Поиск по сайту / Site search

13.04.2020

Олег Гуцуляк: Про початки Галича

1. Кавари / халісії

Візантійський імператор та історик Констянтин Багрянородний розповів у своєму творі "Про управління імперією" про громадянську війну (між 800 і 809 рр.) в Хазарському каганаті, що на той час контролював все Поволжя, Північний Кавказ та Лівобережжя Дніпра. Вона була викликана відстороненням від реальної влади верховних каганів з священного роду Ашинів і переходом її до каган-беків (династії Обадії), що супроводжувалося запровадженням равіністичного іудаїзму в якості державної релігії.

Ця громадянська війна закінчилася втечею на захід, у причорноморські Печенізькі степи прихильників кагана. Це були в основному т.зв. тюркомовні "чорні хазари"-шаманісти, хазари-християни (переважно кримські) та хорезмійці-зороастрійці,  що в 712 р. були прийняті хазарськими каганами після придушення повстання Хорезму арабами. Ці хазари отримали ім'я "кавари", або "кабари" (κάβαροι, covares, kavarok), утворювали три роди (клани), об'єднані під началом одного князя.  Є свідчення, що в часі підданства Києва Хазарському каганату у ньому поряд із торгівельною факторією іудеїв перебувала залога із хорезмійців, які поклонялися своєму божеству сонця Хорсу (осетин. xorz «добро», «благо», «хороший»).

Каварів прийняв до себе в якості восьмого племені союз семи угорських племен ("турки", як їх називає Констянтин Багрянородний), що відкочували тоді з Леведії (Північно-Східне Приазов'я) в Етелькуз (межиріччя Бугу і Дністра) і вождь яких був одружений на донці хазарського кагана. В 881 р. "Зальцбурзькі анали" згадують угорців разом з каварами як учасників облоги ними Кульберга в околицях Відня. Констянтином Багрянородним зазначалося, що кавари були найхоробрішими і завжди йшли в бій перед угорцями.  У 895 р. угорці і кавари як союзники Візантії та герцогста Карінтія розромили Великоморовську державу Святоплука і вийшли на територію Паннонії (теперішньої Угорщини), але потім зазнали поразки від об'єднаних сил болгар і печенігів.

Можливо, до цього союзу каварів / кабарів належали й деякі черкесомовні племена касогів, які, однак, не рушили з угорцами на захід, а залишилися на Північному Кавказі і зберегли як самоназву ім'я союзу племен як кабарда. 

В.В. Бартольд і С. П. Толстов вважають, що слово "кавар" - це західнохазарська вимова етноніму "хвар", "ховар" - самоназви іраномовних хорезмійців-вогнепоклонників ("хабр", "гебр"), яка у вимові сарматського племені алан (їхні прямі спадкоємці - осетини) набула вигляду "хвал", "ховал", "хал" (перехід l < r за рухунок наступного за r голосного i у назві Xvarizm "Хорезм"). В цій вимові у формі "халісії" (Χαλίσιοι, Khalisioi, Khwalis, Kaliz, Kalasz, Kalaš) зафіксовані писемними джерелами в ХІ ст. на тереторії Угорщини як особливий народ. Вихідцем з аристократії халісіїв був угорський король Самуїл Аба (1041-1044 рр.). Його родовід угорські хроніст Симеон Кезаї ХІІІ ст. виводить від хорезмійців (de gente Corosmina, de Corosminis orta), а саме від хорезмійської принцеси, дружини володаря гуннів Атілли (Хаби) та їх синів Еда та Едумера (V ст.).  На думку дослідників, така трансформація етноніму відбулася тоді, коли до каварів приєдналися запрошені в Угорщину князем Таксоні (946-972 рр.) їхні хазарські родичі, яких арабські автори Істахрі та Ібн Хаукаль знають як західних хазар - "халісів" (al-kh-i.s) або "куласів".

Про халісіїв, з одного боку, повідомляється візантійським істориком Іоанном Кіннамом (ХІІ ст.), що "… вони одного сповідання з персами (і хорезмійцями)", тобто вогнепоклонники, а з другої - що вони "… управлялися законами Мойсеєвими, та й то не зовсім зрозумілими" (як відомо, т. зв. синкретичний іудаїзм був поширений саме серед хорезмійців та до-равіністичних хазар).
"Повість временних літ" називає їх "хвалісії" і зазначає, що разом з булгагами вони - "нащадки Лота". Також вважається, що саме від цього етносу, яке мешкало на побережжі   Каспійського моря, воно на Русі називалося "Хвалинським".  

