«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Була в Давньому Римі така легендарна громадянка, що під час війни з сабінами розмінувала... соррі ... відчинила ворота нападникам і ті віддячили їй по повній: закидали залізними щитами, забивши до смерті. (Згодом римляни назвали скелю на її "честь", з якої потім скидали зрадників і державних злочинців).
Чи була Тарпея жертвою агресії? Так, була. Не наскочили б сабіни на Рим, вона б так нагло не загинула. Чи була вона НЕВИННОЮ жертвою? НІ.
Любителі поморалізувати на тему "жертва-аб'юзер" часто ігнорують одну просту істину: окремо взятий суб'єкт (в т.ч. колективний) може бути одночасно і жертвою і злочинцем. Характеристики жертви (дурна, жадібна, злодійкувата, неохайна) не можуть бути виправданням аб'юзу, і навпаки: статус жертви не звільняє від відповідальності за скоєний злочин.
Якщо 2 злодія побилися за здобич і 1 другому проломив макітру, то перший іде під суд ще й за вбивство (тяжкі тілесні), а другий, якщо виживе, - за крадіжку.
Метою засудження девіантних форм поведінки є не зловтішання порядних людей емоційними й фізичними стражданнями злочинців, а підтримання балансу в соціумі. Бо те, що не підлягає осуду, стає нормою. А коли нормою стає деструктивне, це веде до повної деградації і розпаду людських колективів.
Українці, які з середини 14 ст. опинилися під владою чужих народів (і продовжили їм коритися навіть після формального проголошення Незалежності в 1991 р.), віками варилися в чужому історичному й етичному дискурсі, де борці за Україну (Хмельницький, Мазепа, гайдамаки, українські націоналісти) кваліфікувалися як зрадники й бузувіри, а ренегати (яреми, носи, галани, галагани, чалі) - як приклади для наслідування.
Тому не дивно, що маса народу, поплавлена в чужих казанах, не вбачає нічого страшного й ганебного в зраді власної держави і етносу, в оббріхуванні й зреченні національних лідерів із вузькоособистих, шкурних мотивів. І дивується, коли їй за це "прилітає".
Але якщо не називати речі своїми іменами заради якоїсь примарної "єдності", тоді деструктивні стратегії поведінки й надалі будуть унормовуватися й призводити до поразок і розриву соціальних зв'язків, що в перспективі веде до зникнення нашої держави і нації з карти світу.
Комментариев нет:
Отправить комментарий