Із самого початку ми зустрічаємо тут найрізноманітніші народності. У долині Герма жили меонійці та лідійці; з півдня до них примикали карійці та лікійці. У ущелинах і долинах західного Тавра та його відрогів жили мілійці, солімці, пісидійці та ісаврійці; головні частини того ж хребта з його південними схилами займали кілікійці, тоді як каппадокійці та ліканони населяли плоскогір’я на північ від Тавра. Незважаючи на наші вкрай убогі відомості з цих давніх часів, ми можемо, проте вказати на ще деякі окремі переміщення цієї суміші народів. Так, ім’я Каппадокії та її мешканців зустрічається вперше лише в перську епоху; раніше ці території до Тавра займали тибарени і мосхи, які пізніше мешкали дрібними племенами в горах понтійського узбережжя, а ще раніше звідти спустилися в Північну Сирію племена хетів. Але загалом ці народи завжди жили на одних і тих же місцях і різко відрізняються від фракійських і грецьких племен, що переселилися сюди пізніше. Тому ми можемо вважати їх корінним населенням. Їхня тісна взаємна спорідненість доводиться подібністю мови; на всій займаній області серед географічних імен переважають закінчення -ссос, -нда (Terrmessos – Sagalassos; Oenoanda – Laranda) і багато особистих імен збігаються як у корені, так і в закінченнях. На противагу колишнім спробам зарахувати ці малоазійські племена частиною до семітичної, частиною до індоєвропейської групи народів (причому одні дослідники відносили каппадокійців, лідійців, лікійців і карійців до індоєвропейців, а пісидійців, ісаврійців і кілікійців до семитів, інші ж здійснювали цей розподіл інакше), мало-по-малу, у міру того, як ставала ясною взаємна спорідненість цих народів, переважає переконання, що в цих малоазіатах ми маємо справу з особливою своєрідною народністю. Проте, ще й досі не з’ясовано, наскільки вони споріднені з народами південних схилів Кавказу, іберійцями і албанцями, племенами понтійського походження, які, як ми бачимо, в давнину займали малоазійське плоскогір’я аж до Тавра, з халібами, які отримали своє ім’я від греків завдяки вмінню видобувати залізо і сталь (Χάλυβας) з залізної руди, що виступала на поверхню їх гір та з іншими численними племенами цієї області.
Характерним для багатьох малоазійських племен є культ великої матері богів Ма або Амма, богині природи, що сидить на вершинах гір і веде від них свої численні найменування (Діндімена, Ідеа, Сіпілена, Кібела); від неї походить у природі життя і смерть і будь-яка культура. Вона вважається хранителькою міських стін та брами і тому носить на голові корону у вигляді фортечної стіни; на її честь дають святкування з дикими тріумфуваннями (оргіями), з танцями та оглушливою музикою, на яких жерці піддають себе катуванням і дівчата приносять в жертву свою цноту. В великих храмах матері богів поряд з масою жерців існувала і маса ієродулів – найчастіше це термін застосовувався до жінок, які віддавалися відвідувачам храму за принесений божеству дар. У фригійців і дарданів (і ті, й інші – племена, що переселилися) введення культу матері богів пов’язується з іменами їх перших царів, Мідаса і Дардана, що і вказує на те, що цей культ належав тубільному населенню й був перейнятий прибульцями.
