Вперше її виділив британський археолог Леонард Вуллі під час розкопок пам’ятки Телль-ель-Убейд, від якої культура й отримала свою назву. Проте першим на цей штучний пагорб поблизу стародавнього Ура звернув увагу археолог Гаррі Голл, який у 1918–1919 рр. очолив експедицію замість раптово захворілого керівника Леонарда Кінга. Голл натрапив на дивовижні руїни храму III тис. до н. е., збудованого на високій терасі з випаленої цегли. До святилища вели багатоступінчасті сходи, обабіч яких стояли величезні лев’ячі голови з бітуму, вкриті міддю, з очима з яшми та черепашнику. На вхідному барельєфі було зображено орла з головою лева — символ богині Нінхурсаг, якій і присвячувався храм.
Л. Вуллі, захопившись цим місцем, продовжив роботу Голла і довершив дослідження. Біля сходів він виявив колони, інкрустовані перламутром і сланцем або обшиті міддю, а також мідних биків. За реконструкцією Вуллі, фігури биків стояли на карнизі вздовж стіни, а між ними у спеціальні отвори вставлялися збережені глиняні квіти на високих стеблах, створюючи ілюзію тварин на луці. Вище розташовувалися три фризи із зображеннями птахів, доїння корів та відпочинку худоби. Нижче сходів стояли статуї телят, що підтримували трон божества із символом баранчика. На цьому епохальному відкритті Вуллі не зупинився і заходився досліджувати сусідній менший пагорб, який виявився давнім цвинтарем.
Спершу бідні могили принесли лише розчарування та величезну кількість уламків посуду, за якими Вуллі склав першу хронологічну таблицю убейдської кераміки. Продовжуючи рух углиб історії, він відкрив гончарну майстерню з гончарним кругом, а в нижніх шарах поховань виявив артефакти, які викликали справжнє потрясіння серед науковців — унікальні глиняні фігурки людей.
Убейдці фактично побудували перші міста, які згодом заселять шумери.
Типовим житлом для людей цієї епохи була проста очеретяна хатина, що контрастувало з високим розвитком їхнього ремісництва. Саме в цей період виникає розписана кераміка, яка за своєю якістю та витонченістю не поступається сучасним зразкам. Окрім того, саме убейдцям (або вже раннім шумерам) людство завдячує винаходом гончарного круга. Повсякдення убейдців було марковане великою кількістю такого посуду. І хоча мідні вироби вже з’являються, їхні знахідки на цьому етапі ще вкрай рідкісні.
Справжню сенсацію у дослідженні цієї епохи здійснив у 1928 р. той самий сер Леонард Вуллі під час розкопок стародавнього шумерського міста Ур. Опустившись нижче розкішних царських гробниць із золотими прикрасами та жертовними тілами придворних, археолог на глибині близько метра раптово натрапив на повне зникнення слідів людини — там залягали лише чисті річкові відкладення. Вуллі наказав копати далі, і лише через два з половиною метри стерильного шару знову з’явилися кремнієві осколки та розписана убейдська кераміка. Саме цей потужний нанос мулу та піску змусив дослідника зробити висновок, що в долині стався колосальний потоп, який знищив більшість мешканців, а для нечисленних вцілілих став уособленням Божої кари.
Згодом дослідники структурували цей тривалий етап, виділивши кілька послідовних фаз: від фази 0 (Уейлі) та ранніх фаз 1–2 (Ереду та Хаджі Мухаммед) до стандартного (3) і пізнього Убейда (4), який через перехідну п’яту фазу трансформувався в Урукський період. Варто зазначити, що появі цієї культури на рубежі V–IV тис. до н. е. передував тривалий розвиток регіону, який орієнталісти пов’язують із найдавнішими дописьменними поселеннями — починаючи від неолітичного Джармо (VII тис. до н. е.), а також культур Хассуна та Халаф. Сама ж пам'ятка Телль-ель-Убейд, за висновками вчених (зокрема Семюела Крамера та Бенно Ландсбергера), скоріш за все, була заснована безпосередніми носіями цих дошумерських мовних пластів.
