Ключові слова: українська національна ідея, філософія української національної ідеї, негативний дискурс філософії української національної ідеї, позитивна програма побудови майбутньої філософії української національної ідеї.
У сучасному світі філософія має статус мистецтва створення концептів і концептуального простору. Концептом вважається точка смислу в концептуальному просторі. Сам ж концептуальний простір постає мережею серій точок смислів та їхніх комбінацій. З такої перспективи, ключовим концептом української філософії є українська національна ідея, а її провідним напрямом – філософія української національної ідеї. Українську національну ідею можна розуміти як напрям розвитку української людини культурними засобами української нації. Вона постає єдністю онтологічного, гносеологічного та ідеологічного аспектів. В онтологічному аспекті українська національна ідея є ідеєю історичного буття української нації та її призначення. У гносеологічному й водночас ідеологічному аспектах українська національна ідея постає національним ідеалом історичного українства, який полягає у набутті культурою української нації світової значущості та міжнародного визнання.
Підставою філософії української національної ідеї, яка ідеологічно репрезентує українську національну ідею, слугує українська національна філософія свободи. Національна філософія свободи в Україні є традицією негативної свободи. Сутність цієї філософії описує концепт «свобода від». Він конкретизується через такі негативні конструкти, як «втеча від світу» у Г. Сковороди, «втеча в утопію» у М. Гоголя, «втеча в індивідуальність» у П. Юркевича, «втеча у міф» у Т. Шевченка, «втеча на хутори від цивілізації» у П. Куліша, «втеча у праця» у І. Франка, «втеча в історію» у М. Грушевського, «втеча у шляхетність» у В. Липинського, «втеча в українство» у М. Міхновського, «втеча у дух традиції» у Д. Донцова, «втеча до психологічної Європи» у М. Хвильового.
Національна філософія свободи в Україні, слугуючи підставою для розбудови і розвитку філософії української національної ідеї, накладає свої специфічні риси на саму українську національну ідею та її численні дефініції. Звідси такі негативні формулювання української національної ідеї, як «бездержавність української нації», «непідвладна українська нація», «українська незалежна держава», «двоподіл України», «Україна-Русь», «Русь-Україна», «культурний розкол України», «цивілізаційний розлам в Україні», «Геть від Москви!», «Україна – не Росія», «Україна як анти-Росія» тощо.
Заради об’єктивності й справедливості й справедливості слід зазначити, що існують й позитивні формулювання української національної ідеї, виражені у концепті «свобода для». Однак прикладів позитивних формулювань української національної ідеї, її позитивного філософського дискурсу значно менше. Це вирази на зразок «Україна для українців», «Українська Україна», «Україна – це Європа», «Крим – це Україна».
Отже, у структурі української національної ідеї співвідношення негативного і позитивного на користь негативного. Такий дисбаланс спричинений українською національною філософією негативної свободи. Тому у концептуалізаціях української національної ідеї свобода від чогось як негативна свобода переважає над свободою для чогось як позитивною свободою, дискурс деструкції як негативний дискурс має першість перед дискурсом конструювання як позитивним дискурсом. Внаслідок цього постає потреба в українській національній філософії позитивної свободи, позитивному дискурсі філософії української національної ідеї. Його можна започаткувати на підставі позитивної програми побудови філософії української національної ідеї, фундаментальними принципами якої мають бути зв’язаність, цілісність і справедливість.
Першим позитивним фундаментальним принципом майбутньої філософії української національної ідеї має бути принцип зв’язаності. Його можна сформулювати у вигляді концепту «розламаної цілісності». За цим принципом, Україна у релігійному, культурному, цивілізаційному і лінгвістичному аспектах є механічно розламаною. Механічні розлами, які постають суспільними відповідями на історичні виклики, відображають регіональну специфіку України. Водночас Україна в економічному, соціальному, політичному і правовому аспектах є органічно цілісною. Механічна розламаність й органічна цілісність характеризують різні рівні зв’язаності – механічну та органічну солідарність.