Характерними для всієї цієї області є також величезні, висічені в скелях рельєфні зображення, що відрізняються як однаковим стилем, так і тим, що зображені на них фігури мають однаковий характерний одяг: високу гостру шапку, коротку туніку та черевики зі шкарпетками; вони зустрічаються по всій місцевості від північних схилів Тавра і пісидійських озер до Галіса з одного боку і до Егейського моря, з іншого. Вже в давнину була популярна висічена в скелі постать воїна з списом і луком, що знаходиться по дорозі зі Смирни до Сард, біля Німфея. У Богазкеї та в сусідньому Гуюку, на правому березі Галіса, на південь від Синопу і на схід від Анкари, в місцевості, що називалася в давнину Птера, знайдені залишки фортечних стін та фундаменти великих палаців – очевидно, тут знаходився центр стародавньої культури. У Богазкеї поза зовнішніми стінами знайдено в скелях майже прямокутний двір, стіни якого вкриті барельєфами – в одному місці увагу привертає довга хода чоловіків, в іншому група з семи богів, які стоять не на землі, але на тваринах, або на вершинах гір, або як один з їх, на спинах двох чоловіків. Давно вже встановлено, що ці пам’ятники як за стилем, так і за поєднанням їх з ієрогліфами, стоять у тісному зв’язку з подібними пам’ятниками, відкритими в Північній Сирії, де колись мали свої володіння хети, доки займані ними області не були завойовані ассирійцями.
На початок ІІ тис. до н. е., з розселенням «хето»-палайців, на сході Малої Азії складається більш строката, ніж раніше, система номових держав. У деяких з них – Цалпе, Каніші (Несе) і потім Куссарі (що виділилась зі складу останньої) – домінувала група прибульців, що іменувала себе «неситською» (за зайнятим нею Канішем-Несе). Це й були «хети» у сучасному слововжитку. У подальшому розвитку суспільств східної Малої Азії важливу роль відіграли торгові колонії ассирійців (вихідців з Ашшура), що існували там у XX-XVIII ст. до н. е., а також амореїв та хуритів басейну Євфрату. Центральне місце серед них займала міжнародна торгова колонія в Каніші (сучасні Кюль-тепе), яка контролювала цілу мережу факторій. Всі ці колонії, організовані за общинним принципом, розміщувалися біля різних номових держав і підпорядковувалися їх правителям, але користувалися повним самоврядуванням у всіх внутрішніх справах. Через їхню систему йшла міжнародна торгівля, полюсами якої були Ашшур з одного боку і басейн Галіса та озера Туз – з іншого, а предметами – насамперед метали та високоякісні тканини. За допомогою ассирійсько-аморейських купців місцева знать отримувала предмети розкоші, долучалася до способу життя більш цивілізованої Месопотамії. Саме існування колоній сприяло втягуванню населення Малої Азії до міжнародної торгівлі, розвитку місцевого виробництва (особливо металургії), інтеграції та прискореного соціального розшарування. Частішають військові зіткнення номових держав. У першій половині XVIII ст. до н. е. відбувається об’єднання більшої частини східної Малої Азії царями Куссари – Пітханою та Аніттою. Перший із них зайняв Несу, найбільший центр «хетів», другий переніс туди столицю, підпорядкував Цальпу і захопив після запеклої боротьби з племенами хатів їх столицю Хаттусу. За легендою, правитель Бурусханди сам виявив покірність Анітті, передавши йому свої скарби – трон і скіпетр з метеоритного заліза. Таким чином, Анітта, влада якого простяглася від Чорного моря до басейну озера Туз став справжнім засновником великої держави, відомої нам як «Хетське» царство, і в цій якості його шанували пізніші хетські царі. Нині нам доводиться вважати, що дії Анітти стали легендарними і були перероблені в апорифічний «царський напис». Твердження, що Анітта отримав як данину від міста Пурусханда серед іншого такі великі предмети із заліза, як скіпетр і трон, виглядає, звісно, анахронізмом.
Як пов’язаний Анітта з царством Хатті? З одного боку, Куссара, його столиця, у часи ранніх хетів була, очевидно, царською резиденцією, якщо не фактичним адміністративним центром, і це навело вчених на думку, що царська хетська лінія дійсно велася від Анітти. Але жоден хетський цар ніколи не виставляв Анітту як свого предка; тому інші вчені казали, що руйнація Хаттуси і особлива ворожість, яку Анітта проявив відносно цього міста, доводять, що він належав до лінії, чужої царям, які згодом зробили Хаттус своєю столицею.
