В'ячеслав Артюх: Про ще один призабутий сценарій українського етнотворення

Йдеться про ситуацію, що склалася наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. на території Малоросії (землі колишньої Гетьманщини, пізніше Полтавська та Чернігівська губернії) та Слобідської України (Харківське намісництво, Слобідсько-Українська губернія, Харківська губернія). Тоді це були назви історичних територій (і, зрозуміло, що крім регіональної ідентичності більше ні про яку іншу тут не йшлося). Тому й населення, яке на них проживало називалося малоросами й українцями. Як тут не згадати Григорія Савича з його: «мати моя Малоросія, а тітка – Україна». 

Між іншим, на Правобережжі, у поляків, теж була своя Україна. Це креси на південь від Києва – Брацлавщина, Черкащина (тому Шевченко, коли пише про Україну, то знає, що говорить: бо він справді народився на території польської України). Бог його знає, але чомусь не пішли поляки за традицією, озвученою ще Гійомом де Бопланом, який всі Дикі поля поза межами провінцій називав Україною. 

Через півстоліття з цим називанням «Україною» ситуація зміниться, але наприкінці XVIII ст. було саме так. 

Так ось, Григорій Квітка-Основ’яненко у своєму нарисі «Українці» (1841) чітко розрізняє українців і малоросів вже й за мовною та етнічно-побутовою ознаками. Хоча, звичайно, на початку українці, які населяли Харківську губернію, як вихідці з Правобережжя, «имели с малороссиянами один язык и одни обычаи», ось тільки тепер уже не те, різниця між ними досить помітна, навіть на рівні мови. 

Та й німецький мандрівник Отто фон Гун, проїжджаючи в 1805 р. через Малоросію й Україну, у своєму описі твердив, що «не одним только названием различаются страны сии, они различаются всем, как то: наречием, обычаями, одеждою и самим даже видом людей, жизнию их, земледелием и кряжем земли; одним словом так, что переехав Сейм, кажется, въедешь в совсем другую землю…».

Тобто, відповідний рівень мовно-культурної іншості між жителями Малоросії й України був на початку ХІХ ст. вже таким, що його важко було не помітити. А значить «матеріальна» основа для сприйняття національної ідеології була створена. Залишилося небагато – дочекатися місцевому населенню на свою інтелігенцію-«будителів», які б створили і запліднили голівоньки козаків і посполитих двома різними типами національної самосвідомості – малоросійською та українською. Але «будителі» чомусь на цей проєкт не поспішали. І в цьому випадку територіальна ідентичність так і не була перетворена на національну. Натомість Костомарови-Куліші з’явилися років так через 30 на організацію іншого проєкту і в ньому вже фігурувала не стільки Україна та Малоросія, скільки «українці» та «малороси». Але й питання у цьому випадку стояло вже інакше: не про два народи, а про один (або малоросійський, або український).

Справа цих «будителів» на початку виглядала майже безнадійною: малоросійський проєкт Юзефовича-Гогоцького-Лінниченка за підтримки всієї імперської машини видавався всесильним. Але доля до українців була милостивою: на початку 20-х рр. ХХ ст. стало зрозуміло, що малоросійство зазнало остаточної поразки. І тут, наостанок, непогано було б ще й більшовикам подякувати.