У знаменитому документі " Notitiae Episcopatuum" (XIV ст.) у списку єпархій Константинопольского престолу станом на VIII ст. згадується поряд з єпископствами Готським (у Криму) і Таматархою (Тмутараканню) і єпископство Χουάλης (Khouales), отворене выд назви поселення Χουάλη (Khouale). Відомо, що хазарська провінція (тарханство) на Нижній Волзі називалася Хваліс і в центрі її, у Хамліджі (пригороді столиці Ітиль), після перемоги каган-беки побудували свій палац. Управляв провінцією ас-тархан, який знаходився у поселенні, тепер відомому як Астрахань (Растархан), а ат-Табарі уточнює, що він завжди був "хорезмійцем". Свого часу, в 764 р. хазарський астархан захоплює Тбілісі, беручи участь у поході хорезмського шаха на Грузію. Але після вигнання каварів тарханство Хваліс заселило віддане каган-бекам аланське плем'я арсіїв (аорсів, ал-ларса), з якого каган-беки формували свою елітну гвардію. В осетинському епосі про нартів країна Хваліс згадується як Схуалі, в якій царював велетень. Його вбивають нарти Уризмаг або Сідамон, спершу через підісланих жінок вивідавши вразливе місце велетня (традиційний казковий сюжет).

Пізніше, після розгрому київським князем Святославом Хазарії, решта хазар, що залишалася після втечі халісіїв з угорцями, теж змушена була шукати кращої долі, не погодившись на ісламізацію.  Як повідомляють арабські джерела (Ібн ал-Асір), "турки" (булгари, печеніги, огузи) та їхні спільники із хазар спробували захопити владу в Хазарії, але каган-бек в союзі з мусульманським Хорезмом відбив їх зазіхання, проте змушений був погодитися на прийняття ісламу своїми підданими.

Арабський автор Аль-Бакрі (1014-1094 рр.) повідомляє, що біля 1068 року значне число народу «аль-Халіс» (al-Khalis) спостерігалось серед кочових печенігів на південних кордонах Київської Русі.  За словами Аль-Бакрі, печеніги надали халісіям вибір: поріднитися з печенігами або шукати щастя в іншій країні. В останньому випадку - це явний натяк на Угорщину. Візантійська письменниця і принцеса Анна Комніна, дочка імператора Олексія Комніна, у своєму творі "Олексіада" згадує під 1086 р. про якогось вождя Татуша на прізвисько Халі(-с) (τοῦ τε Τάτου καὶ Χαλῆ ὀνομαζομένου), який десятиліття перед тим заволодів подунавським містом Доростолом (Дрістрою) і з яким печеніги ("скіфи") та кумани уклали союз для походу на Візантію.  Але після різні печенігів у 1091 р., вчиненої візантійцями та їхніми союзниками половцями (куманами), халісії були змушені рятуватися в інших землях. Як відомо, залишки печенізьких родів, які уникнули різні, осіли в Угорщині, де прилучилися до антивізантійської політики угорців і навіть родичалися з угорськими королями. Тоді ж переселилися в Угорщину до своїх тамтешніх родичів і решта хазар-халісіїв.  

Також Іоанн Кіннам повідомляє, що  халісії воювали у Далмації проти Візантійської імперії як союзники угорських і слов'янських племен в 1154 р. під час кампанії імператора Мануїла Комнина на Балканах. 

Слідами перебування халісії вважається ряд топонімів: Budakalász (Угорщина), Kalász (Угорщина і Словаччина), Halych / Галич (Україна), Kalasë (Албанія), Halaç / Халач (Туркменія) та ін.

