«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
На судебном процессе в Руане, Жанну спросят о том, как она узнала, что в этой церкви был спрятан меч, и запротоколируют следующий ответ Жанны:
— Этот меч лежал в земле, весь проржавевший, и на нем было выгравировано пять крестов. Я узнала, что меч находится там, от своих голосов, но никогда не видела человека, который отправился за ним. Я написала священнослужителям этой церкви, чтобы они были так любезны отдать мне этот меч, и они мне его послали. Этот меч был неглубоко зарыт в землю... Как только меч был найден, священнослужители потерли его, и ржавчина легко отпала...
Тот факт, что меч был найден за алтарем, закопанным, в целом не является чем-то необычным. В те дни солдаты обычно оставляли свои мечи или доспехи в знак благодарности после битвы. Существует множество легенд о том, кто мог оставить этот меч. Одна из версий гласит, что он принадлежал Карлу Мартелу, деду Карла Великого, остановившего мусульманское вторжение в Европу. Есть две версии этой легенды. Согласно первой Карл Мартел основал церковь Святой Екатерины де Фьербуа и что он тайно закопал свой меч для следующего человека, которого выберет Бог, чтобы найти его и спасти Францию. Вторая версия гласит, что он оставил его там в качестве подношения после своей победы в Туре.
Как выглядел наверняка этот меч мы не знаем, более того, мы даже не знаем как точно выглядела Жанна. Единственное ее изображение созданное при жизни прикрепляем второй картинкой. Автором ее является Клеман Фокемберг.
Комментариев нет:
Отправить комментарий