У так званий Давньохетський період (XVIII-XVI ст. до н. е.) у хетській державі ще залишалися сильні традиції родового ладу. Хетські царі правили, спирались на народне ополчення, що включало всіх боєздатних повноправних членів суспільства, які становили водночас військові народні збори – панкус. Діяльністю панкуса значною мірою керувала рада – «тулія» (верхівка панкуса, щось на зразок старшої дружини), що служила головним оплотом могутньої родової аристократії. Важливе місце в останній займали члени царського роду – брати царя, його сини, зяті та інші можновладці. За давньою традицією наступником царя, як правило, робився син його сестри. Панкус і тулія суттєво обмежували владу царів, і ті зі зростанням своїх успіхів намагалися позбутися опіки цих традиційних інститутів.
Наприкінці XVIII ст. до н. е. династія Анітти зійшла нанівець, поступившись владою іншому (власне «давньохетському») царському дому, що влаштувався в Куссарі. За одного з царів цієї династії, Лабарни I (бл. 1675-1650 рр. до н. е.) формування держави було завершено. Лабарна розширив кордони Хетського царства «від моря до моря», тобто від гирла Галіса до Кілікії, ходив походом на Арцаву в Західній Малій Азії і відіграв таку роль в утвердженні хетської державності, що його ім’я і його дружини Таванани стали титулами всіх пізніших хетських царів та цариць. Його племінник-наступник Хаттусілі I (бл. 1650-1625 рр. до н. е.) переніс столицю в Хаттусу (саме після цього держава і стала називатися «Хетською», власне «Хатті»), і змушений був втягнутися у тривалу боротьбу з хуритами Тавра, Сирії та Месопотамії. Головними його ворогами серед них були «велике царство» Халпа у Сирії та Хахха та Хассува на Євфраті. Після підкорення цих областей, коли сам цар Халпи повинен був визнати залежність від хетів, Хаттусілі опинився на вершині могутності і, всупереч традиції, усунув від спадкування свого племінника (цікаво, що приводом стала байдужість спадкоємця до хвороби царя). Цей крок викликав тривалі смути, під час яких проти царя виступили багато членів його роду, навіть його власні діти, а щойно підкорена Сирія відклалася. Новим престолонаслідником спочатку був призначений син царя, а потім його усиновлений онук, Мурсілі, який незабаром став співправителем діда. Удвох вони придушили останні спалахи міжусобиці і знову приступили до завоювань на Півдні, остаточно доведеними вже у одноосібне правління Мурсилі I (бл. 1625-1590 рр. до н. е.). Цей могутній володар анексував Халпу, розгромив хуритів Верхньої Месопотамії, а 1595 р. до н. е. здійснив похід на віддалений Вавилон – найбагатший центр Передньої Азії. Зруйнувавши династію Хаммурапі, Мурсілі повернувся додому з величезною здобиччю. Хетська знать, однак, не хотіла подібного зростання царської могутності. Мурсілі був убитий чоловіком своєї сестри, а той загинув від руки свого зятя. Упродовж кількох десятиліть не припинялися палацові смути. У той же час хуріти Верхньої Месопотамії здійснили спустошливий набіг на хетів, відбивши у них Сирію, а з півночі на Хатті напали племена касків (родичі «касогів» київських літописів), які назавжди відрізали хетів від Чорного моря. У XVI ст. до н. е. при Аммуні відпала більшість хетських придбань попереднього століття, а Кілікії утворилося лувійсько-хуритське царство Кіццувадна (Аданавана), яке виступало у свій час «на рівних» з хетами. У міру зростання кризи знать захоплювала все більше влади. Апогеєм її успіхів став знаменитий декрет царя Телепіну (правил бл. 1530-1500 рр. до н. е.), який надавав тулії право судити і страчувати царів (!), а також установив жорсткий порядок престолонаслідування, який позбавляв царя можливості вибирати наступника з власної волі. Відтепер переважне право на спадкування престолу належало рідному синові царя; за відсутністю такого панував син його сестри, і лише у крайньому разі свої права пред’являли царські зяті. Нарешті, без згоди тулії царю було заборонено страчувати її членів і за жодних обставин він не мав права конфіскації їх майна. Щоправда, згодом той же Телепіну дещо зміцнив царську владу (порушивши, між іншим, власний декрет) і навіть зробив деякі завоювання в горах Тавра.