2. Халісії і Галич

Угорський вчений Зекі Валіді Тоган вважає, що слова "халіс" / "кавар" означають "білий", "чистий", і є північноіранським діалектним варіантом літературного слова "хаурват" чи "хорват". Як відомо, білий колір - це колір "жрецький", ним виражається сильне значення священності, причетності до божественного. Він же був неодмінним атрибутом іраномовних вогнепоклонників-зороастрійців, означав касту жерців-охоронців священних вогнищ (у тюркській традиції ця каста називалася "саклаг" чи "саклав", від дієслова "сакламак" - "берегти", "охороняти", і власне від цього слова О. Пріцак виводить етнонім "склавіни", sclavus на означення слов'ян). Не дивно, що у значенні "харват" як "охоронець, вартовий" даний термін зберігся як у іранців, так і балканських слов'ян (назва держави - Хорватія, так і назви етносу білих хорватів, які населяли Придністровські землі до їх приєднання до Київської Русі князем Володимиром в 991-992 рр.).

В цьому сенсі відкривається дещо інша перспектива витлумачення походження імені Галичини, а саме від етноніму "халісії", та свідчення давньоруських літописів, що на її теренах жили якісь "білі хорвати", які невідомо куди зникли з історичної арени.

Найімовірніше, що тмутараканський князь Ростислав-Михайло Володимирович, внук Ярослава Мудрого і зять угорського короля Бели І, в 1065 р. втік на Прикарпаття, у Перемишль, разом із своїми спільниками з числа халісіїв. Ростиславом цим халісіям було дано для поселення місцевість, де й засновано ними місто Галич (Halich; або ж воно виникло раніше - у період перебування тут халісіїв під час їх руху у складі угорської орди в Європу). Після смерті галицького князя Ігоря-Івана Ростиславича Галич захоплює і робить в 1141 р. столицею його двоюрідний брат Володимирко Володарович, внук Ростислава, зять угорського короля Коломана. Найімовірніше, вигнав з Галичини нащадків халісіїв князь Роман, батько Данила Галицького, бо його дії літописець порівнює з тим, як Володимир Мономах вигнав іноплемінників з Русі та з Дону аж у Абхазію, наводячи легенду про євшан-зілля. Власне після слів про жорстокість Романа у хроніках пробіл, аналогічний пробілу після обіцянки розповісти про заснування Галича.

Львів'янин Петро Сіреджук у праці "Як і коли заселялося Прикарпаття?" зазначає, що Галич вперше згадується під 1113 р. А у "Літописі Руському" - під 1140 р., коли у ньому княжив Володимир Володаревич, внук Ростислава Володимировича та угорської принцеси Ілони (Ілонки, Олени, Ланки), доньки короля Бели. У жилах останньої текла кров халісіїв і родовий маєток її, як вважає  Степан Пушик, було у селі Ланчин, яке існує досі. Ланка була законною претенденткою на Тмутаракань - територію Західної Хазарії, землі халісіїв-каварів, і її чоловік, як зазначалося, був навіть певний час там князем. Але це загрожувало відродженням Хазарського каганату, і тому Візантія підступно підсилає у 1067 р. до Ростислава вбивцю. Малолітні його сини - Рюрик, Володар і Василько - опинилися під опікою великого князя київського Ізяслава Ярославича, правнука руйнівника Хазарії Святослава Завойовника, а їхню матір, Ілону-Ланку вигнали з Русі - вона вийшла заміж за хорватського (!) короля Дмитрія Звонимира.