Походження носіїв цієї культури досі оповите таємницею. Існує гіпотеза, що вони могли бути носіями гіпотетичних «бананових мов» — названих так через часто повторювані в словах, відомих із шумерських написів, склади, як у слові banana, хоча ця гіпотеза неодноразово піддавалася критиці. Дослідники виділяють ці пласти як «дошумерський субстрат». Лінгвісти об’єднали свої припущення щодо цієї автентичної прамови, яку шумери, створивши писемність, змогли зафіксувати на своїх глиняних табличках у вигляді не властивих їм слів та особистих імен. На основі збережених манускриптів вдалося встановити кілька специфічних рис дошумерської мови, проте повна її реконструкція виявилася неможливою через брак інформації.
Переконливі докази того, що першими поселенцями в Шумері були не шумери, криються саме в лінгвістиці, адже археологія та антропологія дають неоднозначні результати. Теорію про мови долин Тигру та Євфрату детально розробив учений Бенно Ландсбергер з подачі Ефраїма Спейсера. У теорії протоєвфратського субстрату Ландсбергер виділив нехарактерні топоніми, гідроніми та ремісничі терміни. Навіть назви двох життєво важливих річок — Тигр і Євфрат (чи Ідіглат і Буранун, як вони читаються в клинописі) — не є шумерськими. Те саме стосується й більшості найбільших міських центрів: Ереду, Ур, Ларса, Ісін, Адаб, Куллаб, Лагаш, Ніппур, Кіш — усі вони позбавлені задовільної шумерської етимології. Вони отримали свої імена від людей, які не розмовляли шумерською, подібно до того, як індіанські топоніми Міссісіпі чи Дакота вказують на те, що перші жителі США не були англомовними.
Справжнє ім’я цих дописьменних авторів цивілізації невідоме, хоча пізніші документи згадують їх у III тис. до н. е. як субарів (субарійців). Ландсбергер довів їхнє нешумерське походження: на відміну від односкладових шумерських коренів, ці слова були багатоскладовими і копіювали модель топонімів типу Тигр і Євфрат. Вчений назвав цей етнос «протоєвфратами». Саме вони винайшли базові технології, зафіксовані у мовних запозиченнях.
У колишньому СРСР з аналогічною гіпотезою виступили І. М. Дьяконов та В. Г. Ардзинба, які вбачали коріння «бананових» мов (або прототігридських мов) у халафській або самаррській культурах і наводили як приклад імена та назви на кшталт Забаба, Хувава (Хумбаба), Інанна, Бунене. Учені безпосередньо пов’язували ці діалекти з осілими землеробськими цивілізаціями Хассуни та Самарри, що мали розвинену соціальну організацію.
Аналізом шумерських рукописів та виявленням імен із дубльованими складами також активно займався лінгвіст Ігнас Гельб. Дослідники помічали, що подібна структурна особливість була властива не лише мінойській мові та іменам вождів гіксосів (Бнон, Апопі), але й мові етеокритян, які заселяли Крит до приходу греків, а також давньому народу басків, що мешкав на півночі Іспанії та півдні Франції.
Попри мовні дискусії, очевидним є те, що дошумерським населенням не могли бути еламіти: тогочасний Елам був відділений морем, а аналіз топонімів доводить, що навіть назву річки Тігр еламіти запозичили з шумерського Ідігна («повільна річка»), а не навпаки.
Проте гіпотезу про самостійні «бананові» мови підтримали лише поодинокі науковці. Дослідник Г. Рубіо піддав її серйозній критиці, припустивши семітське (афразійське) походження цих слів. Критики зазначають, що на відміну від простих дитячих подвоєнь (мама, тато), у цих термінах наявна чітка трискладова конструкція з повторенням саме 2-го та 3-го складів. Такі стійкі граматичні породи (біньяни) притаманні семітським, особливо аравійським мовам, де подвоєння виникає при переході від двоскладової основи до трискладової і часто зустрічається в назвах або віддієслівних іменниках із значенням перебільшення чи посилення (наприклад, Кинана, зубаба — муха, даббаба — бочка, даджжаджа — курка).