Правління наступників Телепіну складає так званий Середньохетський період (перша половина XV ст. до н. е.). У цей час хетські царі без великого успіху змушені були боротися з Мітанні за вплив у Кіццувадні та спробували встановити дружбу із найлютішим ворогом Мітанні Тутмосом III. Мітаннійська загроза викликала до життя і істотніші зміни в хетській історії.
Бл. 1450 р. до н. е. успішний узурпатор, хурит родом з Кіццувадні, прийнявши тронне ім’я Тудхалії (II), заснував нову хетську династію. Час її правління утворює так званий Новохетський період (середина XV – початок XII ст. до н. е.). Претендуючи на повернення часів давньохетської слави і свідомо рівняючись на її традиції, новохетські царі створили насправді типову наднаціональну військово-бюрократичну монархію Близького Сходу. Цар став сакралізованим абсолютним правителем і сам призначав собі наступника (статус якого перетворився на особливу посаду «тухканті»; носія такої посади цар міг змінювати), тож відтепер палацові перевороти не переростали в смуту. Все це мало небагато чого спільного з дійсними традиціями хетів, але дозволяло новим правителям досягти нечуваної досі концентрації влади. Характерно, що члени нового, етнічно хуритського царського дому приймали хетські тронні імена і вважали держави хуритів своїми найлютішими ворогами, проте саме в період їхнього правління хетська культура все більше поглинається хуритською. У XIII ст. до н. е. навіть державний пантеон був майже цілком запозичений у хуритів, а самі «хети»-несити при дворі були, мабуть, відсунуті на другий план своїми найближчими родичами, лувійцями, що населяли південну частину країни (що не завадило новохетським царям саме в цей час в офіційних написах застосовувати навмисно архаїзовану хетську мову).
Новохетська династія негайно відновила походи в Сирію, що призвело до запеклого протистояння її з Мітанні, яке спочатку йшло зі змінним успіхом. Однак під кінець XV ст. до н. е. ця боротьба, у поєднанні з несподіваною навалою касків, що розгромили саму Хаттусу, і вторгненнями царів Арцави із заходу, ввергла Хетське царство в небувалу катастрофу, яка фактично звела його територію до частини басейну верхнього та середнього Галіса. Хетська держава стояла на краю загибелі.
На початку XIV ст. до н. е. в Хатті приходить до влади узурпатор Суппілуліума I (бл. 1380-1335 рр. до н. е.) – блискучий політик і полководець, один з найбільших історичних діячів Близького Сходу, довге правління якого стало важливою віхою в житті Передньої Азії. Зарекомендувавши себе як переможний воїн ще до воцаріння, він зміг повністю відновити сили Хетського царства, підкорити майже всю Малу Азію (від Арцави на південному заході до Хайаси в багатих на цінні метали Понтійських горах на північному сході) і в результаті двох великих воєн перемогти Мітанні, відібравши у цієї держави Кіццувадну, а потім і Сирію. У ході другої з цих воєн до рук хетів потрапив Кадеш, незадовго до того відбитий мітаннійцями у Ехнатона. Тим самим виникла дуже складна міжнародна криза, вирішена наприкінці правління Суппілуліуми великою війною хетів з Мітанні та Єгиптом, які спробували повернути свої сирійські володіння. Суппілуліума зміг утримати Сирію і заснував там удільні хетські царства з центрами в Каркеміші та Халпі. Правити ними він посадив своїх синів. При цьому Каркеміш, заселений хетськими колоністами і наново укріплений, перетворився на найбільший опорний пункт Хетської держави на півдні. Одночасний набіг на єгипетські володіння змусив Анхесенпаамон, вдову фараона Тутанхамона, який щойно помер, просити у хетів миру ціною шлюбу з хетським царевичем. Однак останній був убитий єгипетською знатю, після чого розлючений Суппілуліума обрушився на Єгипет і захопив практично всі його азійські володіння. У той же час він організував успішну інтервенцію в самій Мітанні і посадив на престол цієї ще нещодавно великої держави свого зятя і ставленика, царевича Мітанії Саттивасу. В результаті Хетське царство із залежними територіями простяглося від басейну Чороха до Південної Палестини та від Егейського моря та Кіпру до ассирійських та вавилонських кордонів. Вавилон та Ахейська держава (Мікенська Греція, «Аххіява» хетських джерел) вважали за необхідне підтримувати дружбу з Суппілуліумою.