Хазари зробили ставку на Володаря Ростиславича. Тому його суперник, якого підтримувала Візантія, Олег Святославович скинув Володаря з Тмутараканського столу, у 1083 р. вирізав усіх хазарських зверхників. Володарь зі своїми братами осів у Перемишлі, де зібрав військо та розпочав затяжну війну, запросивши на свій бік і половецькі орди. Зокрема, у 1092 р. Василько, князь теребовлянський, як плату за підтримку, сприяє спустошливому походові половців на Польщу, а наступного року половці на ріках Стугна і Желянь двічі розбили об'єднані сили Всеволодовичів, ворогів Ростиславичів. З літопису ми знаємо оповідь про те, як у Любечі Всеволодовичі клялися перед Ростиславичами на хресті про мир та дружбу, а потім підступно осліпили Василька Ростиславича, теребовлянського князя… У 1104 р. доньку Володаря Ростиславича Ірину було видано заміж за Ісаака, сина візантійського імператора Олексія І Комнина, хоча дружиною ворога Ростиславичів - Святополка Ізяславича - була Варвара, дочка цього ж імператора. По смерті великого князя Святополка новий київський князь Володимир Всеволодович Мономах одружив свого сина Романа з другою дочкою Володаря Ростиславича, таким чином маючи намір встановити єдність династії Рюриковичів. Можливо, що на знак цієї єдності, на перехресті шляхів, і було закладено фортецю біля Галичиної могили (на місці колишнього стійбища каварів-халісіїв). Відповідно Роман, син Володимира Мономаха та зять Володаря Ростиславича, сідає на стіл у Володимирі-Волинському. Але не минає і року, як 15 серпня 1118 року він помирає і володарем Волині стає його брат Андрій, який здійснює каральну експедицію проти поляків, на той час союзників Ростиславичів, та садить у Червені свого власного намісника Фому Ратиборича, що означає відторгнення земель у Ростиславичів. У відповідь Володарь і Василько укладають союз із Ярославом Святополковичем, закликають угорців, поляків та чехів і здійснюють похід на Волинь. Зустрівшись з Ярославом Святополковичем, поляки виявили для себе, що цей князь у майбутньому може виявитися більшою загрозою для Польщі, ніж волинський князь Андрій - і з двох зол обирають менше: польські найманці підступно вбивають Ярослава під стінами Володимир-Волинського. Ідея Ростиславичів зробити його волинським князем зазнає краху. У 1124 році Володарь і Василько вмирають "наглою смертю" (Рюрик помер ще в 1092 році).

Після них починається нова ера боротьби династій за панування Західною Руссю, де вже провідну роль відіграє Галич.

Син Володаря Ростиславича Володимирко взяв шлюб із Софією, дочкою угорського короля Коломана і після смерті галицького князя Івана-Ігоря Васильковича в 1141 р. захоплює Галич. Сином Володимирка та угорської принцеси і був Ярослав Осмомисл…

Степан Пушик вважав, що похід Ігоря Святославича, оспіваний у "Слові о полку…", мав на меті повернути землі Західної (Білої) Хазарії - Тмутаракань прямим нащадкам Ростиславичів, а саме - своїй дружині Євфросинії Ярославні, дочці Ярослава Осмомисла, та її рідному братові Володимиру Ярославичу, князеві-ізгою ("шпільману"), у чернецтві - Даниїлу, авторові "Моління Даниїла Заточеника" та самого "Слова о полку…".


3. Готський слід: могила Холдіна

Свого часу галицький князь Володимир Ярославич довго прожив у своїх родичів на дунайському кордоні Угорщини та Німеччини. І що цікаво, саме в тому регіоні і у той же час було записано знамениту "Пісню про Нібелунгів" про часи Атілли, якого угорці і кавари-халісії вважали своїм предком! 

Чи не знайомство перебуваючого під домашнім арештом Ярославича з автором пісні про Нібелунгів надихнуло його написати "Слово о полку" "новими словами", а не за традиційними, прийнятними й на Русі, настановами легендарного кельтського філіда Бояна (Bohainne), пропагандиста віри в сонцесяйного Дагда (Дажбога)?..

Може, у Галичиній могилі похований князь Холдін, відомий у європейських епосах як соратник легендарного короля Артура? Цього Холдіна традиція прямо називає королем рутенів (а Рутенією, як відомо, католицький світ іменує не лише Русь - Україну, а саме Галицьку Русь). І поряд з Холдіном згадується якийсь "кравчий" (тобто незнатного походження) Кай, намісник андекавів. Чи не наш це Кий, сучасник історичного Артура, князь антів-києвлян, князівське походження якого піддавалося сумніву?

Кельтська версія має право на найбільше існування ще й тому, що від назви кельтського племені боїв, які населяли сучасну Чехію, досі ця країна називається Богемією, а також від цього ж племені походить назва Баварія - "(територія, яку германці) успадкували від боїв". Також з цим етносом дослідники співставляють назву української етнографічної групи "бойки".

З назвою "Галичина" перегукується епічна країна кельтських переказів про Святий Грааль Галахія (Gallacye). У згадку від неї походить, як стверджують валлійські перекази, назва сучасного Уельсу (Wales < Galys), що означає "окраїна, відокремлена територія" [Мэлори Т. Смерть Артура / Отв.ред. В.М. Жирмунский, Б.И. Пурышев. - М.: Наука, 1974. - С. 850].

