«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
... Уперше термін «українці» фіксується наприкінці XVI ст. у документах, присвячених повстанню Григорія Лободи та Северина Наливайка, а також боротьбі з татарами. В першій половині XVII ст. «українцями» називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Це був ще не етнонім, і тим більше не самоназва, а лише територіальна назва всіх жителів прикордоння — «України», незалежно від національності.
Спричинили ж перетворення терміну «українці» на самоназву події Козацької революції середини XVII ст. і виникнення на території власне України Гетьманської держави. Саме відтоді термін «українці» поступово утверджується як етнічна назва жителів цих теренів, зокрема Середньої Наддніпрянщини і Лівобережжя (але не всієї України в сучасному розумінні). В універсалах Богдана Хмельницького та інших гетьманів з’являються назви «народ украйно-малоросійський», «народ український». Натомість термін «українці» в етнічному розумінні зустрічаємо у листі невідомої особи до Івана Виговського 1657 р., в листі архімандрита Новгород-Сіверського монастиря Михайла Лежайського до боярина Артамона Матвєєва 1675 р.
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. етнонім «українці» використовують у своїх літописах, поряд із термінами «русь»/«русин», Григорій Граб’янка і Самійло Величко. У XVIII—XIX ст. термін «українці» поширюється серед населення як етнонім, проте тільки як регіональний. Зокрема Яків Маркович у «Записках про Малоросію» (1798 р.) вказує, що Україною вважається територія «між реками Остром, Супоєм, Дніпром і Ворсклою», «від чего й тамошніх жителів називають українцами».
Починаючи з першої половини ХІХ ст., українська інтелігенція (Михайло Максимович, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Осип Бодянський, Михайло Драгоманов та ін.) починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнський етнонім, на противагу витісненому на Наддніпрянщині і Лівобережжі дією російських офіційних властей етноніму «русини». Її зусиллями етнонім «українці» поступово поширюється по всій території України. Однією з вагомих причин прийняття українською інтелігенцією нового етноніма була монополізація Росією (Московією) давньоруської спадщини і неможливість ефективно протистояти цьому в умовах відсутності на той час в українців своєї державності.
Тим часом етнонімічна назва «українці» була дуже вдалою, оскільки поєднувалася зі славним козацьким минулим і вже побутувала як один із регіональних етнонімів.
Проте утвердження нового загальноукраїнського етноніма відбулося далеко не відразу. Зокрема Тарас Шевченко термін «українці» ще не вживає. У творах Степана Руданського етноніми «українці» і «русини» фігурують паралельно. Леся Українка вже взяла новий етнонім собі за псевдонім, хоч інколи все ж використовувала і назву «русини», «русько-український народ». Серед широких народних мас етнонім «українці» приживався як самоназва ще повільніше.
Остаточно утверджується самоназва «українці» у Східно-Центральній Україні аж після національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.
На Галичині та Буковині етнонім «українці» починає поширюватися з кінця ХІХ ст., коли там відбувається піднесення українського національно-культурного руху. Особливо цьому сприяли своєю діяльністю Іван Франко, Михайло Грушевський, а пізніше — рух січових стрільців і національно-визвольні змагання, включно з діяльністю УПА.
Як бачимо, український народ у процесі своєї непростої етнічної історії, під впливом певних обставин, змінив самоназву, і до того ж не так уже й давно.
Етнонім «русини» є попередньою самоназвою українського народу, який пізніше, з певних причин, змінив самоназву, і до того ж не так уже й давно. Вперше цей етнонім у збірній формі множини «русь» і в однині «русин» фіксується в «Повісті временних літ» під 911—912 рр. у договорах князя Олега з Візантією. Такий тип етнонімії зі збірною формою множини взагалі характерний для давньоруської та староукраїнської мови, наприклад, «литва» — «литвин», «чудь» — «чудин», «мордва» — «мордвин» тощо. Наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. самоназва «русь»/«русин» поширюється на всю територію Південної Русі (в майбутньому України), витісняючи земельні етноніми. Поширення тут етноніма «русь»/«русин» у ХІІ ст. як самоназви всього місцевого населення, що чітко фіксується в літописах (найбільше у Галицько-Волинському), є свідченням завершення русинського етногенезу. Адже поява єдиної самоназви, як показують дослідження етнологів, свідчить і про появу етносу.
Дуже цікава інформація. Потребує глибшого аналізу. ПВЛ написана на початку ХІІ ст. відповідною мовою. Більш цікаве згадування Народу Роус у візантійських джерелах і Народу Рус в арабських джерелах. Знову ж таки святий Кирило у ІХ ст. вчив мову русів або русинів у Херсонесі у монаха-русина по Євангелію і Псалтирю. Все ж схиляюся до назви "роусини" в грецьких традиціях.
ОтветитьУдалитьКнязь Олег Віщий захопив Київ і назвав всіх полян русічами чи русинами. З розповсюдженням ктївської влади ця назва перкинулася на інши підкорені східнослов'янські племена. В арабських джерелах з ХІ ст. слов'яни вже не згадуються - тільки русь.
Щодо "України" теж є підгрунтя. В ПВЛ є такий вислів "половці пішли у край". Тобто маємо значення "своя земля".