Тепер для більшості зрозуміло (але, знов-таки, не прийнятно), що перемога безпосередньо пов’язана зі здатністю держави пережити черговий “історичний спазм” московської імперської реставрації. При цьому пережити його пасивно і принижено (як це роблять, скажімо, Грузія чи Казахстан) нам не до смаку. Та й не вийде. Адже саме ми опинилися на вістрі експансії, узяли на себе головний удар і, судячи з усього, змушені будемо гордо витримувати агресію до завершення “спазму”.
Зрозуміло, що маємо справу з історичною аномалією, пов’язаною з московським типом освоєння простору, який є цивілізаційним вивихом, своєрідною грубою мілітаристською пародією на Візантію.
На жаль, історія свідчить, що такі вивихи можуть існувати дуже довго. Скажімо, Ассирія, мілітаристська пародія на Вавилонське царство, протрималася ціле тисячоліття. Для знищення цієї паразитичної держави аграрним монархіям Сходу довелося створити першу у світовій історії багатосторонню військову коаліцію.
Умовою існування аномалій є безперервна агресія, яка живить їх навіть не ресурсами, а “смислами існування”, примиренням із власною глибинною неправильністю. Мирні періоди в їхньому житті є періодами занепаду, смислового глухого кута, хворобливих пошуків втраченого часу.
Стратегії, спрямовані на те, щоб пережити історичну аномалію, — це “довгі стратегії”. Вони передбачають не лише колективну (громадянську) витримку, але й певний штиб колективного способу мислення, який у масовій свідомості ефективно сепарує тривале від минущого, стрижневе від маргінального. А ще ці “довгі стратегії” для свого успіху мають бути консолідовано та свідомо підтримані панівними суспільними елітами. Це ледь не головна умова для втілення “довгої стратегії”.
Тут, на жаль, ми стикаємося з нашою рідною архаїкою. Історично більшість українців усе ще віддає перевагу не закону, а справедливості, шаблону (звичаєвій модальності), а не принципові (дискурсивній модальності).
Ми живемо в тих базових світоглядних координатах, що передбачають стратегування, базоване на імпульсах колективної волі, імпульсах прагнення справедливості, негайної відплати та адресної помсти. Тому в нас цінують крикунів і шукачів таємної змови. Ідеальний провідник натовпу — галасливий конспіролог, що показує пальцем на ворога народу (“іншого”, “чужого”, “не нашого”), плаче, хапається за сувенірну шаблю та волає про відплату.
Обиватель прагне реакції в стилі “тепер або ніколи”. Обиватель не осмислює періодів, довших за один-два роки. Бо в дальшому майбутті, переконані обивателі, “невідомо, що буде”. Вони не відчувають часу інститутів громадянської спільності, “часу держави”, спроможного тривати сотні років. Відповідно, “внутрішній планувальник” обивателя не заглядає за горизонт часу, обмежений змінами в сімейному стані, професійними перспективами, господарськими й торговельними циклами.
Цей горизонт часу є “людським”, “родовим”, а не історичним. Це горизонт “короткої волі”, “коротких стратегій”. Приземлене мислення обивателя не резонує з тривалими циклами, довшими за людське життя, і не актуалізує ті проєкти, які потребують послідовної роботи кількох поколінь. Право на “довгу волю” обиватель без особливих вагань і жалю віддає державі, “начальникам”, “героям”. Але лише до тієї межі, на якій “довга воля” зачіпає своїми вимогами його “мишачу нору”.
Обиватель двома руками за традицію. Бо мислить її як набір зрозумілих і любих йому шаблонів. Але це щось дуже далеке від традиціоналізму як вчення, ідеології, світогляду, відчуття часу. Шанування традиції в обивателя не історично-проєктне, а етично-прикладне, фаталістичне і фольклорне. А в тій ситуації, у якій нині перебуває наша держава, воно ще й із відчутним присмаком “тихого капітулянтства”. Бо ж сповідує ту саму філософію ідентичності, яку нав’язує нам ворог. Ті самі “духовні скрепи”, лише в профіль.
Можна знову нагадати, що в основу путінського імперського реставраційного “історичного спазму” покладено той самий різновид обивательського псевдотрадиціоналізму, що квітне поряд із нами. Себто салатну суміш з етнічного націоналізму (“наші люди найщиріші, найобраніші й найдуховніші”), старовізантійського варіанта православ’я (“Бог — небесний батько-самодержець, держава — земне відображення ідеальної небесної державності”) та лінійного казармового мілітаризму (“бояться — отже, поважають”, “війна — це для справжніх пацанів”).
В умовах довгої війни на виживання, коли є ризик, що жодна з “мишачих нірок” не залишиться осторонь часу держави та її “довгої волі”, стривожений обиватель починає шукати не відмінності між собою та екзистенційним ворогом, а подібності. Адже йому, обивателеві, конче треба довести самому собі, що ота клята довга війна, яка виходить за його темпоральний (часовий) обрій, є “зайвим напруженням”, вимогою якоїсь третьої сили. Адже, каже собі цей стомлений і наляканий повітряними тривогами та неприємними новинами обиватель, “ми всі слов’яни, що нам ділити”, “вони ж там теж за міцну сім’ю, проти геїв”. Обиватель, звісно ж, не проти, щоб якісь там епічні герої, якісь там пісенні “славні козаченьки” надавали отому нахабному “пітуну” по пиці та відправили його військові кораблі за відомою адресою. Обиватель за. Але, вибачайте, каже він, якщо така війна буде тривати довгі роки, то не все так однозначно…
Обиватель реально розривається між публічною потребою бути найпалкішим патріотом і внутрішнім несприйняттям думки про те, що війна триватиме довго.
І саме тут, на цьому розриві, з’являється кричуща, невідкладна терапевтична потреба обивателів у конспірологічній картині світу. Немає палкішого споживача найдикіших конспірологічних ідей за шаблонника. За “шанувальника традицій”. Він готовий прийняти будь-яке “секретне знання”, будь-яку фантастичну ідеологему, яка б дала йому змогу бути в очах близьких та однодумців стовідсотковим полум’яним патріотом і водночас виступати проти довгої війни, проти уряду, що довгу війну веде, і навіть проти бійців на фронті, якщо вони не “славні козаченьки” з роману.
На цьому розриві вже сьогодні формується ніша для тих українських політиків, які закликатимуть до перемоги, але зриватимуть мобілізацію, обзиватимуть ворогів останніми словами, але казатимуть про необхідність “зрозуміти, що це нас навмисно посварили”. А ще вони будуть за повернення до кордонів 1991 року, але лише за умови, що повертатимуть “не ці, які тепер”.
Вони розповідатимуть про те, що можна воювати без великих втрат — самими лише “технологіями”, що треба було давно побудувати “неприступні лінії” та засіяти мінами геть усе Лівобережжя. А ще вони будуть молитися за перемогу і вклякати перед усіма святинями, плакати на всіх панахидах та нагадувати, що нашим найвищим воєначальником є не хтось зі смертних, а сам Всевишній, і треба слухати не воєнних експертів ЗСУ й не західних аналітиків, а того, хто знає Божу волю. І що лише один Бог нас спасе, якщо в нас “не буде ненависті, а буде любов”.
І цих політиків, на жаль, слухатимуть і підтримуватимуть.
https://matrix-info.com/putivnyk-dlya-konspirologiv-pochatkivtsiv-chastyna-ii
Комментариев нет:
Отправить комментарий