Якщо кельтський епос, записаний Гальфрідом Монмутським у "Історії бритів", тільки згадує рутенського короля Холдіна, то видається за можливе пояснити його на основі давньогерманських даних (готи-германці свого часу заселяли величезні простори Волині, Поділля та Прикарпаття, так і землі наступних халісіїв-хорезмійців - Північне Приазов'я). По-германськи "гальдр" означає "закляття", і у слов'янському середовищі воно трансформувалося в "галич". А творцем чародійних заклять, володарем магічних письмен-рун був бог Одін, син Бора. Він, як свідить еддична пісня "Промови Високого", - божественний тлумач-"тул", він провіщує з "престолу тула", який називається Глідскьяльв. У назві престолу присутнє германське слово "глід" - "могила", а друге слово, "кьяльв", одного кореня з англійським clever "розумний", "вдатний". Тобто Глідскьяльв - "Могила Розумного". І стоїть цей престол у срібній будівлі Глядсхейм чи Валяскьяльв.

Але хто цей "Розумний"?

В інших місцях германських язичницьких текстів довідуємося, що Одін радиться з головою мудреця-велетня Міміра, який був таємничим господарем джерела мудрості, що витікає з коренів світового дерева Іггдрасиль ("Кінь Жахливого"). За право напитися з цього джерела Одін віддав Мімірові своє око.

Але безпосередньо витікає Мімірове джерело мудрості із захованого в корінні дерева золотого рогу (золотий ріг вважається міфологами за прообраз святої чаші Грааль), володарем якого був бог Хеймдаль (його ім'я перегукується зі згаданою нами назвою палацу - Глядсхейм), син Одіна. Він - прабатько всіх людей, а земний його образ - воїн Ріг. "Пісня про Ріга" називає його вартовим богів, а людей - його внуками. У образі "найсвітлішого із псів" (пес як антонім вовка) від жінки на ім'я "Матір" він мав сина Ярла, якого навчив письму - рунам, дав в якості титулу своє ім'я "Ріг" та землі предків у спадок. Ярл - Ріг (Ярило?) , син Хеймдаля - Ріга (Дажьбога?), одружився на Ерні (Яринa?), донці Херсира (Хорса?), і був батьком дванадцятьох синів. Молодший з них - Кон - був навчений рунам та отримав право називатися Рігом. Потім Кон-Ріг переміг диких витязів Данна (Дон) та Данпа (Дніпро), одружився на дочці Данпа Дані і став таким могутнім, що від його імені утворився титул короля "конунг", що у вимові слов'ян набув вигляду "князь" або "ксьондз".

Цілком можливо, що як Володимир-Волинський був заснований на землях Волині, назва котрої явно перегукується з легендарною країною кельтського епосу Авалон ("Яблунева"), так і Галичина була для германців східним, древнім "сакральним топосом (місцем)", де колись на могилі Розумного - Глідскьяльв - пророкував і володарював богами та людьми (спільними предками германців, кельтів та балто-слов'ян) могутній Одін. Згадаймо, що античні греки біля легендарної Трої розташовували гору Іда, на якій певний час "сидів" та пророкував Зевс-громовержець, а потім здійснив свій знаменитий суд Паріс.

Княже! Ти вже на Галичиній могилі посидів єси, отож, і в Галичі ти княжив єси! - насміялися галичани з Мстислава Ярославича Німого і змусили повернутися його у Пересопницю, що на Рівненщині.

Отже, в переказі про Галичину могилу маємо типологічну тотожність уявлень у межах індоєвропейської традиції про існування біля міста могили-гори, "сакрального топосу", "сидіння" на якому надає легітимності правителю міста.

Безумовно, що стосовно Галичиної могили відбулося накладання різних уявлень та фактів, а також незрозуміла уже слов'янам германська назва зазнала "народноетимологічного випрямлення" у бік сучасних їм халісіїв - "білих", які, до того ж, напевно, перетворили Галичину могилу на якийсь час у місце ритуального поклоніння священному вогню.  Після відходу халісіїв-каварів в Угорщину уявлення про сакральність Галичиної могили залишилося у тубільних слов'ян, що, зрештою, спонукало до розростання біля неї княжого городища з назвою Галич.