Всі ці успіхи, однак, загрожували хетам фатальними наслідками. Державні таланти Суппілуліуми поставили під владу хетів величезні простори, контроль над якими перевищував природні та політичні можливості Хетського царства. Тому існування величезної держави, заснованої Суппілуліумою, його наступникам доводилося підтримувати майже невпинними походами проти бунтівних околиць і готових посягнути на володіння Хатті інших великих держав. Війни, що спалахували від Егеїди до Хабура і Палестини повільно, але невпинно виснажували сили Хетського царства. Втім, цар Мурсілі II (бл. 1335-1305 рр. до н. е.), доблесний воїн і великодушний правитель, ще міг зберігати спадщину батька в повному обсязі. На самому початку свого правління він рушив на Арцаву, що відклалася в Західній Малій Азії і її союзників, розгромивши сили коаліції при місті Вальма (у пізнішій Південній Фригії). Цар Арцави втік за море, до Ахейської Греції, а Мурсілі вийшов до Егейського моря, захопивши столицю Арцави Апасу (класичний Ефес). Хетські завоювання торкнулися і Міллаванду (пізніший Мілет). Потім Мурсілі довів до благополучного кінця розпочату за його батька війну з Єгиптом, уклавши вигідний для хетів мир із фараоном Хоремхебом. Нарешті, на сході він успішно відкинув Ассирію, яка претендувала на захоплення Мітанні, а на півночі систематично громив області касків.
Другу половину XIV ст. можна вважати апогеєм хетської могутності. При наступниках Мурсілі, однак, ситуація стала стрімко змінюватися на гірше. По-перше, войовничий фараон Сеті I почав широкомасштабний контрнаступ у Сирії – Палестині, продовжений потім Рамсесом II. В цілому цей контрнаступ виявився для єгиптян досить успішним, незважаючи на поразку Рамсеса II в грандіозній битві при Кадеші (1286 р. до н. е.). Хоча Кадеш і Амурру в Південній Сирії, зайняті було Сеті I, все ж таки повернулися до хетів, Палестина, більша частина Фінікії і Дамаск потрапили під міцну владу єгиптян. По-друге, протягом всього XIII ст. до н. е. захід Малої Азії прагнув відкластися від хетів з допомогою правителів Ахейської Греції, або навіть просто щасливих авантюристів, які утворювали на суші і морі ефемерні об’єднання, підриваючи хетську владу; у свою чергу самі ці авантюристи легко йшли на союз з ахейцями. По-третє, в той же час Ассирія раз-по-разу вторгається у Верхню Месопотамію і намагається оволодіти долинами Верхнього Тигра і Верхнього Євфрату; хето-ассирійське протиборство за контроль над цими регіонами так і не завершилося міцним миром аж до падіння Хетського царства.