Тезу про механічну розламаність України запропонував С. Гантінґтон. На його думку, «Україна – це розламана країна з двома різними культурами. Лінія розламу між цивілізаціями, яка відокремлює Захід від православ’я, проходить прямо по її центру ось уже декілька століть. У різні моменти минулого Західна Україна була частиною Польщі, Литви й Австро-Угорської імперії. Значна частина її населення є прибічниками уніатської церкви, яка здійснює православні обряди, але визнає владу Папи римського. Історично західні українці розмовляли українською й були дуже націоналістичним у своїх поглядах. Населення Східної України, з іншого боку, було в масі своїй православним, й значна його частина розмовляла російською» [1, c. 255]. Коментуючи тезу С. Гантінґтона, М. Попович зазначав, що «за популярною серед політиків США типологією Гантінґтона, Росія належить до православного цивілізаційного типу і рубіж між європейським (католицько-протестантським) та православним світами ділить Україну навпіл по Дніпру (в іншому варіанті – по Збручу)» [2, c. 14]. З приводу культурного і цивілізаційного розламу М. Попович зауважував, що «культурна доля східної і західної частин України склалася по-різному. До моменту поділів Польщі в кінці ХVIII ст. Правобережжя Дніпра, Придністров’я і регіон Карпат, тобто три чверті території і населення України, знаходилися у складі західних держав і майже цілком належали до греко-католицької церкви. Уніатський рух, започаткований вищою верствою українського православ’я був прозахідно орієнтований і в богословських та філософських питаннях знаходився під великим впливом католицизму. Однак це не означало автоматично європеїзацію культури. Для католицького світу, з яким були пов’язані уніати, це була епоха контрреформації, і від провідних течій європейського культурного модерну уніатське церковне життя України було відрізане» [3, c. 196]. Тезу С. Гантінґтона розвивав Е. Вілсон. Він стверджував, що «сучасна Україна не є чимось однорідним [...]. Україна успадкувала низку внутрішніх етнічних, мовних, релігійних і реґіональних відмінностей, що є складнішими, ніж у більшості інших країн, і багато з відмінностей ділять українців між собою не меншою мірою, ніж відокремлюють їх від інших народів» [4, c. 334]. При цьому Е. Вілсон зазначав, що «Україна все ще залишається культурно роздробленою країною» [4, c. 501].
Подібні ідеї також висловлювали А. Гальчинський, І. Мірчук та О. Забужко. А. Гальчинський вважав, що Україна належить до класу «цивілізаційно розколотих країн» [5, c. 63]. Свою тезу він аргументував тим, що Україна, по суті, «перебуває на межі двох світів, двох культур і ментальностей, двох різновекторних цивілізацій, що само собою визначає об’єктивну складність державотворчого процесу, консолідації суспільства» [5, c. 63]. На погляд І. Мірчука, «брак зв’язку між окремими періодами, чи навіть явищами української культури можемо ствердити при кожній нагоді, так що в результаті культурний процес не робить враження органічної цілости, яка поволі, але постійно росте, а уявляється нами як рад часами навіть блискучих періодів, між собою незалежних і непов’язаних» [6, c. 47]. Спробу узагальнити наведені міркування зробила О. Забужко «Україна, – погоджувалася вона, – без сумніву, по-своєму „розколота”, але зовсім не за географічною, лінгвістичною, а чи релігійною ознакою, як намагаються переконати Україну й решту світу (як бачимо, небезуспішно) політтехнологи Януковичевої компанії. Насправді цей розкол куди важче окреслити, бо проходить він, сказати б, не „в просторі”, а в „часі”. По одній стороні тут – новонароджене й повноправне громадянське суспільство, яке жодним чином не погоджується визнавати результати фальсифікованих виборів [...]. По другій стороні, натомість, перебувають люди, які з різних причин були „експатрійованими” в радянське тоталітарне минуле (хай навіть змаліле до розмірів занепадаючої шахти) і яким досі невідомо, що владі можна протистояти якось інакше, аніж тихцем її лаючи» [7, c. 55].
Як бачимо, механічна розламаність притаманна для культурного простору й історичного часу України.
