Ми стали ВОНИ, і є ворогами. Отакий “переворот”. Головним героєм групи МИ є учитель музики, диригент, автор музичного оформлення кількох пісень Вадима Смогителя (це про нього написаний “біографічний роман”), а організатори, учасники, керівники Клубу Творчої Молоді у Києві і Львові, засновники ТУМ “Просвіта” й НРУ, видавці підпільного журналу “Український вісник” – це ВОНИ. Вороги.
Ярослав Кендзьор на своїй ФБ-сторінці 14 квітня опублікував статтю “Українське шістдесятництво. Провокативне сортування: МИ – ВОНИ”, в якій читаємо: “Уся ця “бабранина” героя, а відтак і автора роману – суцільна антиукраїнська провокація”. На цю публікацію вже відгукнулося понад півсотні читачів. Зокрема, відомий шістдесятник – політик-політв’язень-парламентарій Олесь Шевченко каже про Смогителя: “Говорити про персонажа рівня олеся бузини, як про щось існуюче у пристойному світі, не вважаю припустимим. Натомість чекаю, що скаже Національна Спілка письменників України про майструвача книжки Іванціва і про рецензента Барана. А, до речі, що скаже наш легендарний бандерівський край?”.
Не знаю, що скаже керівництво НСПУ та колеги в Івано-Франківську, але мені, як представникові Правління Львівської письменницької організації, до того ж – уродженцеві “легендарного бандерівського краю”, та ще й – літературному критикові, напевно, таки треба щось сказати.
Благословляючи видання цієї книжки, Євген Баран одразу ж – у заголовку – стверджує, що вона – це “Правда Вадима Смогителя”. Воно могло б так бути (життя кожної людини є настільки різноманітним, неповторним, що може стати предметом для написання роману), якби сюжет оповіді стосувався самого облюбованого франківцями персонажа. Але ж бо мова йде про епоху “Руху опору шістдесятників”. А тому “правда“ про цю епоху не може бути виявом будь-чиїх суб’єктивних амбіцій. Ставити так питання – історичний абсурд, нехай навіть це художній твір.
Тим часом Євген Баран стверджує: “Вадим відкрив для себе закон патика. На одному кінці сидять люди типу Медведчука, Павличка, а на другому – Світличний, Горська. А посередині опора-полінце, яке називається Правда”.
Яка вишукано-штучна метафора! Та немає в природі такого “закону патика”. Це ваша вигадка, колего. Не могли сидіти на одному кінці вашої “епохальної” палиці медведчук і Павличко. Вони б її неминуче розламали. Та й Світличний з Горською не стали б гойдатися на такій палиці. Павличко, як голова парламентського Комітету з питань міжнародних відносин, робив чимало для того, аби Україна стала незалежною Державою. Це він, у п’ятницю, 24 серпня 1991 року, після безперервних домовленостей і узгоджень, уже ввечері, вибіг на парламентську “сцену” до Леоніда Кравчука з остаточним текстом “Акту проголошення незалежності України”, і коли той запропонував перенести голосування на понеділок, з люттю прокричав: “Читай, бо я тебе задушу”. Загальновідомий факт, про нього згадував і сам Кравчук. Коли тепер прискіпливі моралісти типу смогителів, іванцівих, баранів цим нехтують, то нехай почнуть від себе: що вони зробили для України? Павличко доклав вагомих зусиль, як голова парламентського Комітету, а відтак Надзвичайний і Повноважний Посол у Польщі, для того, аби ввести Україну в коло вільних європейських держав, а медведчук, кум путіна, також доклав максимум зусиль, аби вона залишалася в союзі з москвою. Україна якраз і використала цього московського кума, аби виміняти за нього з московської неволі наших полонених воїнів.
Сам Євген Баран визнає: “Багатьох читачів оцінки Вадима Смогителя можуть шокувати…” Не сперечатимусь. Та якщо ви знаходите у творах Дмитра Павличка, Івана Драча чи Івана Дзюби посилання на ленінські або взагалі на комуністичні тези, то невже не зрозуміло, що це трофейна зброя для боротьби з ворогом? Наші воїни і нині використовують на фронті захоплені ворожі танки. Цей метод дуже влучно охарактеризував Вячеслав Чорновіл: “А ми їхньою голоблею та по їхніх же дурних головах”. Використовувати словесну зброю ворога проти нього самого, для його знищення – це ж загальновідомий, загальноприйнятний метод у творчій практиці.
Нещодавно, на початку цього року, у зовсім не бандерівському Харкові, вийшов друком роман Олександра Зінченка “Як українці зруйнували імперію зла”. Я написав рецензію на цю книжку “Про нашу епоху. І про кожного з нас”. Тим часом “Смогителю незрозуміло: чи можна було Чорноволу і Лук’яненку разом з Кравчуком і Фокіним, за спинами яких стояли КГБісти, брати участь у створенні української незалежної держави?” (Cтор. 41).
