«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Дело в культуре и традициях. Как ни странно звучат эти слова в данном контексте.
Те, кому за сорок (да, пожалуй, что и за тридцать) прекрасно помнят народную песню «Во поле береза стояла». Учили на уроках музыки тотально, но никто даже не попытался вникнуть в примитивный текст. А зря. В ней — ответ. Текст примитивный, сплошные повторения и традиционные люли-люли.
Итак, первый куплет: «Во поле береза стояла». Ничего особенного, художественная ценность сомнительна, но многие народы прошли через этот культурный слой — что вижу, то и пою. Так что пускай.
Жесть начинается со второго куплета. Какой вывод делает автор народного хита, увидевший березу? Он поет: «Некому березу заломати». Вот это с точки зрения другой культуры необъяснимо! Растет дерево в поле, шелест листвы, тень, какие еще ассоциации? У автора простые — эх, бл.., некому сломать!
Вот что тревожит российского человека. Почему никто не сломал дерево до сих пор? Это проблема. Вот он — вечный русский вопрос! И ответ тоже в рамках логики. Потому что некому. Все просто.
Третий куплет служит логическим завершением всей этой народной творческой концепции и ставит жирную точку в песне. Я пойду, погуляю и березу сломаю. Ну, должен же кто-то, правильно? Кто — если не я? Ни слова о холодной зиме и острой нужде в дровах, ни намека на необходимость пустить деловую древесину на нехитрый деревенский стартап типа оглобли для боя на средней дистанции с соседом.
Эти звенья в цепочке лишние. Стоит дерево. Сломать некому. Значит, я сломаю. Просто и без рефлексий.
Теперь я напомню, что песня считается народной, любима населением, часть культурного наследия. И два вопроса. Первый — какие перспективы развития экономики, культуры и общественных отношений в стране, с таким культурным кодом?
Второй — что делать соседям этого государства, с которыми оно хочет дружить, вплоть до объединения?
Комментариев нет:
Отправить комментарий