Таким чином, відомий протоєвфратський субстрат, що включає ремісничі та господарські терміни — як-от báhar (гончар), tibira (коваль) або zulum (фінік), а також engar (фермер), udul (пастух), shuhudak (рибалка), apin (плуг), apsin (борозна), nimbar (пальма), simug (коваль), nangar (тесля), addub (кошикар), ishbar (ткач), ashgab (кушнір), shidim (каменяр) та навіть damgar (купець, що має семітське коріння) — органічно вписується в цю семітську картину.
Цей компромісний погляд об'єднує обидві версії: він визнає існування слів «бананової» структури, але доводить їхнє пряме семітське споріднення.
Мабуть, найяскравішою та найвідомішою особливістю убейдської культури є її статуетки, які мають дуже незвичайний вигляд. Релігія убейдців перебувала на стадії матріархату, тому головним було божество матері, чиї численні фігурки знаходять археологи. Ці антропоморфні вироби з каменю та глини радикально відрізнялися від відомих раніше пишних палеолітичних «Венер», що символізували дітородну функцію, або пізніших цілком людських статуй месопотамських правителів і богів. Убейдські фігурки зображують жінок, рідше чоловіків, із химерними витягнутими формами та обличчям, що має рептилоїдні риси — вузькі, наче примружені очі, витягнуте чоло. Усі витягнуті голови без рослинності іноді увінчували високі конічні шапки, руки фігурок спиралися на пояс або лягали на груди, а немовлята на руках, яких вони намагалися няньчити, мали такі ж витягнуті черепи, широко розкриті пащі та зміщені набік очі. Самі плечі статуеток були неприродно широкими і додатково розширювалися загадковими горбкуватими прикрасами на тлі дуже вузького таза та довгих худих кінцівок.
Сам Л. Вуллі мало цікавився виглядом теракотових фігурок, зосередившись на трансформації кераміки та пошуках слідів Потопу. Проте наступні покоління любителів таємничого охрестили їх «людьми-ящірками» або рептилоїдами та висунули фантастичні гіпотези, ніби прибульці з іншої планети підкорили місцеве населення, перетворили людей на рабів, а тогочасні митці просто увічнили справжнє обличчя своїх завойовників і «богів».
Проте наука відкидає версію про залежність людства від динозаврів чи драконів. Корінь явища криється у релігійній психології: за міфами, багато богів сходили з небес або виходили з моря. Подібно до сусіднього Єгипту, де божеств наділяли головами птахів, кішок чи крокодилів, стародавні мешканці Месопотамії не копіювали пам’ять про реальних рептилоїдів. Вони просто наділяли своїх богів рисами тієї стихії, де божество проводило більшу частину життєвого циклу — води, повітря, гірських масивів, язиків вогню, підземель і безкраїх пустель. Саме тому водні чи морські божества, включно з добрим богом Енкі (Еа), який згодом врятує людство від Потопу, традиційно отримували в уявленні давніх людей пташині або рептилоїдні ознаки.
Відомі також убейдські будівлі, як-от, наприклад, храм у місті Ереду. Уже в пізню фазу убейдського періоду складається вигляд храму, характерний для культових споруд наступної шумерської епохи.
Завдяки інтенсивній торгівлі убейдська культура змогла поширитися далеко на північ, поглинувши сусідні самобутні культури (такі як Самарра, Халаф і Хассуна). У результаті аж до Кавказьких гір виникла єдина культурна спільність. Локальні осередки, що увійшли до її складу, були дуже цікавими: наприклад, самаррська культура активно використовувала свастичні символи, через що її свого часу міцно ототожнювали з прабатьківщиною індоєвропейців перед їхньою міграцією на північ.