Це говорять невігласи? Чи таки провокатори? По-перше: у створенні української незалежної держави брали участь не лише двоє названих осіб, а 11 політичних в’язнів. Називаю їхні імена (за порядком на фотографії): Левко Горохівський (Тернопіль), Олесь Шевченко (Київ), Левко Лук’яненко (Чернігівщина), Степан Хмара (Львів), Михайло Горинь (Львів), Богдан Ребрик (Івано-Франківськ), Ірина Калинець (Львів), Вячеслав Чорновіл (Львів), Богдан Горинь (Львів), Генріх Алтунян (Харків), Михайло Косів (Львівщина). А до них приєдналися ще до сотні депутатів із “Народної Ради”. Але, найголовніше, друге. От уявім собі: ми відмовилися створювати українську незалежну державу разом з Кравчуком і Фокіним. Тоді що? Залишається де-факто союзна держава. Й ось із тимчасової гекачепістської ізоляції в Криму до москви повертається Міхаїл Горбачов і в нього на руках текст нового союзного договору. Він скликає у Новоогарьово представників республік і Крачук цей новий союзний договір підписує. Ми ж не захотіли разом із ним “створювати” незалежну державу. А тоді повним ходом йде реалізація кремлівської програми “злиття націй і мов” ув одне суспільно-політичне формування – “єдіний совєцкій народ”. Чи могли ми тоді цьому рішуче протистояти? Якщо ви, прикарпатські мудрагелі й “правдисти” цього не розумієте, то навіщо втручаєтеся у справи, що мають глобальний сенс? До того ж, разом з Кравчуком, а ще безпосередніше – з Фокіним тоді творили українську державу керівники обласних виконавчих структур, які мали статус – “Представник Президента”: Степан Волковецький в Івано-Франківську, Степан Давимука у Львові, Богдан Бойко в Тернополі, Георгій Філіпчук у Чернівцях. Та ще кілька сотень президентських призначенців у всіх районних центрах цих областей. Ви що, панове Смогитель з Іванцівим, їх також зараховуєте до “ворогів”? Але це не просто безглуздо, нереально, аморально. У цьому якраз і була б “державна зрада”. Віддали б усі важелі управління на державному й місцевому рівні в руки… Кого? Так не робиться, таке не пропонується, тим паче – не публікується.
Як літературний критик, не перестаю дивуватися: це ж треба вміти! Прозаїкові Дмитрові Іванціву вдається поєднати в одному реченні по кілька протиріч, бездоказових вигадок. Наприклад: “Вячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Лесь Танюк мали б розповісти, як працювали з КГБ, а вже потім дозволити народу вирішити, хто з них має право керувати державою”. (Стор. 262).
Це свідчення про те, що вони “сексоти”, які мали б розповісти про співпрацю з гебістами? А факти у вас є? Немає! Їх узагалі не існує в природі. То це свідомий наклеп? Розповісти? Але ж усі ці люди сотні разів розповідали – і про себе, і про свої життєві програми – на зустрічах з виборцями. Жодних підозрінь щодо співпраці з КГБ досі не виникало. Повторюю: такі справи мають розглядатися згідно з правовими нормами ККУ, адже йдеться про честь і гідність осіб, які є державними діячами, імена яких записані в підручниках з історії України. Та, народ уже вирішував, що вони мають право перебувати на керівних посадах в Україні, а чотири з них були довголітніми народними депутатами.
Як стверджує Осип Зінкевич, директор видавництва “Смолоскип”, що працювало для України в Нью-Йорку і видавало матеріали українського “Самвидаву”, без праць Вячеслава Чорновола “Лихо з розуму”, “Правосуддя чи рецидиви терору?”, а надто підпільного журналу “Український вісник”, відновити незалежну Українську Державу було б неможливо.
На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року понад 90 відсотків українського народу підтримали “Акт проголошення незалежності України”, написаний Левком Лук’яненком. Таким чином, народ не тільки вирішив доручити йому керувати державою, а ще й схвалив його державотворчий акт. Натомість ВОНИ там – Іванців із Смогителем – просто біснуються: “Левко Лук’яненко… Засуджений режимом до вишки, але не лише не розстріляний режимом, а якось дивно, що тим же режимом високо підставлений аж до героя України та посла до Канади…” (Стор.343).
Ну, землячки, це вже вершина! Левко Лук’яненко справді був засуджений на смертну кару московським РЕЖИМОМ, який називався “совєцький союз”, і смертну кару йому замінили максимальним терміном ув’язнення. Таке в судовій практиці кагебістів траплялося часто – вони таким чином намагалися зламати волю в’язня. Іванців зі Смогителем бідкаються, тому що їм, бачте, “якось дивно, що тим же режимом [Лук’яненко] був високо підставлений до героя України”.
Що за ідіотське визначення? В Україні це найвище державне відзначення ПРИСВОЮЮТЬ. Підставляти можна стілець під те саме місце. Але це ще просто незнання мови, за яку ви так заступаєтеся.
Безглуздіше те, що в тому режимі, який засудив Лук’яненка, не було звання Героя України (до речі – це ж власна назва, тому, згідно з вимогами граматики української мови, почесне звання Герой України пишеться з великої літери). Та й послом до Канади Левка Лук’яненка послав не “той же режим”, а таки Українська Держава. Одначе, це не просто несусвітні абсурди. Виявляється, що режим, який засудив Лук’яненка “до вишки”, і той, що “підставив його аж до героя і посла” – це один і той же режим. Ніякої незалежної Української Держави для Іванціва і Смогителя не існує. Про 24 серпня 1991 року вони начебто нічого не чули. Хіба тут залишається місце для літературної критики? Ні! Тут своє слово мали б сказати інші структури.
Те, що тут викладене – лише невелика дещиця абсурдів, з яких зіткана вся книжка. Немає сенсу говорити більше. За моє життя доводилося читати чимало. Всякого. Але щось таке читаю вперше. Автори мають або добровільно вибачитися, або їм це треба серйозно підказати. Поширення наклепів не є виявом демократії, до якої так активно апелюють сортувальники шістдесятників у численних коментарях. Правові норми про “свободу слова” зовсім не передбачають свободу свавільного зловживання безпідставними амбіціями, які ображають честь і гідність інших осіб, громадських організацій, навіть самої Української Держави.
18.04.2024
Комментариев нет:
Отправить комментарий