Література.

Артамонов М. И. История хазар. Л., 1962.

Бибиков М. В. Византийский историк Иоанн Киннам о Руси и народах Восточной Европы. М., 1998.

Толстов С. П. Новогодний праздник «Каландас» у хорезмийских христиан начала XI века // Материалы и исследования по этнографии и антропологии СССР. М., 1946. № 2. C. 87 108.

Топоров В. Н. Еврейский элемент в Киевской Руси // Славяне и их соседи. Еврейское население Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы: Средние века — начало Нового времени. – М. : Наука, 1993. – С. 28-43.

Туаллагов А.А. История в осетинском эпосе // Известия СОИГСИ. 2016. Вып. 22(61). С. 5-12. - http://iratta.com/materials/alany/16692-istoriya-v-osetinskom-epose.html

Комментариев нет:

Отправить комментарий

..."Святая Земля" – прототип всех остальных, духовный центр, которому подчинены остальные, престол изначальной традиции, от которой производны все частные ее версии, возникшие как результат адаптации к тем или иным конкретным особенностям эпохи и народа.
Рене Генон,
«Хранители Святой Земли»
* ИЗНАЧАЛЬНАЯ ТРАДИЦИЯ - ЗАКОН ВРЕМЕНИ - ПРЕДРАССВЕТНЫЕ ЗЕМЛИ - ХАЙБОРИЙСКАЯ ЭРА - МУ - ЛЕМУРИЯ - АТЛАНТИДА - АЦТЛАН - СОЛНЕЧНАЯ ГИПЕРБОРЕЯ - АРЬЯВАРТА - ЛИГА ТУРА - ХУНАБ КУ - ОЛИМПИЙСКИЙ АКРОПОЛЬ - ЧЕРТОГИ АСГАРДА - СВАСТИЧЕСКАЯ КАЙЛАСА - КИММЕРИЙСКАЯ ОСЬ - ВЕЛИКАЯ СКИФИЯ - СВЕРХНОВАЯ САРМАТИЯ - ГЕРОИЧЕСКАЯ ФРАКИЯ - КОРОЛЕВСТВО ГРААЛЯ - ЦАРСТВО ПРЕСВИТЕРА ИОАННА - ГОРОД СОЛНЦА - СИЯЮЩАЯ ШАМБАЛА - НЕПРИСТУПНАЯ АГАРТХА - ЗЕМЛЯ ЙОД - СВЯТОЙ ИЕРУСАЛИМ - ВЕЧНЫЙ РИМ - ВИЗАНТИЙСКИЙ МЕРИДИАН - БОГАТЫРСКАЯ ПАРФИЯ - ЗЕМЛЯ ТРОЯНЯ (КУЯВИЯ, АРТАНИЯ, СЛАВИЯ) - РУСЬ-УКРАИНА - МОКСЕЛЬ-ЗАКРАИНА - ВЕЛИКАНСКИЕ ЗЕМЛИ (СВИТЬОД, БЬЯРМИЯ, ТАРТАРИЯ) - КАЗАЧЬЯ ВОЛЬНИЦА - СВОБОДНЫЙ КАВКАЗ - ВОЛЬГОТНА СИБИРЬ - ИДЕЛЬ-УРАЛ - СВОБОДНЫЙ ТИБЕТ - АЗАД ХИНД - ХАККО ИТИУ - ТЭХАН ЧЕГУК - ВЕЛИКАЯ СФЕРА СОПРОЦВЕТАНИЯ - ИНТЕРМАРИУМ - МЕЗОЕВРАЗИЯ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ - ЛИГИ СПРАВЕДЛИВОСТИ - ДВЕНАДЦАТЬ КОЛОНИЙ КОБОЛА - НОВАЯ КАПРИКА - БРАТСТВО ВЕЛИКОГО КОЛЬЦА - ИМПЕРИУМ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА - ГАЛАКТИЧЕСКИЕ КОНВЕРГЕНЦИИ - ГРЯДУЩИЙ ЭСХАТОН *
«Традиция - это передача Огня, а не поклонение пеплу!»

Translate / Перекласти