Якщо теза про механічну розламаність України є ретельно опрацьованою, то положення про органічну цілісність України ще потребує свого обґрунтування. Така ситуація спричинена перевагою негативного дискурсу філософії української національної ідеї над її позитивним дискурсом. Основою цього обґрунтування може бути теорія соціальних зв’язків С. Дністрянського. На його думку, серед реально існуючих соціальних зв’язків можна виокремити соціальні зв’язки органічного та організаційного типу. Прикладами органічних зв’язків є родина, рід, плем’я, держава, народ, а прикладами організаційних зв’язків – церква, класи, партії, товариства (вільні й примусові) [див.: 8, с. 10]. Причому родину, рід і плем’я С. Дністрянський відносив до соціальних зв’язків нижчого рівня, а народ і державу – до соціальних зв’язків найвищого рівня [див.: 9, с. 8]. У контексті зазначеного очевидно, що передусім такі різновиди органічних зв’язків як родина і народ, найбільшою мірою забезпечують органічну цілісність України.
Другим позитивним фундаментальним принципом майбутньої філософії української національної ідеї має бути принцип цілісності. Його можна сформулювати у вигляді концепту «розкладеної єдності». Відповідно до цього принципу, українська людина є уявно розкладеною людською реальністю, частинами якої постають тіло, душа і дух. В ієрархічній будові української людини тіло вважається рівнем фізіологічних інстинктів, душа – егоїстичних намірів і бажань, дух – неегоїстичного сприйняття і неантропоцентричного ставлення до світу. Тіло керується принципом насолоди, душа – принципом користі, дух – принципом любові. З іншого боку, українська людина насправді є єдиною людською реальністю, цілісною людиною або актуальною особистістю, у якій дух як вища інстанція поєднує в одне ціле тіло і душу як нижчі інстанції. Актуальна особистість як цілісна людина може з’явитися лише тоді, коли у ній народиться серце, тобто дух, внаслідок другого духовного народження людини.
Важливе завдання стати істинною, справжньою, дійсною чи цілісною людиною було поставлене перед історичним українством українським кордоцентризмом – національною версією філософії персоналізму. Український кордоцентизм можна розуміти як вчення про справжнє життя української людини та його остаточну мету – цілісну людину, яка виходить за межі інстинктів та егоїзму, на неегоїстичний рівень людського буття. Його центральним принципом є ідея першості людини-духу перед частинами людської реальності – людиною-тілом і людиною-душею. Г. Сковорода виразив її у різноманітних, але поєднаних між собою положеннях. На його думку, людина-дух є «чоловік [...] цілий, нетлінний і новий» [10, с. 323]. Він стверджував, що «головою людині є серце, що панує над тілесним світиком», аргументуючи це тим, що «серце є дух, володар тіла, господар дому» [11, с. 351; 10, с. 334]. Беручи до уваги сказане, Г. Сковорода наголошував, що «голова людських справ є дух людини» [10, с. 59]. Звідси його узагальнюючий висновок – «людина є серце», іншими словами, людина є дух [10, с. 359]. Отже, людина-дух або цілісна людина як актуальна особистість, за Г. Сковородою, є головним концептом українського кордоцентризму.
