«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Його ранні книги, такі, як "Таємниці київських підземель", були гарними й навіть сміливими. Зараз так писати науково-популярні тексти мало хто вміє. Вони творили українськість. Пізні, типу "Кочові народи степів України", втратили ту легкість пера й зухвалість.
Як і решта легальних інтелектуалів його покоління, за доби незалежності він наполегливо робив усе, щоб зіпсувати собі некролог.
Як адміністратор науки, він створив в археології незалежної України гнилу атмосферу політичної доцільності й угодовства, де чавилася вільна думка, якщо їй суперечила, і навпаки, дозволялися будь-які екстравагантні теорії, якщо були на злобу дня.
Як громадський діяч, він змінював політичні погляди зліва направо й справа наліво, встигнувши побути націонал-демократом і комуністом, соціалістом і центристом ліберального штибу, щоразу запеклим. Його прикінцевий поворот у радикальне москвофільство був відверто моторошним, але не моторошнішим і не безглуздішим за аналогічний демонстративний поворот Поповича в радикальний ліволібералізм.
Слід віддати йому належне: імпортованим теоріям хозарського пізнього заснування Києва і різним каганатам він мужньо протистояв і аргументовано опирався, бо зберігав вірність деяким україноцентричним поглядам академіка Бориса Рибакова і вже не міг переглядати їх. Але варто було йому зійти зі сцени, згідно з терміном його молодості, "зашелестіти", як нас заходилися позбавляти міста Кия ті, кого він сам понабирав і вивів у люди.
Він був надто легкою мішенню для критики, особливо з боку націонал-демократів старшого покоління.
Ті, що прийдуть після нього, будуть набагато гіршими й небезпечнішими - не такими розумними й начитаними, з відверто вахлацькою невихованістю, невмінням триматися, що подаватимуться як просунута європейська розкутість, але вчасно запишуться в ліволіберали й ховатимуть свою набагато більшу українофобію за "патріотизмом", "небінарністю", "майданністю", "байрактарівщиною" і "євроінтеграційністю". Гіршими тому, що нинішній час з його грантожерством вимагає ще більших компромісів із совістю, ще більшого лицемірства, ще більшої особистої деукраїнізації. Більше гасел, більше політики, більше істерики в ЗМІ.
І з ними буде важче впоратися.
Комментариев нет:
Отправить комментарий