Євген Баран: Полонений навіки літературою

ХИМЕРА
На білому засніженому полі стоїть зелений Будда,
А навколо сніг все та сніг - ні усмішки, ні зорі,
А навколо всі люди поснули - один залишився Буддою,
Позеленів від печалі, пожовтів, почорнів.
І я упертий маленький чоловік іду босий
                                                   по білому полю.
На полі сніг все та сніг - ні усмішки, ні зорі,
Але я не почорнію, не пожовтію, не позеленію,
                                                       я не стану Буддою,
Я чекатиму - може сніг розтане навесні.
(Юрій Покальчук. Химера. Луцьк. 1994).

Юрій Покальчук (1941-2008) був одним із перших, хто відчув незбагненні метаморфози літератури і в літературі на початку 90-х. Як написав в анотації до збірочки його брат Олег, -  "Лінія його життя, про яке можна було б написати не одну книгу, завжди проходила там, де театр нашого спільного абсурду межує з театром воєнних дій". Неймовірно точне визначення.

Вперше побачив  Покальчука у містечку Сколе на Львівщині у вересні 1983. Він виступав у школі, де я був на практиці, приїхавши із Максимом Міщенком, сином Леоніли Міщенко, тоді завкафедрою української літератури Львівського університету.

Виступав у ролі живого письменника, оскільки тоді йому амплуа "перекладач" було для учнів далеким і незрозумілим, забавляючи учнів веселими історіями.

У 90-х це вже була инча людина, колишній зять Гончара, перетворився у літературного денді, і література для нього стала способом людського набування. Це його влаштовувало, і він собі "бавився" у вірші, у прозу - від порнографічної до нібито історичної; перекладав з іспанської, перший переклад новел Кортараса українською 1983 таки його, Покальчука; їздив у Европу, здається, з кимось він там жив у Франції. Словом, чоловік дурачився як дитина, хоча інколи в очах прозирав вселенський сум, а ще підозра до "чужаків". Таким я його побачив у "Купідоні" в лютому 2004, коли приїхав на т.зв. писательський з'їзд під відкритим небом.

Чи щось залишиться з його писання для нащадків, - таке питання Покальчука вже не цікавило. Колія була вибрана, вибиратися з неї вже було пізно, та і не було потреби. Як і більшість писателів він став залежним від колії творчости, час від часу відчуваючи задоволення від добровільного полону...