціальної піраміди. Ось чому «Владимирский централ» є популярним від найнижчих соціальних прошарків до еліти найвищого рівня.
Хочеться звернути увагу, що рівень тотального падіння яскраво висвітлюється у комунікаціях, у мовленні. Ілюстраціями можуть слугувати зрізи різних комунікативних ситуацій. Це розмови батьків з дітьми, родинна комунікація, спілкування на вулиці людей різного віку, спілкування по телефону учасників бойових дій на сході України, спілкування у соціальних мережах, спілкування у культурній столиці, у глухих закутках і т. п. Ці комунікативні ситуації висвітлюють низку закономірностей, які підтверджують повне «випаровування» культуротворчих монад [5, с. 325]. Відсутність етичних норм, нівеляція тих чинників, які за більшістю визначень у словниках багатьох мов світу є найважливішими семантичними ознаками поняття людини є «морально-етичні цінності», «репрезентація та належність до культури», «здатності аналітично мислити», «володіння та послуговування мовою та її багатством», «соціальна адаптація», «духовний розвиток», «спроможність рефлексувати», «ідентичність», «толеранція» та ін. Ці семантичні ознаки складають більшість дефініцій, які маніфестують поняття «людини» та «людини розумної».
Ще одним важливим диференційним чинником у загальній картині «людини культурної» та «людини аморальної» є функціонування неправди, «брехні» у соціальній системі та її статус. Саме ця морально-етична, соціокультурна та психоемоційна категорія має достатньо складну природу. Досягнення європейських та світових культур полягає ще й у тому, що впродовж багатьох століть вдалося відселекціонувати таку категорію, як гідність, і на її тлі чіткіше окреслити брехню, неправду, фарисейство і лицемірство та розвести їх на полярні позиції. Тобто там, де є гідність, шляхетність, морально-етична відповідність, відповідальність за слова та вчинки, там брехня, шахрайство, цинічне лицемірство, духовна ницість не знаходять простору для існування або ж він мінімізований [4, с. 360].
Російська агресія у контексті вищеподаних тез є яскравим свідченням морального падіння, духовної деградації загальної маси населення. Люмпен-пролетаріат, опромінений радянською ідеологією та пропагандою, а в наші дні основними федеральними телеканалами, оперує низьким рівнем самооцінки, аналітики та відповідальності. Це означає, що словам, обіцянкам, угодам, домовленостям – будь-яким одкровенням більшості представників цього етнокультурного простору не слід вірити. Та невелика кількість духовної еліти, якій властиво оперувати етичними категоріями, покинула східнослов’янський геополітичний простір через абсолютну токсичність духовної атмосфери або набула статусу внутрішніх емігрантів, а інші через свої погляди перебувають у місцях позбавлення волі. Загальна маса представників російського етносу з легкістю рецептує пропагандистську отруту й охоче піддається маніпуляціям. Тут зазначимо, що саме ця отрута є однією з причин світоглядної сліпоти, а також інтоксикаційної залежності від неї, породжує колективну абстиненцію. У цій ситуації часто згадувані Ф. Достоєвський, Л. Толстой та ін. видатні персоналії не мають жодного стосунку до основної маси населення, яке є носіями пролетарської свідомості. Хочеться знати, хто із грабіжників, ґвалтівників та вбивць, які останнім часом «господарюють» у східних областях України, читав Достоєвського й глибоко абсорбував його етику. І чи відома інтервентам теза великого мислителя про «сльозу дитини». Дуже прикро, що люмпен-пролетарська, а по суті глибоко рабська, плебейська свідомість пронизує всю соціальну ієрархію від безхатченків до вищих еліт. Люмпенізованими у своїй світоглядній моделі є: представники силових структур – від простих бійців ОМОНу до генералітету, вся маса військових, судді, прокурори, вчителі та викладачі вишів, політики та держслужбовці, працівники медійної індустрії, священнослужителі, чиновники всіх рівнів, жителі так званої «глибинки» й електорат, який мешкає у дорогих віллах в елітних мікрорайонах.