Підкорення та поглинання локальних зародків цивілізації не минуло безслідно для самих убейдців. Поступове посилення шумерської спільноти згодом призвело до витіснення залишків корінного убейдського населення на Верхній Тигр та в північні райони Загросу (про що згадує дослідниця Евелін Кленгель-Брандт у книзі «Подорож у Стародавній Вавилон»), де вони згодом асимілювалися з хуритами. Вважається також, що носіями цієї культури могли бути субареї — вихідці з передгір'їв того ж Загросу.
Убейдська культура об'єднала всі ці зародки цивілізації, але згодом єдиний комплекс зупинив свій розвиток через масштабну катастрофу. Приблизно близько 3500 р. до н. е. стався надзвичайно потужний Потоп. Він змив міста та розірвав зв'язки між регіонами. Археологи знайшли аналогічні наноси річкових відкладень товщиною від 50 см до 2 м також в інших містах — Кіші, Ніневії, Шуруппаку. Хоча катастрофа зруйнувала основи цивілізації, вже через 100–200 років на місці наносів знову гомоніли багаті міста, а їхні жителі передавали дітям перекази про Всесвітній потоп.
Ця подія глибоко закарбувалася в пам’яті наступних поколінь. Найдавніша шумерська версія, якій уже шість тисяч років, розповідає про благочестивого Зіусудру, якому бог Енкі уві сні наказав побудувати величезний корабель, щоб урятувати «насіння роду людського» від семиденної бурі. Через тисячу років цей сюжет запозичили їхні північні семітські сусіди — ассирійці, чий варіант зберігся в бібліотеці царя Ашшурбанапала в Ніневії. Вони перейменували героя на Утнапіштіма (вавилонського Ноя), якого добрий бог Еа потайки попередив про намір богів винищити людство. Утнапіштім збудував величезний багатоповерховий ковчег, обмазаний гірською смолою, зібрав родину, худобу та насіння всіх живих істот. Після шести днів страшної зливи, коли протестувала навіть богиня Іштар, ковчег причалив до гори Нісір на схід від Тигру, а випущений на волю ворон підтвердив, що земля висихає. Завдяки спорідненості семітських народів і близькості Месопотамії до Палестини цей захопливий сюжет легко перейшов до давніх євреїв. Схожі легенди фіксуються по всьому світу: від Індії та Греції до Китаю, хантів і північноамериканських індіанців, що часто створює ілюзію глобальної катастрофи на кшталт затоплення Атлантиди.
Проте реальні наукові свідчення Потопу спростовують його всесвітній характер. Наприклад, давні єгиптяни про такий катаклізм узагалі нічого не знали. Крім того, ніхто не довів, що месопотамські наноси виникли одночасно — це радше нагадує синхронні паводки в різних куточках планети, пов’язані з глобальними змінами клімату, подібними до сучасної атмосферної аномалії Ель-Ніньйо.
Справжньою причиною цих локальних потопів у V–IV тис. до н. е. стали масштабні екологічні кризи, вперше простежені на Каспійському морі та озерах Африки. Коли після тривалої посухи рівень води в Каспії стрімко піднявся майже на 30 м, це потягнуло за собою ланцюгову реакцію та масштабні повені по всій азійській частині материка. Саме ці локальні катастрофи, підживлюючи людську фантазію, породили єдиний світовий комплекс міфів.
Водночас існує наукова дискусія щодо ролі самих шумерів у цих подіях. Відповідно до змішаної історичної гіпотези, шумери вже давно жили в Іраку (Месопотамії) в убейдську епоху, вважали Ереду своїм найпершим містом і просто стали свідками та очевидцями цього катаклізму. Після того, як вода зійшла, вони стали одним із народів, отримали лідерство серед тих, хто вижив, і стали вибудовувати цивілізацію заново, що пояснює також і мовні паралелі: наприклад, шумерське слово «мир» (сілім) має схожість із прасемітським (салам — шалом).