На початок XIII ст. до н. е., за царя Муваталлі II, напружена обстановка, що склалася на всіх трьох згаданих вище «фронтах», доповнена ще й новою навалою касків на центральні райони країни, поставила Хетське царство в дуже важку ситуацію. Становище врятував черговий узурпатор, Хаттусілі III (друга чверть XIII ст. до н. е.), відомий, до речі, докладним офіційним виправданням зробленого ним перевороту проти власного племінника Урхитешуба, сина і законного наступника Муваталлі. Як цар, Хаттусілі виявив себе, насамперед, неабияким дипломатом. У 1270 р. до н. е. він уклав мирний і союзний договір з Єгиптом, який назавжди припинив хетсько-єгипетські війни і згодом був підкріплений династичним шлюбом (дочка Хаттусілі стала дружиною Рамсеса II). Договір закріпив територіальний наявний поділ Східного Середземномор’я, зобов’язав сторони підтримувати один одного військовими силами проти внутрішніх і зовнішніх ворогів і видавати перебіжчиків. Згодом єгиптяни постачали у Хетське царство хліб, а хети ввозили до Єгипту метали. У той же час Хаттусілі досяг миру з владиками Ахейської Греції; ті визнали за хетами захід Малої Азії і видали їм пірата Піямараду, який уже кілька десятиліть спустошував цей регіон з ахейською допомогою. Забезпечивши себе таким чином з півдня та заходу, Хаттусілі виступив проти Ассирії, але так і не зміг, незважаючи на тимчасові успіхи, витіснити її із Верхньої Месопотамії.
За останніх хетських царів – Тудхалії IV та двох його синів, Хетське царство веде боротьбу на два «фронти» – у Верхній Месопотамії та західній Малій Азії (де, крім ахейців, стикається з фригійцями, що вторглися сюди з Балкан, та з місцевими правителями, які з небаченою досі завзятістю щоразу скидають хетську владу). Свого роду третім «фронтом» стає розбрат між великими хетськими царями та їх родичами – нащадками Муваталлі II, відособленими як удільні цари області Тархундаса на півдні Малої Азії; часом між ними спалахували відкриті війни. Тудхалія IV зміг зрештою відновити становище на заході, відкинувши ахейців, розгромивши фригійське утворення (Ассуву) разом із його союзниками, включаючи Іліон, і, нарешті, витримати черговий виток боротьби з бунтівною Арцавою. З Ассирією, однак, він воював загалом безрезультатно, і навіть зазнав від Салманасара I жорстокої поразки при Ніхрії, на північ від Тигра. Його наступники, навпаки, досягли успіху на сході, але захід Малої Азії відпав знову, тепер уже назавжди: якийсь Маттуватта вигнав звідси хетів і в союзі з ахейцями здійснював морські набіги аж до Кіпру. Останній хетський цар, який за іронією долі носив ім’я Суппілуліуми (II), знову захопив Кіпр, але дні хетів були пораховані. Близько 1180 р. до н. е. на них одночасно обрушуються три навали. Народи Егеїди («народи моря»), які щойно зламали Іліон у «Троянській війні», включаючи у свої лави переможених, рушили на схід уздовж берега Середземного моря, розгромивши Кілікію та Сирію; у боротьбі з ними на півдні і загинули останні сили хетів. У той же час, каски востаннє розгромили центр країни, а нова хвиля фрако-фригійців («мушків») з Балкан зайняла басейн Галіса. Новохетська державність загинула назавжди. Лише каркемішська гілка хетської династії, яка також постраждала від навали «народів моря», змогла оговтатися та поширити свою владу на хетські області Сирії та Тавра. Новостворена держава, з центрами в Каркеміші та Меліді, вважалася відновленим Хетським царством, проте говорили і писали в ньому вже лише по-лувійськи. До того ж вона незабаром розпалося на безліч уламків (так звані «пізньохетські» царства: Табал, Каркемішське Хатті, Мелідське Хатті, Хілакку, Куе-Кіццувадна, Пірінд, Тувана). Усі вони наприкінці VIII ст. до н. е. були захоплені Ассирією, і єдиним слідом хетів (втім, також незабаром зниклим) залишився месопотамський географічний термін «Хатті», що охоплював області від Тавра до Палестини.
Комментариев нет:
Отправить комментарий