Здебільшого поведінка тих, хто прийшов зі зброєю на українські землі, та тих, хто гаряче підтримує цю інтервенцію, мислення, мовлення, світогляд не чесних людей, в яких основною конституйованою категорією морального портрета є гідність, високі морально-етичні стандарти, а злодійчуків та хунвейбінів, дріб’язкових пристосуванців. Таке модернізоване середньовіччя переживає внутрішній розпад. Синдром «безнадійно хворого» породжує багато меседжів та динамік, які позбавлені здорового глузду, не піддаються елементарній логіці, є причиною духовної агонії. Тому прогнозувати поведінку північного сусіда, робити певні тактичні чи стратегічні прогнози стосовно його планів неможливо. І про це говорять провідні політологи, соціологи, аналітики, військові, економісти. Але яким би не було рішення, прийняте у вищих коридорах влади, і яким би абсурдним воно не було, воно традиційно знаходить «гарячу підтримку» «трудового народу». З причин плебейсько-оруелівської самоідентифікації та імітації «найбільш духовної» не в змозі прорости раціональна думка, що така модель є абсолютно програшною, безнадійною. Але пролетарській свідомості дуже комфортно прямувати за керманичами «у світле майбутнє». А ще – бути у статусі «старшого брата» [9, с. 22]. Це, власне, демонструють Пхеньян, Москва і ще кілька депресивних регіонів на нашій планеті. Ці рудиментарні формоутворення однозначно є токсичними у планетарному масштабі, але світова спільнота, політикум більшості країн змушені брати до уваги існування цих систем, а також робити поправки у своїх стратегіях, оскільки наявність у цих країнах зброї масового ураження та ін. чинники не можуть бути проігноровані.
Агресія проти України пояснюється багатьма складниками. Одним із них є класична формула – раб з рабською свідомістю завжди хоче мати свого раба. Він формує свою зону комфорту, але оскільки він дивиться на світ очима кріпака, невільника, то для повноти і гармонії, з його точки зору, слід укомплектуватися іншими невільниками, які виконуватимуть його волю. Тому його влаштовує винятково статус «старшого брата» і жодним чином ніякий інший [9, с. 22].
З причин своєї світоглядної обмеженості специфічно позиціонується та тлумачиться мовне питання. Легка рецепція та функціонування російської мови у багатьох традиційно україномовних регіонах України помилково інтерпретується російськомовними ортодоксами як визнання українцями власної другосортності. Хоча насправді це лише багатовікова традиція співіснування різних культур і загалом є ознакою високої культурної толеранції.
Також слід додати, що у цьому історичному місці є небезпека бути ураженими вірусом ненависті до агресора (що є мотивованим та виправданим) настільки, що з нашого культурного простору буде викинуто художника М. Врубеля, письменника М. Булгакова, вченого-правозахисника А. Сахарова та багатьох інших знакових персоналій, які свого часу внесли важливу лепту у формування нашої самосвідомості та руйнацію тотального зла, і, до речі, буде ознакою нашої надмірної емоційності, слабкості [15, с. 159]. Знайти розумний баланс між емоціями, переживаннями трагедій втрат та адекватним ставленням до минулих фактів і здобутків надзвичайно важливо. Особливо актуальними ці аспекти будуть у період фізичної та духовної реабілітації після визволення нашої країни від сусіда-загарбника.
Результати дослідження.
