«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Єдине, чому можна позаздрити, - тій несамовитій, суто графоманській працездатності, з якою ця людина компілювала з чужих цитат і власної маячні товсті томи усіх цих пустопорожніх "Країн Моксель", "Країн Йоксель", "Країн Бом-Брамсель".
Туди втрамбовувалося все - від російської нової хронології до казахської маячні про те, що Чингізхан був щирим казахом, а ніяким не монголом. Не треба було читати давні й іноземні книги, гортати періодику, сидіти в архівах. Не треба було аналізувати, замислюватися, вибудовувати гіпотези та перевіряти їх. Моноідея підпорядковувала та перетравлювала все, а надійним захистом від фактів, які їй суперечили, був аргумент змови "імперських" істориків.
Шкода, нанесена Білінським, величезна. Перш за все, він перемкнув українську публіцистику та історіософію з глибокого осмислення коріння українців, осягнення власної культури та її величі, аналізу того, що робить нас нами, на примітивні фантазії про "мокселів". Які легко спростовувалися у дискусіях з протилежною стороною...
По-друге, за спритно підігрітим лементом «Хто, по-вашому, цей потужний старий? Не кажіть, ви не можете цього знати. Це – гігант думки...» (с) залишилися непоміченими дійсно цікаві академічні й неакадемічні дослідження минувшини українців. Книги, де в центрі уваги були українці, написані не містобудівельниками, а істориками, етнологами, мовознавцями, письменниками, зосталися в тіні його товстих беззмістовних опусів. Як і їхні автори, набагато талановитіші й ерудованіші за буйного дідугана Броніславовича. З появою Білінського згасла вітчизняна аріософія, він її просто забив, як бур'ян забиває квіти.
І що ще варто уваги, так це те, що Білінський якось опинився поза критикою. Ліволіберальна спільнота чомусь зробила для нього інтересний такий виняток. Його активно друкували, на нього не влаштовували полювання ні Інститут археології, ні "Історична генацвалеправда" зі своїм гаремчиком, ні жулікуватий крамарський "Лікбєз", ні манірні бороданчики-реконструктори у кальсонах з цитатами Липинського про патріотизм і здоровий глузд навпереваги. Чому так? Колись дізнаємося...
Комментариев нет:
Отправить комментарий