Проте інші дані вказують на те, що самі шумери могли з'явитися в Месопотамії лише в другій половині IV тис. до н. е. (або на межі V–IV тис. до н. е.), прибувши з невідомої батьківщини. Вони заселили Межиріччя з півдня. Першим містом, яким вони оволоділи, став той самий Ереду, а згодом на півдні вони заснували такі потужні центри, як Урук та Джемдет-Наср. Нарешті, у першій чверті III тис. до н. е. з Північної Сирії в регіон масово прийшли семіти (аккадці), які осіли переважно на півночі та північному заході країни. Із закладеного ними Аравійського плацдарму семітські кочові орди регулярно просочувалися в поселення убейдців і як мирні емігранти, і як військові завойовники. У результаті змішування протоєвфратців та семітів виникла перша висока цивілізація з домінуванням семітського елементу.
Саме цей архітектурний, соціальний, етнічний та посткатастрофічний спадок підготував ґрунт для того, що на руїнах колишнього світу постає нова цивілізація, де відбулося неймовірно плідне змішування корінного субстрату з новим творчим імпульсом шумерів.
Проте державна машина нового зразка трансформує це надбання: відтепер Урук постає не як поселення вільних громадян, а як гігантський концтабірний блок, у якому винайдене письмо використовувалося виключно для тотальної інвентаризації ресурсу. Перші месопотамські тексти були не міфами, а сухими бухгалтерськими звітами, які фіксували, скільки саме голів худоби чи мір зерна отримано від конкретного раба. Мідь дала наглядачу абсолютну зброю для придушення палеолітичної волі, а сира річкова глина перетворилася на перші облікові файли, заведені на кожного вуглеводного терміта, що перетворювало людину на суху статистичну одиницю, зафіксовану в комірній книзі великого адміністративного апарату.
Трипілля та Убейд — це дві сестри-близнючки, два паралельні експерименти Великої Матері-Природи (а точніше, перших геополітичних проектувальників). Епоха енеоліту скрізь розвивалася за єдиними лекалами. Коли людство відкриває для себе метал і регулярне землеробство, воно всюди починає поводитися однаково. Будинок як жива істота, геометричний орнамент на горщиках — це універсальний інтерфейс тогочасної людини. Як операційна система Windows, яку сьогодні встановлено і в комп'ютері лондонського банкіра, і в ноутбуці студента в Житомирі. Вони не ходили одне до одного в гості, але "софт" у них був один і той самий.
Трипільці жили в лісостепу. Навколо них був простір, воля і чорнозем. Вони могли собі дозволити красиву інтелігентську рефлексію — спалити старий будинок, зібрати речі й піти на нове місце. Це такий собі енеолітичний романтизм, "хіпі-комуна" V тис. до н.ї е. А от убейдці потрапили в пастку. Вони опинилися на вузькій смужці землі між пустелею та болотом Месопотамії. Їм не було куди тікати. І те "жахливе", що зафіксували їхні майстри на обличчях глиняних статуеток — це не інопланетяни. Це жах вільної людини, яку перша в історії бюрократична Машина затисла в кут. Вони побачили Державу. Побачили наглядача з мідною сокирою, який прийшов рахувати їхні кошики з зерном. Від такого видовища у будь-якої палеолітичної красуні очі витягнуться і стануть рептилоїдними.
Цивілізації нікуди не йдуть. Їх просто, як би це м'якше сказати, оптимізують. Трипільців поглинули рухливіші й агресивніші кочівники зі сходу, яким потрібні були пасовища, а не витончена кераміка. А убейдців асимілювали прагматичні шумери, які перетворили їхні затишні очеретяні селища на гігантський концтабірний блок під назвою Урук.
Втім, це звичайна історія нашого вуглеводного світу: романтики будують будинки й розписують горщики, а приходять бухгалтери з металевою зброєю і виписують на все це накладні.
Комментариев нет:
Отправить комментарий