Дослідження давніх культур продемонстрували цікаву закономірність, яка ще не має наукового пояснення. Виявляється, що всі культури у минулому зазнали втрати пасіонарності, стагнації та загибелі (єдиним винятком є культура Китаю, яка налічує кілька тисяч років і, попри епохи депресії, збереглася до наших днів і нині після епохи Мао та «культурної революції» переживає черговий ренесанс), перед остаточною деградацією та зникненням переживали спалах. Він проявлявся у гіпертрофованій експлуатації знакових систем, тиражуванні міфологем, формуванні віртуального світу [3, с. 31 ; 12, с. 226]. Ілюстрацією цих закономірностей може бути добре відомий процес розпаду Радянського Союзу. Впродовж останніх десятиліть патетично виголошували мантри «вічного і непохитного», «вперед до світлого майбутнього», «дружби народів», «партія – наш керманич», «вперед під прапором ленінізму», «наша мета – комунізм» та ін. А також гучні демонстрації трудящих разом з військовими парадами, ейфоричні та пафосні з’їзди партії дали практично миттєве і лавиноподібне падіння системи. Інакше кажучи, в епохи наближення некрозу культур властиво впадати у творення фіктивної реальності, формувати армії адептів, творити міфи, говорити про успіхи, обожнювати лідерів і бігти за черговою ідеєю, говорити про велич, непохитність та вічність, обожнювати політичні та ін. карнавали, абсолютизувати ідеологоформуючі субстанції (Ленін, Сталін, велика перемога, безсмертний полк та ін.). Легалізувати та канонізувати брехню, фальш, які проникають у найменші деталі реальної дійсності, співати славу вигаданим звитягам минулого і водночас абсолютно антагоністично тлумачити будь-яку опозицію є ознаками системного захворювання. Ключовою ознакою цих процесів є неминуче падіння, і тут актуальним залишається питання, яку ціну буде заплачено цією країною, сусідніми країнами, культурами та етносами і яким буде резонанс у світовому масштабі – падіння великих чи малих систем неодмінно породжує сейсмічну хвилю. Інколи вона може бути надмірно руйнівною.
У наші дні війна Росії з Україною і відсутність зрозуміло сформульованого та адекватного аргументу, який би пояснював причину агресії, насправді є ознакою стагнації і загибелі Російської Федерації як системи, її фундаментального та принципового переродження.
Україна з причин мовно-культурної, історичної, територіальної близькості, а також демографічних, ідеологічних (Україна теж пережила тотальну колективізацію, геноцид і любов до комуністичних ідей) особливостей зазнала паразитарного ураження, але у наші дні за необхідності захищатися наша країна переживає складний процес самоусвідомлення та принципового оновлення.
У цих перебігах подій відбувається процес остаточної втрати плебейства, який насправді є соціокультурним катарсисом. Однозначно можемо стверджувати, що події останніх місяців назавжди змінили хід історії. Оскільки соціальний намул, який забруднив воду – бо піднявся з глибини, і це відбулося ще сто років тому, – продовжує визначати хід історії на теренах сусідньої країни, а прозріння чи колективного каяття очікувати не варто, то тут можна робити прогнози щодо подальшого майбутнього Росії та Східної Європи. У цьому контексті українському народові слід духовно консолідуватися, переосмислити свої прорахунки у минулому, стати монолітним у протистоянні з агресором і прямувати до європейських цінностей, способу життя.
1. Аджемоглу Д., Робінсон Д. Чому нації занепадають. Походження влади, багатства та бідності. Київ, 2018.
2. Алефиренко Н. Ф. Лингвокультурология: ценностно-смысловое пространство языка. Москва, 2012.
3. Гумилев Л. Н. Этносфера. История людей и природы. Москва, 1993.
4. Дойчик М. В. Ідея гідності в історії європейської філософії. Івано-Франківськ, 2018.
5. Корнилов О. А. Языковые картины мира как производные национальных менталитетов. Москва, 2011.
6. Лесюк М. П. Мова чи язик? Івано-Франківськ, 2017.
7. Мельник Я. Г., Криворучко Н. В. Пролегомени до українського дискурсу. Івано-Франківськ, 2012.
8. Москалець В. П. Психологія особистості. Київ, 2020.
9. Оруэлл Дж. «1984» и эссе разных лет. Москва, 1989.
10. Сабадуха В. О. Українська національна ідея та концепція особистого буття. Івано-Франківськ, 2011.
11. Слухай Н. В. Суггестивна лінгвістика: лінгвістичне програмування поведінки людини. Київ, 2019.
12. Ткачук Т. М., Мельник Я. Г. Семіотичний аналіз трипільсько-кукутенських знакових систем (мальований посуд). Івано-Франківськ, 2000.
13. Харрі Ю. Н. Людина розумна. Харків, 2019.
14. Шпенглер О. Закат Европы. Москва, 1993.
15. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. Київ, 2006.
Ярослав Мельник (Івано-Франківськ), професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника
Комментариев нет:
Отправить комментарий