Перетворити себе на цілісну людину чи актуальну особистість, на думку Г. Сковороди, можна лише шляхом духовного народження, внаслідок досягнення воскресіння. «Не перетворишся ти із земного на небесного доти, – стверджував Г. Сковорода, – поки не побачиш Христа, поки не пізнаєш, що таке істина людина» [12, с. 46]. Однак процес створення істинної людини в собі є тривалим. «Дивно, – зауважував Г. Сковорода, – що найпотрібніше в людині тугіше і пізніше створюється, а серце є істотою людською, без нього вона опудалом і пнем є» [10, с. 363]. Як бачимо, у вченні про серце Г. Сковороди в неявному вигляді міститься відповідь на запитання, яке згодом в явному вигляді сформулював А. Камю: «Варте чи не варте життя того, щоб його прожити?» [13, с. 223]. Як випливає зі Сковородинівського вчення про серце, життя варте, щоб його прожити за умови, якщо в процесі життя досягається його остаточна мета – цілісна людина. У цьому випаду людина перетворюється на особистість, яка у ставленні до себе і до світу керується принципом любові. Коли ж остаточної мети не досягнуто, життя виявляється змарнованим, а шанс стати особистістю втраченим. У цьому випадку таке нікчемне життя не варте того, щоб його прожити. З проблемою А. Камю щільно пов’язана інша проблема, яку можна сформулювати у такий спосіб: «Кожна людина актуальна чи лише потенційна особистість?». Відповідь на поставлене запитання є очевидною: «Кожна людина – потенційна особистість». Для того, щоб стати актуальною особстістю, особистістю у власному розумінні цього слова, людина сама повинна докласти зусилля, самостійно перейти із потенційного у актуальний стан. За таких обставин, особистісний статус людини є її досягнутим статусом. Саме у цьому контексті слід розуміти тезу М. Поповича про те, що «кожен індивід є неповторною особистістю» [14, с. 214]. Тож український кордоцентризм як персоналістична філософія, вчення про цілісну людську реальність в плані майбутньої філософії української національної ідеї пропонує особистісну перспективу, складену із мети – цілісної людини і завдання – стати цілісною людиною, яке повинні виконати свідомі українці.
В українській спільноті цілісній людині протистоїть масова людина, людині-духу – людина-маса. Така ситуація ускладнює появу цілісної людини, перешкоджає формуванню спільноти цілісних людей. Як зазначав С. Шаап, масова людина зветься паразитичною людиною [див.: 15, с. 25]. Він стверджував, що «цей паразит харчується за рахунок світу, який він, тим не менш, вороже і невдячно відкидає. Ним рухає егоїзм, він вимагає підпорядкувати собі порядок, який раніше був наділений авторитетом. Він зростає на досягненнях, створених іншими – історичними попередниками, які, на відміну від нього, інвестували в майбутнє. Масова людина нічого не будує на цьому фундаменті, а лише нагло пожинає плоди. Спадщина присвоюється і споживається. При цьому до неї не проявляється якоїсь поваги» [див.: 15, с. 26]. Таке аморальне ставлення, на думку С. Шаапа, має певні парадоксальні властивості. Він зазначав, що «насправді паразит не відокремлений від світу, від якого він вороже відвертається. Він приречений животіти в цьому світі. Питання, яке стоїть перед ним – не в тому, що він міг би дати суспільству, головне для нього питання полягає в тому, що суспільство може запропонувати йому» [див.: 15, с. 26].
З наведених міркувань зрозумілі суттєві розбіжності між цілісною і масовою людиною. Передусім людина-дух є творцем цінностей, у тому числі й творцем такої цінності, як цілісна людина, а людина-маса – лише споживачем цінностей, які створили інші. По-друге, людина-дух намагається зробити свій внесок в майбутнє суспільства, людина-маса, навпаки, зосереджена на теперішньому стані суспільства, якому нічого не дає, а тільки споживає його обмежені ресурси. За таких обставин українська людина, щоб виконати поставлене перед нею завдання – стати цілісною людиною, повинна зробити правильний вибір на користь творення, а не споживання, майбутнього, а не теперішнього, щастя і любові, а не екзистенціального незадоволення.
Третім позитивним фундаментальним принципом майбутньої філософії української національної ідеї є принцип справедливості. Його можна сформулювати у вигляді концепту «нерівної рівності». За цим принципом, національні спільноти, які проживають на Україні як окремій території, є рівними, однак національні спільноти, які проживають в Україні як незалежній державі є нерівними. В ієрархії національних спільнот всередині української незалежної держави українці як титульна нація посідають перше місце. Поняття «нерівної рівності» й заснований на ньому принцип ієрархічності запропонував Г. Сковорода. Коментуючи цей принцип, Д. Донцов зазначав, що «кожний в суспільності окремо і кожна група відповідно до своєї натури, сродности – мусить зайняти свій властивий гієрархічний щабель» [16, с. 102]. Й далі зауважував, що «з тими сродносями одиниць чи груп і мусять іти й їх місця, заняття й функції в суспільності, позиції, які вони посідають на щаблях суспільної драбини» [16, с. 102]. На думку Д. Донцова, «гієрархізація суспільности й на ній збудований державний лад з окремою, своїми здібностями, расою й положенням відгородженою від інших, з генієм командування і проводу кастою, – є конечна передумова правильного діяння суспільного організму» [16, с. 119]. Отже, нерівна рівність як концепція справедливості української спільноти і пов’язаний з нею принцип ієрархічної організації української незалежної держави постають передумовами і підставами побудови майбутньої філософії української незалежної ідеї.
Наведені три позитивні фундаментальні принципи побудови майбутньої філософії української нації є парадоксальними принципами. Усі вони своїм змістом виражають парадокс – одночасне ствердження двох протилежних смислів або приписування двох протилежних предикатів одночасно. У концепті «розламаної цілісності» протилежними предикатами є «розламане» і «ціле», в концепті «розкладеної єдності» – «розкладене» і «єдине», а в концепті «нерівної рівності» – «нерівне» і «рівне». Беручи до уваги те, що будь-яка думка, яка спроможна завдяки силі абстракції виразити сутність найглибшого порядку, парадоксальна, українську національну ідею, яка глибоко укорінена в національному бутті історичного українства також можна вважати парадоксальною. У цьому контексті українська національна ідея постає українською парадоксальною ідеєю. Така теоретична перспектива відкриває нові можливості для побудови майбутньої філософії української національної ідеї. Шляхом посилення органічної солідарності та розвитку нормативної особистості, тобто такої особистості, яка відповідає сучасним умовам українського суспільства, можна розв’язати проблему розколу України на українську і неукраїнську частини та проблему розколотої української людини, у структурі якої масова людина переважає над цілісною людиною. Цілісна людина є передумовою й основою існування цілісної країни. Тільки відповідність двох цілісностей – особистості і системи може забезпечити реалізацію української національної ідеї.
2. Попович М. Червоне століття / М. Попович. – К.: Арт Ек, 2005. – 888 с.
3. Попович М. В. Філософія свободи = философия свободы / М. В. Попович. – Харків: Видавництво Фоліо, 2018. – 524 с.
4. Вілсон Е. Українці: несподівана нація / Е. Вілсон. – К.: К.І.С., 2004. – 522 с.
5. Гальчинський А. С. Помаранчева революція і нова влада / А. С. Гальчинський. – К.: Либідь, 2005. – 268 с.
6. Мірчук І. Напрямки української культури / І. Мірчук. – Мюнхен: УВУ, 2003. – 53 с.
7. Забужко О. Let my people go. 15 текстів про українську революцію / О. Забужко. – К.: Факт, 2005. – 232 с.
8. Дністрянський С. Загальна наука права і політики / С. Дністрянський. – Прага: Держ. друк. Прага, 1923. – Т.1. – 393 с.
9. Дністрянський С. Звичаєве право та соціальні зв’язки / С. Дністрянський // Часопис правнича і економічна. – Львів, 1902. – Т. IV. – C. 3-42.
10. Сковорода Г. С. Твори / Г. С. Сковорода. – К.: Обереги, 1994. – Т. 2. – 480 с.
11. Сковорода Г. С. Твори / Г. С. Сковорода. – К.: Обереги, 1994. – Т. 1. – 528 с.
12. Сковорода Г. Пізнай в собі людину / Г. Сковорода. – Львів: Світ, 1995. – 528 с.
13. Сумерки богов / Сост. и общ. ред. А. А. Яковлева, перевод. – М.: Политиздат, 1990. – 398 с.
14. Попович М. Бути людиною / М. Попович. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2011. – 223 с.
15. Шаап С. Популистическое искушение: обратная сторона иллюзии идентичности / С. Шаап; с нид. пер. Д. Дитюк. – К.: Вид-во Жупанського, 2020. – 256 с.
16. Донцов Д. Дух нашої давнини / Д. Донцов. – Дрогобич: Відродження, 1991. – 342 с.
Комментариев нет:
Отправить комментарий